DRUMТИАТР і ZSUF в нічному клубі UNDERGROUND

10463763_376727679191457_7318015719213336648_o

23 травня – день синтезу арту та енергії !

DRUMТИАТР і ZSUF в нічному клубі UNDERGROUND
- кубічні метри драйву на одну суботу !

ZSUF – електронна музична формація. Музичні експерименти та інтереси ZSUF простягаються від індастріелу і нойзу до психоделії і різноманітної експериментальної електроніки, з активним залученням відео-арту, різноманітних перфоменсів, гепенінігів та інсталяцій.

DRUMТИАТР – це поєднання елетронної музики, живих інструментів і текстів. Тут і гострий соціальний реп, і електронний веселий indie, басовий dub і індустріальний dubstep у супроводі губної гармошки, гітари і того, що по дорозі добрі люди подарували.
DRUMТИАТР – це Юрій Іздрик – культова персона української літератури та андеграунду,
Григорій Семенчук – поет, публіцист, музикант, Сергій Лебідь – барабанщик.

Львів, тільки для Вас Іздрик вдягне усі свої окуляри!

Буде, люба, круто.

[реґресивна асиміляція приголосних]

як сидиш
як слон як сноб
як дибіл
як трава
як сифон як сова як самець
як труна як туман
як шифон як шофер
як пік як тік
як сморід як сирота
як калію перманганат
як перископ як філософ
як шум як шик
як стяв як став як сцяв
як звик як дебіл
як дебіл як дебіл

Анна Золотнюк спілкується з Юрієм Завадським: Смакування звуком та свободою

Юрій Завадський — це знак. Часом оклику, коли згадуєш його як редактора «Звіршів», газети, котра стала початком іншої літератури в Тернополі, як засновника літстудії «87», з котрої вийшли поети, котрих цікаво читати. Це знак запитання, коли йдеться про його тексти, бо вони вічно запрошують подивитися туди, глибше за знаки-літери, зокрема в новому «Таксистові». Це м’який знак, коли Юрій Завадський читає свої тексти, здається, намащуєшся на його голос і він веде.

11001916_414018545424643_468195909685086223_n

Руйнування стереотипів
– Неспілчанська література до «Звіршів» була. Був «Західний вітер». Пам’ятаю, як Віталій Гайда дав мені віддруковані вірші Михайля Семенка. Оці безсловесні «У степу…», Ніка Бажана «Мене зелених ніг»… Після того в Тернополі нічого не було. Був голод. Страшенний інформаційний голод. Напевне, всі, хто починав у дев’ядесятих та двотисячних, розуміють, наскільки ми були голодними. Я тоді навіть не знав, хто такий Езра Паунд. Лишень відкрив для себе вірші Алєксєя Кручьоних, я мріяв про поезію Давида Бурлюка. Перечитував Поля Елюара в російських перекладах зі своїх машинодруків, котрі набрав з рукописів, які робив із книжки в юнацькій бібліотеці. Було вирішено, що треба щось робити. Я завжди хотів робити щось для когось.

– «Звірші» почалися в 1999-2000. Ігор Качмарський підказав, що є стипендія від «Смолоскипу», щось близько 120 гривень. Написав їм листа «Був би вам дуже вдячний, якби ви мені присудили стипендію. Я її буду стовідсотково віддавати на друк». І вони мені її давали щось три роки.

– Це було явище 2000-их. Але «Звірші» не можна порівнювати з сучасними їм явищами. Тоді у Житомирі Стронґовський з друзями – мистецька гільдія «Неабищо» – робили самвидавівський «Жвавий равлик», у Харкові Сашко Ушкалов із колєгами – газету «Сьоме око». Але, зазвичай, ці газети були продуктом товариства, котре постійно збиралося. «Звірші» оберталися навколо мене. Ціль цієї газети була не згуртовувати літераторів, а просто зробити певний зріз літератури, яка формувалася у Тернополі, і була на той час у зародковому стані. Газета репрезентувала людей, незнайомих між собою. Це були найунікальніші автори – ті, котрі не збиралися займатися письменництвом. Завжди мав таку ідею, що та література, котра не є «вершками», значно цікавіша. Саме тому обрав формат газети – чогось мінливого, банального, щоденного, чогось, що передається з рук в руки, з кишені в кишеню. «Звірші» були руйнуванням стереотипів. Це був простір. Друкували також відомих вже на той час – Івана Іова, Олега Коцарева, Василя Махна, мовою оригіналу кримськотатарських Таїра Керіма і Сейрана Сулеймана. Був автор із Бразилії. Були переклади.

– Зі «Звіршів» дуже мало людей вийшло на поверхню. Один із співзасновників газети, той, хто вказав на слово «Звірші», написане в мене в записнику, – Тарас Григоровича Волинець. Нещодавно отримав пакунок з його віршами. Подумав «Ну, тепер він може робити все, що хоче – нічого не пропаде». Хай нині Волинець не відомий як автор, але в ті роки писав потужніше за мене.

– Відчув, що «Звірші» гаснуть. Був готовий до того і не шкодував. Розумів, що ніколи до того не повернуся. В 2005 вийшло останнє число «O sancta simplicitas!».

