Україна запрошує митців на резиденції в сільській садибі
Запрошуємо художників, композиторів, літераторів, майстрів народного мистецтва, дизайнерів та інших діячів культури подати заявки на участь у мистецьких резиденціях на Тернопільщині.
Учасники проведуть один місяць у затишній садибі посеред лісу на заході України (Тернопільщина) у тиші заповідної природи та творчої концентрації. Тут вони під одним небом працюватимуть над власними творчими проєктами. Резиденції стануть місцем зустрічі різних мистецьких практик, культур і поглядів. Ми хочемо створити простір, де творчість народжується з діалогу, співпраці та натхнення.
Тематика резиденцій:
Червень 2026 – образотворче та сучасне трансмедійне мистецтво
Липень 2026 – прикладні мистецтва, включно з промисловим дизайном
Серпень 2026 – музичне мистецтво та сучасні музичні практики
Вересень 2026 – літературне мистецтво: поезія, проза, нон-фікшн, драма
Кого ми шукаємо:
Митців-громадян України, Польщі та Іспанії, які мають щонайменше один реалізований і публічно представлений мистецький проєкт, володіють англійською мовою на базовому рівні, можуть перебувати в Україні протягом усього періоду резиденції.
Що отримають учасники:
– Стипендію 750 євро (на харчування та особисті витрати);
– Проживання на весь період резиденції (окремий готельний номер у Гримайлівській громаді, Тернопільська область, Україна);
– Робочий простір для реалізації творчого проєкту;
– Організаційну підтримку: допомогу з побутом та матеріали для творчості;
– Участь у публічних подіях та можливість досліджувати культурну й історичну спадщину території.
Дедлайн та результати:
Дедлайн подачі заявок: 23:59, 19 квітня 2026 року.
Вибір здійснює експертна комісія, сформована організатором та партнерами проєкту.
Результати конкурсу будуть надіслані учасникам електронною поштою та опубліковані на офіційних ресурсах організатора 30 квітня 2026 року.
Коротка інформаційна довідка про місце проведення мистецької резиденції «Під одним небом»: https://cutt.ly/ntPqRe8H
Запитання щодо цього оголошення просимо надсилати на електронну адресу: mfestji@gmail.com (тема листа: «Питання щодо конкурсу “Під одним небом”) не пізніше ніж 23:59 год. 15 квітня 2026 року. Обов’язково українською або англійською мовою.
– – – – – – – – – – – – – – – –
«Під одним небом: мистецька резиденція у Вікні» – міжнародний проєкт підтримки індивідуальних мистецьких творів, спрямований на розвиток міжкультурного діалогу та професійної співпраці.
Організатор: Громадська організація Мистецький фестиваль “Ї” (Україна). Партнери: AYA Found (Польща), Association NOVACT (Іспанія).
Безпека та захист :
Резиденція відбуватиметься на віддленій території, яка є безпечною для проведення культурних заходів. Організатори слідуватимуть відповідним протоколам безпеки та постійно відстежуватимуть ситуацію. Учасники отримають чіткі рекомендації та практичну інформацію до прибуття та протягом усього періоду резиденції. Місця проживання та проведення програми обрані з урахуванням цих факторів. За потреби організатори можуть внести зміни до програми або графіку з метою забезпечення комфорту та безпеки учасників.
Профінансовано Європейським Союзом. Погляди та думки, висловлені в цьому матеріалі, належать виключно автору(ам) і не обов’язково відображають позицію Європейського Союзу або EACEA. Європейський Союз та EACEA не несуть відповідальності за їх зміст.
Wiersze Zawadskiego zdają się mówić, że najważniejsze jest pozostawanie w ruchu, wszak niebo może zechcieć nas ukamienować nawet wtedy, gdy słońce rozgrzewa ciała na dworcach i ulicach. W tej poezji pojedynczość wędruje do zbiorowości, podróżuje się tutaj od zguby do nadziei, a melancholia we wprawnych rękach może być buntem i czułością. Rozgryzasz nas, Juriju, łapiesz jak młode gołębie i głaszczesz, zamiast skręcić nam karki.
Youri Zavadski est un poète, traducteur et artiste sonore polonais originaire d’Ukraine, où il est né en 1981. Docteur en littérature comparée, diplômé de l’Université pédagogique nationale de Ternopil, il est aujourd’hui responsable de la maison d’édition Krok et éditeur pour la plateforme Posestry.eu, œuvrant notamment pour la promotion de la littérature polonaise en Ukraine. Plusieurs de ses publications sont regroupées en 2013 dans Paperback, un recueil publié aux éditions Krok.
Кожному боляче так само, як і боляче нам, Ми ж прибираємо болю твого осоружність, дівчисько. Коли ти в страху притислася раптом до матері, Наче хотіла в утробі її заховатися від небезпеки, Коли в полудень небо загрозливо почорніло. Марні твої намагання, адже повітря отруєне Шукало тебе за зачиненими вікнами будинку, Де за товстими мурами ти пробувала безпечна, Сміялася стиха й пісню надії співала. Минули віки, а попіл на камінь перетворився, Руки та ноги твої назавжди скувавши. Ти залишилася з нами, скорчена ґіпсова постате В безкінечному стражданні, що нам провіщає Про цінність роду людського для богів ненаситних. Нічого проте не залишилося від твоєї сестри, Єврейської дівчинки, ув’язненої в чотирьох стінах, Яка записала словами свою невимовну юність, А вітер роздув її мовчазний прах, А конечне життя її зосталося в зім’ятому зшитку. Не зосталося нічого від школярки з Хіросіми, Тінь її, випалена ядерним сонцем, залишилася на стіні, Обрана випадково на жертву безоглядного страху. Сили планети, творці вишуканих отрут, Принишклі охоронці зосталих громів рукотворних, Вже досить нам цих зісланих з неба страждань. Перш ніж натискати вмикач, зупинися й подумай.
i ii iii iv iiv iiiiv iiiiiv iiiiiiv iiiiiiiiiiiiiiv viiiiiiiiiiiii viiiiiiiiiiii liiiiiiiiiii liiiiiiiiiii illllllllllllllll illlllllllllllllllll iiii iiii iiii iiii v v v
We shall finally start with English Literature course. This course was created for students of Kremenets Regional Humanitarian Pedagogical Academy named after Taras Shevchenko, higher education institution in Ukraine. Students are about to become translators, that’s why their good knowledge of the cultural and historical context is absolutely inevitable.
So I have to underline main aspects of this course. Every class consists of theoretical and historical/textual elements, that are linked together in conclusion. Be psyched up to use all your knowledge of history, philosophy, free arts and language. Philosophy plays enormous role in contemporary culture, and even more it becomes more literature look-alike.
Before the class you have to dig into the texts to be prepared for discussion. The discussion looks to be a principal strategy of our work during the classes. Every module ends with test paper consisting of two questions to be answered freely with no hints or other answer options, and that’s how your progress shall be evaluated. The most of student’s work should be done individually due to the compleсation of the tasks, huge text to be read and wide problems to be investigated.
W 2024 roku Nagroda zostanie przyznana w dwóch kategoriach – za najlepszy tom poetycki wydany oryginalnie w języku polskim w 2023 roku oraz za najlepszy tom poetycki przetłumaczony na język polski wydany w latach 2022-2023.
W 2024 roku Nagroda im. Wisławy Szymborskiej zostanie przyznana przez kapitułę w składzie: Andrea Ceccherelli (Włochy), Andrea Ceccherelli (Włochy), Janusz Drzewucki (Polska), Anna Marchewka (Polska), Magdalena Rabizo-Birek (Polska), Marta Wyka (Polska), Jurij Zawadski (Ukraina).
Nagroda im. Wisławy Szymborskiej w 2024 roku będzie wręczana w czasie Festiwalu Miłosza. Oba te wydarzenia mają charakter poetycki, cieszą się zainteresowaniem poetów i czytelników, którzy tłumnie uczestniczą w wydarzeniach.
Sekretarzem nagrody jest Joanna Bociąg. Pytania można kierować na adres: nagroda@szymborska.org.pl Tel. do biura Fundacji: 508 100 593
Oto ciało, oto słowo. Poeta rozgaszcza się w polszczyźnie z rozmachem. Jest w tym zarazem doskonałe opanowanie języka, jak i interesująco realizowane przesunięcia w nim. Futurystyczna praca w słowie służy nie tylko eksperymentowi, służy czuciu. Ta książka ćwiczy wyobraźnię, jest też jak tafla wody w głębokiej studni, w której lustro można wpatrywać się bez końca, a rzucone w głąb słowo – echem – wraca, wraca, wraca.
Małgorzata Lebda
***
Kiedy świat zidiocieje do reszty, Zawadski chwyci nas za bary i wrzaśnie na całe gardło: kochajmy się jak wariaci, teraz i zawsze, na wojnie i kiedy nie boli.
Marcin Gaczkowski
***
Granice czekają, aż się je przekroczy. Nie tylko te między państwami, ale i wszystkie inne, językowe i ludzkie też. I Jurij Zawadski te granice przekracza, wchodzi do języka polskiego z zewnątrz, pozdrawiając Aleksandra Wata, przedostaje się przez wszystkie możliwe szczeliny, a potem rozciąga ten język od środka, eksploatuje składnię i funduje nam powtórzenia rodem ze starożytnych eposów przy akompaniamencie niepokojącej melodii, gęstej jak melasa, jak mantra.
Мацей Пйотр Прус (1958, Краків) — польський журналіст, письменник, поет і культурний аніматор. Вивчав польську філологію в Яґеллонському університеті. З 1981 по 1984 aся до Польщі. У 1987 році знову поїхав до Франції, звідти переїхав у Канаду, де працював, серед іншого, будівельником, садівником, вихователем у дитячому будинку. Співпрацював у виданнях «Kontakt», «Bez Dekretu», «Max», «Playboy», був головним редактором тижневика «Przekrój» у 2000-2001 роках. Потім став співвласником краківського клубу «Piękny Pies». Опублікував дві книги віршів, кілька романів, збірку оповідань та літературний репортаж «Wyznania właściciela klubu Piękny Pies».
Юрій Завадський (1981, Тернопіль) — поет, видавець, музикант, літературознавець і громадський діяч. Експериментатор і перформер. В Україні відомий як екстремальний поет, який постійно шукає нові засоби вираження і нові літературні жанри. Творить самобутню фонетичну поезію — вірші без слів. Учасник кількох музичних проектів. Видав десяток поетичних збірок. Перекладений на багато мов, виданий у Польщі, Данії та Чехії. Крім власної творчості, займається перекладацькою і видавничою діяльністю, засновник і директор видавництва Крок. Мешкає в Тернополі.
*
Вітчизна куряви, вітчизна подиху
Я шукав перетинав кордони стічні канали скелясті гори Але були тільки міста вітрини люди які кочують на причинених валізах чекаючи випадку який забере їх до іншої далечіні Сходило сонце Немає дому Твоє гаряче тіло холоділо шаленством Вітчизна куряви вітчизна подиху зачинилася над головами
*
Переклав Юрій Завадський квітень, 2023 145х160мм 56 с. ISBN 978-617-692-770-9
Адам Ґурський (1976) мешкає та працює у Кракові. Публікується з 2010 року. Опублікував збірки “Stygnące Litery” (2014), “Ślady, kroki” (2016), “Pożegnanie. Wyjaśnienie” (2019), “Notatki do odwróconych spojrzeń” (2022). У 2020 році номінований за книгу “Pożegnanie. Wyjaśnienie” на премію “Orfeusz ” ім. К. І. Ґальчинського. Публікував вірші у часописах Czas Literatury, Kwartalnik Artystyczny, Afront, Topos, Migotanie та інших.
Юрій Завадський (1981) народився та мешкає в Тернополі. Видав добрий десяток поетичних книжок українською мовою та одну — польською. Перекладає поезію та прозу з польської мови. 2009 року заснував видавництво Крок, а 2011 року — цю поетичну серію.
*
Я поранений потоком, блиском вікон із часів найбільшого смутку, неіснуванням вивісок, стін, які в’язнили мене у тривозі, висміювали випадковим звуком.
