Я виїжджаю вранці із Кракова до Кшешовиць. Наче дощ. Бачу певен час околиці, потім влітаю поміж високих стін звукопоглинальних екранів. Нічого не бачу, відчуваючи, як мене починає нудити від пульсації однакових синіх ліній стовпів та блакитних площин огорожі за вікном: і я не думаю, чи це потяг пролітає в цій траншеї, чи траншея пролітає вздовж потяга. Я ще не знаю, що він мені скаже, що його відгородили від світу, що не любить метра у Варшаві, що хоче дивитися у вікно на Малопольщу, що його нудить від краєвиду, якого немає.
Його голос учора був жвавий, із якоюсь ноткою надмірності, з підсолоджувачем. «Не п’ю тепер, після лікування. Навіть вірші пишу,» – сказав. Я на мить замовк, бо не знав, як відповісти. Минулого разу, коли я потрапив у Краків на «Фестиваль Мілош», я зателефонував йому відразу з летовища, але його п’яна в’язка мова заледве надавалася до розуміння. Тоді помер його батько.
Аґата: …У моєму розумінні поезія є плодом якогось переживання. Ти переймаєшся чимось, хочеш розповісти про те, що побачив, про те, що мало на тебе вплив, не обов’язково завжди позитивний. Виникає багато віршів про якісь травматичні переживання. Вірш про щасливу любов я не можу закінчити вже півроку. Він здається мені слабким, йому чогось бракує. Немає в ньому чогось, що вражає. Я навмисне поставила перед собою таке завдання, щоб перевірити, чи я на це здатна. Я особливо задоволена тими віршами, в яких мені вдалося показати щось добре, а не епатувати читачів своєю власною травмою. Обидві мої книжки ґрунтуються на дослідженні страхів.
…Юрій: …Якщо йдеться про поезію, то в Україні поезію радше сприймають на слух, а поети часто поводяться, як рок-зірки. Або ж поезія стає геть нішовою, для вкрай вузького кола. Бачиш, ти зауважив, як це виглядає у Польщі, але не кожен вірить, що це так.
Пйотр: Але так є! Знаєш, може це також проблема мови. Це своєрідне свідоме чи несвідоме – це неважливо – повернення до тієї первинної властивості поезії: вона повинні просто зазвучати, і повинна бути спрямована до цієї музики, і музика, і це все решта.
9. Стіна була сірішою за повітря й міцно стояла. Дощ падав довго, як стіна. Дах Академії радісно якраз пригорнув Лофтуса. “Погляньте, прояснюється,” – він почув від людини, яка стояла під деревом, моє шанування. З висушеним волоссям і в білому фартуху Лофтус починав усе від початку, але не від нуля. У пам’яті постав схований на горищі пластиковий комплект для гри в лікаря. На вістрі шприца при сильному збільшенні вилискує скляна куля і serum правди видає таємниці. Рветься шкіра на континенти відповіді – наколені тіла не плачуть, а сміються! Це просто! Відчути як легко тріскаються жили серця було домашнім завданням інтимності. Лофтус виконав його і вранці встав свіжий, мов день. Джонз, особисте життя розцвітало в роботі!
15. Ще одна фотка. Може найважливіша, оскільки прикінці. Людина в білому фартуху. Але не перукар. Приносить напій, усмішку, аж зубом блищить. У часник. Зачесана. Жінка тепер нахиляє голову. Таки не перукар. Й обличчя з фотки зі скляним віддзеркаленням накладаються одне на одне в тривожну схожість. Співпадання! “Чи це та магічна людина? Дивись, яку має смішку родимку на щоці”. Чоловіка більше за родимку цікавить інша річ. Схиляється до фотки в ту саму тривожну… Стежить поглядом за поглядом офіціянта. Наче вказівка. Між дощенята підлоги. Неможливо!
17. “Знаєш, чого мені бракує?”. “До щастя? Чогось вишуканого?” – відповів, наче вони зналися все життя. “Краще дай еліксиру. Ну і як буде” – спитала, віддаючи пляшку. “Порожня”. “Ти чув?”. Глянув на стіл, після чого змів із нього рукавом побиті склянки та полишені ложечки після кави. Підлога скрипіла, коли хтось по ній ступав. Прилавок скрипів, хоча не був ліжком.
Кшиштоф Пєтраля – літератор, етнолог, мешкає в Кракові.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
що я втратив віру в глибокому дитинстві що не перестав бути вірним
що я читаю із соромом свої недавні вірші що блукаю в них як у засніжених згарищах
що я не хотів співбрехати що не хочу говорити пів правди
що ніщо ворушиться в моїх листах і паперах що залишає на них жирний відбиток руки
що просквола відчуваю чим ти є
не тому я вчуся
мовчати
Доброта – беззахисна
Доброта – беззахисна але не безсильна.
Доброті не треба сили. Доброта сама є силою.
Доброта не повинна перемагати: доброта –
безсмертна.
(Січень 1982 року)
* * *
голим я раптом пробудився в черзі за хлібом, раптом голий в церкві на уроці реліґії, в четвертому класі на уроці про сферичність землі, я пробудився раптом на незнайомому вокзалі,
пробудився ратом, щоби блукати?
йти
Візьми мене
Візьми мене до свого сну. Хай там залишуся. Нехай у ньому кружляю, поки він не розпливеться
під твоїми повіками.
Громадяни іншого світу
Громадяни іншого світу, не читайте газет, не лише тому, що газети брешуть так, що не варто порівнювати їхньої брехні.
Не читайте газет для вбивання часи, адже це час непомітно вас убиває, вкорочує ваші життя, даючи взамін ошмаття вигаданих життів інших людей.
Ришард Криницький (1943) — польський поет. Першу книжку «Швидкість погоні, швидкість втечі» опублікував у 1968 році. Один з представників поетичної «Нової хвилі» в Польщі. З середини 70-х років XX століття виступав проти комуністичної влади та тодішньої ідеології. Підписав відомий протестний «Лист 59». Зазнав переслідувань, твори в Польщі було заборонено друкувати. Лауреат багатьох премій. Твори Криницького виходили англійською, німецькою, шведською мовами. Перекладає з німецької, зокрема твори поетів П. Целана, Б. Брехта, Г. Тракля, Ф. Гельдерліна. Один із співзасновників «Видавництва а5», що знаходиться в Кракові. У цьому видавництві під його редакцією виходить «Поетична бібліотека» (видано більше 40 томів). Твори Ришарда Криницького українською мовою перекладав Анатолій Глущак.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Обурливо, нахабно підсвічене сьогодні небо, і смачно, з шарами ванільних оболоків, лимонних, подалі полуничних, ще далі афинові, які тут, неподалік устя Рудави, частіш усе ж називаються: чорничними. А все це полите гранатовим сиропом, з якого стирчать скісні риски після літаків.
Я б його випив таким через соломинку, разом із блискавками. Але що воно хоче мені сказати, в чім зміст його послання? Чи не зашкодить йому цей вихід в естетичні витребеньки? Чи не втратить воно з поля зору свою ж повагу та вагу? Туман по плечі, який принесло з-над річки, на розі Оболоні, неподалік стадіону Ювенії, здобить дикі срібні трави.
Чижини, сонце,
коли в околицях спочатку була фабрика будинків. Коли виготовлено вже всі будинки, залишилися лопухи та бур’яни. Тепер забудівельник виставив пузаті багатоповерхівки у веселих кольорах, хоча за ґратами. А радше: парканом із прутів. Замкнений круг. Добре було придумувати слова і цими грудами, гирями, кулями ціляти у велику шибу, що відокремлює як подумав від так сказав, як відчув від зробив. (Велика скляна наречена, яку розбирає і розбирає наречений, а що). Аж виявилася великим склопакетом, шестиразово клеєним з еластичним опором проти куль. У точках попадання: ямки та помутніння. Серце в цятки.
Я застала Чеслава Мілоша перед смертю
Я застала Чеслава Мілоша ще перед смертю, коли він їв на Сенацькій вулиці піцу просто з коробки.
Я вже ніколи не буду в стані прийняти його за авторитет.
Де там: їв. Вижерав. Руками. Отой, хто найбільше повинен був цінувати порцеляну. Ніколи.
Якщо ми відкинемо єдність творчості та життя, що нам залишиться? Аномія.
Що ти там мимриш? Що ти би написав у вірші, про те, як дусиш немовлят і їси їх на сніданок?
По-перше, ми трохи тебе знаємо, і зрозуміли би, що ти клеїш дурня.
Найімовірніше. По-друге, навіть, якби це була правда, то це би зовсім не виставляло тебе
в доброму світлі.
Мілош Беджицький (1967) — поет, перекладач, інженер-геофізик. Один із найвідоміших авторів так званого «покоління brulion’у» (Марцін Светлицький, Яцек Подсядло, Марцін Сендецький, Гжегож Врублевський та ін.). Редагував часопис brulion, публікувався у виданнях Tygodnik Powszechny, Czas Kultury, Nowy Nurt, Boston Review. Лауреат багатьох літературних премій. Твори перекладено англійською, російською, словенською, українською, арабською, болгарською, ісландською, іспанською, італійською, каталонською, китайською, коса, литовською, німецькою, сербською, словацькою, турецькою, чеською мовами. Перекладає з англійської та словенської мов. Племінник словенського поета Томажа Шаламуна.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Я походжу з інтеліґентської сім’ї, народився в Щецині, у місті біля кордону з Німеччиною, яке з німецькою культурою (крім архітектури) особливо не має нічого спільного. Місто з приїжджими людьми мало не з усієї Польщі, які стихійно настільки вимішані, що говорять, мабуть, найчистішою, видистильованою польською мовою без реґіонального нальоту. Культурно вони стерильні, тому щоби знайти щось характерне й живе для себе, я повинен був залишити місто. Я обрав для себе Краків. Якщо йдеться про вулицю, то я виріс в районі бетонних блокових багатоповерхівок, що межує з одного боку з районом Поґодно, де домінують старі ще німецькі кам’яниці та вілли, а з іншого – з великим лісом, що порізаний глибокими ярами.
Чи твій інтерес до філософії впливає на твою письменницьке практику?
Так, для мене написання віршів є певною формою філософствування. Я напряму не ідентифікуюся з жодним конкретним напрямком, не присвячую вірші жодному «вчителеві», які робив це колись Збіґнєв Герберт, але я переконаний, що безліч способів та інтелектуальних форм, які я осягнув під час вивчення філософії, стали для мене певним типом гімнастики для уяви, і саме таким, більш формальним шляхом філософія впливає на моє письмо. Написання віршів – це спосіб упорядковування думки.
Уявляєш собі поетичну книжку як збірник текстів чи радше книжку, яку поєднує якась конкретна концепція?
Я хотів би бачити поетичну книжку як збірку текстів, збірку митей, мінливих та різнорідних, хоча я маю свідомість того, що кожна книжка окремного автора/авторки – це наче розділ у його/її життєвій дорозі, той її тримає разом у природній спосіб якась спільна тема чи теми, деколи більш, а деколи менш помітна для читача/читачки.
Пишеш: «Іду разом із людством, тобто дуже повільно». Що тобі ближче: людина проти історії, чи «з історією», чи «замість історії»?
Ти навів фразу, яка не звучить надто оптимістично, але я особисто більше схильний до формулювання «історія і людина». Погано й важко, коли це «і» змінюється на «або».
У мене враження, що ти навмисне використовуєш «розірвані» речення: не обов’язково з погляду граматики суцільні, які наче фрази різних голосів або з різних точок зору. Чим це зумовлено і до чого прямує?
Таке письмо виникає, з одного боку, внаслідок обережності початківця (ці вірші вийшли в моїй першій книжці), схильності до цензурування, викидання непотрібних слів, фраз, а з іншого боку – з розгубленого, неспокійного розуму, який постійно щось шукає і завжди зосереджується на чомусь іншому, тому в процесі письма в мені балакають кілька голосів водночас, і деколи я впускаю їх у вірш поряд із собою та спостерігаю, що з цього вийде.
Як ти би описав свій поетичний світ – до чого прагнеш, що з мови викидаєш, що для тебе особливо важливе?
Я хотів би, щоб моя поетична мова була мовою, що постійно пульсує, змінює кольори та форми маґми, щоби те, що буде прочитане, було в певний спосіб таємничим та змушувало повертатися до себе, щоби було імпульсом до дальших пошуків, щоби підштовхувало обмін між емоціями та інтелектом.
У цьому контексті я хотів би запитати про метафору: де вона?
Я бачу метафору як інструмент розуму для пробудження емоцій.
Павел Кусяк в рецензії на твою книжку «Wtracenie i inne wiersze» навіть у назві підкреслює те, що ти займаєш дуже окремішню позицію в контекстів літературного середовища. Як ти можеш це прокоментувати?
Павлові в його відеорецензії/рекомендації не йшлося про мене як про особу та моє місце в літературному середовищі, а скорше про те, як моя книжка виглядає в порівнянні з іншими поетичними дебютами, який вийшли нещодавно. Я думаю, що це ефект згаданої вже «розгубленості» розуму й дикції, від впливу до впливу, що в поєднанні з тим фактом, що вірші були написані протягом кількох років, дають суміш різних ґатунків письма, що я усвідомлював і так самі свідомо намагався з усіх сил не робити цю книжку «цілісною», я хотів, щоби вони була різнорідною та кольоровою.
Чи літературне середовище у певному розумінні відіграє роль стимулятора – у твоєму випадку, і загалом?
Так, у великій мірі, я помітив протягом останніх років щоб на кшталт ефекту каменю, який кинули в озеро: роблячи щось і ділячись ефектом з іншими, наприклад, пишучи книжку та видаючи її, перекладаючи вірш та публікуючи десь цей переклад, чи організовуючи зустріч ти твориш хвилю, яка впливає на інших та часто мотивує їх до діяльності. Може це не є якимсь відкриттям, але відчуття дієвості цього ефекту на власній шкірі, в обидва боки, не може бути переоцінене.
Чим займаєшся на щодень, і чи поезія відіграє якусь важливу роль у твоєму житті?