– Ставлюся до звіршного етапу, як до чогось невеликого, але значного для багатьох, з ким це робив, та й для мене це був надзвичайно важливий етап для розуміння, ким я є, перший крок до тої справи, котрою зараз займаюся. Я собі пишу вірші, працюю над вдосконаленням свого поетичного стилю, дошукуюся чогось, але не боюся, що можу перестати писати коли-небудь. Волинець мене називав анатомом. Він приходив до мене з віршами і чи не єдиному дозволяв їх розрізати та складати. Я розкладав тексти на шматки, і зрозумів, що люблю це робити. Ця якась така герменевтика на коліні. Це класно. Класно бачити перспективу в кожному авторі, робити текст придатним, впорядковувати його. Приблизно те ж казав в інтерв’ю до своєї книжки. Малиновський так його і назвав: «Не піддаватися тексту». Ти перемагаєш текст і робиш із ним те, що вважаєш за потрібне. Інша справа, що мене надзвичайно захоплює культурний менеджмент в перемішку із перекладацькою та видавничою справою. Коли пояснюю, як організував своє видавництво, мене перепитують так само, як колись про «Звірші»: «А хіба так можна?»

Поетом тепер бути модно
– Мій наступний важливий досвід – літературна студія «87». Минуло три роки. Я захистився, почав працювати в університеті. Перше зібрання літстудії пройшло дуже добре, побачив, що те, що кажу, комусь потрібне. Вирішив перетворитися на такого-собі тренера, казав, що буду приходити зі свистком, і мені будуть здавати літературні нормативи. Багато обурювалися такому технологічному ставленню. Але потім зрозуміли, що тре набратися ремесла. Літстудія теж виснажилася, але, мабуть, від того, що я не мав можливості ходити туди. Зібрання студії продовжувалися, але з іншими нахилами. Тоді запропонував перерахувати вісімдесятсьомих і вбити студію. Маю віру в конструктивність конфліктів і «87», нікому не бажаючи зла, спровокувала невеликі конфлікти – непомітні, але важливі для багатьох. Ми вплинули на те, що поетом стало бути модно. Із літстудії повиходили автори. Юрко Метевощук, Богдан Боденчук, Сашко Бугаєнко, Василь Колісник, Мар’яна Судова, Наталя Голодюк.

– Хочеш штукатурити? Мусиш навчитися це робити. Не просто найшло натхнення, давай зараз поштукатурю! Не буває так, це смішно. Чи прийшло натхнення – буду грати на скрипці… Ну, а прийшло натхнення – написав вірша. І всі це сприймають нормально. Це мене дуже нервує. Поезія така сама штука, як і все інше.

«У нас є лише книжки про геїв, насильство, секс і брутальна поезія з матюками»
– Покоління, в яких дуже багато яскравих людей, надходять хвилями. Але це вкладається в якісь соціонічні теорії. Приходять ті, хто творить, після – ті, котрі заперечують і перетворюють, треті заперечують те, що зробили другі, потім четверті, котрі заперечують усіх. Така тенденція. Хвиля номер один найпотужніша. Десь так і в моєму житті: «Звірші», потім спад, «87» і знову спад, заснував «Крок», не покладаючи особливих надій, але видавництво стало великою хвилею. Нас небагато, але ми робимо. Намагаємося з Тернополя зробити культурний осередок.

– Кажучи жартома. Ось до нас підходять під час виставки: «А у вас є українська мова для сьомого класу» «Ні, нема», «А Микола Вінграновський?» «Ні, нема», «А дитячі?» «Ні, нема, у нас є лише книжки про геїв, насильство, секс і брутальна поезія з матюками». Це дуже банально, але просто хочу, щоби люди були вільні. Та вся моя діяльність – «Звірші» перший крок до свободи, літстудія – скоріше навіть не для мене, хоча для мене це був дуже важливий крок, але більше для молодих, щоби дати їм свободу дій, яку мені ніхто не збирався давати, і яку мусів вигризати сам. Видавництво ґрунтується на принципах свободи моральної, особистої, це глибоко антитоталітаристичне видавництво. Намагаюся, щоби воно відображало світогляд сучасної людини. Вважаю, що має бути широкий діапазон переконань та поглядів у суспільстві, хочу робити, щоби діти, котрі будуть виростати на книжках, росли такими ж вільними, як моя дочка. Щоби вони мали вибір, щоби вони вміли думати, щоби вони були культурними людьми. Ну, але тут питання, що ж воно таке є, культура? Якщо чесно, не вірю, що знання літератури є показником особистої культури.

Все значно глибше за слово
– Ми поступово занурюємося в епоху другої усності. Я зрозумів, що відчував Гарсія Лорка, коли роздавав людям свої вірші. Він один із тих авторів, котрі були дуже близькі до усної традиції, розумів, наскільки це сильно. Література має виходити за свої межі. Поєднуватися з музикою, гіпертексти мають виходити поза межі мови. І це добре. Моя фонетична поезія, я її називаю фонематична, – фонематична партитура, її можна перетворити на звуки, зважаючи на можливості артикуляційного апарату. Фонематичні вірші є для мене такими самими змістовними, як інші.