Я хочу тобі сказати про об’явлення: ти — вікно, якого в мене немає, яке дивилося тоді, промовляло ввійди, метушливосте пробуджених армій, сумо голосів вулиці, у мені розквітне твоя доля: спів трав уздовж ріки без світла.
Я поранений водою, у якій тебе немає, птахом, якого ти не бачиш, рядком, який вдає тебе.
*
Переклав Юрій Завадський 52 с. Березень 2024 ISBN 978-617-692-869-0
До сторіччя патрона Польського центру освіти та культури в Тернополі, отця-професора Мечислава Альберта Кромпця вийшла друком українською та польською мовами книга-інтерв’ю «Покинути світ абсурдів».
Мечислав Кромпець – багатолітній ректор Католицького університету в Любліні, видатний філософ і педагог, друг Папи римського Йоана Павла ІІ.
Уперше книгу «Покинути світ абсурдів» видало 2002 р. Товариство Святого Томи Аквінського в Любліні. Українською видання з’явилося 2021 р. у тернопільському видавництві «Крок» за підтримки Генерального консульства РП у Луцьку. Ця публікація – розмова отця Яна Сохоня з Мечиславом Кромпцем, яка відкриває нам особу отця-професора, його життєвий шлях та боротьбу за університет у часи ПНР. Читачі отримали можливість ознайомитися з прямою мовою отця, його спогадами про дитинство в селі Мала Березовиця на Тернопільщині й розвиток університету, а також зазирнути у глибокий і захопливий світ його філософських поглядів, переконань, припущень і гіпотез.
Ян Сохонь так говорив про назву книги під час грудневої презентації українського видання: «Покинути світ абсурдів» – це парафраза однієї з промов отця-професора, яка говорить про те, що філософія, яка не хоче зрозуміти реальності, звертається до потенціалу суб’єкта, свідомості, людської думки, яка лише жонглює ідеями, веде реальність до абсурдів, до такої системи, вираженням якої є геґеліянський панлогізм, де біля самих витоків філософської системи лежить суперечність, і на діалектичному процесі Геґель будує пізнавання реальності. Покинути світ абсурдів для отця означає по суті повернутися до реалізму, до того, що є найбільш раціональною дорогою здобуття мудрості. А мудрість веде до щастя».
Мечислав Кромпець виховав не одне покоління науковців, педагогів і духівників, а його філософські дослідження сформували фундамент для розбудови польської школи метафізичного реалізму. Особливими рисами філософії отця-професора є глибина осягнення, широта поглядів і відкритість до новизни, що разом він умів показати простими словами на життєвих прикладах, доступних людині, незнайомій зі складною філософською термінологією.
«Невипадково згадують про роль учителя, коли йдеться про Мечислава Кромпця, і невипадково згадують про вплив однієї людини на історію людства, коли йдеться про його вклад у розвиток філософії, науки та культури. Мало хто ставив перед собою настільки непрості й важливі завдання, як отець-професор Мечислав Альберт Кромпець», – зазначив у передмові до українського видання Петро Фриз, голова Польського центру культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі.
Мала Березовиця, рідне село Мечислава Кромпця, відіграла велику роль у формуванні його дитячого світогляду. Він закінчив Першу державну гімназію імені Вінцента Поля в Тернополі 1939 р., після чого вступив до чину отців-домініканців у Кракові. 1943 р. склав довічні обітниці, а 1945 р. був висвячений на священника. Із 1951 р. працював у Католицькому університеті в Любліні.
У Тернополі під час навчання в гімназії малий Мечислав познайомився з ченцями-домініканцями, навчався в них основ теології, філософії, історії, літератури. Колеги та учні неодноразово підкреслювали його відкритість до дискусії, готовність змінюватися, рости, приймати в складних умовах правильні рішення та ідеї. Мечислав Кромпець крокував у ногу з часом. Він зумів побачити перспективи свого саморозвитку саме в науковій спільноті домініканців, а потім – у ґроні ентузіастів Католицького університету в Любліні.
«Йому властива неповторна вразливість щодо присутності інших людей, особливо таких, які демонструють інтелектуальну зацікавленість і прагнення до віднайдення правди. Хто хоча би раз у житті мав можливість ближче поспілкуватися з отцем Кромпцем, той залишається під враженням від його особистості», – зізнається отець Ян Сохонь у передмові до книги.
Мечислав Кромпець виріс у багатонаціональному середовищі довоєнної Тернопільщини. Роки його юності припали на важкі часи історичних, світоглядних змін, конфліктів і воєн, що призвели до знищення не лише життів, країн і міст, а й до повного перерозкладу й переродження дотогочасної культури. Латинська мова, якою Мечислав Кромпець написав дві наукові праці, вийшла з ужитку, а система освіти зазнала докорінних змін. Молодому науковцеві й ченцеві довелося жити й працювати в умовах комуністичного режиму в тогочасній Польщі.
«Отець-професор насправді дуже часто розповідав про Україну: як було би добре, якби наші народи, український і польський, щоразу більше знаходили спільну мову, щоб ми не творили єдність, адже плюралізм чудовий і кожен повинен зберігати власну ідентичність, дбати про своє місце в світі. Проте ми всі – з одного культурного кола, із західної цивілізації, тому Україну та Польщу це, попри все, об’єднує на основі спільних цінностей. А ці цінності пов’язані, по-перше, з релігійним стилем життя і відмінність літургії підсилює її, а по-друге, ці цінності пов’язані з європейськими традиціями греко-римо-латинської культури, частково візантійської чи неоплатонічної, але в будь-якому разі це елементи, які нас як народи єднають. І отець із ніжністю говорив про Україні, адже він все своє молоде життя прожив там, у тій природі, релігійній аурі і в тих історичних перипетіях, пов’язаних із політикою та війною», – сказав Ян Сохонь.
У передмові до книги Петро Фриз згадує слова Йоана Павла ІІ, які він написав у листі до отця-професора з нагоди його 80-ліття: «Я завжди дивувався твоєму реалізму в поглядах на щоденність і максималізму в пошуку відповідей на пов’язані з нею питання й проблеми». Він мав рацію, адже отець-професор невтомно обороняв свої реалістичні філософські позиції, що мало величезний вплив на його життя й діяльність.
Польський центр у Тернополі разом із видавництвом «Крок» за підтримки Генерального консульства РП у Луцьку домовилися про спільну роботу в напрямку популяризації доробку отця-професора. Одним із важливих її аспектів може стати щорічне святкування дня патрона Польського центру в рідному селі Мечислава Альберта Кромпця.
Юрій Завадський, перекладач книги «Покинути світ абсурдів» Фото з архіву Монастиря отців-домініканців у Кракові редакції надав автор
На продовження серії книг про непересічну адвокатку Йоанну Хилку повість «Ревізія» перегортає наступну сторінку непростих перипетій: в одне полотно змішалися кримінальні оборудки, фінансові махінації, жорстокі вбивства та долі людей, інтереси яких випадково перетнулися в певному місці та в певний час. У центрі розповіді трагічна доля ромсько-польської сім’ї, яка прагнула влаштувати своє життя всупереч складним обставинам. Випадковість зіграла жахливий жарт із цією сім’єю, а надати змісту складній черговості фактів здатна лише Йоанна Хилка.
Miejsce urodzenia Mieczysława Jastruna wywoływało sprzeczności. Teraz wiemy, że poeta urodził się w Korolówce powiatu barszczowskiego województwa tarnopolskiego na podstawie własneręcznie napisanego przez Jastruna CV z archiwum Uniwersytetu Jagiełłońskiego. W 1903 tak naprawdę żadne województwo tarnopolskie nie istniało, natomiat był to kraj koronny Królestwa Galicji i Lodomerii Austro-Węgier. Poniżej podajemy zdjęcie dokumentu, wydobyte z archiwum dzięki staraniom Romana Włodka.
плем’я плодиться – і вщерть і поруч – у млині бубни спалені шалики відвічний знак на губах вигук вгору ніщо не повинно потрапити в сліпому ритмі ритуал адже ж сіріє на посту в думках коли дме з боку в який ніхто не дивиться задимлені губи гублять біг уперед – тісно в цій спільноті
Ми сидимо за столом п’ємо склянками горілку за тих які за стіною за стіну що надтріснула в нас Попечене горло і пекучі сльози За вікном олово важкий крок конвою і ранкова зоря що випалює тавра на наших тілах наче німий пастух
Небо – блакить без плям, Море – сонний аквамарин, Сонця не бачу, але все тут лежить під його палючим поглядом. Все – тобто: порожнеча, частинки повітря і безліч молекул води Крім цього – нічого.
І це щось – нижче зеніту на увігнутій поверхні неба повільно вимальовується – як візерунок з-під вмілої руки – мандала: я вже впізнаю величезну перламутрову матку, вигадливо хвилясту. На ній покладено труп. Скелет. Як той із “Танцю смерті”. Довгий. Зігнутий в колінах. Усміхнений. Живий.
Я виїжджаю вранці із Кракова до Кшешовиць. Наче дощ. Бачу певен час околиці, потім влітаю поміж високих стін звукопоглинальних екранів. Нічого не бачу, відчуваючи, як мене починає нудити від пульсації однакових синіх ліній стовпів та блакитних площин огорожі за вікном: і я не думаю, чи це потяг пролітає в цій траншеї, чи траншея пролітає вздовж потяга. Я ще не знаю, що він мені скаже, що його відгородили від світу, що не любить метра у Варшаві, що хоче дивитися у вікно на Малопольщу, що його нудить від краєвиду, якого немає.
Його голос учора був жвавий, із якоюсь ноткою надмірності, з підсолоджувачем. «Не п’ю тепер, після лікування. Навіть вірші пишу,» – сказав. Я на мить замовк, бо не знав, як відповісти. Минулого разу, коли я потрапив у Краків на «Фестиваль Мілош», я зателефонував йому відразу з летовища, але його п’яна в’язка мова заледве надавалася до розуміння. Тоді помер його батько.
Аґата: …У моєму розумінні поезія є плодом якогось переживання. Ти переймаєшся чимось, хочеш розповісти про те, що побачив, про те, що мало на тебе вплив, не обов’язково завжди позитивний. Виникає багато віршів про якісь травматичні переживання. Вірш про щасливу любов я не можу закінчити вже півроку. Він здається мені слабким, йому чогось бракує. Немає в ньому чогось, що вражає. Я навмисне поставила перед собою таке завдання, щоб перевірити, чи я на це здатна. Я особливо задоволена тими віршами, в яких мені вдалося показати щось добре, а не епатувати читачів своєю власною травмою. Обидві мої книжки ґрунтуються на дослідженні страхів.
…Юрій: …Якщо йдеться про поезію, то в Україні поезію радше сприймають на слух, а поети часто поводяться, як рок-зірки. Або ж поезія стає геть нішовою, для вкрай вузького кола. Бачиш, ти зауважив, як це виглядає у Польщі, але не кожен вірить, що це так.
Пйотр: Але так є! Знаєш, може це також проблема мови. Це своєрідне свідоме чи несвідоме – це неважливо – повернення до тієї первинної властивості поезії: вона повинні просто зазвучати, і повинна бути спрямована до цієї музики, і музика, і це все решта.
9. Стіна була сірішою за повітря й міцно стояла. Дощ падав довго, як стіна. Дах Академії радісно якраз пригорнув Лофтуса. “Погляньте, прояснюється,” – він почув від людини, яка стояла під деревом, моє шанування. З висушеним волоссям і в білому фартуху Лофтус починав усе від початку, але не від нуля. У пам’яті постав схований на горищі пластиковий комплект для гри в лікаря. На вістрі шприца при сильному збільшенні вилискує скляна куля і serum правди видає таємниці. Рветься шкіра на континенти відповіді – наколені тіла не плачуть, а сміються! Це просто! Відчути як легко тріскаються жили серця було домашнім завданням інтимності. Лофтус виконав його і вранці встав свіжий, мов день. Джонз, особисте життя розцвітало в роботі!
