“Таксист” Завадського: тексти про пошук перспектив і про правду, котрої бракує

Юрій Завадський такий собі апоетичний автор, і в цьому є своя поезія. Кілька років тому письменник Роман Черковський видав авантюрний роман під назвою «Таксист». Навряд у Завадського це алюзія, але його нова збірка називається так само. Тут мені йдеться про якийсь доволі дивний підхід автора до називання своєї книжки.

Авторське пояснення теж доволі дивне. «Таксист»-вірш і «Таксист»-книжка народилися як цитата, хай навіть мені це не подобається. Із мене самого, із текстів, що в мені живуть, це тексти про пошук перспектив і про правду, котрої бракує щодня, особливо коли йдеться про мене самого».

Це цитата із інтерв’ю Юрія Завадського Роману Малиновському, яке подано вкінці книжки. Напевно, його слід уважати частиною збірки. І чи не воно найбільше підкреслює, що це саме поетична книжка. Зовсім не стилем і темами, а враженням від читання Завадський нагадує Олега Лишегу. В останнього теж вірші свідомо майже позбавлені художніх засобів, а от мовлення і прозові тексти страшенно поетичні.

Так і це інтерв’ю Завадського мовно кучеряве. А от у віршах справді є «правда», яку не те що кожен може собі дозволити, а й не в кожного вона є.

Є в збірці й один звуковий текст, тобто фонематичний. Це нагадування, що є ще інший Завадський, який найбільше вражає виконанням. Але «Таксиста» можна читати самому. І це гарне читання.

Андрій Перфецький

Джерело: dyskurs.com.ua…

Тетяна Дігай про книжку “Таксист”: Метелик перед шклом непробивним

Є книги, котрі описують реальність, але є книги, що реальність уявляють, адже апокаліпсис відбувається тут і тепер, і ми не можемо його відкласти до завтра. Реальність нас віднайшла. Віднайшла вона і поета Юрія Завадського, про що переконливо свідчить збірка поезій «Таксист», яка стала, в певному розумінні, для поета підсумковою.

Найболючіші кризи – внутрішні. Найбільше руйнує життя людини відсутність гармонії у стосунках із самим собою, і вже, як наслідок – із навколишнім середовищем. Поетика Ю. Завадського деструктивна, закони жанру для нього – це нав’язані та надумані умовності, кінцева мета творчості – віднайти свободу дії, право на вибір.

Поет намагається розірвати коло звичності. Він підкорений особистісному фатуму, першим і головним аспектом якого є демонстративний епатаж – між фактом і фейком, між можливим і неможливим, тобто майже ігрове розуміння поетичної практики. Але ця демонстрація зростає з почуття глибокої туги-нудьги за своїми далекими витоками (до речі, вірш, з латини – verse, означає поворот, а практика версифікації – це мистецтво повертання смислу). Анти/енергія відцентрового імпульсу ламає внутрішні асоціативні зв`язки: «схід сонця, котрий довелося проковтнути наодинці … залізо всуціль розірване вітром … наближається час, в нього зламана рука … день втрачено, і жодна таблетка не зможе його повернути … потяг раптово спиняється, як потяг до тебе».

Юрій Завадський – поет-інтелектуал, із філософським баченням світу: «людині нестає того, чим вона володіє… людина сама знаходить собі покарання, / попри свої мрії…. Його смисли – лише бляклі тіні понять, що мають допомогти організувати й «продати» головне – рух поетичного тексту.

і знову холодний ранок, і холодний дощ,

і зморшка-світло від змінного струму,

і зморшка-любові, компенсаторні,

і зморшка-одна, що справжньою стане,

хоч залишатимусь, як перед шклом непробивним,

і зморшка-погляд.