– Так, як і всі мої книжки, окрім «Пейпербеку», яка була просто зібраним, «Таксист» концептуально зав’язаний. Я робив книжку. Коли писав «юрійзавадський» 2005 року, не розумів, що пишу – це були щоденникові короткі замітки. Не приховаю, що тоді цікавився технологіями, котрі використовував Ріхард Гюльзенбек – нанизувавння. Але мене не задовольняло просто нанизувати образи і тішитися з того. Намагався створити свою форму. У «Таксисті» вирішив відтворити старі тексти, їх скелети наповнити м’ясом.

– Зі шкільних років займався тим, що, як художники, намагався копіювати поетичні стилі. Ця книжка найбільш відверто показує мої технології. Я не боявся перемальовувати, зовсім не соромлюся робити ремікси та рімейки своїх віршів. «Слипстрім» наштовхнув на те, що можу робити не окремі тексти, а один, взаємопов’язаний. Деякі старі вірші розсипалися, але виявилося, треба зробити один крок, і все пов’яжеться.

– У «Таксисті» є нові тексти, написані в листопаді-грудні минулого року. Є однойменний вірш, створений у червні тринадцятого. Говорив із Андрієм Дроздою, він каже: «Чого таксист? Мені одразу з фільмом Мартіна Скорсезе асоціюється». Так, це пов’язане. Кажу: «Хоч, покажу найстаршу версію цього сюжету? Відкрий Бхагавад Ґіту. П’ять тисяч років тому. Битва на полі Курукшетра». Можна сказати, це алегорія боротьби добра і зла. Там дуже актуальний вихід. Цар дуже довго вагався. Стояв на колісниці, битись чи не битися. Він міг просто відмовитися. Тоді візник обернувся: «А, нє». Цей візник вважається інкарнацією Крішни. Він йому розказав багато цікавих речей, і найголовніше сказав: «Іди, бийся». «Таксист» Скорсезе — найстрашніша та найчорніша версія цього сюжету. І це якось напівсвідомо вилилося в цей вірш, хоча як такого виходу в цей текст там немає. Це лише двері. Вірш «Таксист» є однією з інтерпретацій цього всього. Його писав в червні, тоді ще не пахло нічим. Усвідомив, про що там йдеться, коли Росія почала окупацію. Там йшлося про боротьбу. Що би нам не розказували, якій би моралі нас не вчили, є просто людська природа, котра полягає у ваганні та невпевненості, але завжди треба робити крок всупереч страху на зустріч свободі. Я боявся порушувати свої тексти, але я їх перетворив. Я боявся віддатися тому, що дехто назвав би натхненням, але я йому віддався. Я написав дуже важливі для себе тексти у тринадцятому-чотирнадцятому роках.

– Слово – ідеологія. Але не те, що воно означає, а те, чим воно є. Я його не сакралізую. Це як колір для художника, можливо, навіть більше, бо є кольором і зображальною формою водночас. Воно небезпечне. Воно має не тільки значення, а є предметом до поставання та збурення стереотипів. Саме тому я довший час переборював слово, лексему. Значення слова дуже часто забруднене кожним індивідуальним досвідом. Воно є саме тому небезпечним. Реакція на слово є пробабілістичною. А реакція на звук може навіть бути детерміністичною. Хоча люди, намагаючись інтелектуально осягнути звук, впираються в глуху стіну. Тому що треба часом віддатися на поталу легким перебігам асоціацій, як тоді, коли слухаємо музику. Гріховно бачити у тому якісь реальні об’єкти. Можна хіба сприймати звук як причину до постання своїх асоціацій. Кожне слово – готовий звукоряд, а вже тоді його інтерпретація в кожному роті інша. Тому писати класичну саунд-поетрі не хотів. Хотів робити партитури, – у кожному роті воно буде інакше. Це класно. Переконався, що слово не є найменшою значеннєвою одиницею. Насправді все трохи інакше. Про це багато хто з мовознавців говорив. На столі та в столі – це різні речі, котрі відрізняються кількома літерами. Свою дочку назвав Франка. Франк – корінь фр – котрий фрі, фрай, вільний. Фррррр всього-на-всього. Здавалося б. Все значно глибше за слово. Звук є значеннєвий. Його треба намагатися смакувати.

– Я творю лабіринт. Мова накладає багато умов. Я упокорюю свій текст. Не дозволяю йому робити зайве. Я прокладаю шлях крізь текст. Але в цьому тексті існує ще одна людина – персонаж, котрий в мене віддавна. Я його приблизно бачу, він, на відміну від мене курить, дуже яскраво проявив себе в гіпертекстовій поемі «Цигарки». Ці лабіринти мені, певне, привідкрилися, коли почав займатися гіпертекстом, хоча я дуже розчарувався в цій технології для літератури в прямому розумінні. Попри те, що мої вірші є лабіринтами, вони дошуковуються почуттів. Я щиро сподіваюся, що прийде літературне покоління, котре буде відчувати.

Джерело: http://zbruc.eu/…

Олег Коцарев спілкується з Юрієм Завадським: Чи можлива поезія без слів?

