Презентація книжки Юрія Матевощука “Метрополь”

matevoshchuk_prez_metropol_23-10_low

24 жовтня 2014 року о 18:00 в ґалереї Бункермуз у Тернополі.

У Тернополі виросло нове літературне покоління, стилістика якого зависла поміж Театральною площею і студією 87. Вони гучні, їм хочеться усе сказати вже і тут. Вони випробовують свій час, підбирають слова просто з вулиці, з інтернетних повідомлень, з щоденних розмов, зі своїх розчарувань і життя інших поетів. Якщо міста й мають який-небудь вплив на поезію, то у Тернополі ці стосунки складні, вірніше вони ніколи й ніде не були простими. Я намагаюся це повторювати постійно, коли мова заходить проспівіснування слова і міста.

Юрій Матевощук пише згідно із диктатом свого часу, здається, що у деяких його віршах пропорція етики і естетики — ставлення і способу — втрачає своє первинне значення і важливішим для поета настає момент вироблення голосу чи, навіть, миттєвої реакції на політичні чи соціальні події в Україні.

Читати далі

Поетичні читання літературної студії 87 на підтримку воїнів АТО

ato3_web

Юрій Матевощук
Василь Колісник
Юрій Завадський
Марта Томахів
Мар’яна Судова
Юлія Валах
Світлана Андріїшина
Роман Воробйов
Юлія Бабак
Богдан Боденчук
Ірина Розвадовська
Олеся Тенюх
та інші
Микола Шпаковський
гурт Bugs Bunny
+ розпродаж книжок

27 жовтня 2014 року о 19:00
у ґалереї Бункермуз у Тернополі

Вхід 20,00 грн = одна книжка

КІНЕЦЬ МІСЯЦЯ

Інспектор зі швидкості
навідувався до мене,
його долоньки мокрі й холодні,
на чолі блискітки поту,
а в останніх числах
він вирішив утекти від усіх.
Інспекторе, відкрий мені таємницю,
хто виграв у війні за свої любові,
кому віддав незліченного часу,
і як дожив би до лоґічного завершення
ліній ніжного метрополітену?
У кріслі сиджу навпроти нього,
витягую цигарку і не наважуюся підкурити,
я собі колишній, з повними легенями кашлю,
з усіченим відчуттям такту,
з нервовими літерами.
Був колись малим хлопцем, інспекторе,
без жалю за жовтим сонцем,
отримував листи, налиті віршами,
не хочу тепер і згадувати
імена коханців.
Рядок закінчується, як дорога,
запахом смоли і солярки,
і хто тепер чекатиме з перевіркою
мого наплічника і мої долоні?
Інспекторе, відкрий мені таємницю,
хто виграв у війні за свої любові,
кому віддав незліченного часу,
і як дожив би до лоґічного завершення
ліній ніжного метрополітену?

Юрій Завадський. еа (8)

008

Відповідаючи на питання, що робиться зі мною, коли я чую фонетичну поезію Юрія. Юр-ія. Хотілось відповісти фонетикою, та відповім синтаксисом. Я чую тугу, таку двоїсту тугу, за тими часами, коли майбутнє сприймалось, – майбутнє існувало у мові, на рівні суспільного договору: ми сприймаємо майбутнє, ми хочемо майбутнє, ми творимо. І все, що потрібно було від поета – не сперечатись з цим, а навпаки, бути будівничим. Я говорю насамперед про Радянський Союз 20-х та Америку 50-х, хоча і природа того відношення до майбутнього там була різна. Ця туга двоїста, бо є ще такі як семенко та бітли, котрі залишаються ракетами для уважних, а значить ще не все втрачено. Фігура Юрія під час поезії – фігура заповнювача: «слишком много у нас белых пятен, и не только в прошлом, но и в будущем». І я не знаю, як назвати себе, коли я дивлюсь, як Юрій заповнює час та простір своєю поезією. Ще не знаю.

