Рафал Воячек – для Тебе пишу кохання…

для Тебе пишу кохання
я без прізвища
звір безсонний

пишу стривожений
сам перед Тобою
я м’ясо молитви
котрій Ти – птах

з губ спливає
крапля алкоголю
у ній всі сонця і зірки
єдине сонце тієї пори

з губ спливає
крапля крові
і де твій язик
який би тамував біль
що постав з перекушеного
слова люблю

Переклад Юрія Завадського, 2015

Пабло Неруда – Брате Пабло

Аж тепер селяни прийшли до мене: «Брате,
немає води, брате Пабло, немає води, дощ не падає».

І тепер русло
річки
сім днів наповнене, сім днів сухе.

Наші корови померли в горах.

Посуха поступово вбиває дітей.
У вишині не мають що їсти.
Брате Пабло, ти будеш говорити з Міністром».

(Так, брат Пабло говоритиме з Міністром, але вони не знають,
як вони дивляться на мене,
ці паскудні шкіряні крісла
і міністерська деревина, шорстка,
натерта до блиску слиною.)
Брехливий Міністр, потирає руки,
а худоба злиденних селян
з віслюками й собаками із крихких
скель падатиме, від голоду голодна, донизу.

Переклад за підрядником Юрія Завадського

Пабло Неруда – Якщо мене забудеш

Хочу знати
одну річ.

Знаєш, як воно є:
якщо дивлюся
на крашталевий місяць, на червону гілку
неспішної осені в моєму вікні,
якщо торкаюся
побіля вогнища
невідчутного попелу,
чи зморкуватого тіла колоди,
все провадить мене до тебе,
ніби все, що існує:
запахи, світло, метали
були мізерними човнами
до тих острівців тебе, що чекають на мене.

Отож, тепер,
якщо ти по-трохи перестаєш любити мене,
я переставатиму по-трохи любити тебе.

Якщо раптом
мене забудеш,
не шукай мене,
я вже тебе забув.

Якщо думаєш про це довго і навіжено,
вітер прапорів,
що пролітає крізь моє життя,
і вирішуєш
залишити мене на березі
серця, де я вкорінився,
пам’ятай
що того дня,
тієї години,
я здійму руки
і моє коріння відкріпиться
шукати іншої землі.

Але,
якщо кожного дня,
кожної години,
відчуваєш, що ти на мене приречена
невблаганною солодкістю,
якщо кожного дня квітка
здіймається до твоїх уст, шукаючи мене,
ох, любове моя, моя кохана,
у мені всьому вогонь розгоряється,
у мені ніщо не пригасло і не забулося,
моя любов засіває твою любов, кохана,
і як задовго ти живеш, це буде в твоїх руках,
не залишаючи моїх.

Переклад за підрядником Юрія Завадського, 2015

“Таксист” Завадського: тексти про пошук перспектив і про правду, котрої бракує

Юрій Завадський такий собі апоетичний автор, і в цьому є своя поезія. Кілька років тому письменник Роман Черковський видав авантюрний роман під назвою «Таксист». Навряд у Завадського це алюзія, але його нова збірка називається так само. Тут мені йдеться про якийсь доволі дивний підхід автора до називання своєї книжки.

Авторське пояснення теж доволі дивне. «Таксист»-вірш і «Таксист»-книжка народилися як цитата, хай навіть мені це не подобається. Із мене самого, із текстів, що в мені живуть, це тексти про пошук перспектив і про правду, котрої бракує щодня, особливо коли йдеться про мене самого».

Це цитата із інтерв’ю Юрія Завадського Роману Малиновському, яке подано вкінці книжки. Напевно, його слід уважати частиною збірки. І чи не воно найбільше підкреслює, що це саме поетична книжка. Зовсім не стилем і темами, а враженням від читання Завадський нагадує Олега Лишегу. В останнього теж вірші свідомо майже позбавлені художніх засобів, а от мовлення і прозові тексти страшенно поетичні.

Так і це інтерв’ю Завадського мовно кучеряве. А от у віршах справді є «правда», яку не те що кожен може собі дозволити, а й не в кожного вона є.

Є в збірці й один звуковий текст, тобто фонематичний. Це нагадування, що є ще інший Завадський, який найбільше вражає виконанням. Але «Таксиста» можна читати самому. І це гарне читання.

Андрій Перфецький

Джерело: dyskurs.com.ua…

Тетяна Дігай про книжку “Таксист”: Метелик перед шклом непробивним

Є книги, котрі описують реальність, але є книги, що реальність уявляють, адже апокаліпсис відбувається тут і тепер, і ми не можемо його відкласти до завтра. Реальність нас віднайшла. Віднайшла вона і поета Юрія Завадського, про що переконливо свідчить збірка поезій «Таксист», яка стала, в певному розумінні, для поета підсумковою.

Найболючіші кризи – внутрішні. Найбільше руйнує життя людини відсутність гармонії у стосунках із самим собою, і вже, як наслідок – із навколишнім середовищем. Поетика Ю. Завадського деструктивна, закони жанру для нього – це нав’язані та надумані умовності, кінцева мета творчості – віднайти свободу дії, право на вибір.