Юрій Завадський: «В Україні мій виступ зазвичай мають за розвагу, бо «нічого не ясно», або за звичність, бо «Завадський так пише»

Він належить до не надто чисельного типу — і поет, і видавець, причому успішно працює в обох сферах. Юрій Завадський відомий в Україні та за кордоном як автор експериментальних, часом побудованих на самій лише грі звучань поезій. Він же — засновник тернопільського видавництва «Крок», яке відзначається друком сучасної, зокрема й молодої поезії, а також перекладів іноземних поетів, мало кому знаних у нас. Пригадую, на початку двотисячних Завадський іще робив самвидавну газетку «Zвірші» — хто б серед нас, молодих поетів, міг тоді подумати, що його видавнича активність тільки починається? Зовсім нещодавно в Завадського вийшла нова книжка з характерною назвою «еа» — поезія без слів у традиційному розумінні, а натомість занурена в суто фонетичні, звукові образи. Це й стало приводом для розмови про експерименти, переклади, видавничу діяльність і про поезію загалом…

— «Фонетична поезія» — саме так характеризують вірші з твоєї нової книжки «еа». Можна трішечки детальніше?

— Книжка «еа» — це суцільна поема, котру я уже мав нагоду представити під час кількох фестивалів у Польщі та Україні. Це мовна абстракція і швидше поезія «фонематична», ніж «фонетична», адже це книжка-партитура, відкрита до інтерпретацій, як і музичний текст, а не готовий до сприймання літературний твір. Фонеми, узагальнені формули звуків мови мають значення, хай навіть близьке до нуля, проте й цього досить свідомості, щоб зрозуміти сенс тексту, тонкий і абстрактний, як і в малярстві Кандінського, Малевича чи навіть Поллока. Кілька таких «віршів без слів» увійшли в мою нову книжку «Таксист», яка вийде друком цього року. Це лірика в широкому розумінні, де вірші дуже гармонійно вписалися в загальну картину. Сподіваюся, що такий підхід у новій збірці зробить цю поезію доступнішою, дозволить читачеві включитися в процес творення і перетворення поезії.

— Наскільки всерйоз можна говорити про літературний експеримент, про якісь новації після досвіду ХХ століття з його модернізмом і авангардом? Зокрема, й із численними пошуками на полі розкладу чи перекомбінацій елементів мови.

— Протистояти авторитету класиків авангарду ніби й майже неможливо, проте поступ літератури відкриває нові обрії, попри скепсис. Чи я повторюю класиків авангарду своєю безсловесною поезією? Хай навіть мій текст може нагадувати зовні щось на кшталт Семенкового вірша «У степу», проте в нього радикально відмінні джерела та всуціль інша технологія творення. А якщо все спростити, тоді будь-який вільний вірш можна назвати наслідуванням Малларме чи Тцари, а будь-який римований — байронізмом. У літературі є мільярд можливостей. Свою «фонематичну» поезію я вивів із супрематизму, наситивши врешті-решт текст доступними засобами мови. Займаючись втіленням ідей поетичного конкретизму на матеріалі української мови, я багато для себе взяв і як поет, і як видавець. Мій вільний вірш натомість вийшов із іншого джерела, насичений досвідом різних літератур, древнього епосу та релігійних текстів. Моя поезія про мову і про людину в першу чергу.

— Чи добре розвинутий такий «мовно-експериментальний» напрям у сучасній українській поезії? Назви, будь ласка, кількох найцікавіших авторів.

— Кілька авторів працюють над «фонетичною»/»фонематичною» поезією українською мовою. Володимир Білик хилиться в асемічну поезію. Його добре знають у певних літературних колах у цілому світі, його вірші публікують на сторінках літературних спільнот у США, Канаді. У Барселоні мешкає Андрій Антоновський, доробок якого є водночас реконструкцією футуризму, перенесенням досвіду УЛІПО та втіленням так званого акморіанства в українській літературі — унікальної літературної технології, заснованої каталонським поетом Карлосом Ак Мором. Поети старшого покоління вкрай рідко бралися до творення чистого абстрактного письма, ніби боячись вдаватися в такі, здавалося б, крайнощі. Шукаючи нових значень через паліндромію, вони доходили до певного рівня «беззмістовності» тексту, що нагадує певним чином той текст, який творю я.

— І чому вони рідко з’являються в українському інформаційному просторі?

— Незважаючи на те, що я знаю кількох шанувальників своєї «фонематичної» поезії, які мені зізнаються «в почуттях» і виявляють глибоке розуміння мого тексту, зазвичай зустрічаюся із ситуацією, коли мій виступ мають або за розвагу, бо «нічого не ясно», або за звичність, бо «Завадський так пише». Натомість величезний інтерес до моїх текстів, для прикладу, був під час кількох фестивалів у Польщі. Я думаю, інші поети опиняються в такій же ситуації.

— Яке в тебе враження про зміни, що відбулися у нашій поезії за цей час — 2000-ні, 2010-ті роки?

— В українській літературі все добре — ось, що я хотів би сказати передусім. Покоління з двотисячних винесло, наче хвиля, багато нових імен, проте більшість із них відійшли, чого й треба було чекати. Залишилися найупертіші. І цього теж треба було чекати. Двотисячні не такі істеричні, як дев’яності, і принесли більше почуттів у поезію. Це прекрасно, я вважаю. Вже п’ятнадцятий рік, і на фронт виходять поети «комерційні», котрі не стільки талановиті й унікальні, як популярні. Це теж прекрасно, бо поп-література продається, читається, і залишається тільки сподіватися, аби вона була достатньо якісною. Нарешті прийшла переоцінка попередніх десятиліть, і ми дочекалися падіння ідолів, цьому я особливо радію.