15. Ще одна фотка. Може найважливіша, оскільки прикінці. Людина в білому фартуху. Але не перукар. Приносить напій, усмішку, аж зубом блищить. У часник. Зачесана. Жінка тепер нахиляє голову. Таки не перукар. Й обличчя з фотки зі скляним віддзеркаленням накладаються одне на одне в тривожну схожість. Співпадання! “Чи це та магічна людина? Дивись, яку має смішку родимку на щоці”. Чоловіка більше за родимку цікавить інша річ. Схиляється до фотки в ту саму тривожну… Стежить поглядом за поглядом офіціянта. Наче вказівка. Між дощенята підлоги. Неможливо!
17. “Знаєш, чого мені бракує?”. “До щастя? Чогось вишуканого?” – відповів, наче вони зналися все життя. “Краще дай еліксиру. Ну і як буде” – спитала, віддаючи пляшку. “Порожня”. “Ти чув?”. Глянув на стіл, після чого змів із нього рукавом побиті склянки та полишені ложечки після кави. Підлога скрипіла, коли хтось по ній ступав. Прилавок скрипів, хоча не був ліжком.
Кшиштоф Пєтраля – літератор, етнолог, мешкає в Кракові.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
що я втратив віру в глибокому дитинстві що не перестав бути вірним
що я читаю із соромом свої недавні вірші що блукаю в них як у засніжених згарищах
що я не хотів співбрехати що не хочу говорити пів правди
що ніщо ворушиться в моїх листах і паперах що залишає на них жирний відбиток руки
що просквола відчуваю чим ти є
не тому я вчуся
мовчати
Доброта – беззахисна
Доброта – беззахисна але не безсильна.
Доброті не треба сили. Доброта сама є силою.
Доброта не повинна перемагати: доброта –
безсмертна.
(Січень 1982 року)
* * *
голим я раптом пробудився в черзі за хлібом, раптом голий в церкві на уроці реліґії, в четвертому класі на уроці про сферичність землі, я пробудився раптом на незнайомому вокзалі,
пробудився ратом, щоби блукати?
йти
Візьми мене
Візьми мене до свого сну. Хай там залишуся. Нехай у ньому кружляю, поки він не розпливеться
під твоїми повіками.
Громадяни іншого світу
Громадяни іншого світу, не читайте газет, не лише тому, що газети брешуть так, що не варто порівнювати їхньої брехні.
Не читайте газет для вбивання часи, адже це час непомітно вас убиває, вкорочує ваші життя, даючи взамін ошмаття вигаданих життів інших людей.
Ришард Криницький (1943) — польський поет. Першу книжку «Швидкість погоні, швидкість втечі» опублікував у 1968 році. Один з представників поетичної «Нової хвилі» в Польщі. З середини 70-х років XX століття виступав проти комуністичної влади та тодішньої ідеології. Підписав відомий протестний «Лист 59». Зазнав переслідувань, твори в Польщі було заборонено друкувати. Лауреат багатьох премій. Твори Криницького виходили англійською, німецькою, шведською мовами. Перекладає з німецької, зокрема твори поетів П. Целана, Б. Брехта, Г. Тракля, Ф. Гельдерліна. Один із співзасновників «Видавництва а5», що знаходиться в Кракові. У цьому видавництві під його редакцією виходить «Поетична бібліотека» (видано більше 40 томів). Твори Ришарда Криницького українською мовою перекладав Анатолій Глущак.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Обурливо, нахабно підсвічене сьогодні небо, і смачно, з шарами ванільних оболоків, лимонних, подалі полуничних, ще далі афинові, які тут, неподалік устя Рудави, частіш усе ж називаються: чорничними. А все це полите гранатовим сиропом, з якого стирчать скісні риски після літаків.
Я б його випив таким через соломинку, разом із блискавками. Але що воно хоче мені сказати, в чім зміст його послання? Чи не зашкодить йому цей вихід в естетичні витребеньки? Чи не втратить воно з поля зору свою ж повагу та вагу? Туман по плечі, який принесло з-над річки, на розі Оболоні, неподалік стадіону Ювенії, здобить дикі срібні трави.
Чижини, сонце,
коли в околицях спочатку була фабрика будинків. Коли виготовлено вже всі будинки, залишилися лопухи та бур’яни. Тепер забудівельник виставив пузаті багатоповерхівки у веселих кольорах, хоча за ґратами. А радше: парканом із прутів. Замкнений круг. Добре було придумувати слова і цими грудами, гирями, кулями ціляти у велику шибу, що відокремлює як подумав від так сказав, як відчув від зробив. (Велика скляна наречена, яку розбирає і розбирає наречений, а що). Аж виявилася великим склопакетом, шестиразово клеєним з еластичним опором проти куль. У точках попадання: ямки та помутніння. Серце в цятки.
Я застала Чеслава Мілоша перед смертю
Я застала Чеслава Мілоша ще перед смертю, коли він їв на Сенацькій вулиці піцу просто з коробки.
Я вже ніколи не буду в стані прийняти його за авторитет.
Де там: їв. Вижерав. Руками. Отой, хто найбільше повинен був цінувати порцеляну. Ніколи.
Якщо ми відкинемо єдність творчості та життя, що нам залишиться? Аномія.
Що ти там мимриш? Що ти би написав у вірші, про те, як дусиш немовлят і їси їх на сніданок?
По-перше, ми трохи тебе знаємо, і зрозуміли би, що ти клеїш дурня.
Найімовірніше. По-друге, навіть, якби це була правда, то це би зовсім не виставляло тебе
в доброму світлі.
Мілош Беджицький (1967) — поет, перекладач, інженер-геофізик. Один із найвідоміших авторів так званого «покоління brulion’у» (Марцін Светлицький, Яцек Подсядло, Марцін Сендецький, Гжегож Врублевський та ін.). Редагував часопис brulion, публікувався у виданнях Tygodnik Powszechny, Czas Kultury, Nowy Nurt, Boston Review. Лауреат багатьох літературних премій. Твори перекладено англійською, російською, словенською, українською, арабською, болгарською, ісландською, іспанською, італійською, каталонською, китайською, коса, литовською, німецькою, сербською, словацькою, турецькою, чеською мовами. Перекладає з англійської та словенської мов. Племінник словенського поета Томажа Шаламуна.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Я походжу з інтеліґентської сім’ї, народився в Щецині, у місті біля кордону з Німеччиною, яке з німецькою культурою (крім архітектури) особливо не має нічого спільного. Місто з приїжджими людьми мало не з усієї Польщі, які стихійно настільки вимішані, що говорять, мабуть, найчистішою, видистильованою польською мовою без реґіонального нальоту. Культурно вони стерильні, тому щоби знайти щось характерне й живе для себе, я повинен був залишити місто. Я обрав для себе Краків. Якщо йдеться про вулицю, то я виріс в районі бетонних блокових багатоповерхівок, що межує з одного боку з районом Поґодно, де домінують старі ще німецькі кам’яниці та вілли, а з іншого – з великим лісом, що порізаний глибокими ярами.
Чи твій інтерес до філософії впливає на твою письменницьке практику?
Так, для мене написання віршів є певною формою філософствування. Я напряму не ідентифікуюся з жодним конкретним напрямком, не присвячую вірші жодному «вчителеві», які робив це колись Збіґнєв Герберт, але я переконаний, що безліч способів та інтелектуальних форм, які я осягнув під час вивчення філософії, стали для мене певним типом гімнастики для уяви, і саме таким, більш формальним шляхом філософія впливає на моє письмо. Написання віршів – це спосіб упорядковування думки.
Уявляєш собі поетичну книжку як збірник текстів чи радше книжку, яку поєднує якась конкретна концепція?
Я хотів би бачити поетичну книжку як збірку текстів, збірку митей, мінливих та різнорідних, хоча я маю свідомість того, що кожна книжка окремного автора/авторки – це наче розділ у його/її життєвій дорозі, той її тримає разом у природній спосіб якась спільна тема чи теми, деколи більш, а деколи менш помітна для читача/читачки.
Пишеш: «Іду разом із людством, тобто дуже повільно». Що тобі ближче: людина проти історії, чи «з історією», чи «замість історії»?
Ти навів фразу, яка не звучить надто оптимістично, але я особисто більше схильний до формулювання «історія і людина». Погано й важко, коли це «і» змінюється на «або».
У мене враження, що ти навмисне використовуєш «розірвані» речення: не обов’язково з погляду граматики суцільні, які наче фрази різних голосів або з різних точок зору. Чим це зумовлено і до чого прямує?
Таке письмо виникає, з одного боку, внаслідок обережності початківця (ці вірші вийшли в моїй першій книжці), схильності до цензурування, викидання непотрібних слів, фраз, а з іншого боку – з розгубленого, неспокійного розуму, який постійно щось шукає і завжди зосереджується на чомусь іншому, тому в процесі письма в мені балакають кілька голосів водночас, і деколи я впускаю їх у вірш поряд із собою та спостерігаю, що з цього вийде.
Як ти би описав свій поетичний світ – до чого прагнеш, що з мови викидаєш, що для тебе особливо важливе?
Я хотів би, щоб моя поетична мова була мовою, що постійно пульсує, змінює кольори та форми маґми, щоби те, що буде прочитане, було в певний спосіб таємничим та змушувало повертатися до себе, щоби було імпульсом до дальших пошуків, щоби підштовхувало обмін між емоціями та інтелектом.
У цьому контексті я хотів би запитати про метафору: де вона?
Я бачу метафору як інструмент розуму для пробудження емоцій.
Павел Кусяк в рецензії на твою книжку «Wtracenie i inne wiersze» навіть у назві підкреслює те, що ти займаєш дуже окремішню позицію в контекстів літературного середовища. Як ти можеш це прокоментувати?
Павлові в його відеорецензії/рекомендації не йшлося про мене як про особу та моє місце в літературному середовищі, а скорше про те, як моя книжка виглядає в порівнянні з іншими поетичними дебютами, який вийшли нещодавно. Я думаю, що це ефект згаданої вже «розгубленості» розуму й дикції, від впливу до впливу, що в поєднанні з тим фактом, що вірші були написані протягом кількох років, дають суміш різних ґатунків письма, що я усвідомлював і так самі свідомо намагався з усіх сил не робити цю книжку «цілісною», я хотів, щоби вони була різнорідною та кольоровою.
Чи літературне середовище у певному розумінні відіграє роль стимулятора – у твоєму випадку, і загалом?
Так, у великій мірі, я помітив протягом останніх років щоб на кшталт ефекту каменю, який кинули в озеро: роблячи щось і ділячись ефектом з іншими, наприклад, пишучи книжку та видаючи її, перекладаючи вірш та публікуючи десь цей переклад, чи організовуючи зустріч ти твориш хвилю, яка впливає на інших та часто мотивує їх до діяльності. Може це не є якимсь відкриттям, але відчуття дієвості цього ефекту на власній шкірі, в обидва боки, не може бути переоцінене.
Чим займаєшся на щодень, і чи поезія відіграє якусь важливу роль у твоєму житті?
Зараз я клацаю на комп’ютері для однієї міжнародної корпорації, а поміж тим намагаюся закінчити магістерську роботу з філософії та захистити її в Яґеллонському університеті. Поезія відіграє ключому роль в моєму житті вже біля десяти років як форма освячення мого вільного часу (сміється).
*
*
Мене вразила вантажівка повна Польщ Крихких мов сніг що падає на твій плащ О чому не пливе течія Щось розкладається Як почати дослідження Сонця Як знайти і втримати себе: скелю та промінь І те й інше видаються однаково правдоподібними Цілую тих хто відсутній Всі ці країни в яких я не росту Емоції сперматозоїда Очі зиґоти Яка твоя мета На що вказує трикутник твого носа Я єдиний і неповторний Я звичайна тріщина в підлозі Мурин скошений чергою з кулемета Підприємець у черзі в Ашані Власниця кам’яниці яка йде на суперечливий фільм який зібрав добрі рецензії Селянин який хочу купити подарунок для дружини на двадцяту річницю шлюбу і не знає що О чому в цю секунду я мінливий запашок гнилизни що шириться довкіл рослини Що це таке округлість що це таке напруга і скільки її можна витримати
Я пролітав твердокам’яними вулицями додому Вісьмірками крутилися переді мною ріки Мені зовсім не цікаво Не треба Залиш Драбина Листок узимку
Де китай уяви Де індія уяви Де весь світ Де стебла що тануть у роті
Дух кличе: рухай дупою Рухай серцем
Лежати бачення
Може ляжу з рукою під головою, а тому вона дасть мені алое вера і будуть блискотіти зорі?