У своїх фонематичних віршах Юрій Завадський доводить процес деструкції, або, за його висловом, пошук «внутрішньої тиші» до логічного завершення – слова для alter ego втрачають будь-який сенс і буквально розсипаються-розпадаються на окремі літери, знаки. Фонетика руйнує горизонталь прочитання, и тим самим виявляє роль ключового елемента, що формує закодований зміст-сюжет (уявімо концертний зал, заповнений тишею відсутності слова!). Врешті-решт, сприймати цю «безумну» мову, котра шокує, і, щонайменше, малює анти/ реальність, вкрай важко, але цікаво. Це абсолютно інша оптика, що опирається поясненню, міркуванню і розумінню, проте є носієм особистісного гострого, домінуючого стремління пізнати прихований бік явищ, а значить, достукатися до істини. Не думаю, що як поет, Юрій Завадський переживає амбіції самоствердження, хоча, напевно, і не без того, проте, вихід з лабіринту підсвідомості через розрив, ймовірно, для нього знаходиться поза звичною логікою.

На початку двадцять першого століття із вибуховою швидкістю нарощуються темпи передавання інформації. Цінності сучасного суспільства споживання орієнтовані на маскультуру відпочинку і розваги (carpe diem – користуйся кожним днем, не надіючись на майбутнє – Горацій). Теперішня епоха стимулює активний пошук реваншу. Поезія нашого автора репрезентує глибинну проблематичність саморуйнування людської особистості, що є наслідком усвідомлення її природного фіналу.

З роками поетика Юрія Завадського помітно змінилася, вона стала більш жорсткою, жорстокою, з яскравим авторським брендом (цікаво, що brend – спалювати, вогонь), однак образна палітра не потьмянішала, залишившись такою ж яскравою та соковитою, як і в його ранніх збірках. Поет уникає прямолінійних соціальних прив’язок та відгуків на «злобу дня», проте його вірші свідомо актуальні: «Твоя воля, людино, / комусь небезпечна, / й обирати собі ворогів / ніби мусиш… Тиждень, коли кожного дня хтось умирає». Вибір поета – не «ставати ліричним, аби виправдовувати словоблуд». І якимось шостим почуттям розуміємо, що де менше пафосу, урочистої помпезності, а чи сльозавої сентиментальності, там поезія виграє у досконалості. А справжня поезія завжди на часі:

-Накриваю долонею шклянку, –

там метелик.

відберу долоню –

він полетить

Джерело: sumno.com…

ZSUF у Франківську

11407022_995089430502690_1752473496090932489_n

Запрошуємо усіх на наш перший концерт у Івано-Франківську з програмою “Глухі прозріють”! 21 червня у клубі Barduck, початок 22:00. Еджой!

Sam Hunt (New Zealand) – Sara / Сем Гант (Нова Зеландія) – Сара

Бездоганне твоє тіло.
Це ж ніби брехня!
У Мод Ґонн – великі руки,
Енджела в самотності здуріла.

Бездоганне твоє тіло.
Я шукав його щоденно
у долинах темних,
доповзав до уст твоїх несміло.

Бездоганне твоє тіло.
Розділяю небо й землю,
молюся під кривавими дверима,
від пологів впрілий.

Бездоганне твоє тіло.
Навіть розкудлані кучері.
Навіть бузьок надокучливий.
Визнавати закони не захотіла.

Бездоганне твоє тіло.
сідниці, стегна і перса,
вигини ніг, і я між них вперся,
твої гомілки – беріг розімлілий.

Бездоганне твоє тіло.

Прочитати й послухати: http://www.poetryarchive.org/…

Переклад: Юрій Завадський 2015

Два вірші

Із телевізора втоми
абсорбую тебе неуважно.

Мабуть, у тому
є переваги.

Не варто просити
часу, котрого нема:
ще словами не ситий,
але вже тюрма.

Хотів сказати:
- Повчальна твоя любов. -
але все позаду.

Я не сплю, бо
ти повертаєшся
принизливою розмовою.

І допоки є ця сльота -
димить румовище.

*

Зарозбуявся, ледве себе заспокоїв,
вибачився, заплатив, позіхнув.
Тепер ніби моніторю крізь прозірку
що з тобою коїться.