— Твої враження як видавця — чого потребує наш читач? Які його смаки?

— Смаки і потреби змінюються головно в напрямку розширення читацького кола, адже читають не лише «професійні» читачі, а й молодь, яка шукає собі літературу до смаку. Більше людей приходять на літературні акції, більше відвідують фестивалі та підписуються на авторські спільноти в соціальних мережах. Я б хотів, щоб український читач був більш вимогливим, досвідченішим. Хочеться побачити, як шукають нові літературні враження, глибоко цікавляться літературою, особливо поезією, а не задовольняють свої літературні стереотипи та норми.

— Регіональні літературні школи завжди були важливим елементом українського літературного процесу. Тебе часто називають представником ось такого тернопільського літературного простору. А яку роль відіграє літературний регіоналізм сьогодні?

— Тернопіль — місто для відпочинку, тихе й безпечне. Для мене не має найменшого значення моя географічна віддаленість, я маю творчі зв’язки з письменниками з Торонто, Сіднея, Окленда, Києва, Кракова, Гетеборга тощо. Мабуть, це властиво багатьом дрібним культурним чи слабко розвинутим середовищам: приймати за «своїх» лише тих, хто фізично перебуває в місті чи селі, ще й поділяє з іншими певні інтереси, натомість решту відтинати й піддавати забуттю. І це замість того, щоб гордитися величезними здобутками тих, хто народився поряд, виріс чи сформувався як особа в тому малому середовищі. Так у нас у Тернополі з поетами, художниками, акторами, яких розкидало світом від закутків Галичини до США, Аргентини, Австралії. Це мені особливо боляче. Один галичанин з Бучача Шмуель Аґнон — чи не єдиний лауреат Нобелівської премії з наших країв, досі відомий лише опосередковано, інший галичанин — легенда краківської літературної богеми та близький друг Віслави Шимборської, народжений у Тернополі, Корнель Філіпович так майже нікому й не відомий і ніяк не відзначений в культурному ландшафті міста. Але ми все виправимо. Я радий, що у нас у місті бути поетом — модно. Молоді автори стараються здобувати пошану публіки, часто роблять читання, часом виходять цікаві книжки. Є кілька популярних мистецьких локацій, які радо сприймають ініціативи.

— Яку позицію маєш щодо досить популярної останнім часом дискусії: чи є поезія і проза російськомовних авторів, що мешкають в Україні, частиною української літератури або російської, або російськомовної української, або ще якої?

— Я не бачу проблеми в тім, що певні автори пишуть іншими мовами, бо ж було б абсурдом заперечувати їм це робити. Водночас вважаю мову єдиною ідеологією літератури, а навіть більше того — я бачу, що література природно поділяється за ознакою мови без насаджених зверху придуманих кимось правил. Як кажуть, всі наукові суперечки — це найшвидше суперечки про терміни. Відтак я вважаю, що літературою України є кримськотатарська, українська, польська, угорська, російська тощо, натомість українська література — література українською мовою.

Спілкувався Олег КОЦАРЕВ

Джерело: http://www.day.kiev.ua/…

Рафал Воячек – Говорю до тебе тихо

Говорю до тебе тихо так тихо ніби свічуся
І цвітуть зірки на полі моєї крові
Говорю так тихо що аж моя тінь біла

Я холодний острів для твого тіла
яке падає в ніч гарячою краплею
Говорю до тебе так тихо як через сон
палає твій рот на моїй шкірі

Говорю до тебе так тихо як птах
вдосвіта опускає сонце до твоїх очей
Говорю до тебе так тихо
як сльоза різьбить зморшку

Говорю до тебе так тихо
як ти до мене

Рафал Воячек – Жидівка

Увійшла дівчина
заснула жінка
а Жидівка
сниться

Гола як подих
болісна як легені зсередини
вилущена з імені
соромиться

Схиляється наді мною
і просить
дрібними персами

Стиґмат
крапля живої крові
застигла на ясному чолі

Вальтер фон дер Фоґельвайде – В затінку липи…

В затінку липи
на зарінку,
де ми ховалися бува,
потай, без хлипу,
безгомінко
зелена вилягла трава.
На галяві лісовій,
тандарадай,
тьохка ніжно соловій.

Ввечері тихо
йшла тривожно,
коханий мій уже чекав.
Раптом, як вихор,
(мати божа!)
підніс мене він на руках.
Цілувались тьму разів:
тандарадай,
ротик мій почервонів.

Ложе строкате
він стелив нам,
щоб м’яко нам було удвох.
Хтось міг назвати
дивом дивним
це наше ложе із квіток.
Де троянда процвіла,
тандарадай,
голова моя була.

Поруч зі мною
(о мій боже!),
приліг мій любий чоловік.
Хай таїною
наше ложе
залишиться для всіх навік.
Пташка лиш про нас все зна:
тандарадай,
приховає все вона.