(Я в мене є така сила, десь знизу вгору і згори вниз?)
І я бачу прохід у цій стіні, адже була тиша в з’єднанні вагонів у рукавицях і зрушення кутників ззаду фури, був також м’який острах, щоби сталь не впала з конвеєра на груди, на горло і в ніщо.
Біле вдосвіта
перинко-труно, я хочу, щоби знову мене кусали в литки комарі.
Трояндове кадильце (яка ще троянда так пахне?) ковзає ґіпсовим черепом, який повинен був нагадувати мені, що колись я помру, але осад в очних западинах унаочнює рухи, короткотривалі, як саме ніщо.
Із часом зміна функцій, як ці бажання вище, що за мить стають недоліками.
Досвітній, вечірній
Страх віддати землі, адже рука слабне. Ніхто не нападе в облозі страху, обрив землі зі знесенням страху.
Перенесення на нерозумних полячків, які йдуть до своїх м’ясних: люблю вас. Коли купуєте балики та завиванці, я хочу дізнатися ваші імена і в них промовляти
Сміття
злітає вгору і стає зірками. Лежало довкола ліжка і вийшло у великий світ. Як завеликим шматком брухту колись було сонце?
Де був твій “як” тоді, коли не було мови?
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Я шукав перетинав кордони стічні канали скелясті гори Але бачив лише міста вітрини людей які кочували на причинених валізках чекаючи випадку який забере їх до іншої далини́ Сходило сонце Немає дому Твоє гаряче тіло хололо шаленством Батьківщина пилу батьківщина подиху зачинилася над головами
*
Пам’яті Радка
І знову все тут цокання будильника схід сонця дитячі лютощі морквини в бульйоні І знову все тут відірваний ґудзик волосок на кам’яній підлозі Спільні фото з Парижу тепер на поличці Вітер холод ранковий коли пробуджуюся в твоєму ліжку безсоромно живий
Напис на мисці
Нічого не повторюється як усмішка дикторки Вода не перемінюється у вино а глиняні черепки у вимерлі племена…
Тост
Сидимо за столом п’ємо склянками горілку за тих які за стіною за стіну що надтріснула в нас Обпечене горло і пекучі сльози За вікном олово важкий крок конвою досвітня зоря що випалює тавра на наших тілах мов німий пастух
Літо 1988
Я повернувся з довгої подорожі Це було кілька років кілька міст одна ніч з однією закоханістю Нема що розповідати У Торонті літо тривало століттями я мешкав у піддашші і спав голий на підлозі Уночі протипожежними сходами прийшли єноти і почали мене обнюхувати Я був ще живий Вранці я надибав купки гівна Позмітав їх і викинув у смітник Тепер за п’ять років пам’ятаю це найвиразніше Нічого іншого Наприклад чому ти мене покинула
Повернення з еміґрації
Порожня кишеня У кутиках підшивки протухлий тютюн
Мацей Пйотр Прус (1958) – польський журналіст, письменник, поет і аніматор культури. Вивчав полоністику в Яґеллонському університеті. У період 1981–1984 років, у період воєнного стану, він перебував у еміграції у Франції. Він був членом редакції місячника «Kontakt». У 1984 році повернувся до Польщі. Мацей був членом редакційної ради журналу «Bez Dekretu», що виходив поза цензурою у 1980-х роках. У 1987 році він повернувся до Франції, де керував літературною секцією місячника «Kontakt», що виходив у Парижі. З 1988 року він жив у Канаді, де, серед іншого, працював як будівельник, садівник, доставник піци та вихователь в дитячому будинку. Він був головним редактором місячника «Max», заступником головного редактора місячника «Playboy», а у 2000–2001 роках – головним редактором тижневика «Przekrój». Потім він став співвласником краківського клубу «Piękny Pies». У 2010–2015 роках разом із Петром Біконтом керував розмовним журналом «Gadający Pies». Він видав два томи віршів, три романи, збірку оповідань та літературний репортаж «Wyznania właściciela klubu Piękny Pies».
Я бачив як безхатько на Дембніцькому мості розкладає руки наче оранта, чекаючи, що має посцяти. Я ходив набережною і впізнав місце, де Вісла викинула не берег
двох мертвих лебедів. Раз у рік у пожертву я хворів, найчастіш у листопаді, заради відпочинку. Я чув, як галка молиться на Плантах, а весняне перевітрювання кам’яниць я сприйняв як доказ змін. Я бачив
марш нерівності і пляшки на головах лівих. Я бачив марш нерівності і рани на головах правих. Усі ви були чудові
і п’яні вночі, а я пожирав ненависть
із ваших обох рук, коли вбігав вознесений у сам центр благовіщення підозрілих панянок і в сумних дівчат як Ручай, щоби їсти
їхні риби виделкою та ножем, а небо пальцями, бігаючи наосліп. Ти показала мені, як любити й зраджувати,
тож я знав, як любити і зраджувати. Я вдихав стерильні квартири і сморід їхніх смітників. Несучи через ріку прах ідеї, я бачив, як безхатько на Дембніцькому мості розкладає руки наче оранта, чекаючи, що має посцяти. І надалі бачу,
як та ж інтенсивна відсутність керує пульсом –
*
Перший гімн
Цей страх – павучок за вушком, якого ненароком ковтну, імена колишніх дівчат оголошуючи як війну,
дивиться на мене з кутка кімнати, плете павутину. Дивиться на муху на моїй долоні, плете вовну.
Цей страх, який я ношу в кишені легко, мов камінь – як другу страву в дешевому ресторані (за яке хтось інший платить),
дивиться на мене око каменю, плете голод. Дивиться на моє горло (як у ріку), плете вовну.
І цей страх – павучок на животику вже назавжди залишиться плести в мені
ніжність, як хворобу м’яких колін і синців на плечах тієї, про яку не забуду, який моє ім’я оголошу як війну.
*
Прощання з Юлією
Коли він воду каламутив у Віслі, вона запихалася черешнями на висоті колін. І вона не залишить йому місце
для важких запитань: оскільки за мить приїде її трамвай і вона поїде геть з усім антуражем (мірінда, Фолкнер і плед). Але вона залишить йому
паперовий ліхтарик в кутику ока, паперовий ліхтарик на жилці (нехай має). Не оглянеться ні на мить ні на напівсолодку Софію на Плянтах.
Давід Матеуш (1986) – поет, автор дрьох поетичних книжок: “Stacja wieży ciśnień” (2016), “Zebrało się śliny” (2016). Публікував свої вірші в альманаху “Połów. Poetyckie debiuty 2013”. Лавреат премії Казимири Іллаковічувни 2016 року за найкращий поетичний дебют року та номінований до Літературної премії Ґдиня 2017 року. Мешкає в Кракові.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Йоанна Опарек – поетка, драматургиня, авторка текстів пісень. Закінчила психологію в Яґеллонському університету, працювала журналісткою, креативною директоркою рекламної аґенції, сценаристкою. З початку століття співпрацювала з рок-гуртом “Культурка” як авторка текстів. 2009 року співпрацювала зі Старим театром у Кракові, де відбулося сценічне читання її драми “Projekt Ameryka” в постановці Радослава Рихціка. Багато проєктів зробила разом з німецькими партнерами, брала участь у театральних фестивалях. У Новому театрі в Кракові поставлена її п’єса “Wężowisko”. Йоанна є співзасновницею Квірового Центру Культури в Кракові. Видала поетичні книжки “Po kostki w niebie” (Wydawnictwo Nowy Świat 2003), “Czerwie” (Wydawnictwo WBPiCAK, 2012), “Berlin Porn” (Wydawnictwo WBPiCAK, 2015), “Mocne skóry, białe płótna” (Instytut Mikołowski, 2019), прозові книжки “Mężczyzna z kodem kreskowym” (Wydawnictwo Dolnośląskie 2004), “Jesień w Nowym Yorku” (Wydawnictwo Dolnośląskie, 2006), “Loża” (Wydawnictwo Świat Książki, 2012) та згадані п’єси “Projekt Ameryka” (2009) та “Wężowisko” (2015). Вірші, які перекладені тут, як і прочитані авторкою, походять із книжки “Berlin Porn”. Фото авторки люб’язно надане автором, (с) Tomasz Wynalazek.
*
Убита проститутка студентка історії
писала роботу про дитину Гітлера про його малого сина
збереглися знімки він сидить на каруселі
білі підколінки темне волоссячко
її подруга зі Східної Європи плаче
вони обидві навчалися на одному курсі вона пише роботу
про дитину Сталіна зберігся один знімок
длубає лопаткою в землі її голівка поголена під нуль
вбився проститутки не був її клієнтом це пекар
прекрасно що надалі існують пекарі і булки
і діти і каруселі і лопатки і земля
у місті проблема з безпечним місцем для ігор
наче є парки наче є майданчики об'єкти осередки ями та горби
проститутки сьогодні не мають своїх дітей але попри те
освічені
їхні голови деколи краще сформовані ніж їхні груди
ні - тіло це ще не все
хто платив би за саме лише тіло хто сьогодні платив би за тіло
без жодної ідеї жодних зацікавлень
щоби трахатися він сказав треба мати тему для розмови
а всі знають щось з історії хоча була вона так давно
але кожен так чи інакше щось чув і щось запам'ятав
навіть повний баран знає що росіянки страждають від режиму
а німки відповідальні
і коли скажуть що зроблять щось то зроблять йому це так
як сказали
кожен відхід від норми це нормально
коли це буде усталено
відповідно раніше
бактерії звідти не повинні переноситися деінде
південні фантазії повинні бути обмежені
дешевими португальськими винами та бразильською депіляцією
Найбільший кінофестиваль відбувається в Берліні в жовтні
У жовтні потрібно дивитися порно
*
Хто відірвав хвості цій красивій жінці вони тримала ноги разом а срібна луска
так чудово блищала на її стегнах була слизькою та гнучкою
тепер вона липка
будь-що може пристати до неї кожна хвороба
і нащо її спіймано
сіти мають такі маленькі фальшиві вічка жодна краса не вирветься з них
навіть сирена не вислизне
Ні!