Незвіддаля, а з кишені роздерті банкноти,
не куплю за них вже ніколи твоєї свободи.
Люди, здається, роздягнені до проводів роботи,
люди без цноти.

Чи ти у книжці, чи в метрійному поцілунку,
чи у коньячному вечорі, чи…
Відсутність твою без обов’язків і розлук
не перевершити.

DRUMТИАТР і ZSUF в нічному клубі UNDERGROUND

10463763_376727679191457_7318015719213336648_o

23 травня – день синтезу арту та енергії !

DRUMТИАТР і ZSUF в нічному клубі UNDERGROUND
- кубічні метри драйву на одну суботу !

ZSUF – електронна музична формація. Музичні експерименти та інтереси ZSUF простягаються від індастріелу і нойзу до психоделії і різноманітної експериментальної електроніки, з активним залученням відео-арту, різноманітних перфоменсів, гепенінігів та інсталяцій.

DRUMТИАТР – це поєднання елетронної музики, живих інструментів і текстів. Тут і гострий соціальний реп, і електронний веселий indie, басовий dub і індустріальний dubstep у супроводі губної гармошки, гітари і того, що по дорозі добрі люди подарували.
DRUMТИАТР – це Юрій Іздрик – культова персона української літератури та андеграунду,
Григорій Семенчук – поет, публіцист, музикант, Сергій Лебідь – барабанщик.

Львів, тільки для Вас Іздрик вдягне усі свої окуляри!

Буде, люба, круто.

[реґресивна асиміляція приголосних]

як сидиш
як слон як сноб
як дибіл
як трава
як сифон як сова як самець
як труна як туман
як шифон як шофер
як пік як тік
як сморід як сирота
як калію перманганат
як перископ як філософ
як шум як шик
як стяв як став як сцяв
як звик як дебіл
як дебіл як дебіл

Анна Золотнюк спілкується з Юрієм Завадським: Смакування звуком та свободою

Юрій Завадський — це знак. Часом оклику, коли згадуєш його як редактора «Звіршів», газети, котра стала початком іншої літератури в Тернополі, як засновника літстудії «87», з котрої вийшли поети, котрих цікаво читати. Це знак запитання, коли йдеться про його тексти, бо вони вічно запрошують подивитися туди, глибше за знаки-літери, зокрема в новому «Таксистові». Це м’який знак, коли Юрій Завадський читає свої тексти, здається, намащуєшся на його голос і він веде.

11001916_414018545424643_468195909685086223_n

Руйнування стереотипів
– Неспілчанська література до «Звіршів» була. Був «Західний вітер». Пам’ятаю, як Віталій Гайда дав мені віддруковані вірші Михайля Семенка. Оці безсловесні «У степу…», Ніка Бажана «Мене зелених ніг»… Після того в Тернополі нічого не було. Був голод. Страшенний інформаційний голод. Напевне, всі, хто починав у дев’ядесятих та двотисячних, розуміють, наскільки ми були голодними. Я тоді навіть не знав, хто такий Езра Паунд. Лишень відкрив для себе вірші Алєксєя Кручьоних, я мріяв про поезію Давида Бурлюка. Перечитував Поля Елюара в російських перекладах зі своїх машинодруків, котрі набрав з рукописів, які робив із книжки в юнацькій бібліотеці. Було вирішено, що треба щось робити. Я завжди хотів робити щось для когось.

– «Звірші» почалися в 1999-2000. Ігор Качмарський підказав, що є стипендія від «Смолоскипу», щось близько 120 гривень. Написав їм листа «Був би вам дуже вдячний, якби ви мені присудили стипендію. Я її буду стовідсотково віддавати на друк». І вони мені її давали щось три роки.