Переклад Юрія Завадського

Про автора вірша >>

«Таксист» Юрія Завадського

cover

Книжка «Таксист» Юрія Завадського, як і попередні, радикально відрізняється від українського поетичного мейнстріму, представляючи читачам документ безкінечного пошуку ліричним персонажем своїх власних меж. Форма віршів «Таксиста» є свідченням беззупинного пошуку автором засобів виразності, котрі б якнайкраще допасовувалися до світоглядного та емоційного тла, на якому будується так званий художній світ Юрія Завадського. У книжці змішалися партитури саунд-віршів, ориґінальні ще свіжі та емоційні тексти і рімейки текстів із старших книжок, які відновили свій первинний потік та вдавану кінечність. Відтак треба наголосити на тому, що найстарші вірші датуються ще двотисячним роком, а найновіші — кінцем чотирнадцятого.

Книжка видана в серії сучасної української поезії видавництва «Крок» у 2015 році. У серії також вийшли книжки Василя Махна, Дмитра Лазуткіна, Юлії Мусаковської, Томаша Деяка, Олега Коцарева. Серію дизайнує Ілля Стронґовський, продовжуючи лінію оновлення українського книжкового дизайну. Увесь звук, використаний на цих сторінках, записаний на студії Шпиталь Рекордс у Тернополі. Книжку можна придбати в книгарнях України, Білорусі та Польщі.

*

«…НЕ ПІДДАВАТИСЯ ТЕКСТУ…»

На фото: Роман Малиновський, Юрій Завадський. Автори фото: Andriy Golcha, Alisa Achramovič

Роман Малиновський: Який тариф у таксі, де кермує «Таксист»? І скільки має заплатити людина, котра доїде до самого кінця?

Юрій Завадський: Валюта, що нею оперують у книжці, вимірюється кількістю шляхів, які розруйновують перспективу. Перед тим, кого везе таксист, стоїть вибір між сміливістю і сміливістю, між мудрістю і мудрістю. Але є те, що говорить таксист, є його воля дати пасажиру вільно обрати собі дорогу, і це буде або війна, або самогубство, або любов, або бездоріжжя, або влада, або письмо тощо. Хоча цей таксист і не є, він у собі.

Роман Малиновський: Звідки беруться і куди прямують персонажі твоїх віршів?

Юрій Завадський: Розхитуючи цей світ у пам’яті, раніше ніяк не міг набратися сміливості лупонути ним з усієї сили, аби він розбився. Одного разу я таки наважився це зробити, і він розсипався, як автомобільне шкло. Між дрібними його фраґментами я не міг відновити й одного тексту, котрий був би достатньо наповнений ґазами поетизмів. Емоційний вибух перевідкрив мені мої тексти, і саме тому частина віршів у «Таксисті» – рімейки віршів попередніх років і книжок, які були між собою пов’язані натурально, залінковані персонажами й чинами. Говорити про природність цих віршів мені не треба, не треба мені, бо я добре це знаю та відчуваю. Кожна книжка була наступним дуже суттєвим етапом, і ця – чи не найсильніший удар по собі самому, після якого вже й писати несила.

Роман Малиновський: В тебе така особистісна, замкнена поезія, особисті маленькі історії. Але у «Таксисті» є рефлексії на події, котрі упізнаються чи то за настроєм, чи за назвою. Ти часто рефлексуєш на якісь епохальні події, які вже виходять за межі твого інтимного простору?

Юрій Завадський: Мене нераз питали, чи в мене є вірші про те чи про інше, а я не міг сказати, про що вони, бо пишучи ніби про ніжність, я ніби пишу про диктатуру, а пишучи ніби про революцію, пишу ніби про секс. Справа в тім, що в жоден спосіб не пишу про «щось». І не пишу, думаючи. «Таксист»-вірш і «Таксист»-книжка народилися як цитата, хай навіть мені це не подобається. Із мене самого, із текстів, що в мені живуть, це тексти про пошук перспектив і про правду, котрої бракує щодня, особливо коли йдеться про мене самого. Паґанізм київських пагорбів, ґлінтвейн ілюзій, хоча це була істина емоційна, не філософічна, але від того не менша. Не менш епохальними подіями за революції та війни були відкриття нових людей. Не вірю нікому, нічого не чекаю, нічого не боюся. Один крітянин казав, що це і є свобода. Але це болісна свобода, свобода самотня.

Роман Малиновський: У твоїх віршах інколи курять. Потім п’ють алкоголь, ходять холодом без шапки. Ти наділяєш свої вірші особистими «спокусами» і «слабкостями»?

Юрій Завадський: О так, вони залежні. Десь ізмалечку ношу певні уявлення про персонажів, вони не привабливі трікстери, що притягують увагу публічності, вони собі в собі, люди в спортивних шапках, у тисняві маршруток і метра. Часом питаю себе, чи це дійсно мої «слабкості», бо й ніби нічого собі не забороняю. Мій персонаж давно курить, відівчити його несила, та йому краще знати. Є частиною культури ці прості речі, як і музика чи будівельні технології.

Роман Малиновський: Назви твоїх віршів – це люди, стани, рідини, періоди, комахи, кирилиця, латинка, території і ще бозна скільки всього. Назва вірша для тебе – це початок, кінець чи середина? Коли її вигадуєш?