краса це гора мертвих риб а срібло спливає на дно човна як слиз
ціни такі солоні що падають вниз
Лише не витягай мене в ті сльозиві води
краса це вантажівка наповнена мертвими рибами спазми краси
не свідчать про рухи душі це лише здригання
все здригається коли розширюється дистрибуція
сіти зіткані з дружніх обіймів
це як мільярди малих комівояжерів
які беруться за руки творячи ланцюг
ланцюг є прототипом сіті а що опинилося в сітях
те закінчить з ланцюгом на горлі
з червоним м'ячем у роті
риби смакують із хлібом убивця проститутки
ймовірно пекар
кожного ранку в нього виростає золотистий пружний і твердий
великий боханець щоденності
якщо додати до цього рибу то буде вже розповідь буде Христом
буде помножувати й ділити помноження є передумовою щастя
Сирени виють і летять містом а водії спиняють автівки
Виють виють сирени без хвостів
*
Чим наче є насильство як не нагромадженням
помітним примноженням сили
як мало можливості має насіння щоби прорости
у жнива жнива
сила це потенціал зерно поволі піскає паросток
десь усередині
і не пробивається крізь шкіру
паростки сили огортають вапняковий кістяк таким чином
оберігаючи його від остаточного розпаду
назовні нічого не виходить
бо виклики цього світу зовсім ніякі
такі тихі
немає тут ніякої війни немає ніякої революції
світ лише нагадує
домовляється але не видає із себе крику незгоди
вигуку обурення вереску болю того високого звуку
від якого тріскає людська шкіра
і людська сила звільняється виростає поза тіло
зелені паростки сили тягнуться до сонця
набирають військових барв сонця
золоті лани збіжжя сили жнива золоті
якби лише світ нас покликав
якби покликав нас певної миті якби кликав нас
досить голосно
якби замість розмов пропонував нам
щоденну порцію боротьби
сила залишається ув'язненою в тілі сила стає насильством
це просто
нагромадження сили роздуває тіло
в кулаках і в хуях у русі без руху
в приземленні високих у володінні відданими
амінь Meine Damen
у смішних наказах тих які позбавлені влади
на столах раковинах диванах кріслав на підлогах
на чотирьох настоячи на зігнутих ногах
утрьох вчетверо цілою ватагою
сила нуртує в тілі щоразу швидше
шукає виходу нуртує благає
щоби її випустити але навіщо
що наче зробиш зі звільненою силою наче що
ніхто не чекає тебе марнотливий носію
ніхто не дасть собі жодного завдання
ти можеш лише махати ґумовим мечем шмагати
батогом скрученим із води
скручувати мертвих невільників уночі
пасмугою чоренної шкіри
позначати територію як собака пищати в темряві як пацюк
повзати в землі наче хробак
покажи мені свою сила пригости мене щедрою порцією
насильства
тонкошиїй войовнику
довгорукий підсліпкуватий войовнику
*
А якщо я скажу що це тривало лише кілька хвилин
а якщо кілька хвилин були кращі за кілька років і вже й не знаю що думати
мої думки дурні як польки і вперті як українки
Так добре кохатися секс прекрасний він є любов'ю
але чому так легко без неї обходитися і як мені їх відрізнити
коли я можу любити всіх і все
пояснення симультанне
може для рівноваги дозволь мені залучити саме тепер
старих чоловіків
мертвих поетів бароко адже відомо
еротизм пов'язаний зі смертю
петля Гомера Роде це улюблений вузол рибалок
які чіпають приманку до грубого кінця жилки
еротизм плаває в смітті
а на березі завжди є Бог
стоїть в головах металевих ліжок
виставляє першу літеру
гордий і з кожної труни пильнує все довкіл
як сторож як нічний вахтер
око бога є оком камери ляж так
щоби моя менша дилема була помітна
щоби виставала більша
завжди можна зробити це краще
я не знаю чи ти любитимеш мене більше коли я розсиплю
помаранчеву пудру твоїм тілом
й обережно її розітру
пензликом із пір'я
чи легкий розігріваючий ефект додасть автентичності
моїм поцілункам
коли гріха насправді вже недосить щоби хоч трохи
розпалитися
чи це тому що гріх безкоштовний
а пудра і ґель щось коштують
так як наручники цей смішний прутик свічка для масажу
мене захоплює що так багато різних смаків має людське тіло
тепер я зовсім не думаю про це
що ти не можеш
ковтнути саму мою любов
Клієнти суші-бару соромляться звичайного голоду
Сирена навіть коли мертва не є звичайною рибою
*
Вони повинні були стати щасливими та вільними пане Райх
ви їм обіцяли
чисте повітря орґонний подув свободи
ситі землі родючі поля ріки повні риб
електростанції що працюють на лібідо ґенератори
спільного щастя
пане Райх визволені з-під буржуазних умовностей
сідали на кобили революції
і скакали наохляп рубатися
їх природнє хамство віддавало свіжістю
навіть їхній піт смердів свободою
і деґенерати горнулися до них це вони
витягали на тротуари їхні будуари
на площі на ятки прекурсорів
все повинно було задарма і вже майже задарма
все дешеве все доступне
склади тріщать від надміру вражень
комори повні насіння
їдло проросло із голоду
гіґієна важлива для народу який рубається в поті чола
рубання робить вільним
гіґієна робить чистим те що було брудне
чистий бруд елітарний
збочення не лише для еліти - кричали - і це також
вирвемо у вас буржуї
ми зробимо це простішим
ваше ззаду буде нашим на фронті
це ми - кричали - зробимо вашу революцію
поки дозрієте до Фройда ми вийдемо з Райху
учень завжди переростає вчителя а в учнів вчаться ті
які ніколи не ходили до школи
ми повинні були заспокоїтися і заспокоїлися
ми нові люди ґенітальні люди
ми повинні були заспокоїтися стати гордими та спокійними
і здатними відірватися від інтернету
ми повинні були
наповнитися радістю енерґією яка лікує рак
розганяє хмари
ця квадратна труна це кінець усіх винаходів
так ви були візіонером пане Райх
ця квадратна труна
це найдешевша дорога до спасіння на землі
жадання вкриває шкіру дрібними синіми пухирцями
з яких сочиться життя
і не можна заперечити що життя сочиться з них
Найцікавіші ідеї з'являються в Австрії звідки
їдуть потягами до Берліну це тут теорії набувають тіл це тут
ця енергія Берлін це енергія
пане Райх ваші візії були просто прекрасними але ж
увесь час ви знали
що люди бояться свободи
тож чи насправді ви вірили що секс
людський секс може перемогти порно
ідеалісти завжди комуністи
євреї без батьківщини
зв'язок із скомпрометованими ідеями
компрометує нас
ще більше
орґон вам запам'ятають тоді як
секс для вас був ліками від фашизму
моє шанування пане Райх
моє глибоке шанування
вільний секс надалі є протиотрутою від містицизму
а балачки
про хвороби які переносяться статевим шляхом
це надалі пане Райх антисемітизмом
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
і той день над водою, коли у твоє волосся неви- димі пальці заплітали пасма світла. десь на повіці губилася густина, гуркіт авто- мобіля кам’яною дорогою і темна вія
на поверхні ока. буде тліти на тлі блиск мови, бу- де надаремно тяжіти простягнути рука ріки до того тепла? ми пірнали в спеку, ах, до- схочу, що аж осліплий сліпою кулею променів я вбив
час. плесо озера була мені за обшир, за годинник далекий.
білі присяги. чорноголова
мені снилося осяяння як із реклами шварцкопф. на кожному побаченні напружую м’язи, але так недалеко до зриву. слабне голос, звучить нечисто. близь- кість падає і близько до листа з подорожі в нікуди. мені снилося осяяння. нічичирк, бо ти не лю- дина з мармуру, томи сиди й мене слухай. я буду сушити голову, дерти морду, полоскати мозок від чор- них думок і пропущу струм через долоню.
пісню дороги мусиш покинути. пій над красою. зіприся на себе. я прийму левову частку рішень. снилося осяяння другої сукні. перстенець мені на руку. по-білому присягни, кинь врешті ці цигарки. не пущу сльози над твоєю книжкою, а слово не стане тілом. поріз. джин і тонік додають тону. снилося осяяння. який ти насправді? відлунюєш і мене всередині виповнюють пекельні зойки.
твоє натхнення забиває мені подих. я мушу позичити сонник.
Кацпер Плуса – лавреат конкурсу ім. Воячка в Миколові, конкурсу ім. Рільке в Сопоті. Друкувався в періодиці. Видав кілька поетичних книжок. Номінований до премії Ґдині. Студент Яґеллонського університету. Член Спілки польських письменників.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
пробуджені недоторканим снігом починаємо в автобусах уявних порно-клубах п’ятихвилинну розвагу для підлітків набряклих як блядь на голосових зв’язках хлопця
покинуті на зупинці поправляємо шкарпетки розжовані жуйки клеїмо зі споду лавок
ІІ
коліна мерзли від уникання зустрічей пружини прояснювали важкий пух вони одні знали що добре що можна володіти поволі не ймити слів
шкода що мої соски не стануть причиною чергової революції у твоїх я шукала бога якого поклали на вівтарі в Кентербері
ти не знайдеш мене там
ІІІ
ти поверталася автобусом о п’ятій ранку пошарово заколисана я забула де жив собака що кігтем пише літанії
але пін був як номер до prevention hotline був шляхетний бо не відреагував
зроби щось зі своєю льохою бо не будеш мати льохи
ПОЛЮСИ
я знаю як пахне ріпак адже їхала потягом – я і статистика bipolar disorder захопив мене несподівано і захопив мене бензин чергова сучка в мерседесі чиясь блядь яка годує
скажи ти нюхала ріпак і їла цигарки?
заткайся і скажи як тобі смакує bipolar disorder коли повертається алкоголь таблетки aviomarin відроджуються недостатня атомна швидкість
скажи кинеш для мене?
шляхи загавкали навіть Рекс має disorder набігалося щеня собацюра породистий за тиждень поставив діагноз
закрий морду
1000 HURTS
В очікуванні днів позбавлених смерті я тримаю в жилах вулицях дівчину з Кракова на знак наближення до існуючих назв понад математикою Я хотіла на балконі закурити а більше змокнути а волога постіль тиснула наче погроза візія телеграми
на балконі вона казала за туманом немає смерті я задрижала повірила поза туманом нас немає короткі думки про дитину яку вдарили в тім’я компульсивно поверталися В нас материнство з вісьмома парами очей з набряклими тільцями кров’ю плямить білі стіни затирає сукровицею
Зузанна Стрель (2001) – поетка, фіналістка проєкту “Вірші та оповідання принагідні 2019”, який організовує видавництво “Biuro Literackie”. Лауреатка проєкту „Połów. Poetyckie debiuty 2020”. Публікувалася в Польському Стонері та інших часописах. Вивчає філософію в Яґеллонському університеті.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Діти йдуть стежкою вдосвіта на кого вони схожі? Наче камінці в траві наче зубки в скринці. Їх жменька в цьому великому розбурханому світі посеред мурах і горобин пробиваються до своїх місць.
Вітер сипле їм під ноги пісок з великого казана. Вони вже вчаться розрізняти дерева та назви дерев. Високо підносять голови наче виглядають розвідників цікавіший урок завжди чекає на іншому боці.
А на іншому боці лежить сніг і день не зоріє великі млини здіймають вгору нерухомі вітряки. Лише в одному вікні жевріє вогонь і кидає на сніг слід що простягся до них палаючою рукою.
Молоді пані
У неї короткі товсті ноги. Бюст і живіт однаково випуклі. Біле волосся зав’язане у хвіст. Коли компостує квиток трамвай рушає але вона навіть не здригнеться. На її пальцях
блищать два перстені. Маленькі дірки на ковнірі майже непомітні ніби їх залишила дитина-вампір. Її широке лице освічує салон «вісьмірки». Потім входить інша: тендітна фігура на високих
підборах з тонкою талією з перчиком на верхній губі. Брюнетка зав’язала волосся так щоб додати собі кілька сантиметрів зросту. З неї досить бути малою вона губи підкреслила червоною помадою
але вона надто дрібненька щоб змогла видертися на перше місце. Надто ніжно доторкається металевих труб надто обережно компостує. Попри те відважно стає поряд із першою а «вісімка»
везе її до роботи на другий бік Вісли.
Монолог
Чому ти повинен був бути моїм зверхником? Що я тобі такого зробив? Чи ти вислав мені листа а я не відповів? Чи я вчив дітей щоби вони погрожували п’ястуками портретові твого батька? Чи я колись домалював вуса комусь із твоєї родини? А може справа в тім що я не був у війську?
Старець
Почергово я вийняв усі речі з шафи склав поскладав назад. На полицях зробилося вільніше але ще залишився низ.
Не зможу викинути речей які вже замалі. Уявляю як у них ходитиму як старець і мабуть так і буде
бо з чого житиму коли надійде пора?
Молитва великого тіла
Боже зроби мене чимось меншим. Такий велетень ходить містом! Мій син каже: «Я впізнав тебе за скрипом кісток». Зроби мене чимось малим щоб я не боявся за волосся зуби коліна. Зроби кишенькову версію мене.
Кілька літрів
Оскільки ви вже спите я тихо викочую авто з гаража заправляю кілька літрів щоби подивитися як люди рухаються в цьому великому акваріумі як їдять як чекають своєї черги. Коли акваріум наповнюється світлом навіть найбільший голодранець виглядає як дитина.
Перша думка
Ото добре було б оселитися в будинку менш тривкому який не опирався би так воді та раптовим вітрам.
Перша його думка цього ранку: мати поруччя що гойдається.
Напиши і побачиш
Напиши те про що всі знають.
Побачиш скільки буде інтерпретацій.
Не потребую
Справді не потребую
нових назв старих речей.
Медіум
Я знаю що святе.
Не знаю що награвають.
Велосипед
А під хрестом Ісуса стоїть змучений рільник опівдні посередині зіпершись на велосипед.
Колишеться пшениця зеленіє овес.
У готелі
«Добрий день» кажу хоча бачу лише візок з білизною. «Добрий день» відповідає хоча бачить лише візок з білизною.