Поет намагається розірвати коло звичності. Він підкорений особистісному фатуму, першим і головним аспектом якого є демонстративний епатаж – між фактом і фейком, між можливим і неможливим, тобто майже ігрове розуміння поетичної практики. Але ця демонстрація зростає з почуття глибокої туги-нудьги за своїми далекими витоками (до речі, вірш, з латини – verse, означає поворот, а практика версифікації – це мистецтво повертання смислу). Анти/енергія відцентрового імпульсу ламає внутрішні асоціативні зв`язки: «схід сонця, котрий довелося проковтнути наодинці … залізо всуціль розірване вітром … наближається час, в нього зламана рука … день втрачено, і жодна таблетка не зможе його повернути … потяг раптово спиняється, як потяг до тебе».

Юрій Завадський – поет-інтелектуал, із філософським баченням світу: «людині нестає того, чим вона володіє… людина сама знаходить собі покарання, / попри свої мрії…. Його смисли – лише бляклі тіні понять, що мають допомогти організувати й «продати» головне – рух поетичного тексту.

і знову холодний ранок, і холодний дощ,

і зморшка-світло від змінного струму,

і зморшка-любові, компенсаторні,

і зморшка-одна, що справжньою стане,

хоч залишатимусь, як перед шклом непробивним,

і зморшка-погляд.

У своїх фонематичних віршах Юрій Завадський доводить процес деструкції, або, за його висловом, пошук «внутрішньої тиші» до логічного завершення – слова для alter ego втрачають будь-який сенс і буквально розсипаються-розпадаються на окремі літери, знаки. Фонетика руйнує горизонталь прочитання, и тим самим виявляє роль ключового елемента, що формує закодований зміст-сюжет (уявімо концертний зал, заповнений тишею відсутності слова!). Врешті-решт, сприймати цю «безумну» мову, котра шокує, і, щонайменше, малює анти/ реальність, вкрай важко, але цікаво. Це абсолютно інша оптика, що опирається поясненню, міркуванню і розумінню, проте є носієм особистісного гострого, домінуючого стремління пізнати прихований бік явищ, а значить, достукатися до істини. Не думаю, що як поет, Юрій Завадський переживає амбіції самоствердження, хоча, напевно, і не без того, проте, вихід з лабіринту підсвідомості через розрив, ймовірно, для нього знаходиться поза звичною логікою.

На початку двадцять першого століття із вибуховою швидкістю нарощуються темпи передавання інформації. Цінності сучасного суспільства споживання орієнтовані на маскультуру відпочинку і розваги (carpe diem – користуйся кожним днем, не надіючись на майбутнє – Горацій). Теперішня епоха стимулює активний пошук реваншу. Поезія нашого автора репрезентує глибинну проблематичність саморуйнування людської особистості, що є наслідком усвідомлення її природного фіналу.

З роками поетика Юрія Завадського помітно змінилася, вона стала більш жорсткою, жорстокою, з яскравим авторським брендом (цікаво, що brend – спалювати, вогонь), однак образна палітра не потьмянішала, залишившись такою ж яскравою та соковитою, як і в його ранніх збірках. Поет уникає прямолінійних соціальних прив’язок та відгуків на «злобу дня», проте його вірші свідомо актуальні: «Твоя воля, людино, / комусь небезпечна, / й обирати собі ворогів / ніби мусиш… Тиждень, коли кожного дня хтось умирає». Вибір поета – не «ставати ліричним, аби виправдовувати словоблуд». І якимось шостим почуттям розуміємо, що де менше пафосу, урочистої помпезності, а чи сльозавої сентиментальності, там поезія виграє у досконалості. А справжня поезія завжди на часі:

-Накриваю долонею шклянку, –

там метелик.

відберу долоню –

він полетить

Джерело: sumno.com…

ZSUF у Франківську

11407022_995089430502690_1752473496090932489_n

Запрошуємо усіх на наш перший концерт у Івано-Франківську з програмою “Глухі прозріють”! 21 червня у клубі Barduck, початок 22:00. Еджой!

Sam Hunt (New Zealand) – Sara / Сем Гант (Нова Зеландія) – Сара

Бездоганне твоє тіло.
Це ж ніби брехня!
У Мод Ґонн – великі руки,
Енджела в самотності здуріла.

Бездоганне твоє тіло.
Я шукав його щоденно
у долинах темних,
доповзав до уст твоїх несміло.

Бездоганне твоє тіло.
Розділяю небо й землю,
молюся під кривавими дверима,
від пологів впрілий.

Бездоганне твоє тіло.
Навіть розкудлані кучері.
Навіть бузьок надокучливий.
Визнавати закони не захотіла.

Бездоганне твоє тіло.
сідниці, стегна і перса,
вигини ніг, і я між них вперся,
твої гомілки – беріг розімлілий.

Бездоганне твоє тіло.

Прочитати й послухати: http://www.poetryarchive.org/…

Переклад: Юрій Завадський 2015