– Це було явище 2000-их. Але «Звірші» не можна порівнювати з сучасними їм явищами. Тоді у Житомирі Стронґовський з друзями – мистецька гільдія «Неабищо» – робили самвидавівський «Жвавий равлик», у Харкові Сашко Ушкалов із колєгами – газету «Сьоме око». Але, зазвичай, ці газети були продуктом товариства, котре постійно збиралося. «Звірші» оберталися навколо мене. Ціль цієї газети була не згуртовувати літераторів, а просто зробити певний зріз літератури, яка формувалася у Тернополі, і була на той час у зародковому стані. Газета репрезентувала людей, незнайомих між собою. Це були найунікальніші автори – ті, котрі не збиралися займатися письменництвом. Завжди мав таку ідею, що та література, котра не є «вершками», значно цікавіша. Саме тому обрав формат газети – чогось мінливого, банального, щоденного, чогось, що передається з рук в руки, з кишені в кишеню. «Звірші» були руйнуванням стереотипів. Це був простір. Друкували також відомих вже на той час – Івана Іова, Олега Коцарева, Василя Махна, мовою оригіналу кримськотатарських Таїра Керіма і Сейрана Сулеймана. Був автор із Бразилії. Були переклади.

– Зі «Звіршів» дуже мало людей вийшло на поверхню. Один із співзасновників газети, той, хто вказав на слово «Звірші», написане в мене в записнику, – Тарас Григоровича Волинець. Нещодавно отримав пакунок з його віршами. Подумав «Ну, тепер він може робити все, що хоче – нічого не пропаде». Хай нині Волинець не відомий як автор, але в ті роки писав потужніше за мене.

– Відчув, що «Звірші» гаснуть. Був готовий до того і не шкодував. Розумів, що ніколи до того не повернуся. В 2005 вийшло останнє число «O sancta simplicitas!».

– Ставлюся до звіршного етапу, як до чогось невеликого, але значного для багатьох, з ким це робив, та й для мене це був надзвичайно важливий етап для розуміння, ким я є, перший крок до тої справи, котрою зараз займаюся. Я собі пишу вірші, працюю над вдосконаленням свого поетичного стилю, дошукуюся чогось, але не боюся, що можу перестати писати коли-небудь. Волинець мене називав анатомом. Він приходив до мене з віршами і чи не єдиному дозволяв їх розрізати та складати. Я розкладав тексти на шматки, і зрозумів, що люблю це робити. Ця якась така герменевтика на коліні. Це класно. Класно бачити перспективу в кожному авторі, робити текст придатним, впорядковувати його. Приблизно те ж казав в інтерв’ю до своєї книжки. Малиновський так його і назвав: «Не піддаватися тексту». Ти перемагаєш текст і робиш із ним те, що вважаєш за потрібне. Інша справа, що мене надзвичайно захоплює культурний менеджмент в перемішку із перекладацькою та видавничою справою. Коли пояснюю, як організував своє видавництво, мене перепитують так само, як колись про «Звірші»: «А хіба так можна?»

Поетом тепер бути модно
– Мій наступний важливий досвід – літературна студія «87». Минуло три роки. Я захистився, почав працювати в університеті. Перше зібрання літстудії пройшло дуже добре, побачив, що те, що кажу, комусь потрібне. Вирішив перетворитися на такого-собі тренера, казав, що буду приходити зі свистком, і мені будуть здавати літературні нормативи. Багато обурювалися такому технологічному ставленню. Але потім зрозуміли, що тре набратися ремесла. Літстудія теж виснажилася, але, мабуть, від того, що я не мав можливості ходити туди. Зібрання студії продовжувалися, але з іншими нахилами. Тоді запропонував перерахувати вісімдесятсьомих і вбити студію. Маю віру в конструктивність конфліктів і «87», нікому не бажаючи зла, спровокувала невеликі конфлікти – непомітні, але важливі для багатьох. Ми вплинули на те, що поетом стало бути модно. Із літстудії повиходили автори. Юрко Метевощук, Богдан Боденчук, Сашко Бугаєнко, Василь Колісник, Мар’яна Судова, Наталя Голодюк.