Войцех Бонович (1967) – польський поет, публіцист, журналіст. Закінчив полоністику Яґеллонського університету в Кракові. Дебютував 1995 року як поет. Автор дев‘яти поетичних книжок. 2002 року його поетична книжка “Повне море” отримала Літературну Нагороду Ґдиня. Написав біографію священника та філософа Юзефа Тішнера, яка мала великий резонанс у Польщі. 2012 року отримав орден “Срібний Хрест Заслуги” за досягнення в громадській і видавничій діяльності. Працює та мешкає у Кракові. Вірші зі збірки «Друга рука» (2017), видавництво «А5», фото: K. Dubiel.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
старі люди як яблука на яблуні чекають вітру вичікують молодих закопують під деревом там лизатиме їх земля вилиже їм рани по стерні рани
говорила йому мати говорила йому бабця ніхто нічого не сказав
ті ж відходили ще повільніше наче боялися що в них щось відберуть не закопають де належить
вичікують
люди в лісах ще довго вили а було вже темно
Мати
заборгувати землі чи можна цього не боятися садити в неї несіння чекати поки зійде що буде м’якою коли в неї ляжеш заборгувати собі жменю крихкої матерії мати до неї пошану і шнурок на гілці у разі чого
красти її коріння охрестити батьківством запліднити потім пагони з лона вибирати копати борознити
могилу домом назвати в ній поволі дозрівати сподіватися що із кінцем літа прийдуть і підтвердять що там насправді щось насправді і що так повинно бути солоно гірко терпко
Сон про дім
у цьому домі колись ми лягали спати а було нас чотирнадцятеро в одній тісній хаті густе повітря ми різали ножем на нерівні шматки
хтось пішов по воду до криниці у гучному пищанні жінок відбивався відлунням із далекою горою ми хотіли мати його не совісті але було нам все одно
такою долею ми ділимося неохоче як останньою скибкою
діряві кошики повні диких грушок снилися мені довго а після тяжкої роботи цей сон був такий святим що плач сумних дітей полегко байдужів
ми були нечутливими усі наші частини
потім пори року оберталися сумні обличчя людей видавали облуду ліниво повертали в себе зворотні наслідки літніх пополуднів
Катажина Шведа (1990) – поетка і фотографка. Вона виросла в Низьких Бескидах у Вжосовій Поляні. Викладачка іспанської та англійської мов за освітою, випускниці університету ім. Йоганна Вольфганга Ґете у Франкфурті-на-Майні. Нагороджена творчою стипендією міста Кракова (2020). Мешкає та працює в Кракові. Досліджує свій лемківській спадок.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Юрій: Після видання першої книжки не кожен автор почувається впевнено. Як сприйняли твою книжку «Рободрами на торжищах»?
Патрик: Це правда, багато поетів хочуть просто знищити свою дебютну книжку протягом якогось часу після її видання. Я також певний час це відчував, але головно тому, що відразу після видання «Рободрам» я писав інші речі, починав «Найбільший у світі дерев’яний прибій» і подекуди мене нервувало читання віршів з першої книжки, але пізніше це минуло. Я думаю, що книжка дочекалася доброї зустрічі, було декілька позитивних рецензій, кілька плідних авторських зустрічей, друге місце в голосування «Пиво за дебют», в якому голосують читачі. З перспективи двох років після видання я можу написати, що насправді люблю цю книжку, не було в ній розрахунку, зайобів зі сподіваннями, писання під чийсь смак.
Юрій: Чи уявляєш собі поетичну книжку як збірку вірші чи скоріш книжку, яку єднає якась конкретна концепція?
Патрик: По-різному. З одного боку гарно, коли щось об’єднує вірші, натомість мене трохи відштовхує надмірна фетишизація концепту. Декотрі митці, адже це не стосується лише поетів, думають, що який-небудь концепт може гарантувати, що весь проєкт дуже вдалим, але очевидно, що це так не працює. Концепт – це одне, а якість мистецького твору – це зовсім інше. Тому незважаючи на все, я читаю поетичні книжки головно як збірки текстів, просто так.
Юрій: Твоя наступна книжка – це продовження чи революція?
Патрик: Саме десь посередині. Як я говорив раніше – для мене була важливою демонстрація зміни певної поетики, але мене все ж не полишали ці речі: жанрове кіно, попкультура початку століння, weird fiction, bizarre, kamp, лівацтво.
Юрій: Композиція у твоїх віршах, як здається мені, відіграє особливу роль. Але який твій рецепт поєднання в настільки експресивні тексти настільки неоднорідних елементів?
Петрик: Я думаю, що це проблема надміру збудників та шляхів натхнення, я особливо не замислювався над цим, чи поєднання, наприклад, Старого Завіту з Покемонами і ковтанням таблеток має право зіграти, я просто це поєдную, будуючи такий світ, до якого маю бажання зараз. Щоденно я записую якісь фрази та ідеї. Потім періодично сідаю і з цього кручу, клею, тну, наче імпровізую, а потім чищу. Найчастіше саме так виглядає це процес.
Юрій: Можна було би багато розпитувати тебе про мову твоїх віршів. Чи можеш окреслити найважливіші аспекти своєї роботи в мові: для прикладу, щодо синтаксису і чому саме так укладені вірші; лексика та іншомовні слова; авторські неологізми; візуальний аспект тексту і так далі.
Патрик: Мілош Бєджицький сказав колись, що вірш повинен постати тоді, коли ми не можемо передати щось за допомогою іншої форми, якось так. Я не знаю, чи я настільки ж радикальний. МЛБ [Мілош Бєджицький] повторює вслід за Олександром Роднченком, що нашим обов’язком є експеримент. Щодо цього я не маю жодних вагань. Однією з площин експерименту, який я роблю в поезії, це, очевидно, мова. У «Рободрамах» я вирішив особливо його не застосовувати, тут багато спотвореного синтаксису, словотвору, конкретної поезії, тобто гри візуальним аспектом тексту. Я хотів таким чином передати пересичення суб’єкта в пізньокапіталістичній дійсності. «Прибій» – це довша фаза, мелодійність, деколи навіть пісенність і досить класичні форми, навіть якийсь сонетоїд там знайдеться.
Юрій: Поезія дивує, і кожна книжка особлива, хоча в текстах можна знайти ілюзії, цитати. Хто має на тебе, як на поета, найбільший вплив?
Патрик: Я намагаюся шукати щонайбільшої кількості джерел натхнення. Якщо ми пересичені, то варто це використовувати в мистецтві. Я багато черпаю з сучасної польського мистецтва, від людей, з якими я маю приємність працювати в рамках «Польського Стонера». Важливою сферою для мене є стонерське кіно в широкому розумінні. Я також надихаюся естетикою weird, bizarro, kamp, з попкультури початку століття.
Юрій: Мабуть, поезія – це не єдиний жанр, в якому працюєш. Я це поєднується і що тобі все ж ближче?
Патрик: Ну, найбільше працюю в поезії. А моя професійна робота – творення маркетинґового контенту. Попри те я веду фейсбучні сторінки, між іншими – Cholibka Ech Wooden Alt-Left – це така своєрідна моя поетична чернетка, щоденник. Деколи починаю якусь прозу, але скоріш ніколи її не закінчу. Я хотів би написати колись роман жахів. Разом із Пйотром Бужинським закінчуємо комікс під робочою назвою «Самості», але це, врешті, поемікс, а Кечуп творить чудові фантастичну графіку до моїх поетичних текстів, тому в цій роботі я не виходжу дуже далеко поза свою сферу комфорту.
Юрій: Як тобі вдається читати свої вірші вголос? Чи думаєш про те, щоби приєднати до читання інші медіа, музику, шум, відео?
Патрик: Щиро кажучи, я люблю представляти свої вірші без мистецьких домішок. Надаю перевагу гратися з модуляцією голосу, стилізацією, трохи артистично забарвлювати свої вірша, натякаючи на різні можливості прочитання одного і того ж твору. Або ж читаю в звичайний спосіб, даючи дорогу сирому змістові. Є такі поети, як Павел Гарлендер чи Міхал Митнік, які чудово читають свої вірші в супроводі музики, а Кшиштоф Пєтраля експериментує з представленням своїх віршів за допомогою Атарі. Як реципієнт, я дуже охоче це приймаю, а як автор – відмовляюся та читаю свої вірші в тиші.
Юрій: Чим займаєшся на щодень? Чи поезія – це щоденне заняття?
Патрик: Щодня я працюю в Інституті Літератури, займаюся промоцією та маркетинґом книжок і нашого квартальника «Новий напис», організацією та проведенням авторських зустрічей, тому найчастіше просуваю чужу поезію, не свою. Природнім чином література завжди присутня в моєму житті, деколи це аж нервує, але насправді – це привілей та дуже добра робота.
Юрій: Оскільки мій проєкт пов’язаний із поетичною сценою Кракова, то я мушу тебе спитати також і про вплив міста, його історії, середовищ, людей, традицій.
Патрик: У Кракові (наразі під Краковом, в Забєжові) я мешкаю сім років. Відколи я познайомився з людьми із Краківської школи поезії, а також чуваків, з якими вже три роки творю «Польський стонер», то відчуваю, що в мистецькому розумінні я перебуваю в дуже відповідності місці та у відповідний час. Енергія та скупчення талантів тут небачене, лишень треба користуватися цим. Приватно мені живеться ще краще, з особою-партнером Стефою Мархв’ювною, яка займається графікою, ми разом піклуємося про двох кріликів Фазусю та Толька Банана, а також про песика Рабана. Я не хотів би тепер перебувати деінде. Якщо йдеться про історію та традицій міста, то вони для мене не настільки важливі, як люди, з якими я маю щастя перебувати.
*
піврозпад пам’ятності
ми будемо доїти корів запліднимо їх млявим гібридом [машина бруду] так тіло гралося тілом корови лоскочуть загрузи каравану [засіка сплащення]
в розбабраності їх пахнув цей коров’ячий гріш пане Зеленко лишають нас із носом ЦІ КА РА ВА НА РІ пане Зеленко
навіть заглядаємося собі в шолома проте нас нацьковували нам наказували проте це такі бахурські халазії адже без роботи нема роботи і ніяка ганьба не ганьбить а здорова вода здоров’я дасть
з духоти клітин закладу поминає виклюване зі спеки тканин вбивства заміряється виплюване
крах [є] обволоченою учтою у нього твердий кадик страх [був] соматичним полегшенням у цього м’які прояви
вгрижене в комісію стиснене в подію тулубе дай цьом
матові пустоголовці
я – мапа зів’ялої імперії а вони аліси які в ній вештаються Йоанна Мюлер
це зовсім по-каскадерськи:
оправити матір у війні грибів [провідчуйте задивлені в це холодильники] варто обережно видерти цю розпусту годиться також найняти всіх здорових ганьб [ех це дурня там мало вбивати]
це зовсім зашкарубле
новим опіумом для народу є опіум кидаюся та складаю погибель розпалений гицель до плюшевої такси нехай нас впустять на веселі покери філантропів нехай нам добре кров із флеґмою відхаркається!
це абсолютно очищувальне:
мізерні люди повні мізерних вафель підглядають за різаниною [подивися їхні вагітні літурґії]
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
вісім мільярдів богів людина надалі одна не кидаю рукавиці аби надати руху є десь герої і всі решта а я все ж вагаю- ся
не чекай
неподалік дихав ще
невірний смерті
час йому підказав
це одразу ж за рогом
ангел
ангел для того щоби повірити
без своєї згоди не станеш матір’ю
по світло відходжу потім
повертаюся а навіть помираю
переконані не потребують ангелів
говори до нас маріє
говорила до дітей у фатімі бачила нас там діти з Нової Гути
з цигарками під смітником
зелене щастя
земля створена богом народжує зелену цибулю стебло внизу біле невинне як дитина з першого причастя дозріває на різну висоту любові
потім верхівки рослини розходяться в різні напрямки
найвпевненіше до неба тягнеться прямолінійна цибуля
хата
повна слів глуха
і нікчемна коли вбивство дитини
вбиває сім’ю
як відкрити чого хотів бог а чого ні
мав у своєму плані життя батька
і сина
Бернард Лах – олігофренопедагог, викладач християнської моралі. Публікується з 2008 року на інтернет-порталах. Учасник літературної групи «Силаба», «Кола молодих» при Спілці польських письменників у Кракові. Понад 20 років працює як викладач і педагог в Спеціальній школі у Новій Гуті, в Кракові. У школі займається з молоддю в рамках групи взаємної підтримки «Зупинка Дружба» та керує шкільною футбольною командою.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
тут усе почалося. цілина і черствий хліб. закликання за іменем, адже надано нам імена і відіслано в дорогу. відбити обличчя через кальку, сховати під подушку. обличчя хлопця, який навчив нас швидко прощатися і не скидати одягу. не скидати одягу померлих, не носити одягу з померлих.