Дмитро Левицький, письменник

Юрій Завадський. ea (7)

007

Мова в тому вигляді, в якому вона існує зараз – це сформовані тіла, що ходять своїми орбітами, зліплені із затверділого космічного матеріалу. Окремі звуки, як космічний пил, позбиралися в ці тіла достатньо давно. Тож фонетична поезія, оперуючи звуком як таким, повертає нас кудись ближче до моменту великого вибуху. От полетіла би хмара в інший бік, стали би фонеми по-іншому – і ми би поставили певну думку за отаким поєднанням звуків. А так – летить у простір згусток фонем, зачіпає атмосфери якихось планет, засвічується і зникає десь у космосі. Приблизно з таких звуків поезія починалася, паралельно з музикою і мовою взагалі. Фонетична поезія Юрка Завадського – хороша профілактика суто паперового слова, якому, за великим рахунком, усе одно, буде воно вимовлене чи ні. Ці слова бурмочуть, гурчать, співають, намагаються на щось спокусити, чимось вразити, але головне – вони претендують на сприймання, для якого потрібен не аналіз, а чуття.

Ганна Яновська, поетка, перекладачка

Юрій Завадський. ea (6)

006

Боїтеся поезії без рими? Ха! У віршах, що ввійшли до цієї книжки немає навіть слів! Адже Юрій Завадський – один із головних експериментаторів із формою в сучасній українській літературі. До вашої уваги його фонетична поезія. Тексти, де головними акторами є не слова, а звуки, склади та інші більш або менш наповнені затаєним сенсом частки. Фонетична, лінгвістична, візуальна поезія, найрізноманітніші напрямки ігор із самою структурою художнього мовлення сьогодні цілком упевнено почуваються в усій світовій літературі. Вони позбулися гострого епатажного й соціального пафосу, що був притаманний їхньому попереднику – авангардові ХХ століття. Вони не потребують неодмінної прив’язки «вертикалі», як це було в часи бароко. А відтак, можуть собі дозволити вільно рухатися в найрізноманітніших площинах і просторах. Книжка Юрія Завадського – не лише предмет естетичного і концептуального задоволення. Це ще й непоганий матеріал для роздумів про те, де пролягає межа літератури та про те, наскільки можливим є поетичний експеримент на початку ХХІ століття, коли, здавалось би, «все вже було»…

Олег Коцарев, поет, перекладач

Юрій Завадський. ea (5)

005

Уперше прочитала фонетичної поезії в книжці Завадського “Пейпербек”. До того моменту я не уявляла наскільки літера може бути автономною від слів, від раціональності, від звичайності. Найбільше ці тексти нагадують мені ритми маленької табли, а може і великої часом,разом з ними ти пірнаєш в медитацію, звуки шуму, колихання, а в кінці отримуєш дзен. Інколи треба прочитати текст двічі-тричі за раз, а коли читаєш вголос – дзен приходить швидше. От так.

Ярина Саєнко, художниця

Юрій Завадський. ea (4)

004

Ще ніколи виконання тексту не було таким далеким від самого тексту. Якщо не знати, що Завадський в цю мить читає, то можна подумати, що це екзотичний птах. З іншого боку, саме знаки на папері легітимізують звуки і роблять їх текстом. Цього й достатньо, щоб знати, що Юрко – поет.

Василь Карп’юк, поет, видавець

Юрій Завадський. ea (3)

003

Фонетична поезія Юрія Завадського – це музика на папері. Музика, яка оживає, якщо її прочитати. Вголос. Чимось схоже до останніх музичних віянь, на кшталт жанрів «low-fi», «dreamy», де важливо вміти володіти голосом не заради якості вокалу, а заради форми. Мені здається, такі вірші можна слухати тільки на живо, у виконанні автора, бо тільки так розкриваються усі потаємні сенси. Тільки так можна вчувати у цих звуках невідомі слова, вимальовувати в уяві цілі історії, поринати в транс, щоб опісля завершення ще довго розмірковувати, що це було насправді.

Світлана Андріїшина, поетка, журналістка