Зараз я клацаю на комп’ютері для однієї міжнародної корпорації, а поміж тим намагаюся закінчити магістерську роботу з філософії та захистити її в Яґеллонському університеті. Поезія відіграє ключому роль в моєму житті вже біля десяти років як форма освячення мого вільного часу (сміється).
*
*
Мене вразила вантажівка повна Польщ Крихких мов сніг що падає на твій плащ О чому не пливе течія Щось розкладається Як почати дослідження Сонця Як знайти і втримати себе: скелю та промінь І те й інше видаються однаково правдоподібними Цілую тих хто відсутній Всі ці країни в яких я не росту Емоції сперматозоїда Очі зиґоти Яка твоя мета На що вказує трикутник твого носа Я єдиний і неповторний Я звичайна тріщина в підлозі Мурин скошений чергою з кулемета Підприємець у черзі в Ашані Власниця кам’яниці яка йде на суперечливий фільм який зібрав добрі рецензії Селянин який хочу купити подарунок для дружини на двадцяту річницю шлюбу і не знає що О чому в цю секунду я мінливий запашок гнилизни що шириться довкіл рослини Що це таке округлість що це таке напруга і скільки її можна витримати
Я пролітав твердокам’яними вулицями додому Вісьмірками крутилися переді мною ріки Мені зовсім не цікаво Не треба Залиш Драбина Листок узимку
Де китай уяви Де індія уяви Де весь світ Де стебла що тануть у роті
Дух кличе: рухай дупою Рухай серцем
Лежати бачення
Може ляжу з рукою під головою, а тому вона дасть мені алое вера і будуть блискотіти зорі?
(Я в мене є така сила, десь знизу вгору і згори вниз?)
І я бачу прохід у цій стіні, адже була тиша в з’єднанні вагонів у рукавицях і зрушення кутників ззаду фури, був також м’який острах, щоби сталь не впала з конвеєра на груди, на горло і в ніщо.
Біле вдосвіта
перинко-труно, я хочу, щоби знову мене кусали в литки комарі.
Трояндове кадильце (яка ще троянда так пахне?) ковзає ґіпсовим черепом, який повинен був нагадувати мені, що колись я помру, але осад в очних западинах унаочнює рухи, короткотривалі, як саме ніщо.
Із часом зміна функцій, як ці бажання вище, що за мить стають недоліками.
Досвітній, вечірній
Страх віддати землі, адже рука слабне. Ніхто не нападе в облозі страху, обрив землі зі знесенням страху.
Перенесення на нерозумних полячків, які йдуть до своїх м’ясних: люблю вас. Коли купуєте балики та завиванці, я хочу дізнатися ваші імена і в них промовляти
Сміття
злітає вгору і стає зірками. Лежало довкола ліжка і вийшло у великий світ. Як завеликим шматком брухту колись було сонце?
Де був твій “як” тоді, коли не було мови?
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Я шукав перетинав кордони стічні канали скелясті гори Але бачив лише міста вітрини людей які кочували на причинених валізках чекаючи випадку який забере їх до іншої далини́ Сходило сонце Немає дому Твоє гаряче тіло хололо шаленством Батьківщина пилу батьківщина подиху зачинилася над головами
*
Пам’яті Радка
І знову все тут цокання будильника схід сонця дитячі лютощі морквини в бульйоні І знову все тут відірваний ґудзик волосок на кам’яній підлозі Спільні фото з Парижу тепер на поличці Вітер холод ранковий коли пробуджуюся в твоєму ліжку безсоромно живий
Напис на мисці
Нічого не повторюється як усмішка дикторки Вода не перемінюється у вино а глиняні черепки у вимерлі племена…
Тост
Сидимо за столом п’ємо склянками горілку за тих які за стіною за стіну що надтріснула в нас Обпечене горло і пекучі сльози За вікном олово важкий крок конвою досвітня зоря що випалює тавра на наших тілах мов німий пастух
Літо 1988
Я повернувся з довгої подорожі Це було кілька років кілька міст одна ніч з однією закоханістю Нема що розповідати У Торонті літо тривало століттями я мешкав у піддашші і спав голий на підлозі Уночі протипожежними сходами прийшли єноти і почали мене обнюхувати Я був ще живий Вранці я надибав купки гівна Позмітав їх і викинув у смітник Тепер за п’ять років пам’ятаю це найвиразніше Нічого іншого Наприклад чому ти мене покинула
Повернення з еміґрації
Порожня кишеня У кутиках підшивки протухлий тютюн
Мацей Пйотр Прус (1958) – польський журналіст, письменник, поет і аніматор культури. Вивчав полоністику в Яґеллонському університеті. У період 1981–1984 років, у період воєнного стану, він перебував у еміграції у Франції. Він був членом редакції місячника «Kontakt». У 1984 році повернувся до Польщі. Мацей був членом редакційної ради журналу «Bez Dekretu», що виходив поза цензурою у 1980-х роках. У 1987 році він повернувся до Франції, де керував літературною секцією місячника «Kontakt», що виходив у Парижі. З 1988 року він жив у Канаді, де, серед іншого, працював як будівельник, садівник, доставник піци та вихователь в дитячому будинку. Він був головним редактором місячника «Max», заступником головного редактора місячника «Playboy», а у 2000–2001 роках – головним редактором тижневика «Przekrój». Потім він став співвласником краківського клубу «Piękny Pies». У 2010–2015 роках разом із Петром Біконтом керував розмовним журналом «Gadający Pies». Він видав два томи віршів, три романи, збірку оповідань та літературний репортаж «Wyznania właściciela klubu Piękny Pies».
Я бачив як безхатько на Дембніцькому мості розкладає руки наче оранта, чекаючи, що має посцяти. Я ходив набережною і впізнав місце, де Вісла викинула не берег
двох мертвих лебедів. Раз у рік у пожертву я хворів, найчастіш у листопаді, заради відпочинку. Я чув, як галка молиться на Плантах, а весняне перевітрювання кам’яниць я сприйняв як доказ змін. Я бачив
марш нерівності і пляшки на головах лівих. Я бачив марш нерівності і рани на головах правих. Усі ви були чудові
і п’яні вночі, а я пожирав ненависть
із ваших обох рук, коли вбігав вознесений у сам центр благовіщення підозрілих панянок і в сумних дівчат як Ручай, щоби їсти
їхні риби виделкою та ножем, а небо пальцями, бігаючи наосліп. Ти показала мені, як любити й зраджувати,
тож я знав, як любити і зраджувати. Я вдихав стерильні квартири і сморід їхніх смітників. Несучи через ріку прах ідеї, я бачив, як безхатько на Дембніцькому мості розкладає руки наче оранта, чекаючи, що має посцяти. І надалі бачу,
як та ж інтенсивна відсутність керує пульсом –
*
Перший гімн
Цей страх – павучок за вушком, якого ненароком ковтну, імена колишніх дівчат оголошуючи як війну,
дивиться на мене з кутка кімнати, плете павутину. Дивиться на муху на моїй долоні, плете вовну.
Цей страх, який я ношу в кишені легко, мов камінь – як другу страву в дешевому ресторані (за яке хтось інший платить),
дивиться на мене око каменю, плете голод. Дивиться на моє горло (як у ріку), плете вовну.
І цей страх – павучок на животику вже назавжди залишиться плести в мені
ніжність, як хворобу м’яких колін і синців на плечах тієї, про яку не забуду, який моє ім’я оголошу як війну.
*
Прощання з Юлією
Коли він воду каламутив у Віслі, вона запихалася черешнями на висоті колін. І вона не залишить йому місце
для важких запитань: оскільки за мить приїде її трамвай і вона поїде геть з усім антуражем (мірінда, Фолкнер і плед). Але вона залишить йому
паперовий ліхтарик в кутику ока, паперовий ліхтарик на жилці (нехай має). Не оглянеться ні на мить ні на напівсолодку Софію на Плянтах.
Давід Матеуш (1986) – поет, автор дрьох поетичних книжок: “Stacja wieży ciśnień” (2016), “Zebrało się śliny” (2016). Публікував свої вірші в альманаху “Połów. Poetyckie debiuty 2013”. Лавреат премії Казимири Іллаковічувни 2016 року за найкращий поетичний дебют року та номінований до Літературної премії Ґдиня 2017 року. Мешкає в Кракові.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Йоанна Опарек – поетка, драматургиня, авторка текстів пісень. Закінчила психологію в Яґеллонському університету, працювала журналісткою, креативною директоркою рекламної аґенції, сценаристкою. З початку століття співпрацювала з рок-гуртом “Культурка” як авторка текстів. 2009 року співпрацювала зі Старим театром у Кракові, де відбулося сценічне читання її драми “Projekt Ameryka” в постановці Радослава Рихціка. Багато проєктів зробила разом з німецькими партнерами, брала участь у театральних фестивалях. У Новому театрі в Кракові поставлена її п’єса “Wężowisko”. Йоанна є співзасновницею Квірового Центру Культури в Кракові. Видала поетичні книжки “Po kostki w niebie” (Wydawnictwo Nowy Świat 2003), “Czerwie” (Wydawnictwo WBPiCAK, 2012), “Berlin Porn” (Wydawnictwo WBPiCAK, 2015), “Mocne skóry, białe płótna” (Instytut Mikołowski, 2019), прозові книжки “Mężczyzna z kodem kreskowym” (Wydawnictwo Dolnośląskie 2004), “Jesień w Nowym Yorku” (Wydawnictwo Dolnośląskie, 2006), “Loża” (Wydawnictwo Świat Książki, 2012) та згадані п’єси “Projekt Ameryka” (2009) та “Wężowisko” (2015). Вірші, які перекладені тут, як і прочитані авторкою, походять із книжки “Berlin Porn”. Фото авторки люб’язно надане автором, (с) Tomasz Wynalazek.
*
Убита проститутка студентка історії
писала роботу про дитину Гітлера про його малого сина
збереглися знімки він сидить на каруселі
білі підколінки темне волоссячко
її подруга зі Східної Європи плаче
вони обидві навчалися на одному курсі вона пише роботу
про дитину Сталіна зберігся один знімок
длубає лопаткою в землі її голівка поголена під нуль
вбився проститутки не був її клієнтом це пекар
прекрасно що надалі існують пекарі і булки
і діти і каруселі і лопатки і земля
у місті проблема з безпечним місцем для ігор
наче є парки наче є майданчики об'єкти осередки ями та горби
проститутки сьогодні не мають своїх дітей але попри те
освічені
їхні голови деколи краще сформовані ніж їхні груди
ні - тіло це ще не все
хто платив би за саме лише тіло хто сьогодні платив би за тіло
без жодної ідеї жодних зацікавлень
щоби трахатися він сказав треба мати тему для розмови
а всі знають щось з історії хоча була вона так давно
але кожен так чи інакше щось чув і щось запам'ятав
навіть повний баран знає що росіянки страждають від режиму
а німки відповідальні
і коли скажуть що зроблять щось то зроблять йому це так
як сказали
кожен відхід від норми це нормально
коли це буде усталено
відповідно раніше
бактерії звідти не повинні переноситися деінде
південні фантазії повинні бути обмежені
дешевими португальськими винами та бразильською депіляцією
Найбільший кінофестиваль відбувається в Берліні в жовтні
У жовтні потрібно дивитися порно
*
Хто відірвав хвості цій красивій жінці вони тримала ноги разом а срібна луска
так чудово блищала на її стегнах була слизькою та гнучкою
тепер вона липка
будь-що може пристати до неї кожна хвороба
і нащо її спіймано
сіти мають такі маленькі фальшиві вічка жодна краса не вирветься з них
навіть сирена не вислизне
Ні!