тут усе почалося. кольорові сандалі з канади і дівчинка, яка ховається від нас у лісі. її тіло було таким же блідим, але не пахло землею. землею пахнуть ті, які з праху постали, а потім перетворилися на каміння. її маленькі перса в наших пальцях. її дрібні перса в нашій мові. її тіло в нашому, і нехай так залишається.
тут усе почалося. зима та сліди на снігу. тіло, що його переносять з місця на місце, чекання, коли загасять світло. лампадки у вікнах і мама, яка лускає квасолю. зерня за зерням.
*
дивлюся, як ти зникаєш. мама йде з поля і складає в’язанки з гороху, скручує їх на колінах. у нас брудні руки після поховання ненароджених мишей, безволосі тіла кладемо в кишені, дивимося на зголоднілих котів.
дивлюся, як ти зникаєш. мені сім років, і я ота жінка з реклами шампуню, схиляю голову й цілую всіх чоловіків, яких господь бог зміг помістити біля своєї подоби.
чи тіло завжди буде хлопцем, який кілька секунд тримав неонове світло? ловимося за руки, трава скрипить під стопами. коли вночі пахне квітка маґнолії, я не знаю, що тобі сказати.
З книжки “Спориш”
канікули з Монікою
удень ми лежали на розігрітому асфальті та втікали від автомобілів, які раптом наближалися. ми вечорами ходили на замулений став, у якому не вдалося виростити жодної риби. Мірек і Янек мали важкий від води одяг. Моніка – нафарбовані синів повіки. лінія підкреслює колір райдужки та збільшує очі, вона казала. поцілунки хвилювали нас більше, ніж смерть.
першість
врешті треба буде там прибрати. винести меблі, виїджені міллю хутра з норок і лисиць, які взимку берегли її ніжну шию. потрібно буде також відкрутити прилаштовану до сітки навпроти вікна годівничку, з якої стадо ситих горобців і синиць зривалося в літ. куди поділися птахи?
З книжки “Зимівля”
Уршуля Хонек (1987) – польська поетеса. Друкувалася в періодиці.
Володарка Гран-прі 9-го Національного конкурсу поезії Польщі імені Райнера
Марії Рільке 2013. Дебютний том поезії «Спориш» приніс їй нагороду «Orfeusz» –
премію «Поезія». У 2018 році вона опублікувала свою другу поетичну книгу «Під
дзвінком», за яку була нагороджена Краківською книгою місяця і потрапила у
фінал премії «Поезія» премії «Orfeusz». Лауреат Краківської премії міста
літератури ЮНЕСКО (2020). У 2021 році в рамках Познанської літературної премії
вона була номінована на премію Станіслава Баранчака. Уршуля Хонек походить із
Рацлавиць (поблизу Горлиць). У 2021 році вона опублікувала ще один том поезії
під назвою «Зимівля».
Фотографія: Grzegorz Bogdał, https://www.szymborska.org.pl/projekty/nagroda-im-adama-wlodka/laureaci/
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за
підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
коли птах перестає співати ящірка втікати лев німо відкриває пащу осел вже не рикає лелека не клекоче в’януть бутони квітів бідніють церковні бані дражливий тупіт кроків наростає в уяві очі розплющуються вглиб дерева розплющені вежі витягнути мов струни серед нив зі збіжжям поет закриває серце в’язнуть зачатки слів це знаки на землі й на небі що світ народжується наново
* * *
від мене віддаляються вірші яких я ще не написав деколи приходять на світанку наче хочуть мені щось сказати я не затримую їх ні про що не питаю а вони віддаляються й никнуть майже непомітно так як зникає десь моє життя
Кінця не буде
Пробуджуюся вранці твій подих спокійний годинник рівномірно цокає в півтемряві спальні піднімає жалюзі дивно впевнений у собі що за щоденний нещоденний вид а ми у ньому веде нас любов
Щенсний Вронський (1951) – польський поет, прозаїк, актор, режисер та аніматор культури. Керівник Театру просування поезії. Літературний та організаційний керівник та віце-президент Асоціації «Діалог». Член театральної асоціації «Ательє» – Краків. Член Художнього об’єднання «ЗА». У роки (1999–2009) він був членом Спілки польських письменників, у тому числі президентом Краківського відділення Спілки польських письменників (2005–2009). Він подав у відставку з посади президента та членства в Спілці як жест протесту проти залучення більшості членів Президії Головної Ради Спілки письменників Польщі у співпраці зі спецслужбами Польської Народної Республіки.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Я нас було стільки часу і стільки простору. Регоче горіх, і його гидке звучання несе луна невпинна. Як же шкода помирати, бачачи тебе радісним. Коли єднаєш із піднебінням вміст лушпини.
Гойдалка
Невірна гойдалка На ланцюгах. Була тут. Була тут. І зникла. Нога земля зламала серце. Дзвенять гладкої дошки Крила. Хто її захоче? Нічия. Не земна. Не небесна. Панна з дитям.
Горобець
Крізь старі долоні саме Видно. М’яке будь-що, Байдуже людям. Надмірне в розпачі і в радості Надмірне. Птаха-муху. А ще вчора ви стояли Біля вікна. І кожен палець Цілився у стадо. Говорила дитина: Горобчик! Там, мамо! Мати вставала майже врочисто. Мука зі щоки сніжила тобі плече. І ви дивилися.
Час безкінечний
Час мене забирає. А рука, яка мені подає Дитячу ручку. Ходи. Говорить. Не бійся. Бо чого торкнуся, то хоча не існує. Існує. Я створю тобі світ з нічого З невидимими берегами. Будеш там безкінечно. Як я безкінечно. Поділимося цим нещастям.
Блиск
Світло заплямовує долину. Синій ліс. Ніжна це мова. Хоча ні так. Ні інакше. Я люблю це світло. Люблю літні сутінки. Поки хтось повертається, хтось інший відходить. Але не ми. Ми з ним розминемося. Нас сподобить до синяви, свіжо Засіяна конюшина. Низька. Нікчемно нічия. Тоді сова Озветься. Хтось прочинить вікно І крикне. Тривога, тривога! Але не кінець світу. Така подія. Мінлива істота. І знову твориться лука, а на ній блиск.
Ложечка для чаю
Сумую і за тобою, ложечко для чаю. Що не мала пари в будинку з шухлядами. Там, де квадратики курей наповнювалися Щонеділі запахом яловичини. Кожного світанку Гучно кинута на стіл. Лежала на ньому. Поміж.
Загублений ведмедик
Якби ти повернувся, то був би королем. На верхній поличці, разом із Кафкою, Мав би першість. Моє щасливе серце їло би калач.
Стіна
Ношу в собі шматок стіни. Зітканої з волосся. З тютюну. З рук блідих бабусь і здохлих корів. Буду її носити, поки не стану деревом. Поки мені в голову не прийде молоде листя. Тоді забуду про те, що сталося… З сьомою річкою. За білим віконцем.
Подорож
Збираюся в подорож від кінця життя. Від сушки для волосся. Від розвішаного прання. І недопитої кави. Від гріху нехтування. Від злої ради. Від пудри скам’янілої. Від плями по місячних. Від жувачки, знайденої в річці. Від втечі від аероплану. Від яснобачення. Від пологів кицьки. Від розбитого будильника. Збираюся в подорож. Біллі Голідей співає. Yesterdays. Yesterdays. Вона так співає, наче вона всередині.
Ядвіґа Маліна – поетка, редакторка квартильника «Czas Literatury», секретарка правління краківського відділу Спілки польських письменників. Авторка кількох поетичних книжок, публікувалася в періодиці.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
минаєш дачні городи за ґратами парканів нерухоме листя дерев’яні будки кобальт вицвіла зелень клапті подертої мішковини минаєш лантухи накриті брезентом в облозі свіжого снігу сосни з мідними стовбурами розкидані відра поламані гойдалки зігнуті дорожні знаки — куди їхати? перед тобою віадуки слимаки балюстради як скручені мушлі мости над верхівками дерев — минаєш хисткі конструкції кранів ажурні контури з коміксів невдатних шаманів які забули про пір’я та принади минаєш бундючну залогу в кільтах без звуку велосипед зі схиленим вершником лижника індиґо з бамбуковою палкою бороданя на самокаті минаєш час з поганого боку ти сам заплющуєш очі щоб не випали
чекан у піску
двофазна система виконати чи зрадити — не зривай голос щоб говорити пробач соціалізація не вдалася як іншим розв’яжи чужу краватку-віндзор другий простий день як під лінійку жарівок — вібрують блакитно — без неба обійдеться хоча чекан у піску наче менш стабільно вентилятор розпилює старі мелодії намір найкраще продаваний: занепад чи інфляція
фітнес
надмірна увага може бути вбивчою присутність пече мов бродіння в інеї випаровує зона комфорту сховок останній остання вада близька відстань а що тут відштовхує спітніла голова в пустельному піску морозне сонце білий шум у вухах (я не замовляла ці звуки) тож власне нещільність потом втомлює потім кінетика надто однакові кроки маячіння біля мети скрегіт у ліктях із кожним щоденним вибором
порожній ґенератор вимотаний мотор вимикається
задвиготів двигун до подвигу
just in time
вже біжить жене чимдуж розставляєш думки мов конспект щоби встигнути все до часу летить звідки знаєш що знадобиться коли не знаєш як закінчиться тому ловиш моменти – абсолютний хіт! культові моделі на літо чи вигідні роки популярні в сучасних контекстах як вату впихаєш враження і нічого не вибухає! такі чудові вихідні щось треба робити хоча тіло непокірне і не пам’ятаєш обличчя це нонсенс так без – пристрасно коли можна треба дихати ненастанно
краєвид (видиво)
сюди зносиш професії свята паради у кожному селі орлики* орлята на футболках присохлі стиґми березове гілля в руках займаєшся сірим джоґінґом двоколірні категорії: прибудинкова нарація і пастель передмість синтетичні сітки — скажеш по левелах виграєш! – щоб рослабитися прошу пива в склі вина в урні голосів з велосипедів з позадорожників з демонстрацій з понаднормових беззмістовно віддані у цьому положенні застаю краєвид
* Під такою загальною назвою у Польщі знають громадські спортивні майданчики, побудовані державним коштом.
soundbite
відкусити звук щоби гарно і щоби нічого не сказати сказати контролювати темп звільнити vibe зі сторінок і голосових зв’язок скоротити сенс до есенції фону не треба зазвичай відволікає — say it loud! випереджуй слоґани з підсумуванням позицій коротке повідомлення лапає за горло вдаване зворушення після оглядання всіх сходів і заходів білий стає улюбленим кольором червоний стає улюбленим кольором колір стає улюбленим кольором (якщо не має кольору — це сором)
прилягання (залежність)
це час прилягання до чужих тіл і відчуттів жестів під натиском у гущі гиблювання різниць — ти без слів лише з образів кладеш кліше клеїш до іншого впихаєш у себе повноту групової терапії вправно всотуєш приємність з громадського користування твоя перешкода як шепіт шкіпера шамір тиші
Агата Пувальська – поетеса. Закінчила юридичний факультет Яґеллонського університету. Вона посіла друге місце на XXVII Національному конкурсі поезії ім. Рафала Воячека, отримала відзнаку на XXVII Національному конкурсі польської поезії ім. Марека Гляско, лауреатка 40-го Національного конкурсу поезії Польщі ім. Галини Посвятовської. Аґата дебютувала в альманасі “Połów” 2019 року.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Мурахи в цукрі «Heart in a cage – The Strokes» Тепер я переконалася: я динаміт. Язиком вогню і хлібом; коли думаю про вибухи на сонці, думаю про тебе, коли ти лежиш на березі згаслої вулиці і крешеш іскри. У місті, повному ліхтарів, ти був вузьким, темним тріском. Я хотіла кинути в тебе каменем і розкришити, щось для тебе забути. Повернути річку навспак.