– Хочеш штукатурити? Мусиш навчитися це робити. Не просто найшло натхнення, давай зараз поштукатурю! Не буває так, це смішно. Чи прийшло натхнення – буду грати на скрипці… Ну, а прийшло натхнення – написав вірша. І всі це сприймають нормально. Це мене дуже нервує. Поезія така сама штука, як і все інше.

«У нас є лише книжки про геїв, насильство, секс і брутальна поезія з матюками»
– Покоління, в яких дуже багато яскравих людей, надходять хвилями. Але це вкладається в якісь соціонічні теорії. Приходять ті, хто творить, після – ті, котрі заперечують і перетворюють, треті заперечують те, що зробили другі, потім четверті, котрі заперечують усіх. Така тенденція. Хвиля номер один найпотужніша. Десь так і в моєму житті: «Звірші», потім спад, «87» і знову спад, заснував «Крок», не покладаючи особливих надій, але видавництво стало великою хвилею. Нас небагато, але ми робимо. Намагаємося з Тернополя зробити культурний осередок.

– Кажучи жартома. Ось до нас підходять під час виставки: «А у вас є українська мова для сьомого класу» «Ні, нема», «А Микола Вінграновський?» «Ні, нема», «А дитячі?» «Ні, нема, у нас є лише книжки про геїв, насильство, секс і брутальна поезія з матюками». Це дуже банально, але просто хочу, щоби люди були вільні. Та вся моя діяльність – «Звірші» перший крок до свободи, літстудія – скоріше навіть не для мене, хоча для мене це був дуже важливий крок, але більше для молодих, щоби дати їм свободу дій, яку мені ніхто не збирався давати, і яку мусів вигризати сам. Видавництво ґрунтується на принципах свободи моральної, особистої, це глибоко антитоталітаристичне видавництво. Намагаюся, щоби воно відображало світогляд сучасної людини. Вважаю, що має бути широкий діапазон переконань та поглядів у суспільстві, хочу робити, щоби діти, котрі будуть виростати на книжках, росли такими ж вільними, як моя дочка. Щоби вони мали вибір, щоби вони вміли думати, щоби вони були культурними людьми. Ну, але тут питання, що ж воно таке є, культура? Якщо чесно, не вірю, що знання літератури є показником особистої культури.

Все значно глибше за слово
– Ми поступово занурюємося в епоху другої усності. Я зрозумів, що відчував Гарсія Лорка, коли роздавав людям свої вірші. Він один із тих авторів, котрі були дуже близькі до усної традиції, розумів, наскільки це сильно. Література має виходити за свої межі. Поєднуватися з музикою, гіпертексти мають виходити поза межі мови. І це добре. Моя фонетична поезія, я її називаю фонематична, – фонематична партитура, її можна перетворити на звуки, зважаючи на можливості артикуляційного апарату. Фонематичні вірші є для мене такими самими змістовними, як інші.

– Так, як і всі мої книжки, окрім «Пейпербеку», яка була просто зібраним, «Таксист» концептуально зав’язаний. Я робив книжку. Коли писав «юрійзавадський» 2005 року, не розумів, що пишу – це були щоденникові короткі замітки. Не приховаю, що тоді цікавився технологіями, котрі використовував Ріхард Гюльзенбек – нанизувавння. Але мене не задовольняло просто нанизувати образи і тішитися з того. Намагався створити свою форму. У «Таксисті» вирішив відтворити старі тексти, їх скелети наповнити м’ясом.

– Зі шкільних років займався тим, що, як художники, намагався копіювати поетичні стилі. Ця книжка найбільш відверто показує мої технології. Я не боявся перемальовувати, зовсім не соромлюся робити ремікси та рімейки своїх віршів. «Слипстрім» наштовхнув на те, що можу робити не окремі тексти, а один, взаємопов’язаний. Деякі старі вірші розсипалися, але виявилося, треба зробити один крок, і все пов’яжеться.