краса це гора мертвих риб а срібло спливає на дно човна як слиз
ціни такі солоні що падають вниз
Лише не витягай мене в ті сльозиві води
краса це вантажівка наповнена мертвими рибами спазми краси
не свідчать про рухи душі це лише здригання
все здригається коли розширюється дистрибуція
сіти зіткані з дружніх обіймів
це як мільярди малих комівояжерів
які беруться за руки творячи ланцюг
ланцюг є прототипом сіті а що опинилося в сітях
те закінчить з ланцюгом на горлі
з червоним м'ячем у роті
риби смакують із хлібом убивця проститутки
ймовірно пекар
кожного ранку в нього виростає золотистий пружний і твердий
великий боханець щоденності
якщо додати до цього рибу то буде вже розповідь буде Христом
буде помножувати й ділити помноження є передумовою щастя
Сирени виють і летять містом а водії спиняють автівки
Виють виють сирени без хвостів
*
Чим наче є насильство як не нагромадженням
помітним примноженням сили
як мало можливості має насіння щоби прорости
у жнива жнива
сила це потенціал зерно поволі піскає паросток
десь усередині
і не пробивається крізь шкіру
паростки сили огортають вапняковий кістяк таким чином
оберігаючи його від остаточного розпаду
назовні нічого не виходить
бо виклики цього світу зовсім ніякі
такі тихі
немає тут ніякої війни немає ніякої революції
світ лише нагадує
домовляється але не видає із себе крику незгоди
вигуку обурення вереску болю того високого звуку
від якого тріскає людська шкіра
і людська сила звільняється виростає поза тіло
зелені паростки сили тягнуться до сонця
набирають військових барв сонця
золоті лани збіжжя сили жнива золоті
якби лише світ нас покликав
якби покликав нас певної миті якби кликав нас
досить голосно
якби замість розмов пропонував нам
щоденну порцію боротьби
сила залишається ув'язненою в тілі сила стає насильством
це просто
нагромадження сили роздуває тіло
в кулаках і в хуях у русі без руху
в приземленні високих у володінні відданими
амінь Meine Damen
у смішних наказах тих які позбавлені влади
на столах раковинах диванах кріслав на підлогах
на чотирьох настоячи на зігнутих ногах
утрьох вчетверо цілою ватагою
сила нуртує в тілі щоразу швидше
шукає виходу нуртує благає
щоби її випустити але навіщо
що наче зробиш зі звільненою силою наче що
ніхто не чекає тебе марнотливий носію
ніхто не дасть собі жодного завдання
ти можеш лише махати ґумовим мечем шмагати
батогом скрученим із води
скручувати мертвих невільників уночі
пасмугою чоренної шкіри
позначати територію як собака пищати в темряві як пацюк
повзати в землі наче хробак
покажи мені свою сила пригости мене щедрою порцією
насильства
тонкошиїй войовнику
довгорукий підсліпкуватий войовнику
*
А якщо я скажу що це тривало лише кілька хвилин
а якщо кілька хвилин були кращі за кілька років і вже й не знаю що думати
мої думки дурні як польки і вперті як українки
Так добре кохатися секс прекрасний він є любов'ю
але чому так легко без неї обходитися і як мені їх відрізнити
коли я можу любити всіх і все
пояснення симультанне
може для рівноваги дозволь мені залучити саме тепер
старих чоловіків
мертвих поетів бароко адже відомо
еротизм пов'язаний зі смертю
петля Гомера Роде це улюблений вузол рибалок
які чіпають приманку до грубого кінця жилки
еротизм плаває в смітті
а на березі завжди є Бог
стоїть в головах металевих ліжок
виставляє першу літеру
гордий і з кожної труни пильнує все довкіл
як сторож як нічний вахтер
око бога є оком камери ляж так
щоби моя менша дилема була помітна
щоби виставала більша
завжди можна зробити це краще
я не знаю чи ти любитимеш мене більше коли я розсиплю
помаранчеву пудру твоїм тілом
й обережно її розітру
пензликом із пір'я
чи легкий розігріваючий ефект додасть автентичності
моїм поцілункам
коли гріха насправді вже недосить щоби хоч трохи
розпалитися
чи це тому що гріх безкоштовний
а пудра і ґель щось коштують
так як наручники цей смішний прутик свічка для масажу
мене захоплює що так багато різних смаків має людське тіло
тепер я зовсім не думаю про це
що ти не можеш
ковтнути саму мою любов
Клієнти суші-бару соромляться звичайного голоду
Сирена навіть коли мертва не є звичайною рибою
*
Вони повинні були стати щасливими та вільними пане Райх
ви їм обіцяли
чисте повітря орґонний подув свободи
ситі землі родючі поля ріки повні риб
електростанції що працюють на лібідо ґенератори
спільного щастя
пане Райх визволені з-під буржуазних умовностей
сідали на кобили революції
і скакали наохляп рубатися
їх природнє хамство віддавало свіжістю
навіть їхній піт смердів свободою
і деґенерати горнулися до них це вони
витягали на тротуари їхні будуари
на площі на ятки прекурсорів
все повинно було задарма і вже майже задарма
все дешеве все доступне
склади тріщать від надміру вражень
комори повні насіння
їдло проросло із голоду
гіґієна важлива для народу який рубається в поті чола
рубання робить вільним
гіґієна робить чистим те що було брудне
чистий бруд елітарний
збочення не лише для еліти - кричали - і це також
вирвемо у вас буржуї
ми зробимо це простішим
ваше ззаду буде нашим на фронті
це ми - кричали - зробимо вашу революцію
поки дозрієте до Фройда ми вийдемо з Райху
учень завжди переростає вчителя а в учнів вчаться ті
які ніколи не ходили до школи
ми повинні були заспокоїтися і заспокоїлися
ми нові люди ґенітальні люди
ми повинні були заспокоїтися стати гордими та спокійними
і здатними відірватися від інтернету
ми повинні були
наповнитися радістю енерґією яка лікує рак
розганяє хмари
ця квадратна труна це кінець усіх винаходів
так ви були візіонером пане Райх
ця квадратна труна
це найдешевша дорога до спасіння на землі
жадання вкриває шкіру дрібними синіми пухирцями
з яких сочиться життя
і не можна заперечити що життя сочиться з них
Найцікавіші ідеї з'являються в Австрії звідки
їдуть потягами до Берліну це тут теорії набувають тіл це тут
ця енергія Берлін це енергія
пане Райх ваші візії були просто прекрасними але ж
увесь час ви знали
що люди бояться свободи
тож чи насправді ви вірили що секс
людський секс може перемогти порно
ідеалісти завжди комуністи
євреї без батьківщини
зв'язок із скомпрометованими ідеями
компрометує нас
ще більше
орґон вам запам'ятають тоді як
секс для вас був ліками від фашизму
моє шанування пане Райх
моє глибоке шанування
вільний секс надалі є протиотрутою від містицизму
а балачки
про хвороби які переносяться статевим шляхом
це надалі пане Райх антисемітизмом
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
і той день над водою, коли у твоє волосся неви- димі пальці заплітали пасма світла. десь на повіці губилася густина, гуркіт авто- мобіля кам’яною дорогою і темна вія
на поверхні ока. буде тліти на тлі блиск мови, бу- де надаремно тяжіти простягнути рука ріки до того тепла? ми пірнали в спеку, ах, до- схочу, що аж осліплий сліпою кулею променів я вбив
час. плесо озера була мені за обшир, за годинник далекий.
білі присяги. чорноголова
мені снилося осяяння як із реклами шварцкопф. на кожному побаченні напружую м’язи, але так недалеко до зриву. слабне голос, звучить нечисто. близь- кість падає і близько до листа з подорожі в нікуди. мені снилося осяяння. нічичирк, бо ти не лю- дина з мармуру, томи сиди й мене слухай. я буду сушити голову, дерти морду, полоскати мозок від чор- них думок і пропущу струм через долоню.
пісню дороги мусиш покинути. пій над красою. зіприся на себе. я прийму левову частку рішень. снилося осяяння другої сукні. перстенець мені на руку. по-білому присягни, кинь врешті ці цигарки. не пущу сльози над твоєю книжкою, а слово не стане тілом. поріз. джин і тонік додають тону. снилося осяяння. який ти насправді? відлунюєш і мене всередині виповнюють пекельні зойки.
твоє натхнення забиває мені подих. я мушу позичити сонник.
Кацпер Плуса – лавреат конкурсу ім. Воячка в Миколові, конкурсу ім. Рільке в Сопоті. Друкувався в періодиці. Видав кілька поетичних книжок. Номінований до премії Ґдині. Студент Яґеллонського університету. Член Спілки польських письменників.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
пробуджені недоторканим снігом починаємо в автобусах уявних порно-клубах п’ятихвилинну розвагу для підлітків набряклих як блядь на голосових зв’язках хлопця
покинуті на зупинці поправляємо шкарпетки розжовані жуйки клеїмо зі споду лавок
ІІ
коліна мерзли від уникання зустрічей пружини прояснювали важкий пух вони одні знали що добре що можна володіти поволі не ймити слів
шкода що мої соски не стануть причиною чергової революції у твоїх я шукала бога якого поклали на вівтарі в Кентербері
ти не знайдеш мене там
ІІІ
ти поверталася автобусом о п’ятій ранку пошарово заколисана я забула де жив собака що кігтем пише літанії
але пін був як номер до prevention hotline був шляхетний бо не відреагував
зроби щось зі своєю льохою бо не будеш мати льохи
ПОЛЮСИ
я знаю як пахне ріпак адже їхала потягом – я і статистика bipolar disorder захопив мене несподівано і захопив мене бензин чергова сучка в мерседесі чиясь блядь яка годує
скажи ти нюхала ріпак і їла цигарки?
заткайся і скажи як тобі смакує bipolar disorder коли повертається алкоголь таблетки aviomarin відроджуються недостатня атомна швидкість
скажи кинеш для мене?
шляхи загавкали навіть Рекс має disorder набігалося щеня собацюра породистий за тиждень поставив діагноз
закрий морду
1000 HURTS
В очікуванні днів позбавлених смерті я тримаю в жилах вулицях дівчину з Кракова на знак наближення до існуючих назв понад математикою Я хотіла на балконі закурити а більше змокнути а волога постіль тиснула наче погроза візія телеграми
на балконі вона казала за туманом немає смерті я задрижала повірила поза туманом нас немає короткі думки про дитину яку вдарили в тім’я компульсивно поверталися В нас материнство з вісьмома парами очей з набряклими тільцями кров’ю плямить білі стіни затирає сукровицею
Зузанна Стрель (2001) – поетка, фіналістка проєкту “Вірші та оповідання принагідні 2019”, який організовує видавництво “Biuro Literackie”. Лауреатка проєкту „Połów. Poetyckie debiuty 2020”. Публікувалася в Польському Стонері та інших часописах. Вивчає філософію в Яґеллонському університеті.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Діти йдуть стежкою вдосвіта на кого вони схожі? Наче камінці в траві наче зубки в скринці. Їх жменька в цьому великому розбурханому світі посеред мурах і горобин пробиваються до своїх місць.
Вітер сипле їм під ноги пісок з великого казана. Вони вже вчаться розрізняти дерева та назви дерев. Високо підносять голови наче виглядають розвідників цікавіший урок завжди чекає на іншому боці.
А на іншому боці лежить сніг і день не зоріє великі млини здіймають вгору нерухомі вітряки. Лише в одному вікні жевріє вогонь і кидає на сніг слід що простягся до них палаючою рукою.
Молоді пані
У неї короткі товсті ноги. Бюст і живіт однаково випуклі. Біле волосся зав’язане у хвіст. Коли компостує квиток трамвай рушає але вона навіть не здригнеться. На її пальцях
блищать два перстені. Маленькі дірки на ковнірі майже непомітні ніби їх залишила дитина-вампір. Її широке лице освічує салон «вісьмірки». Потім входить інша: тендітна фігура на високих
підборах з тонкою талією з перчиком на верхній губі. Брюнетка зав’язала волосся так щоб додати собі кілька сантиметрів зросту. З неї досить бути малою вона губи підкреслила червоною помадою
але вона надто дрібненька щоб змогла видертися на перше місце. Надто ніжно доторкається металевих труб надто обережно компостує. Попри те відважно стає поряд із першою а «вісімка»
везе її до роботи на другий бік Вісли.
Монолог
Чому ти повинен був бути моїм зверхником? Що я тобі такого зробив? Чи ти вислав мені листа а я не відповів? Чи я вчив дітей щоби вони погрожували п’ястуками портретові твого батька? Чи я колись домалював вуса комусь із твоєї родини? А може справа в тім що я не був у війську?
Старець
Почергово я вийняв усі речі з шафи склав поскладав назад. На полицях зробилося вільніше але ще залишився низ.
Не зможу викинути речей які вже замалі. Уявляю як у них ходитиму як старець і мабуть так і буде
бо з чого житиму коли надійде пора?
Молитва великого тіла
Боже зроби мене чимось меншим. Такий велетень ходить містом! Мій син каже: «Я впізнав тебе за скрипом кісток». Зроби мене чимось малим щоб я не боявся за волосся зуби коліна. Зроби кишенькову версію мене.
Кілька літрів
Оскільки ви вже спите я тихо викочую авто з гаража заправляю кілька літрів щоби подивитися як люди рухаються в цьому великому акваріумі як їдять як чекають своєї черги. Коли акваріум наповнюється світлом навіть найбільший голодранець виглядає як дитина.
Перша думка
Ото добре було б оселитися в будинку менш тривкому який не опирався би так воді та раптовим вітрам.
Перша його думка цього ранку: мати поруччя що гойдається.
Напиши і побачиш
Напиши те про що всі знають.
Побачиш скільки буде інтерпретацій.
Не потребую
Справді не потребую
нових назв старих речей.
Медіум
Я знаю що святе.
Не знаю що награвають.
Велосипед
А під хрестом Ісуса стоїть змучений рільник опівдні посередині зіпершись на велосипед.
Колишеться пшениця зеленіє овес.
У готелі
«Добрий день» кажу хоча бачу лише візок з білизною. «Добрий день» відповідає хоча бачить лише візок з білизною.
Войцех Бонович (1967) – польський поет, публіцист, журналіст. Закінчив полоністику Яґеллонського університету в Кракові. Дебютував 1995 року як поет. Автор дев‘яти поетичних книжок. 2002 року його поетична книжка “Повне море” отримала Літературну Нагороду Ґдиня. Написав біографію священника та філософа Юзефа Тішнера, яка мала великий резонанс у Польщі. 2012 року отримав орден “Срібний Хрест Заслуги” за досягнення в громадській і видавничій діяльності. Працює та мешкає у Кракові. Вірші зі збірки «Друга рука» (2017), видавництво «А5», фото: K. Dubiel.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
старі люди як яблука на яблуні чекають вітру вичікують молодих закопують під деревом там лизатиме їх земля вилиже їм рани по стерні рани
говорила йому мати говорила йому бабця ніхто нічого не сказав
ті ж відходили ще повільніше наче боялися що в них щось відберуть не закопають де належить
вичікують
люди в лісах ще довго вили а було вже темно
Мати
заборгувати землі чи можна цього не боятися садити в неї несіння чекати поки зійде що буде м’якою коли в неї ляжеш заборгувати собі жменю крихкої матерії мати до неї пошану і шнурок на гілці у разі чого
красти її коріння охрестити батьківством запліднити потім пагони з лона вибирати копати борознити
могилу домом назвати в ній поволі дозрівати сподіватися що із кінцем літа прийдуть і підтвердять що там насправді щось насправді і що так повинно бути солоно гірко терпко
Сон про дім
у цьому домі колись ми лягали спати а було нас чотирнадцятеро в одній тісній хаті густе повітря ми різали ножем на нерівні шматки
хтось пішов по воду до криниці у гучному пищанні жінок відбивався відлунням із далекою горою ми хотіли мати його не совісті але було нам все одно
такою долею ми ділимося неохоче як останньою скибкою
діряві кошики повні диких грушок снилися мені довго а після тяжкої роботи цей сон був такий святим що плач сумних дітей полегко байдужів
ми були нечутливими усі наші частини
потім пори року оберталися сумні обличчя людей видавали облуду ліниво повертали в себе зворотні наслідки літніх пополуднів
Катажина Шведа (1990) – поетка і фотографка. Вона виросла в Низьких Бескидах у Вжосовій Поляні. Викладачка іспанської та англійської мов за освітою, випускниці університету ім. Йоганна Вольфганга Ґете у Франкфурті-на-Майні. Нагороджена творчою стипендією міста Кракова (2020). Мешкає та працює в Кракові. Досліджує свій лемківській спадок.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Юрій: Після видання першої книжки не кожен автор почувається впевнено. Як сприйняли твою книжку «Рободрами на торжищах»?