Юрій Завадський: У «Таксисті» вперше так все просто вийшло з назвами, вони самі собою проявилися з тексту. І тут вони дійсно є назвами, не частиною тексту, а дверима до тексту. Ними можна ввійти до тексту, але, як і двері, їх я встановив згодом, коли фасад тексту вже чітко вималювався. Знову повернуся до особливостей книжки та скажу, що «Таксист» є дуже суттєвим проривом у боротьбі супроти свавілля тексту. Текст не керував анітрохи, і я зробив з ним усе, що потребував. Може мене зрозуміє хтось, що я маю на увазі, кажучи про свавілля, – не піддаватися тексту, керувати мовою, творити свою мову, ладнати метастиль, осліпнути нарешті.

Роман Малиновський: У «Таксисті» ти поєднав старі й нові поезії. Як це для тебе змішувати себе «нового» і себе «колишнього» під одною обкладинкою? Що тобі подобається в тому Юрієві Завадському, який писав вірші ще сім років тому, а що ні?

Юрій Завадський: Попри мову, ілюзії, оточення, я ніби писав один текст, і він по-різному себе виявляв. Саме тому в «Таксисті» є «вірші без слів». Саме тому там є рімейки, передумування текстів, пересортовування одиниць, відновлення старих зв’язків, будування нових текстів, досі ще непізнаних, досі ще вкрай важких і відвертих. Я не буваю відвертіший. Я захоплювався тим, як я писав у квітні дев’яносто восьмого року. У жовтні чотирнадцятого я зумів написати з такою ж силою, і це мене справді налякало. Думаю, не шкода було би взагалі перестати писати. Писалося колись легко, без зайвини, навпростець, без тягаря й осуду. Заздрю собі колишньому, так.

Роман Малиновський: Інколи мені видавалось, що твої вірші у «Таксисті», то переклади з шведської, чи, може, норвезької, так у них багато півночі. Ти зумисне добирав сюди вірші «холодних тонів» , чи так тобі просто писалося?

Юрій Завадський: Книжка виявилася настільки глибоким переосмисленням колишніх віршів, що я б сміливо датував її тринадцятим-чотирнадцятим роком. Вірші стали іншими. І в них дійсно багато жорстокості, хоча її не бракувало й раніше. Тепер усі бачать у віршах оці вбивства, зброю, зраду, війну. А вірші про це написані ще на початку двотисячних. У них багато холоду, бо, мабуть, його не бракує. Ситуація з непробивним шклом надалі актуальна.

Роман Малиновський: Книжку ти закінчуєш «Поспіхом», але насправді дуже вчасно, чітко і врівноважено. Книга поезій є добіркою текстів, поскладаних у певній послідовності. Для тебе має значення як укладати вірші під одною обкладинкою? З чого починати і чим закінчувати, а що ставити в середину?

Юрій Завадський: Кожна моя книжка могла повністю бути сенсовною лише в цілісності, хай часом її доводилося розтинати на фраґменти. Я писав покнижно, ґвалтуючи свій тимчасовий стиль, змінюючи напрям і бачення. Часом було більше пафосу, часом менше лексики. Тому скажу, що так, це дуже важливо, але це не фабула, я нічого не розповідаю, це лише вікно, композиція об’єктів у якому має бути зваженою й настільки негармонійною, аби скидатися на якусь дійсність.

Роман Малиновський: Коли ти перестав бути лишень поетом, а поряд з тим став видавцем, пізнавши особливості справи видавничої, це допомогло тобі якось по-інакшому подивитись на поетів, як персонажів літературного процесу? Ти ж в цьому випадку опинився «по той бік барикади».

Юрій Завадський: Особливість моєї діяльності як видавця, мабуть, і полягає в тім, що я поетом не перестав бути. Хай навіть клену поезію за те, що вона руйнує мене і моє життя. Не приховаю, що мені відкрився літературний світ зовсім з іншого боку відколи я почав видавництво. Хай деколи мене й розчаровують і нервують літератори. Ніколи не писав свого для когось, тому й звик диференціювати багато речей у своєму світі. Але часом заздрю іншим поетам, котрі вміють собою користуватися зараз популярності, не приховую цього анітрохи. Відтак люблю їх, поетів.

Роман Малиновський: Події у твоєму «Таксисті» відбуваються в місті без назви. Це якась локація загублена в ґуґл-мапс, місце без координат. Ти можеш зараз назвати це місце чи місто? Це Тернопіль?

Юрій Завадський: Та ж ні, як його назвати? Краковотернополекиєвольвовокосововільнюсоніде? А ще одна з небагатьох географічних назв у книжці, вкрай важлива для усвідомлення одного з планів змісту, не така вже й упізнавана для українського читача. А те, що Тернопіль там є, то хіба ж здивуєш когось? Хоча й топоніми вже й не топоніми, а таки слова, котрі мають значно більше простору в собі, повторювані й беззмістовні.

Роман Малиновський: Хочу врешті з’ясувати – юрійзавадський – це натяк на схильність до поезії фонетичної? Чи такий спосіб відділитись від Юрія Завадського щоденного, чи може, мільйон якихось інших причин? Назви бодай кілька, якщо вони є?