– У «Таксисті» є нові тексти, написані в листопаді-грудні минулого року. Є однойменний вірш, створений у червні тринадцятого. Говорив із Андрієм Дроздою, він каже: «Чого таксист? Мені одразу з фільмом Мартіна Скорсезе асоціюється». Так, це пов’язане. Кажу: «Хоч, покажу найстаршу версію цього сюжету? Відкрий Бхагавад Ґіту. П’ять тисяч років тому. Битва на полі Курукшетра». Можна сказати, це алегорія боротьби добра і зла. Там дуже актуальний вихід. Цар дуже довго вагався. Стояв на колісниці, битись чи не битися. Він міг просто відмовитися. Тоді візник обернувся: «А, нє». Цей візник вважається інкарнацією Крішни. Він йому розказав багато цікавих речей, і найголовніше сказав: «Іди, бийся». «Таксист» Скорсезе — найстрашніша та найчорніша версія цього сюжету. І це якось напівсвідомо вилилося в цей вірш, хоча як такого виходу в цей текст там немає. Це лише двері. Вірш «Таксист» є однією з інтерпретацій цього всього. Його писав в червні, тоді ще не пахло нічим. Усвідомив, про що там йдеться, коли Росія почала окупацію. Там йшлося про боротьбу. Що би нам не розказували, якій би моралі нас не вчили, є просто людська природа, котра полягає у ваганні та невпевненості, але завжди треба робити крок всупереч страху на зустріч свободі. Я боявся порушувати свої тексти, але я їх перетворив. Я боявся віддатися тому, що дехто назвав би натхненням, але я йому віддався. Я написав дуже важливі для себе тексти у тринадцятому-чотирнадцятому роках.

– Слово – ідеологія. Але не те, що воно означає, а те, чим воно є. Я його не сакралізую. Це як колір для художника, можливо, навіть більше, бо є кольором і зображальною формою водночас. Воно небезпечне. Воно має не тільки значення, а є предметом до поставання та збурення стереотипів. Саме тому я довший час переборював слово, лексему. Значення слова дуже часто забруднене кожним індивідуальним досвідом. Воно є саме тому небезпечним. Реакція на слово є пробабілістичною. А реакція на звук може навіть бути детерміністичною. Хоча люди, намагаючись інтелектуально осягнути звук, впираються в глуху стіну. Тому що треба часом віддатися на поталу легким перебігам асоціацій, як тоді, коли слухаємо музику. Гріховно бачити у тому якісь реальні об’єкти. Можна хіба сприймати звук як причину до постання своїх асоціацій. Кожне слово – готовий звукоряд, а вже тоді його інтерпретація в кожному роті інша. Тому писати класичну саунд-поетрі не хотів. Хотів робити партитури, – у кожному роті воно буде інакше. Це класно. Переконався, що слово не є найменшою значеннєвою одиницею. Насправді все трохи інакше. Про це багато хто з мовознавців говорив. На столі та в столі – це різні речі, котрі відрізняються кількома літерами. Свою дочку назвав Франка. Франк – корінь фр – котрий фрі, фрай, вільний. Фррррр всього-на-всього. Здавалося б. Все значно глибше за слово. Звук є значеннєвий. Його треба намагатися смакувати.

– Я творю лабіринт. Мова накладає багато умов. Я упокорюю свій текст. Не дозволяю йому робити зайве. Я прокладаю шлях крізь текст. Але в цьому тексті існує ще одна людина – персонаж, котрий в мене віддавна. Я його приблизно бачу, він, на відміну від мене курить, дуже яскраво проявив себе в гіпертекстовій поемі «Цигарки». Ці лабіринти мені, певне, привідкрилися, коли почав займатися гіпертекстом, хоча я дуже розчарувався в цій технології для літератури в прямому розумінні. Попри те, що мої вірші є лабіринтами, вони дошуковуються почуттів. Я щиро сподіваюся, що прийде літературне покоління, котре буде відчувати.

Джерело: http://zbruc.eu/…