Патрик: Це правда, багато поетів хочуть просто знищити свою дебютну книжку протягом якогось часу після її видання. Я також певний час це відчував, але головно тому, що відразу після видання «Рободрам» я писав інші речі, починав «Найбільший у світі дерев’яний прибій» і подекуди мене нервувало читання віршів з першої книжки, але пізніше це минуло. Я думаю, що книжка дочекалася доброї зустрічі, було декілька позитивних рецензій, кілька плідних авторських зустрічей, друге місце в голосування «Пиво за дебют», в якому голосують читачі. З перспективи двох років після видання я можу написати, що насправді люблю цю книжку, не було в ній розрахунку, зайобів зі сподіваннями, писання під чийсь смак.
Юрій: Чи уявляєш собі поетичну книжку як збірку вірші чи скоріш книжку, яку єднає якась конкретна концепція?
Патрик: По-різному. З одного боку гарно, коли щось об’єднує вірші, натомість мене трохи відштовхує надмірна фетишизація концепту. Декотрі митці, адже це не стосується лише поетів, думають, що який-небудь концепт може гарантувати, що весь проєкт дуже вдалим, але очевидно, що це так не працює. Концепт – це одне, а якість мистецького твору – це зовсім інше. Тому незважаючи на все, я читаю поетичні книжки головно як збірки текстів, просто так.
Юрій: Твоя наступна книжка – це продовження чи революція?
Патрик: Саме десь посередині. Як я говорив раніше – для мене була важливою демонстрація зміни певної поетики, але мене все ж не полишали ці речі: жанрове кіно, попкультура початку століння, weird fiction, bizarre, kamp, лівацтво.
Юрій: Композиція у твоїх віршах, як здається мені, відіграє особливу роль. Але який твій рецепт поєднання в настільки експресивні тексти настільки неоднорідних елементів?
Петрик: Я думаю, що це проблема надміру збудників та шляхів натхнення, я особливо не замислювався над цим, чи поєднання, наприклад, Старого Завіту з Покемонами і ковтанням таблеток має право зіграти, я просто це поєдную, будуючи такий світ, до якого маю бажання зараз. Щоденно я записую якісь фрази та ідеї. Потім періодично сідаю і з цього кручу, клею, тну, наче імпровізую, а потім чищу. Найчастіше саме так виглядає це процес.
Юрій: Можна було би багато розпитувати тебе про мову твоїх віршів. Чи можеш окреслити найважливіші аспекти своєї роботи в мові: для прикладу, щодо синтаксису і чому саме так укладені вірші; лексика та іншомовні слова; авторські неологізми; візуальний аспект тексту і так далі.
Патрик: Мілош Бєджицький сказав колись, що вірш повинен постати тоді, коли ми не можемо передати щось за допомогою іншої форми, якось так. Я не знаю, чи я настільки ж радикальний. МЛБ [Мілош Бєджицький] повторює вслід за Олександром Роднченком, що нашим обов’язком є експеримент. Щодо цього я не маю жодних вагань. Однією з площин експерименту, який я роблю в поезії, це, очевидно, мова. У «Рободрамах» я вирішив особливо його не застосовувати, тут багато спотвореного синтаксису, словотвору, конкретної поезії, тобто гри візуальним аспектом тексту. Я хотів таким чином передати пересичення суб’єкта в пізньокапіталістичній дійсності. «Прибій» – це довша фаза, мелодійність, деколи навіть пісенність і досить класичні форми, навіть якийсь сонетоїд там знайдеться.
Юрій: Поезія дивує, і кожна книжка особлива, хоча в текстах можна знайти ілюзії, цитати. Хто має на тебе, як на поета, найбільший вплив?
Патрик: Я намагаюся шукати щонайбільшої кількості джерел натхнення. Якщо ми пересичені, то варто це використовувати в мистецтві. Я багато черпаю з сучасної польського мистецтва, від людей, з якими я маю приємність працювати в рамках «Польського Стонера». Важливою сферою для мене є стонерське кіно в широкому розумінні. Я також надихаюся естетикою weird, bizarro, kamp, з попкультури початку століття.
Юрій: Мабуть, поезія – це не єдиний жанр, в якому працюєш. Я це поєднується і що тобі все ж ближче?
Патрик: Ну, найбільше працюю в поезії. А моя професійна робота – творення маркетинґового контенту. Попри те я веду фейсбучні сторінки, між іншими – Cholibka Ech Wooden Alt-Left – це така своєрідна моя поетична чернетка, щоденник. Деколи починаю якусь прозу, але скоріш ніколи її не закінчу. Я хотів би написати колись роман жахів. Разом із Пйотром Бужинським закінчуємо комікс під робочою назвою «Самості», але це, врешті, поемікс, а Кечуп творить чудові фантастичну графіку до моїх поетичних текстів, тому в цій роботі я не виходжу дуже далеко поза свою сферу комфорту.
Юрій: Як тобі вдається читати свої вірші вголос? Чи думаєш про те, щоби приєднати до читання інші медіа, музику, шум, відео?
Патрик: Щиро кажучи, я люблю представляти свої вірші без мистецьких домішок. Надаю перевагу гратися з модуляцією голосу, стилізацією, трохи артистично забарвлювати свої вірша, натякаючи на різні можливості прочитання одного і того ж твору. Або ж читаю в звичайний спосіб, даючи дорогу сирому змістові. Є такі поети, як Павел Гарлендер чи Міхал Митнік, які чудово читають свої вірші в супроводі музики, а Кшиштоф Пєтраля експериментує з представленням своїх віршів за допомогою Атарі. Як реципієнт, я дуже охоче це приймаю, а як автор – відмовляюся та читаю свої вірші в тиші.
Юрій: Чим займаєшся на щодень? Чи поезія – це щоденне заняття?
Патрик: Щодня я працюю в Інституті Літератури, займаюся промоцією та маркетинґом книжок і нашого квартальника «Новий напис», організацією та проведенням авторських зустрічей, тому найчастіше просуваю чужу поезію, не свою. Природнім чином література завжди присутня в моєму житті, деколи це аж нервує, але насправді – це привілей та дуже добра робота.
Юрій: Оскільки мій проєкт пов’язаний із поетичною сценою Кракова, то я мушу тебе спитати також і про вплив міста, його історії, середовищ, людей, традицій.
Патрик: У Кракові (наразі під Краковом, в Забєжові) я мешкаю сім років. Відколи я познайомився з людьми із Краківської школи поезії, а також чуваків, з якими вже три роки творю «Польський стонер», то відчуваю, що в мистецькому розумінні я перебуваю в дуже відповідності місці та у відповідний час. Енергія та скупчення талантів тут небачене, лишень треба користуватися цим. Приватно мені живеться ще краще, з особою-партнером Стефою Мархв’ювною, яка займається графікою, ми разом піклуємося про двох кріликів Фазусю та Толька Банана, а також про песика Рабана. Я не хотів би тепер перебувати деінде. Якщо йдеться про історію та традицій міста, то вони для мене не настільки важливі, як люди, з якими я маю щастя перебувати.
*
піврозпад пам’ятності
ми будемо доїти корів запліднимо їх млявим гібридом [машина бруду] так тіло гралося тілом корови лоскочуть загрузи каравану [засіка сплащення]
в розбабраності їх пахнув цей коров’ячий гріш пане Зеленко лишають нас із носом ЦІ КА РА ВА НА РІ пане Зеленко
навіть заглядаємося собі в шолома проте нас нацьковували нам наказували проте це такі бахурські халазії адже без роботи нема роботи і ніяка ганьба не ганьбить а здорова вода здоров’я дасть
з духоти клітин закладу поминає виклюване зі спеки тканин вбивства заміряється виплюване
крах [є] обволоченою учтою у нього твердий кадик страх [був] соматичним полегшенням у цього м’які прояви
вгрижене в комісію стиснене в подію тулубе дай цьом
матові пустоголовці
я – мапа зів’ялої імперії а вони аліси які в ній вештаються Йоанна Мюлер
це зовсім по-каскадерськи:
оправити матір у війні грибів [провідчуйте задивлені в це холодильники] варто обережно видерти цю розпусту годиться також найняти всіх здорових ганьб [ех це дурня там мало вбивати]
це зовсім зашкарубле
новим опіумом для народу є опіум кидаюся та складаю погибель розпалений гицель до плюшевої такси нехай нас впустять на веселі покери філантропів нехай нам добре кров із флеґмою відхаркається!
це абсолютно очищувальне:
мізерні люди повні мізерних вафель підглядають за різаниною [подивися їхні вагітні літурґії]
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
вісім мільярдів богів людина надалі одна не кидаю рукавиці аби надати руху є десь герої і всі решта а я все ж вагаю- ся
не чекай
неподалік дихав ще
невірний смерті
час йому підказав
це одразу ж за рогом
ангел
ангел для того щоби повірити
без своєї згоди не станеш матір’ю
по світло відходжу потім
повертаюся а навіть помираю
переконані не потребують ангелів
говори до нас маріє
говорила до дітей у фатімі бачила нас там діти з Нової Гути
з цигарками під смітником
зелене щастя
земля створена богом народжує зелену цибулю стебло внизу біле невинне як дитина з першого причастя дозріває на різну висоту любові
потім верхівки рослини розходяться в різні напрямки
найвпевненіше до неба тягнеться прямолінійна цибуля
хата
повна слів глуха
і нікчемна коли вбивство дитини
вбиває сім’ю
як відкрити чого хотів бог а чого ні
мав у своєму плані життя батька
і сина
Бернард Лах – олігофренопедагог, викладач християнської моралі. Публікується з 2008 року на інтернет-порталах. Учасник літературної групи «Силаба», «Кола молодих» при Спілці польських письменників у Кракові. Понад 20 років працює як викладач і педагог в Спеціальній школі у Новій Гуті, в Кракові. У школі займається з молоддю в рамках групи взаємної підтримки «Зупинка Дружба» та керує шкільною футбольною командою.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
тут усе почалося. цілина і черствий хліб. закликання за іменем, адже надано нам імена і відіслано в дорогу. відбити обличчя через кальку, сховати під подушку. обличчя хлопця, який навчив нас швидко прощатися і не скидати одягу. не скидати одягу померлих, не носити одягу з померлих.
тут усе почалося. кольорові сандалі з канади і дівчинка, яка ховається від нас у лісі. її тіло було таким же блідим, але не пахло землею. землею пахнуть ті, які з праху постали, а потім перетворилися на каміння. її маленькі перса в наших пальцях. її дрібні перса в нашій мові. її тіло в нашому, і нехай так залишається.
тут усе почалося. зима та сліди на снігу. тіло, що його переносять з місця на місце, чекання, коли загасять світло. лампадки у вікнах і мама, яка лускає квасолю. зерня за зерням.
*
дивлюся, як ти зникаєш. мама йде з поля і складає в’язанки з гороху, скручує їх на колінах. у нас брудні руки після поховання ненароджених мишей, безволосі тіла кладемо в кишені, дивимося на зголоднілих котів.
дивлюся, як ти зникаєш. мені сім років, і я ота жінка з реклами шампуню, схиляю голову й цілую всіх чоловіків, яких господь бог зміг помістити біля своєї подоби.
чи тіло завжди буде хлопцем, який кілька секунд тримав неонове світло? ловимося за руки, трава скрипить під стопами. коли вночі пахне квітка маґнолії, я не знаю, що тобі сказати.
З книжки “Спориш”
канікули з Монікою
удень ми лежали на розігрітому асфальті та втікали від автомобілів, які раптом наближалися. ми вечорами ходили на замулений став, у якому не вдалося виростити жодної риби. Мірек і Янек мали важкий від води одяг. Моніка – нафарбовані синів повіки. лінія підкреслює колір райдужки та збільшує очі, вона казала. поцілунки хвилювали нас більше, ніж смерть.
першість
врешті треба буде там прибрати. винести меблі, виїджені міллю хутра з норок і лисиць, які взимку берегли її ніжну шию. потрібно буде також відкрутити прилаштовану до сітки навпроти вікна годівничку, з якої стадо ситих горобців і синиць зривалося в літ. куди поділися птахи?
З книжки “Зимівля”
Уршуля Хонек (1987) – польська поетеса. Друкувалася в періодиці.
Володарка Гран-прі 9-го Національного конкурсу поезії Польщі імені Райнера
Марії Рільке 2013. Дебютний том поезії «Спориш» приніс їй нагороду «Orfeusz» –
премію «Поезія». У 2018 році вона опублікувала свою другу поетичну книгу «Під
дзвінком», за яку була нагороджена Краківською книгою місяця і потрапила у
фінал премії «Поезія» премії «Orfeusz». Лауреат Краківської премії міста
літератури ЮНЕСКО (2020). У 2021 році в рамках Познанської літературної премії
вона була номінована на премію Станіслава Баранчака. Уршуля Хонек походить із
Рацлавиць (поблизу Горлиць). У 2021 році вона опублікувала ще один том поезії
під назвою «Зимівля».
