Юрій Завадський
― Чи можу зробити твій портрет?
Я фотографую на плівку старою камерою.
― Звичайно! ― відповідаєш, ― де мені стати?
― Тут і стій, тут відлюддя, вулиця не туристична, ні крамниці, ні ресторану.
Сонце з-за мого плеча тобі в очі разить. Усміхатися не мусиш,
у цьому місті ― твої зустрічі та прощання, тож не мусиш,
ґречно мовчиш і замовчуєш, бо не мусиш,
ти поряд, хоч не мусиш.
А що ж на плівці? Світло забуто-яскраве, теплінь осіння,
біле проміння, бордовий будинок,
бордовий шалик, біле обличчя.
Застигаєш на марґінесах цього міста, ―
випадково ловлю таку мить двома кадрами.
Я пам’ятаю, що закохуюся факультативно,
що чекаю смерті мимохідь,
що полишаю в страху ненароком,
що необачно пробуджую стать і жагу,
що, сам не бажаючи цього, зіштовхую в голод,
що навіть вірші пишу випадково.