Юрій Завадський: Щось десь якось так. До речі, проклинаю той день, коли народився цей термін «фонетична» поезія, бо ж пишу «фонематичну» поезію, але взагалі не маю потреби це називати. А «юрійзавадський» дійсно відділився від Юрія Завадського. Ніби зсув автора й персонажа. Автора я колись прибрав з книжки, і може тоді персонаж почав курити. Тепер я почав по-іншому оперувати текстом, автор тепер існує. Я чомусь згадую тернопільську міську бібліотеку, літературну енциклопедію, Маяковського й Байрона, котрих там перегортав, мороз поза тридцять, тролейбуси та практикування в поетичній майстерності, шкільні роки, котрі вбив літературою, і перші тексти, до форми котрих сам дозрів, а виявилося, що я вже не перший. А потім Ружевич в ориґіналі, і Ружевич власним голосом, і голос Ружевича в слухавці, а тепер Ружевича немає. Автор – дуже особлива постать у тексті, дошукуватися якої часом не варто.

Роман Малиновський: Уявімо ситуацію з двома людьми: людина, яка прочитала твою книжку лише на половину, та інша людина, яка прочитала її повністю, вони переживуть одну й ту саму емоцію? Ти читаєш поетичні збірки повністю, чи вірші вибірково? Як думаєш, як робити краще для сприйняття збірки?

Юрій Завадський: Маю єретичну віру в те, що не треба читати тексти від початку до кінця. А відтак мав би вірити, що враження від фраґмента і від цілісності будуть майже однаковими. Але не можу в це вірити, бо вірити – це взагалі неможливо, хіба коротко й наосліп. «А» – все ж таки чорне, чергування голосних у корені – прийнятне, а читати всупереч своїм відчуттям – злочин. Я мало читаю. Поезію читаю вибірково, дуже хаотично, а до прози не беруся, хіба нон-фікшн і дуже нечасто. Яку інструкцію до книжки маю дати? Впитися горілкою, дістати по морді, закохатися в сусіда, змусивши його покинути сім’ю, бути популярною ґей-парою, а потім залишити його напризволяще, роздягатися привселюдно, вбивати чиновників, їсти сире м’ясо, любити свою дружину безоглядно й наосліп, стати лінґвістом і дошуковуватися асиміляцій, чи любити когось, попри те, що він брехливий і непевний, – хто його зна, який рецепт кращий, аби почати сприймати цю книжку.

Крок у авангард сучаснай украінскай паэзіі

На чацвёртым фестывалі паэзіі «Вершы на асфальце» творчая дэлегацыя Украіны ― найвялікшая, багата ў праграме і сумесных беларуска-ўкраінскіх імпрэз. 13 лютага ў Галерэі «Ў» на фестывалі адбыўся творчы вечар выдавецтва «Крок» з удзелам украінскіх і беларускіх аўтараў.

Сваю творчасць прадстаўлялі Дзмітро Лазуткін, Юры Мацевашчук, Алена Сцепаненка, Міхась Баярын і Сяргей Прылуцкі.

Завадатар прыезду цэлай каманды ўкраінскіх пісьменнікаў Юры Завадскі прэзентаваў некалькі кніг свайго выдавецтва.

Як ён адзначыў у сваёй прамове, яны прэзентавалі літаратуру, “якую раней не выдавалі ва Украіне”. Выдавецтва Юрыя Завадскага, паводле самога паэта, сёння з’яўляецца адной з самых смелых ініцыятыў ва ўсёй культурнай прасторы Украіны. Зусім нядаўна ў выдавецтве акрамя шведскай, фінскай, аўстралійскай, канадскай, новазеландскай і польскай палічак, дзякуючы актыўнаму супрацоўніцтву ўкраінскіх і беларускіх пісьменнкаў і перакладчыкаў, адкрылася і беларуская палічка.

Першай кніжкай ва ўласнай беларускай палічцы стаў зборнік вершаў Сяргея Прылуцкага, які з’яўляецца працягам яго празаічных тэкстаў. Як заўважыў Юры Завадскі, зараз яго выдавецтва друкуе беларускіх аўтараў у арыгінале, але ёсць спадзяванні данесці да ўкраінскага чытача беларускую літаратуру ўкраінскай мовай.

Надзвычай цікава і эмацыйна прачыталі свае вершы Юры Мацевашчук, Алена Сцепаненка і Дзмітро Лазуткін. Алена Сцепаненка зачаравала публіку сваімі мілагучнымі спевамі, якія разбаўлялі кактэйль украінскай паэзіі. Падтрымаў іх паэтычны марафон беларускі паэт Міхась Баярын.

Юры Мацевашчук працягнуў прэзентацыю кніжак сваіх суайчыннікаў і пацвердзіў думку Юрыя Завадскага аб тым, што выдавецтва “Крок” з’яўляецца авангардам сучаснага ўкраінскага мастацтва. Прэзентаваныя аўтары ствараюць паэтычнае выдавецтва, якое найперш стала інтэлектуальнай і мастацкай прасторай для многіх творцаў і толькі потым, па словах Мацевашчука, уласна бізнэсам.

Беларуская публіка вельмі цёпла сустрэла гасцей з Украіны. Імпрэза “Кроку” плаўна перацякла ў вечарыну Сяргія Жадана.

Цалкам праграма тут: http://stralcou-fest.by/

KB для lit-bel.org

krok-1

krok-3

krok-4

krok-5

krok-6

krok-7

krok-8

krok-9

krok-10