Фотографія: Grzegorz Bogdał, https://www.szymborska.org.pl/projekty/nagroda-im-adama-wlodka/laureaci/
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за
підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
коли птах перестає співати ящірка втікати лев німо відкриває пащу осел вже не рикає лелека не клекоче в’януть бутони квітів бідніють церковні бані дражливий тупіт кроків наростає в уяві очі розплющуються вглиб дерева розплющені вежі витягнути мов струни серед нив зі збіжжям поет закриває серце в’язнуть зачатки слів це знаки на землі й на небі що світ народжується наново
* * *
від мене віддаляються вірші яких я ще не написав деколи приходять на світанку наче хочуть мені щось сказати я не затримую їх ні про що не питаю а вони віддаляються й никнуть майже непомітно так як зникає десь моє життя
Кінця не буде
Пробуджуюся вранці твій подих спокійний годинник рівномірно цокає в півтемряві спальні піднімає жалюзі дивно впевнений у собі що за щоденний нещоденний вид а ми у ньому веде нас любов
Щенсний Вронський (1951) – польський поет, прозаїк, актор, режисер та аніматор культури. Керівник Театру просування поезії. Літературний та організаційний керівник та віце-президент Асоціації «Діалог». Член театральної асоціації «Ательє» – Краків. Член Художнього об’єднання «ЗА». У роки (1999–2009) він був членом Спілки польських письменників, у тому числі президентом Краківського відділення Спілки польських письменників (2005–2009). Він подав у відставку з посади президента та членства в Спілці як жест протесту проти залучення більшості членів Президії Головної Ради Спілки письменників Польщі у співпраці зі спецслужбами Польської Народної Республіки.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Я нас було стільки часу і стільки простору. Регоче горіх, і його гидке звучання несе луна невпинна. Як же шкода помирати, бачачи тебе радісним. Коли єднаєш із піднебінням вміст лушпини.
Гойдалка
Невірна гойдалка На ланцюгах. Була тут. Була тут. І зникла. Нога земля зламала серце. Дзвенять гладкої дошки Крила. Хто її захоче? Нічия. Не земна. Не небесна. Панна з дитям.
Горобець
Крізь старі долоні саме Видно. М’яке будь-що, Байдуже людям. Надмірне в розпачі і в радості Надмірне. Птаха-муху. А ще вчора ви стояли Біля вікна. І кожен палець Цілився у стадо. Говорила дитина: Горобчик! Там, мамо! Мати вставала майже врочисто. Мука зі щоки сніжила тобі плече. І ви дивилися.
Час безкінечний
Час мене забирає. А рука, яка мені подає Дитячу ручку. Ходи. Говорить. Не бійся. Бо чого торкнуся, то хоча не існує. Існує. Я створю тобі світ з нічого З невидимими берегами. Будеш там безкінечно. Як я безкінечно. Поділимося цим нещастям.
Блиск
Світло заплямовує долину. Синій ліс. Ніжна це мова. Хоча ні так. Ні інакше. Я люблю це світло. Люблю літні сутінки. Поки хтось повертається, хтось інший відходить. Але не ми. Ми з ним розминемося. Нас сподобить до синяви, свіжо Засіяна конюшина. Низька. Нікчемно нічия. Тоді сова Озветься. Хтось прочинить вікно І крикне. Тривога, тривога! Але не кінець світу. Така подія. Мінлива істота. І знову твориться лука, а на ній блиск.
Ложечка для чаю
Сумую і за тобою, ложечко для чаю. Що не мала пари в будинку з шухлядами. Там, де квадратики курей наповнювалися Щонеділі запахом яловичини. Кожного світанку Гучно кинута на стіл. Лежала на ньому. Поміж.
Загублений ведмедик
Якби ти повернувся, то був би королем. На верхній поличці, разом із Кафкою, Мав би першість. Моє щасливе серце їло би калач.
Стіна
Ношу в собі шматок стіни. Зітканої з волосся. З тютюну. З рук блідих бабусь і здохлих корів. Буду її носити, поки не стану деревом. Поки мені в голову не прийде молоде листя. Тоді забуду про те, що сталося… З сьомою річкою. За білим віконцем.
Подорож
Збираюся в подорож від кінця життя. Від сушки для волосся. Від розвішаного прання. І недопитої кави. Від гріху нехтування. Від злої ради. Від пудри скам’янілої. Від плями по місячних. Від жувачки, знайденої в річці. Від втечі від аероплану. Від яснобачення. Від пологів кицьки. Від розбитого будильника. Збираюся в подорож. Біллі Голідей співає. Yesterdays. Yesterdays. Вона так співає, наче вона всередині.
Ядвіґа Маліна – поетка, редакторка квартильника «Czas Literatury», секретарка правління краківського відділу Спілки польських письменників. Авторка кількох поетичних книжок, публікувалася в періодиці.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
минаєш дачні городи за ґратами парканів нерухоме листя дерев’яні будки кобальт вицвіла зелень клапті подертої мішковини минаєш лантухи накриті брезентом в облозі свіжого снігу сосни з мідними стовбурами розкидані відра поламані гойдалки зігнуті дорожні знаки — куди їхати? перед тобою віадуки слимаки балюстради як скручені мушлі мости над верхівками дерев — минаєш хисткі конструкції кранів ажурні контури з коміксів невдатних шаманів які забули про пір’я та принади минаєш бундючну залогу в кільтах без звуку велосипед зі схиленим вершником лижника індиґо з бамбуковою палкою бороданя на самокаті минаєш час з поганого боку ти сам заплющуєш очі щоб не випали
чекан у піску
двофазна система виконати чи зрадити — не зривай голос щоб говорити пробач соціалізація не вдалася як іншим розв’яжи чужу краватку-віндзор другий простий день як під лінійку жарівок — вібрують блакитно — без неба обійдеться хоча чекан у піску наче менш стабільно вентилятор розпилює старі мелодії намір найкраще продаваний: занепад чи інфляція
фітнес
надмірна увага може бути вбивчою присутність пече мов бродіння в інеї випаровує зона комфорту сховок останній остання вада близька відстань а що тут відштовхує спітніла голова в пустельному піску морозне сонце білий шум у вухах (я не замовляла ці звуки) тож власне нещільність потом втомлює потім кінетика надто однакові кроки маячіння біля мети скрегіт у ліктях із кожним щоденним вибором
порожній ґенератор вимотаний мотор вимикається
задвиготів двигун до подвигу
just in time
вже біжить жене чимдуж розставляєш думки мов конспект щоби встигнути все до часу летить звідки знаєш що знадобиться коли не знаєш як закінчиться тому ловиш моменти – абсолютний хіт! культові моделі на літо чи вигідні роки популярні в сучасних контекстах як вату впихаєш враження і нічого не вибухає! такі чудові вихідні щось треба робити хоча тіло непокірне і не пам’ятаєш обличчя це нонсенс так без – пристрасно коли можна треба дихати ненастанно
краєвид (видиво)
сюди зносиш професії свята паради у кожному селі орлики* орлята на футболках присохлі стиґми березове гілля в руках займаєшся сірим джоґінґом двоколірні категорії: прибудинкова нарація і пастель передмість синтетичні сітки — скажеш по левелах виграєш! – щоб рослабитися прошу пива в склі вина в урні голосів з велосипедів з позадорожників з демонстрацій з понаднормових беззмістовно віддані у цьому положенні застаю краєвид
* Під такою загальною назвою у Польщі знають громадські спортивні майданчики, побудовані державним коштом.
soundbite
відкусити звук щоби гарно і щоби нічого не сказати сказати контролювати темп звільнити vibe зі сторінок і голосових зв’язок скоротити сенс до есенції фону не треба зазвичай відволікає — say it loud! випереджуй слоґани з підсумуванням позицій коротке повідомлення лапає за горло вдаване зворушення після оглядання всіх сходів і заходів білий стає улюбленим кольором червоний стає улюбленим кольором колір стає улюбленим кольором (якщо не має кольору — це сором)
прилягання (залежність)
це час прилягання до чужих тіл і відчуттів жестів під натиском у гущі гиблювання різниць — ти без слів лише з образів кладеш кліше клеїш до іншого впихаєш у себе повноту групової терапії вправно всотуєш приємність з громадського користування твоя перешкода як шепіт шкіпера шамір тиші
Агата Пувальська – поетеса. Закінчила юридичний факультет Яґеллонського університету. Вона посіла друге місце на XXVII Національному конкурсі поезії ім. Рафала Воячека, отримала відзнаку на XXVII Національному конкурсі польської поезії ім. Марека Гляско, лауреатка 40-го Національного конкурсу поезії Польщі ім. Галини Посвятовської. Аґата дебютувала в альманасі “Połów” 2019 року.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Мурахи в цукрі «Heart in a cage – The Strokes» Тепер я переконалася: я динаміт. Язиком вогню і хлібом; коли думаю про вибухи на сонці, думаю про тебе, коли ти лежиш на березі згаслої вулиці і крешеш іскри. У місті, повному ліхтарів, ти був вузьким, темним тріском. Я хотіла кинути в тебе каменем і розкришити, щось для тебе забути. Повернути річку навспак.
Я хотіла щось тобі пояснити, але надійшов травень, мене осліпило сонце і на мить я сплутала тебе з хлопцем, який танцював на кущі, умів заклинати лебедів. Ти, як ніхто інший, умієш зникати. Набираєш у рота води так багато, що сам у ній тонеш, ти загубив лице і сьогодні я вже не хочу навіть торкатися тебе, навіть цим віршем.
Сьогодні бажаю тобі всього доброго, коротко і здалеку. Спокою, щоби ти більш не губив черевиків. Когось, хто підтримає тобі голову, коли почнеш душитися тієї гіркотою, якщо так бажаєш.
*
Сьогодні я теж за відсутності
«Candy says – The Velvet Underground»
чи по-іншому: мені нікуди йти, щоб спитатися про час. Я хотіли загорнутися в старого килима і скотитися до Вісли. А мене був план, могла сягнути вершини. Наворожити дощ, розглядаюся блакитних птахів над плечима. Але зараз я маю плаща, стою сама на пероні, і дує так страшно.
Мен нікуди йти, а може тільки й знаю, куди не хочу повертатися Те, що тримаєш мене в кулаці, але я мала б упасти на голову хіба що. Тимчасом темно, і не маю жодного сірника, недопалка, папірчика, монети, щоби в разі чого підкинути й заткати.
Sweet black sugar on a licked up sky. Ти знаєш, що це означає: настільки нас ні на що не вистачає, що майже потребуємо щось втратити.
*
Принадив мене сочистою барвою заспів ніжний «Desire by blue river – Mark Lanegan & Bertrand Cantat»
Часом це слимаки, а часом мало би вистарчити снів про низький політ цепелінів над Сієною, напереріз. Місто повинне спершу згорнутися, як стрічка, узимку синя наскрізь і крихка, якщо хтось над ним задимів: тож (даю тобі доказ моєї прив’язаності, це саме та петля)
коли примружу очі, то не бачу виразно контурів станції, особливо коминів фабрики і смоґу. (Це той кашель, що виштовхує мене з кожної ночі.) А небо темне як веселка,
і знаєш, на мить я уявила собі, що там, уздовж дороги стоять надувні вівці і зацвіла повійка.
*
Reckless
«Lust Or Love – Black Box Revelation»
Що ти ще хотів мені віддати? Я мабуть розлила вже все. Дістаюся стількох кордонів, що скоро мені забракне вітру; мене немає у стількох місцях, де я могла б заснути, впасти у стільки рук, що їх несила порахувати (па пальцях?).
Ти знаєш, як це, нам обіцяли війну, натомість мороз дихає над містом, і місто, яке зазвичай наче бомба цокає разом із переключенням світлофорів, розпорошується, роздрібнюється. Кров, яка текла бородою, скапує на асфальт.
Ах, і моя чуттєвість не на місці, вже не знаю, де закінчиться смуга і на якому її кінці поділиться світло. Тож заграй це ще раз, сам, відкохай нас, йдемо звідси, танцювати. А може спершу я мушу назвати тебе страхом? (Мушу віддати тобі всі гроші?) А те, що мені хочеться в тобі оселитися: чи тобі все ще замало?
*
Багато неонових петель
«Dead radio – Rowland S. Howard»
Я сьогодні знову бачила, як ти заточувався на вулиці. Побачила тебе в хлопці, який витріщався на мене в трамваї. Він маю таку ж сорочку, як ти мав учора, і я хотіла вибрати йому очі.
Але в кишені я не мала навіть хусточки. І галас, у який утекла, мені здавався озером.
(Я пішла за тим блондином, бо трохи нагадував тебе. Він дістав те, що я мала для тебе, але ти теж почув трохи того, що я мала для нього, тому з часом думаю, що ми в розрахунку).
Ось лише вчора я знайшла твій волоcок і хотіла його ковтнути. Але поклала під подушку, заснула з ножем у зубах, був світанок, і ти мене вів на цьому шнурку просто в заметіль. Я у благий, блідий страх.
*
Сон, у котрому ти стріляєш
«If you stayed over – Bonobo»
у качок, зябрами. У цій шапці з помпончиком, що так смішно бовтався на свята. Гей, вейт! Коли натискаєш на спуск, мені тріскає голова.
Ти маєш довгі пальці і проміжок між зубами. На спеці дуже пітнієш, і коли натискаєш на спуск, мені стріляє в стопі. Гей,
вейт! Рибальські гачки бриньчать у картоні. Сон, у котрому ти стріляєш в мене пальцями і коли посміхаєшся, в тому проміжку –
вогонь.
Поетка, письменниця, авторка книги “Sztuczki” (Nisza 2016) та збірок віршів “Zapaść”, “Nawroty”, “Trans” та “Piosenki pikinierów”. За свій дебютний роман вона була номінована на літературну премію Nike та літературну премію Gdynia2017. У 2007 році їй вручили гранпрі 6-го Конкурсу ім. Р. М. Рільке у Сопоті та головний приз у 13-му конкурсі Яцека Березіна в Лодзі. Номінована на поетичну премію Вроцлава Сілезіуса (2010) та літературну премію Nike (2011). Стипендіатка Міста Краків та Фонду Гразелли. Її твори перекладені англійською, німецькою, українською, російською та чеською мовами. Мешкає в Кракові, примусово подорожує, фотографує та читає.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Слова – як іграшки, які можна сховати до скриньки, а потім цю скриньку до скриньки, і скриньку – до шухляди. Їх можна зачиняти, вони малі, їх можна ховати, вони мої, їх можна приховувати, хоча їх читаю, хоча їх віддати на поталу долі, як монети, купую за них тишу.
Слова – як скриньки, можна в них заховати всі правила гри, всі усмішки, все, що наче слово в слово заховати можна, світ можна зачиняти, він малий, його можна ховати, він мій, його можна приховувати, хоча саме від нього я втікаю, віддаю себе на поталу долі, як монети, за себе купую порожнечу.
Сухарі
Голуби, як листя на гіллі похмурого дерева. Градація сірості та всеосяжного смутку, як на вицвілій фотографії. На першій сторінці газети для згірклих орнітологів немає для них хліба.
Над новогутським ставом ми кришили сухарі для качок, щоби зверхньо спостерігати, як вони між собою змагаються.
Кіт з’їдає роз’їханого голуба
Кіт з’їдає роз’їханого голуба – здираючи шматки з бетону, нагадує мені сцени з national geographic, а в такому міському ключі. Міська дичина, трохи справжньої природи між бетонками, що застигли соляними стовпами – я говорю, а ти просиш, щоби випадково я не писала про це вірші, це ж таке турпістичне. Як де добре ти мене знаєш. Я знову зробила фото, знову мобілка. Кіт не позував, не показав закривавленої морди.
Анна Мазеля – докторантка культурознавства Academia Ignatianum у Кракові. Народилася й мешкає на Новій Гуті. Отримала кілька нагород як поетка-початківець. Друкувалася в альманахі «Силаба», часописах «Цегла», «Краків». Поетичний дебют «Глибоко, низько» 2016 року отримав нагороду в рамках конкурсу ім. Анни Свірщинської.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
із дитинства мені залишилися здерев’янілі
перстеники
дні всякли в підлогу я пустила дротяні корені
трав’яні коліна линяли з тканин множилися
шари шкіри на п’ятах проколи
на вухах струпіли на краях це гарне місце
допоки тут не оселишся відтинаю всі
бретельки і кидаю у воду собака дрижить від холоду
на другому боці світу встає сонце
*
Кожен, хто хоче, може бути моїм/моєю
читачем/читачкою. Якщо йдеться про слухачів/слухачок, то найчастіше це були
особи, які брали разом зі мною участь у різних літературних подіях. Хоча
віднедавна з’явилися записи виступів у мережі, і до них відкритий доступ.
Читання віршів на сцені приносить мені задоволення, я також люблю слухати
інших. Читаючи згодом вірші тих самих авторів, їхні голоси мимоволі звучать у
мене в голові, і я вже не можу це розділити. Способом читання можна дуже сильно
вплинути на сприймання тексту, – я люблю спостерігати, як автор це робить.
Поетична книжка більш відкрита, гола, адже позбавлена всіх цих елементів, але
водночас менше відволікає від самого тексту. Я думаю, що різниця поміж писаним
і мовленим словом величезна, але я захоплююся обома цими формами.
*
перехід
я хочу оселитися у піддашші сортую одяг
згідно фактур гортаю книжки знову дощ
сполікую попіл як частинки шкіри на вітрі
здалеку чутно галас послідовність смуг
і спіралей тонка риска річки лущиться як лак пий молоко перед сном це допоможе тобі
заснути
przejcie
*
Я народилася в Кросно, підкарпатському воєводстві,
вже п’ять років вивчаю антропологічно-культурну полоністику в Яґеллонському
універистеті та мешкаю в Кракові. Місце, в якому я живу, безперечно, дуже
важливе. Оскільки більшість життя я провела в селі, в Петрушій Волі біля
Кросна, то просякла тамтешнім простором на різних рівнях, і певним чином це
мене сформувало. Після переїзду для мене важливим став також і Краків. Я люблю
це місто, почуваюся тут добре й безпечно.
*
моя гостія – соняшник і кров із розбитих колін
зрізаю тобі серпом волосся земля поглинає твій запах
у роті зачиняю світло найтепліше місце де дихаєш
твої слизькі нігті це луб найстарших дерев
на всьому листі – очі
серцебиття поза контуром – прозоре
міжвимірний колообіг трав і дощу
*
Я думаю, що заняття літературою має великий
вплив на саме читання, і не лише поезії. Для мене важливе також малярство,
музика (особливо Aphex Twin, з яким у мене написана більшість віршів). Це,
мабуть, потім якимсь чином ферментує. Крім цього я обожнюю тримати порядок у
квартирі, і бути наодинці, найкраще в Кракові, бо цей простір мені насправді
допомагає.
*
тобі випадають вії під тиском
світла
усі кольори разом чорні мов камені
ти пахнеш сріблом молоко загоїть усі твої рани нігті й волосся
втопи в меді коли не звертаєш уваги вибухають зірки
з усіх сторін рівновага сліпі пальці
(тверді цукерки сховані під язиком тріскочуть)
*
Я готую свою книжку вже довший час, і це
радше повільно, ніж швидко просувається, проте мені вдалося зібрати більшість
творів, які я хотіла би побачити у своїй книжці. Я думаю, що конструювання
книжки передовсім є процесом відкидання того, що надмірне.
*
з плодючої крові деколи
народжуються квіти чи світло
з лівого боку світу пульсує форма місяць із інею
планети кричать до нас крізь хвилі венера – тривога
тіло поростає пижмо вика хвощ деревій землисті пальці –
солом’яні коси кришаться коли ти не дивишся
небо в блискітках
електромаґнетично вниз
*
Мені важко точно описати, чим є для мене
Краківська школа поезії. Я думаю, що я сприймаю її головно як мережу
міжлюдських взаємин, в яку я також десь вплетена. Ця взаємини неодноразово
виявлялися для мене дуже цінними, не лише з боку літератури, а також просто
життєво. Я думаю, що Краківська школа поезії творить передовсім рух, який часом
надихає, а часом трохи тамує. Я все ж рада, що я опинилася посеред цих
сплетінь, бо неодноразово ставали вони для мене джерелом свіжості та нової
енергії.
*
переплиття
оновися в мені коли зійду під поверхню
коли злущуся віршами, зійди в прах й оновися в мені
врости в долоні, вітре
огорни скроні вві сні,
кошлатий словом, перетопи в голові
скануй у мові, змовою замуруй
випусти в обіг, перетни промінь
глянь – я скажу
przepływ
*
Я дуже люблю вірші Ані Адамович, і досить
часто я повертаюся до них. Як читачка, я з великим бажанням повертаюся до
книжок Романа Хонета і Кацпера Бартчака. Хоча я не знаю, чи в них чогось вчуся.
Я думаю, що з плином років моє письмо дуже суттєво змінилося, але я дивлюся на
нього тепер більше в категорії тяглості, аніж постійного розриву. Коли я була
школяркою, я закохалася у віршах Халіни Посвятовської, і думаю, що це мало
велике значення в контексті мого зацікавлення поезію та творчістю загалом.
Важко мені оцінити, наскільки вплив згаданих поеток і поетів помітний у моїх
творах, просто їхнє письмо резонує з моїм відчуттям тексту.
*
скіпки. серпень
Кубі
я зустріла людину яка не існує
ніч розростається і набухає пальці мастять папір
відкрита луска волосся тягне соки не закривай
речення не з’єднуй крапок світ ніколи не був
щільнішим запакований порожнисто з собою в торбинці
струнній в папері по зовнішньою краю
повік якби ж ти належав до цієї історії
не говорив би про літо підібгані коліна
голосним припливом струму коли я бачу тебе навиліт
не говорив би про літо яке стугонить у вухах
наче кров ферментує знаки відтворює одну здерту
плиту ставить доземо
drzazgi. sierpień
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
У старому будинку, що гніздився під коминами, мешкав зелений дятел, глухий, як пень. Через розбиті вікна ми кидали йому хліб і мурах. Усюди валялася деревина, а тинк на стінах нагадував сувої Тори. Ми ще не знали, що в руїнах над рікою схована мала синаґоґа. Гниле листя пахло дріжджами. Ми спостерігали, як намокають носаки наших черевиків. Батько ніколи не хотів повірити в те, що дятел сміється, як людина. Зрештою, там жили й інші птахи, не більші за великого пальця. Була осінь, а сніг випав аж у березні.
Лічниця У підвалі під лічницею зберігали яблука та картоплю. Батареї були блакитні, а стара пані К., яка мала ключ, мешкала в дерев’яному будинку. Ми мусили накрасти трохи картоплі, бо зима була лютою. Пані К. тримала ключ на полиця біля печі. У нею були два коти. Вони здавалися величезними і сиділи за столом. Ключа ми не знайшли, тому цілу зиму їли суху мацу. Біля лічниці була колись пекарня. Власник виїхав набагато раніше, але не замалював напису «Bäckerei»*. Коти жили в лазничці та, здавалося, не впускали пані К. досередини.
* Пекарня німецькою.
Червоний квадрат на білому тлі (Малевич) Останні будинки посувалися до виходу, я розглядав їхній сховок за костелом. На другому поверсі показували фільм, щоденний той самий, хоча щоразу з новою кінцівкою. У комірчині для вугілля чигали полиці з книжками. Колись я вкрав одну з них, в неї була чорна обкладинка і пахла вона теплим сном. За вікном – кивот* і жінка, яка обтинає нігті на ногах, а на полицях ряди однакових книжок. Того дня фільм закінчився значно раніше, і я мусив вештатися спорожнілими вулицями. Я заглядав до кожної щілини, шукаючи вивтікалих дверей, клямок-еміґрантів.
* В оригіналі «табернакулум» – теж шафа-містилище святих речей і текстів.
Білий квадрат на білому тлі (Малевич) Згоріла жарівка в підвалі. Отрута для щурів, пилюка. Я не знаю, який з велосипедів мій, всі однакові. Намагаюся знайти двірника, він поїхав до родичів. У коробці я тримаю кості для гри, перечіпаюся за чиїсь лижви. Я був певний, що маю ключ, я не віддав пляшки з кефіру. Довгі сходи: треба ставати через сходинку, майже падаю. Друкарські машинки (я на блошиному ринку). Хтось складає на клейонці зіпсуті будильники, інший співає. Я шукаю жарівок, але є лише опудала жаб і кротів. Ремонтують дах у турецьких светрах, треба встигнути на потяг.
Злодії
Під лісом мешкали злодії, які крали гриби та ходили святити хати. Натомість уночі співали незрозумілих пісень. У них були зелені плащі, хоча зустріти їх було важко. Гриби тримали в плетених кошиках. Врешті, це зовсім не був ліс, це нeправда, в столяр розповідав нам, що за річкою загинув чоловік. Гинуло птаство, жінка перестали ходити до лазні. М’яч падав нам у річку, ми мусили бігати за ним аж до цегельні. Нас попереджали, що в старій цегельні мешкають злодії, які часто сміються, і розмовляти з ними не можна. Напевне, це чоловік прикріпив аркуш до однієї сосни, але ніхто не зміг там нічого прочитати.
Рік вітру
Був рік, коли дув холодний вітер. Річка, руїні цегельні, довколишні пагорби – всюди досягав вітер і страшив Е., сусідську дочку. Того ж року народилися мертві телята, шойхет* подався в далеку подорож, а ми рвали яблука з кривих дерев край дороги. Ми не хотіли їсти м’яса, було страшно! Здалеку долітали відголоски нетерплячих чайників; ночі твердих подушок, шорстких ковдр. Вітер скидав черепиці, не дозволяв нам говорити про сни, притягав лише червоні хмари. Тоді востаннє я бачив сусідську дочку, Е., а може швидше Х. Я пам’ятаю, як мимрила сумну й веселу мелодію, яку я почув багато років пізніше, на концерті в синаґозі.
* У єврейській традиції – особа з відповідною підготовкою та дозволом, яка вбиває тварин.
Якуб Корнгаузер (1984, Краків) – польський поет, перекладач, есеїст, редактор, літературознавець та літературознавець, академічний викладач Ягеллонського університету, доктор гуманітарних наук у галузі літературознавства. У 2014 році здобув ступінь доктора гуманітарних наук у галузі літературознавства на філологічному факультеті Яґеллонського університету, працює асистентом Інституту романської філології Яґеллонського університету та Центру досліджень авангарду на факультеті полоністики Яґеллонського університету. Співробітник Інституту польської філології при Університеті Росії Адама Міцкевича у Познані. Займається теорією та історією авангардних рухів ХХ століття, експериментальною літературою, сучасною поезією та культурою Центральної Європи та романських країн.
Фотографія: Maria Eichler, https://pomorska.pl/jakub-kornhauser-w-chojnicach-zdjecia/ga/11910278/zd/23118838
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Декотрі з цих світлин нагадують мені місця, де я була. (Декотрих місць взагалі не вдається помічати. Наприклад, відвіданих в ейфорії закоханості?)
Ось дивлюся всередину, в тканини організму, а там – я, м’ясоїдна, пожадлива, достатньо багато назбиралося в пам’яті, лишень початкових класів би вистачило, а що вже казати про “роки роботи”, неперервна лінія, як то належить. А в пам’яті – правдиві образи, дотикальні, наче кімнати справжніх розмірів, збудовані з LEGO, з червоними випуклими деталями на підлозі, відкриті за тобою, незакриті ніколи, хоча ти думав, згорблений, безсилий, що вони, вочевидь, закриті. Вже кількадесят літ. У галасливому мокрому березі болото з гуркотом зсувається з гір,
але я можу повторювати собі (охоче), що нічого не зникає, пам’ять збудована з матерії, як я і ти, тому я можу сміливо забувати;
тварини не пам’ятають, а все ж підходять малими крочками, розкривають крила; з гір течуть болотяні ріки.
Спокій
Місто, в якому ти проводив час, було як розжарена куля. З просвітами світла.
Електричність
Він і вона. Хрупають багетами з французьким сиром і дивляться один на одну. Погляди між закоханими людьми не вловити. Біжать контактами так швидко, таким незрозумілим і таємничим для всіх інших чином, для всього іншого, що ніщо не впіймає навіть одного погляду між двома закоханими людьми – навіть смерть. Навіть смерть їх не впіймає, адже споважніла розумом та кров’ю налита, ота смерть,
а це електричність, наука, інша ліга.
З книжки “Чорний острів”
Нерухомі тіла
Якимось дивом людина створила способи подорожувати в просторі (і я чудернацьким чином захопився образливою ідеєю лінійного часу)? Може це був різновид чуда, очікуваного подарунку. Потяги, ракети, літаки, ролики. Левіафан, вогнедишна потвора – довкола нього це все крутиться в усіх напрямках: наприклад, ми у потязі, і думаємо, що їдемо, з півночі на південь країни, (наші) думки, (наші) тіла, в яких відбувається безперервний поділ клітин, які мандрують кудись далеко й ніколи не повертаються, ніколи! Шумить електроніка, вібрують голоси дітей, кожної миті світ здригається, ніби дриґається, засинаючи, закривається й одразу відкривається, кров пливе в чотириста чотирьох напрямках світу, хлопець у блайзері дивиться на дівчину в шкірянці, яка сидить навпроти. В дівчини довге рівне волосся з гривкою, яка спадає на очі; вона дуже красива, без сліду макіяжу.
З книжки “Торфовий сад із мостом і тигром”
Маґдалена Бєльська (1980) видала кілька збірок віршів, отримала премію ім. Казимири Іллаковичівни. Мешкає в Кракові.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Іду подвір’ям. І раптом підбігає до мене шестилітній хлопчик у суницях щічок. У руці тримає дерев’яний пістолет. Піф! Паф! – стріляє в мій бік. Потім ховає зброю до кишені. Робота закінчена, – говорить і йде геть.
Я повідомляю сім’ю. Друзів. Телефоную в міліцію й повідомляю про свою смерть. Але всі розводять руками: Такі тепер часи, – кажуть.
*
Вчися смерті
Вчися смерті. Так, щоб напам’ять. Відповідно до правопису мертвих слів.
Пиши її разом як “rzeczpospolita”* і “lwipyszczek”*.
Не діли її поміж померлих.
Ти – обранець богів. Навчайся смерті завчасу.
Любов до вітчизни також буває смертельною.
Вчися смерті в любові.
Вчися смерті не лише для вбивання часу.
Час буває самовбивчим і висить годинами на деревах.
Зроби собі іспит. Зроби наживо.
Rzeczpospolita – назва польської держави; республіка. Lwipyszczek – народна назва рослини Ротики садові (Antirrhinum majus).
*
Під час свят
Під час свят можна нарешті вимкнути телефон. Якщо народиться Бог, сусідка постукає.
Дивлюся “Касабланку”* з таким самим як завжди апетитом до відступу.
Граюся в самотність. Для цього гаряче молоко з медом. Мій шостий палець на руці вистукує літери.
Нічого більше не напишу. Дальший перебіг вечора недоторканий.
* “Casablanca” – американський кінофільм 1942 року.
*
Разом
Стільки років разом. Навіть за годинами життя. У тісних обіймах хлоп’ячого міста, до якого їх притягнула худа тренована ґотика.
Оплатили за вухо Моцарта, щоби почути рвучкий потік пісні. Помирали на такі ж запитання.
Стільки років разом. Вже постарів їхній гріх. Розрісся. Хоча крок у крок за ними розпусний nordic walking.
Вони люблять повертатися з прогулянки в кінці вірша. Коли сутеніє. А чотирилистий шрам на щасливому житті живить міську електростанцію.
*
Поет
У збільшених зіницях улюблений шрифт Arial. Закохана прірва.
Йому сняться покинуті слова кам’яниць. Високий друк дитинства. Відчинене вікно під чиїмось прізвищем.
На останній день відкладає час. Божевільні декламації присвячує собакам.
Захоплюється каліґрафією. Життя в рукописі. Полишена літера екстазу.
Мешкаю в сховищі слів.
*
Ніколи сюди не повернуся
Ніколи сюди не повернуся, говориш. На кожному кроці насміхається наді мною мстивий краєвид. Малодушна краса. Комічні вершини низин. Пробуджений з опери птах. Цілі стоси держав. Сміттєзвалища політичних відходів.
Ніколи сюди не повернуся, говориш. Наді мною знущається пам’ять. Наповнений нерозумінням будинок: шкода, не вдалося. Фальшивий свист часника.
Повертаюся у місце, якого немає, але де чую “говориш“. Воно швидше за звук, який прошиває моє серце. Його назва – на кінчику язика.
Це місце називається любов’ю, говорю. Нічого іншого не спадає мені на думку.
Єва Ліпська (1945, Краків) — польська поетеса. Почала писати й друкуватися ще в школі. Навчалася в Краківській академії мистецтв. Перша книжка Ліпської вийшла в 1967 році. Працювала в журналі, пізніше редактором книжкового видавництва. Довгий час мешкала й працювала у Відні, в посольстві Польщі в Австрії, згодом Директором Польського культурного центру. Ліпська видала більше 20 поетичних книг. Пише також прозу, п’єси. Лауреат багатьох міжнародних та польських премій та нагород. Твори Єви Ліпської українською мовою перекладали Анатолій Глущак і Станіслав Шевченко.
Фото: Fot. Krzysztof Dubiel, Danuta Węgiel, https://zwierciadlo.pl/lifestyle/387860,1,ewa-lipska-odpalam-rakiete-i-pedze-w-kosmos.read
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
хвилююся чи коли-небудь наша ще незачата дочка спитає про сіямських близнюків
і я повинен буду розповісти їй про надію.
надія доню це щось що не буває наприклад без голоду війни і страху без кривди та несправедливості
надія це сіямська сестра розпуки
Поміж
червоні кров’яні тільця сто двадцять днів ґранулоцити тридцять годин
тобто якби я віддав тобі кров ти вимерла би наступної пори року.
дійсно
не тобою ти була не мене пам’ятаєш?
крізь сон скрегочеш зубами емаль це найтвердіша тканина в людському організмі
Я не хотів бути поганою людиною
є такі які мене знають що я не мушу щось пояснювати не мушу нічого доводити.
сотні короїдів позбулися життя для кільканадцять вдалих човників.
мабуть три я пустив у Бузі
мабуть одну терпляче втрачав із поля зору
Твоїм голосом
я думала сьогодні про тюльпани від тебе.
колись вона були в якійсь землі і були в чиїхось руках.
звідки походять які стихії перестають в них вирувати.
через кілька днів оглядаємося за Сонцем я бачила результат руху.
стиха я думала про твоє серце
про те чому ти засинаєш на лівому і пробуджуєшся на правому боці
З книжки “Чекаємо”
Патрик Чарковський (1982) –
поет, публікувався в часописах. Стипендіят кількох програм, лавреат Поетичної
премії ім. Анни Свірщинської (2015), завдяки якій вийшла його перша книжка
“Precyzja roślin” (2015). Мешкає в Кракові.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
вклякни, схили голову, згадай собі як легко бути річчю, не думай багато, просто спробуй, як це болить не знаєш цього, але зовні ти зовсім не нагадуєш планету так важко тебе назвати, щоденно з’їдаєш нового звіра
зрадь часом еґо, покинь святощі, психотексти, лайки скажу тобі, де ти починаєшся, де закінчиш яке твоє майянське ім’я, якою стихією ти є котом чи курчам
лиш не розраховуй на мене краще швидко навчися як перетворювати біль у тепло вино у воду
Подорож
надалі ти мене питаєш про щось як я сьогодні почуваюся чи ще тебе кохаю чому я не хочу, щоби в ти володів людиною як власністю, не знаю як ти маєш обрати між ніжністю та болем
намагаюся тобі допомогти забути звідки походиш і котра із тих жінок це я
ти тут для того, щоби мені сказати, де схід йду туди, щоби вибачитися, покращити мої стосунки з сонцем сказати йому, що в нього вірю, не вмію вже віддавати світло
про що тепер думаю
а так, отже, й виглядає подорож виграє той, хто останнім зауважить, що програв
#polishgirl
я не розрізняю напрямків бо я з країни якою проходить лінія поділу на схід вавилонської вежі
тут усе чудово гоїться кабінет психіятра в ґетто на розі дають раду кожній рані вогнетривке єврейське твориво
але ґатунків божевілля тут усе ж більше як жіночих імен
роблю що можу роздражнюю собі легені отрутою що пахне манґо заспокоюю але все ж боюся того самого що моя дитина що свині коли їх багато можуть з’їсти людину
Малґожата Очак (1980) – пише прозу та поезію, доктор психології, до 2013 р. науковий співробітник Яґеллонського університету, наразі власниця кав’ярні Coffee Proficiency. Том «Грай зі мною» був створений під час навчання під керівництвом Мілоша Беджицького. Мешкає у Кракові.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
я вірю що потрібно поспішно записувати подряпити тернини і мохи на гіллі холодного лісу а також і вас згуртованих довкіл миготливого вогнища так ми почнемо осінь і решту часу що його диктуватимуть вильоти бджіл з вологих вуликів з цим шепотом спадають мені на думку миготіння алкоголь відвідання цвинтарів прощання з рідними і бе́зум коли діти оточували на стежці ядзю з-під лісу (яка носила в собі
хворобу) я пам’ятаю їхній вереск ядзю покажи коника покажи коника але бували ночі коли ми всі були однакові коли для всіх собаки вили той самий страх
дім
був час коли він приймав нас як чужих далеких але ж єднали нас таємниці рипіння підліг монети запхані під шалівку святі образи́ бутлі повні винограду а якщо алкоголь то і страх клуби диму соснові жердини під стіною і тварини принесені зі стодоли неподалік їх сліпі морди перґаментна шкіра а це? шелест ялівця подорожник прикладений до ран і нічні оповіді які начитував йорґен му* казки казки
* Норвезький фольклорист, письменник, священник.
порох
холодні вечори приводили їх до нашого дому стягали в сінях важкі черевики пили міцні чаї свобідно вимовляли охриплі слова мружачи при цьому очі наче світло творило безлад говорили про смерть наче ми цього потребували (мабуть її чистий різновид привезли зі спекотної лівії з-над великого сирту) спрацьованими долонями стрясали до горщиків попіл вічний порох виходити раптово
потираючи руки як злочинці з богом кидали на порозі це давало нам неспокійний сон який переривало рипіння підліг задуха і спрага яка досі нас душить
процесії
мабуть декотрі з них носили в легенях азбестові волокна взимку полоскали червоні роти вологим снігом в влітку (щовечора) обходили обнесені дротом гектари вподобали собі чорні птахи вішали їх на товстих жердинах їхні діти уникали світла важкі
хвороби припікали вогнем а під час травневих процесій вони носили золочені фігури святих усміхалися до нас
несите жодних спроб виведення з бе́зуму лишень уважне читання віршів про втрату шепоти і цих шепотів щораз більше несите не дозволяє їй полишити вологий ґанок приймає блідість як
хостію як усе хостії світу згадує стару роґовську яка приходила до батька по падевий мед пила парену м’яту і дивилася на святий образ повішений над одвірками і говорила про бога і тоді це мало сенс
криниця
ми клали до рота осінь а її терпкий смак викривляв наші чисті обличчя це був час паління гілок випікання дозрілих овочів у розігрітій братрурі гуркоти відійшли а з ними й неспокій настала тиша перед зимою виноградна лоза обплела дерева і дах стодоли а її темні грона доходили в скляних бутлях чому саме тоді нас притягувала відкрита криниця та чорна тахля до котрої батька кілька років тому кинув таємничу рибу і з якої всі наші товсті тварини пили кришталевий холод?
саме до неї навесні впала стара роґовська деколи наче чути там посвист увесь її страх
вогонь
у цьому одержимість вогню тому коли в селі хтось підкладає полум’я під висхлі балки стодол нас беруть дрижаки і ми виходимо наперед хатів там дивимося за напрямком вітру вдихаємо чорні клуби чийогось ридання і ця неминуча ніч цей неспокій після вогню звільняє в наших батьках страх навідують один одного в тісних кухнях позичаючи один одному
срібні кулі для тих приховуваних невідомо від кого рушниць аж світанок приводить до тями і дає росу біля шостої чутно стукіт кінських копит відлуння села і свист ці дивні заклики молочаря проте це не кінець
жертва
того літа тонка жила ріки давала нам холод (так ми уявляли клімат побережжя норт-бервік*) селяни з околиць приводили сюди своїх худих тварин а білі як сніг хлопці втирали болото
в рябі обличчя і затримували подих під пласкою тахлею води це їм належали довколишні березняки крадені цигарки тривалі анемії і відлита в батьківських льохах самогонка щось у нас світиться говорили плюючись кров’ю вели нас у бункери порослих густим плющем витягали споловілі кості душив їх дих клюбових* щось у нас світиться говорили щось приносить нас у жертву щось не дозволить ніколи доторкнутися ваших пульсуючих тіл
* Норт-Бервік — місто на сході Шотландії на південному березі затоки Ферт-оф-Форт. * Клюбові – марка цигарок. хостії
і ще кілька слів про блідих хлопців які виносили з меси (під білими язиками) сухі щонайсвятіші хостії в холодних потоках виставляли їх до сонця чекаючи кари бо ж вірили у все святе і справедливе але кари приходили повільно займали лімфатичні вузли тягли у вири рвучкий дунаєць* врятовані за багато років повинні були говорити хоча холод не був розділений справедливо ми прийняли його як молитву
* Дунаєць – річка.
Із книжки «Межа лісу» 2013
Малґожата Лебда –
поетка, фотографиня, докторка наук, лавреатка премії “Ґдиня”. Мешкає
у Кракові, викладає в тамтешньому Педагогічному університеті. Малґожата виросла
в гірському селі Желєзнікова Вєлька в польських Бескидах. Дві знакові книжки
авторки – «Маточник» (2016) і «Сни укермеркерів» (2018) – склали corpus добірки «Холод», яка вийшла 2020 року в Україні.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Роберт Рибіцький народився 1976 року в Рибнику (Сілезія). Поет, педагог, редагував мистецький часопис «Пляма» в рідному місті, працював в польському тижневику «Новий час» у Лондоні. Вивчав право та польську філологію в Сілезькому університеті. Мешкав у багатьох містах Європи, наразі затримався у Кракові. Роберт досліджує поетичну мову, спонтанно й зумисне впроваджує до свого арсеналу різні літературні форми і технології віршування, вивчає та випробовує античну метрику на матеріалі сучасної польської мови. Видав дев’ять книжок. За книжку «Dar Meneli» отримав 2018 року Нижньосілезьку літературну премію «Juliusz».
Вранці ми погодилися
піти на цвинтар. Старі міста мають таку особливість – добряче залюднені
цвинтарі: й усі значення цієї фрази нам пасують. У Кракові поховані особи, до
яких часом годиться піти на могилу. Кілька років тому я шукав на Раковицькому
цвинтарі могилу Богдана Лепкого. Знайшов Осипа (Юзефа, як зазначено на плиті)
Назарука, Марека Ґрехуту, Віславу Шимборську, але не Лепкого. Аж згодом, розплющивши
добре очі, видивляючись кожне слівце на замшілих пам’ятниках, я таки його
знайшов – має Богдан Лепкий пів могилки, чи навіть третину. Врешті, йому вже
байдуже. Того ж дня я вирушив на інший цвинтар, на Сальватор, до Корнеля Філіповича.
Знайшов там не лише його, але й Марію Ярему. Не кажучи вже й про силу-силенну інших
знайомих імен. Оля Малецька сміється, знову сміється, повертається до цієї теми
і знову сміється: «Добра ідея: ходити з письменниками на цвинтарі, тепер мода
на смерть,» – каже.
Цього разу, вирвавшись за свободу після десятиденного карантину, я мав намір ще раз навідатися до Корнеля. Ковід, хай йому чорт. В Україні ми з Юрком Матевощуком видали дві книжки старого, і на додаток ще книжку Юстини Соболевської про Корнеля. А 21-ий рік Консульство Польщі оголосило роком Філіповича «на підлеглих йому територіях». Так виходить, що Філіповичеві підлеглі будь-які території, натомість Консульство має лиш три області України. Все ж добра справа вийшла в нас, як виявилося.
Роберт Рибіцький
мені каже:
– Я знаю околиці
Сальватора. Ідемо!
Поки ще язик не
розпрацьований, а мова – поскладана в парадиґми, питаю його:
– Що говорить
літературна критика про твої книжки?
– Не дають собі ради. Є кілька критиків, які не розуміють, але дуже хочуть щось написати. Виникають лише якісь скандали, виходить лише буча. Більшість каже, що Роберт Рибіцький пише так, бо курить марихуану. Не йдеться, наприклад, про сюрреалістичні традиції чи щось подібне. Багато критиків читають лише та винятково польською мовою, польську поезію, і в цьому грузнуть. А ті, які читають англійською – грузнуть в англомовній літературі. Відомо, що я, наприклад, надиха ́вся Паулем Целаном, і читав інших авторів різними мовами. Аванґард для мене є міжнародним. А тут тупик, в них немає цього «міжнародного» мислення, немає зустрічі культур. Ідемо?
Минаємо вулицю Дітля, повертаємо на вулицю Саре (варто вимовляти по-місцевому, щоби бути зрозумілим: Сареґо). Тут показую Робертові колишній осередок ОУН, під номером 24. Місто порожнє, хоч погода чудова. Ковід, хай йому чорт. Трохи хмар, трохи неба. В магазині беремо два міцних пива та йдемо під Дембніцький міст. Багато спогадів із цим мостом – вперше, коли студентом приїхав до Кракова на курси польської мови, ходив цим мостом роздивлятися Старе місто. За мостом – торговий центр «Юбілят». Біля нього тепер халабуди зі швидкоїжею. Колись там був обмін валют. Я писав тоді різне, але «ready made» особливо шанував. Закохавшись в одногрупницю, написав їй вірш польською мовою, частково скопіювавши напис на обміннику: «DM (dlaczego milczysz)». Це ввесь вірш. Сучасній людині абревіатура «DM» нічого не говорить. До впровадження в обіг євро кожна європейська країна мала гарні, різні, часто смішні гроші. 500 франків – величезна жовта серветка. Грецькі драхми – ґалерея бороданів і не менш фантастичних тварюк. 100 німецьких марок – синювата княжна з довгими сережками. Курсу «Deutsche Mark» не пам’ятаю, але завартували вони для мене більше: сталися скороченням на той час найважливішого для мене запитання: «чому мовчиш?»
Сидимо з Робертом
біля мосту:
– Червоні
хробаки. Копулятори. Онде, дивись, чистотіл, «boli oczko» польською, – приглядаюся. Де ж ті хробаки?
На лавці трохи мулько, і берег річки залюднений. Хтось бігає в обяглих штанах, і його м’язи здригаються з кожним ударом стопи об асфальт. А хтось жене велосипедом, наче він один у світі. І йому байдуже, що смітники, до яких щоразу хтось викидає якісь дрібниці, і лавки, на одній з яких ми з Робертом потягаємо з бляшанок, дивним чином опинилися саме вздовж велосипедної доріжки.
– Важливо, щоб ми
ставали понад усім цим, попри ці всі суперечки націоналістичні, шовіністичні,
ксенофобські – таким чином щось відбувається, щось будується. Ми нічого не
знаємо одне про одного, бо не спілкуємося. Говорять про Міжмор’я, але ми ж
нічого не знаємо про чехів, словаків, румунів. Це все окремі планети, острови. Зустрічаємося
деколи над якомусь фестивалі: Привіт, радий познайомитися! Я не дивуюся
політикам, які крутяться так як крутяться, але якщо почнеться якась війна, як
на сході України, – вона може тривати навіть сто років. У вас вже – 7 років! 7
років!
Всупереч швидкорушним роверистам, наражаючись на небезпеку зіткнення, викидаємо бляшанки до смітника та йдемо берегом.
– З багатої родини не буде анархіста. Анархія? – кажуть мені: дурниці балакаєш!
Доходимо до
місця, де впадає до Вісли річечка Рудава. За річкою – монастир сестер Норбертанок.
Тут знаний чи незнаний закуток бузерантів: в часи давні та славні тут збиралися
юнаки, охочі позасмагати голяка. Сестрички мали відтак причину пишатися своїм
духовним вишколом, відвертаючи очі від такого видовиська, або ж упадали в транс,
свердлячи очицями голі тіла. Думаю, і те добре, й інше непогано. Тодішні
бузеранти, свобідні від ґендерних стереотипів, цим робом зміцнювали дух норбертанок.
Роберт вирішує підтримати традицію своїм скромним вкладом, відтак стає сцяти
під вікнами монастиря. Я не наважився, про що потім пошкодував.
– Я із Сілезії, –
балакає Роберт. – Там у нас існує етика праці, я ж перескочив у прошарок
інтеліґенції: в нас цей класовий розподіл
існує завжди. Те, що говорив Маркс про боротьбу класів – це кльово, бо показав
усю правду, як ці структури функціонують, а до нього цих речей ніхто не бачив.
Ти уяви собі, що хтось із робітничого району стає поетом! Це ж цілком інший
рівень. Я знаю, що були у наших краях митці, прозаїки. Пригадую, здається,
Лукаш Орбітовський, говорив, що писав для свого просування в суспільстві, що
він із біднішої сім’ї і так далі, і писав, щоб не просто покращити свої
побутові умови, а передовсім повірити в себе, відчути себе по-іншому. У нас –
усі робітники, всі працювали на електростанції, і купа дітей – найбільший в
історії Польщі демографічний приріст! У
нашому будинку 400 мешканців, з них 120 дітей. Після уроків ми рили, як
трактори, все руйнували на подвір’ї. Кажуть, що це вплив електрики. Такий
електричний Олімп!
Поки говоримо, дорога тягне догори, поміж вілли, старші та новіші. Ліворуч – вулиця Ґонтина. Кажуть, це нове слово, яке позначає стародавню реалію. Ґонтина – наче капище, але це слово створене чи помилково вжите прикінці 19 століття. Існують натомість старі слова: кутина, купішта. А вулиця собі існує – це побіч шляху до кладовища на Сальваторі.
– Дивись, Мілош [Бєджицький] був під впливом дядька Томажа Шаламуна, який у Словенії створив увесь аванґард – він це виссав як із цицьки матері, в нього поетичні вітаміни як твердий хуй, ніхто такого не має, курва, ніхто, шариш? А про метричні стопи – нема з ким про це говорити. Дам комусь аркуш, де я записую собі всі метричні стопи, вони так подивляться і віддають зі здивування. А коли я давав Мілошеві – він перевіряв, чи там усе в мене добре. Розумієш? – сміється голосно Роберт, поки ми перед цвинтарем звертаємо в тісну вуличку праворуч. – І як мені робити поезію в цьому привіслянському краї? Мене вже шляк трафляє. Я займався цим віддавна, і до університету, і після, а тепер я подумав, що оскільки я зробив такі речі, як «Happy Dada», «Спів чеських птахів», що є повним усуненням мистецького еґо, то я зміг би зробити класицистичну революцію, і я це вже роблю. Роблю спондеї, молоси. Література – це важка робота, як у шахті. А мистецькою стратегією багатьох є лизати дупи. Я такого наслухався, такого надивився після смерті Адама Заґаєвського! Чувак шарив дзен, я мав із ним про що говорити. У польській поезії дуже часто чути дух якогось офіціозу, часто з допомогою поезії можна десь просунутися й отримати роботу, наприклад, посаду ректора.
Ми звернули, вуличка без асфальту, наче вже й не Краків. Називається вона Панорамна (насправді: Панорамічна). Дійсно, трохи далі на пагорбі видно шматок міста, – і ми високо над ним, наче дивимося на поштівку. «Ведута» – таке слово вжив Роберт, коли став коло мене. Питаю, що воно таке. Каже, що «краєвид». Шукаємо місця поміж деревами, щоби посцяти. Мене вже порядно підтискає. Дивимося: там люди. А ось берізки. Але тут хтось чимчикує. Онде! Ні, ці хащі – живопліт, за яким біля вуликів порається чоловік. Вирішуємо не грати вар’ятів, обираємо перше-ліпше дерево. Чому біля дерева? Неандертальці в наших ґенах навіюють нам рецепти виживання, мабуть. Звільнившись, Роберт зголошується з потребою закурити. Йдемо в напрямку до кладовища, а навпроти білява дівчина зі слухавками на вухах. Роберт питає ґречно, чи не має вона цигарки. Дівчина лякається, знімає музику з вух. Роберт повторює, а вона відповідає англійською, що не розуміє. Я хочу підхопити естафету в розмові, яка ніяк не розгориться, а Роберт випалює англійською. Але дівчина не має цигарок, на жаль. Сунемо далі. Навпроти хлопець у лискучих шкіряних мештах, суперчистому костюмі, добре поголений і пострижений. Ми біля нього, мабуть, як безхатьки. Але Роберт усе ж питає про цигарку. Яке щастя: Роберт затягується і випускає дим поміж пожовклих зубів. Сонце тепер світитиме йому яскравіше. Каже:
– Якби я був
багатим – втратив би друзів. Я отримав літературну премію – і знаєш, що зробив?
Я одразу зателефонував до друзів, які мали проблеми. Питаю: скільки треба? Я
бачив по їхніх обличчях, як їм полегшало. Це може й собі на шкоду. Є люди, які
мають мільйон доларів, але насправді мають менше за мене, мають пів усмішки на
місяць.
Входимо на кладовище, шукаю сектор SC9, ряд 8, місце 8. Шляхом зупиняємося біля кількох могил. «І цей тут!» – каже Роберт, показуючи напис: «Анджей Вайда». Шукаємо Корнеля Філіповича. «Є! Є! Ко-р-не-ль!» – кричить щосили, я ж біжу до нього. Він не вгаває: «Ярема! Марія Ярема теж тут!». Лежать тут Корнель, його мати Станіслава, дружина Корнеля малярка Марія Ярема і її сестра Броніслава. Могила гарно прибрана, свічки, хвоя. Не впізнати! Пригадую, що минулого разу мені довелося вирвати високу траву, щоби прочитати напис на камені. Мама Філіповича мешкала з ним на вулиці Лео (краще: Леа), будинок 23. Він піклувався про матір до її смерті. Марія важко хворіла у п’ятдесятих, довелося робити на той час геть експериментальну пересадку кісткового мозку. Донором стала її сестра Броніслава. Але Марія померла. За рік – і сестра. Корнель піклувався про обох особливо сумлінно. Я би здурів, мабуть.
Юстина
Соболевська в книжці про Філіповича написала про те, що традиційно на могилі
Корнеля багато не говорили, а курили цигарки. Також пили «корнелівку» – домашню
лимонну наливку. Половина справи за нами. Тепер дістаємо з наплічника наливочку
і по черзі ковтаємо з пляшки, порушуючи застереження. Ковід, хай йому чорт.
– Гарна подорож у нас склалася, дякую за запрошення. Ми постійно у своїх думках, треба деколи й виговоритися. І ми прийшли в добре місце. Агов, ви не одні! – гукає Роберт до могили. – Їм випало зростати після 1918 року, відколи можна було польською викладати і так далі, можна було робити якусь культуру… Мені здається, що основою цього стала Австро-Угорщина, як ментальний прототип сучасної Європи, – проповідує Рибіцький, роблячи щоразу довші паузи між реченнями. – І саме Львів, і його театри, де працювали Бой-Желенський, Фредро… Львів був тоді, певне, більшим містом за Краків… Львів був ментально знищений за радянських часів. І щось подібне можна сказати про Вроцлав, але були там Карпович, Ружевич, Ґротовський… Бракує мені цигарки, тому не маю в синапсах відповідного руху, не можу швидше думати. Кажеш, вони тут курять лише? То може недопалки якісь лежать?
14 квітня 2021
року, Краків
Роберт Рибіцький, з книжки “Dar Meneli”
*
Шум, шум, гам, гам. Рентґен слова, рентґен слова, ненастанно не повторювати і не відворювати, відсуватися і повертатися. Зблизька, здалеку: форма кола. Внутрішнє я близько слова, воно саме як прищеплене,
ніби хотіти вишуками знайти засяг того чогось.
Чогості.
До межі пізнання!
“познаня”.
Слово. Крутитися. Як. Торнадо.
Всі. Конструкції. Думки. Як. Експонати. В. Музеї.
*
Добрий день
мене звати, називай мене, із себе тінь, без затинань плямкань і плескань, коли телеграфічне стоп сповіщає очам кінець клітки комунікату і лоґіки батога,
коли блиск думки розріджує мряку а в сумці з лоґо полотняний міх