Я хотіла щось тобі пояснити, але надійшов травень, мене осліпило сонце і на мить я сплутала тебе з хлопцем, який танцював на кущі, умів заклинати лебедів. Ти, як ніхто інший, умієш зникати. Набираєш у рота води так багато, що сам у ній тонеш, ти загубив лице і сьогодні я вже не хочу навіть торкатися тебе, навіть цим віршем.
Сьогодні бажаю тобі всього доброго, коротко і здалеку. Спокою, щоби ти більш не губив черевиків. Когось, хто підтримає тобі голову, коли почнеш душитися тієї гіркотою, якщо так бажаєш.
*
Сьогодні я теж за відсутності
«Candy says – The Velvet Underground»
чи по-іншому: мені нікуди йти, щоб спитатися про час. Я хотіли загорнутися в старого килима і скотитися до Вісли. А мене був план, могла сягнути вершини. Наворожити дощ, розглядаюся блакитних птахів над плечима. Але зараз я маю плаща, стою сама на пероні, і дує так страшно.
Мен нікуди йти, а може тільки й знаю, куди не хочу повертатися Те, що тримаєш мене в кулаці, але я мала б упасти на голову хіба що. Тимчасом темно, і не маю жодного сірника, недопалка, папірчика, монети, щоби в разі чого підкинути й заткати.
Sweet black sugar on a licked up sky. Ти знаєш, що це означає: настільки нас ні на що не вистачає, що майже потребуємо щось втратити.
*
Принадив мене сочистою барвою заспів ніжний «Desire by blue river – Mark Lanegan & Bertrand Cantat»
Часом це слимаки, а часом мало би вистарчити снів про низький політ цепелінів над Сієною, напереріз. Місто повинне спершу згорнутися, як стрічка, узимку синя наскрізь і крихка, якщо хтось над ним задимів: тож (даю тобі доказ моєї прив’язаності, це саме та петля)
коли примружу очі, то не бачу виразно контурів станції, особливо коминів фабрики і смоґу. (Це той кашель, що виштовхує мене з кожної ночі.) А небо темне як веселка,
і знаєш, на мить я уявила собі, що там, уздовж дороги стоять надувні вівці і зацвіла повійка.
*
Reckless
«Lust Or Love – Black Box Revelation»
Що ти ще хотів мені віддати? Я мабуть розлила вже все. Дістаюся стількох кордонів, що скоро мені забракне вітру; мене немає у стількох місцях, де я могла б заснути, впасти у стільки рук, що їх несила порахувати (па пальцях?).
Ти знаєш, як це, нам обіцяли війну, натомість мороз дихає над містом, і місто, яке зазвичай наче бомба цокає разом із переключенням світлофорів, розпорошується, роздрібнюється. Кров, яка текла бородою, скапує на асфальт.
Ах, і моя чуттєвість не на місці, вже не знаю, де закінчиться смуга і на якому її кінці поділиться світло. Тож заграй це ще раз, сам, відкохай нас, йдемо звідси, танцювати. А може спершу я мушу назвати тебе страхом? (Мушу віддати тобі всі гроші?) А те, що мені хочеться в тобі оселитися: чи тобі все ще замало?
*
Багато неонових петель
«Dead radio – Rowland S. Howard»
Я сьогодні знову бачила, як ти заточувався на вулиці. Побачила тебе в хлопці, який витріщався на мене в трамваї. Він маю таку ж сорочку, як ти мав учора, і я хотіла вибрати йому очі.
Але в кишені я не мала навіть хусточки. І галас, у який утекла, мені здавався озером.
(Я пішла за тим блондином, бо трохи нагадував тебе. Він дістав те, що я мала для тебе, але ти теж почув трохи того, що я мала для нього, тому з часом думаю, що ми в розрахунку).
Ось лише вчора я знайшла твій волоcок і хотіла його ковтнути. Але поклала під подушку, заснула з ножем у зубах, був світанок, і ти мене вів на цьому шнурку просто в заметіль. Я у благий, блідий страх.
*
Сон, у котрому ти стріляєш
«If you stayed over – Bonobo»
у качок, зябрами. У цій шапці з помпончиком, що так смішно бовтався на свята. Гей, вейт! Коли натискаєш на спуск, мені тріскає голова.
Ти маєш довгі пальці і проміжок між зубами. На спеці дуже пітнієш, і коли натискаєш на спуск, мені стріляє в стопі. Гей,
вейт! Рибальські гачки бриньчать у картоні. Сон, у котрому ти стріляєш в мене пальцями і коли посміхаєшся, в тому проміжку –
вогонь.
Поетка, письменниця, авторка книги “Sztuczki” (Nisza 2016) та збірок віршів “Zapaść”, “Nawroty”, “Trans” та “Piosenki pikinierów”. За свій дебютний роман вона була номінована на літературну премію Nike та літературну премію Gdynia2017. У 2007 році їй вручили гранпрі 6-го Конкурсу ім. Р. М. Рільке у Сопоті та головний приз у 13-му конкурсі Яцека Березіна в Лодзі. Номінована на поетичну премію Вроцлава Сілезіуса (2010) та літературну премію Nike (2011). Стипендіатка Міста Краків та Фонду Гразелли. Її твори перекладені англійською, німецькою, українською, російською та чеською мовами. Мешкає в Кракові, примусово подорожує, фотографує та читає.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Слова – як іграшки, які можна сховати до скриньки, а потім цю скриньку до скриньки, і скриньку – до шухляди. Їх можна зачиняти, вони малі, їх можна ховати, вони мої, їх можна приховувати, хоча їх читаю, хоча їх віддати на поталу долі, як монети, купую за них тишу.
Слова – як скриньки, можна в них заховати всі правила гри, всі усмішки, все, що наче слово в слово заховати можна, світ можна зачиняти, він малий, його можна ховати, він мій, його можна приховувати, хоча саме від нього я втікаю, віддаю себе на поталу долі, як монети, за себе купую порожнечу.
Сухарі
Голуби, як листя на гіллі похмурого дерева. Градація сірості та всеосяжного смутку, як на вицвілій фотографії. На першій сторінці газети для згірклих орнітологів немає для них хліба.
Над новогутським ставом ми кришили сухарі для качок, щоби зверхньо спостерігати, як вони між собою змагаються.
Кіт з’їдає роз’їханого голуба
Кіт з’їдає роз’їханого голуба – здираючи шматки з бетону, нагадує мені сцени з national geographic, а в такому міському ключі. Міська дичина, трохи справжньої природи між бетонками, що застигли соляними стовпами – я говорю, а ти просиш, щоби випадково я не писала про це вірші, це ж таке турпістичне. Як де добре ти мене знаєш. Я знову зробила фото, знову мобілка. Кіт не позував, не показав закривавленої морди.
Анна Мазеля – докторантка культурознавства Academia Ignatianum у Кракові. Народилася й мешкає на Новій Гуті. Отримала кілька нагород як поетка-початківець. Друкувалася в альманахі «Силаба», часописах «Цегла», «Краків». Поетичний дебют «Глибоко, низько» 2016 року отримав нагороду в рамках конкурсу ім. Анни Свірщинської.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
із дитинства мені залишилися здерев’янілі
перстеники
дні всякли в підлогу я пустила дротяні корені
трав’яні коліна линяли з тканин множилися
шари шкіри на п’ятах проколи
на вухах струпіли на краях це гарне місце
допоки тут не оселишся відтинаю всі
бретельки і кидаю у воду собака дрижить від холоду
на другому боці світу встає сонце
*
Кожен, хто хоче, може бути моїм/моєю
читачем/читачкою. Якщо йдеться про слухачів/слухачок, то найчастіше це були
особи, які брали разом зі мною участь у різних літературних подіях. Хоча
віднедавна з’явилися записи виступів у мережі, і до них відкритий доступ.
Читання віршів на сцені приносить мені задоволення, я також люблю слухати
інших. Читаючи згодом вірші тих самих авторів, їхні голоси мимоволі звучать у
мене в голові, і я вже не можу це розділити. Способом читання можна дуже сильно
вплинути на сприймання тексту, – я люблю спостерігати, як автор це робить.
Поетична книжка більш відкрита, гола, адже позбавлена всіх цих елементів, але
водночас менше відволікає від самого тексту. Я думаю, що різниця поміж писаним
і мовленим словом величезна, але я захоплююся обома цими формами.
*
перехід
я хочу оселитися у піддашші сортую одяг
згідно фактур гортаю книжки знову дощ
сполікую попіл як частинки шкіри на вітрі
здалеку чутно галас послідовність смуг
і спіралей тонка риска річки лущиться як лак пий молоко перед сном це допоможе тобі
заснути
przejcie
*
Я народилася в Кросно, підкарпатському воєводстві,
вже п’ять років вивчаю антропологічно-культурну полоністику в Яґеллонському
універистеті та мешкаю в Кракові. Місце, в якому я живу, безперечно, дуже
важливе. Оскільки більшість життя я провела в селі, в Петрушій Волі біля
Кросна, то просякла тамтешнім простором на різних рівнях, і певним чином це
мене сформувало. Після переїзду для мене важливим став також і Краків. Я люблю
це місто, почуваюся тут добре й безпечно.
*
моя гостія – соняшник і кров із розбитих колін
зрізаю тобі серпом волосся земля поглинає твій запах
у роті зачиняю світло найтепліше місце де дихаєш
твої слизькі нігті це луб найстарших дерев
на всьому листі – очі
серцебиття поза контуром – прозоре
міжвимірний колообіг трав і дощу
*
Я думаю, що заняття літературою має великий
вплив на саме читання, і не лише поезії. Для мене важливе також малярство,
музика (особливо Aphex Twin, з яким у мене написана більшість віршів). Це,
мабуть, потім якимсь чином ферментує. Крім цього я обожнюю тримати порядок у
квартирі, і бути наодинці, найкраще в Кракові, бо цей простір мені насправді
допомагає.
*
тобі випадають вії під тиском
світла
усі кольори разом чорні мов камені
ти пахнеш сріблом молоко загоїть усі твої рани нігті й волосся
втопи в меді коли не звертаєш уваги вибухають зірки
з усіх сторін рівновага сліпі пальці
(тверді цукерки сховані під язиком тріскочуть)
*
Я готую свою книжку вже довший час, і це
радше повільно, ніж швидко просувається, проте мені вдалося зібрати більшість
творів, які я хотіла би побачити у своїй книжці. Я думаю, що конструювання
книжки передовсім є процесом відкидання того, що надмірне.
*
з плодючої крові деколи
народжуються квіти чи світло
з лівого боку світу пульсує форма місяць із інею
планети кричать до нас крізь хвилі венера – тривога
тіло поростає пижмо вика хвощ деревій землисті пальці –
солом’яні коси кришаться коли ти не дивишся
небо в блискітках
електромаґнетично вниз
*
Мені важко точно описати, чим є для мене
Краківська школа поезії. Я думаю, що я сприймаю її головно як мережу
міжлюдських взаємин, в яку я також десь вплетена. Ця взаємини неодноразово
виявлялися для мене дуже цінними, не лише з боку літератури, а також просто
життєво. Я думаю, що Краківська школа поезії творить передовсім рух, який часом
надихає, а часом трохи тамує. Я все ж рада, що я опинилася посеред цих
сплетінь, бо неодноразово ставали вони для мене джерелом свіжості та нової
енергії.
*
переплиття
оновися в мені коли зійду під поверхню
коли злущуся віршами, зійди в прах й оновися в мені
врости в долоні, вітре
огорни скроні вві сні,
кошлатий словом, перетопи в голові
скануй у мові, змовою замуруй
випусти в обіг, перетни промінь
глянь – я скажу
przepływ
*
Я дуже люблю вірші Ані Адамович, і досить
часто я повертаюся до них. Як читачка, я з великим бажанням повертаюся до
книжок Романа Хонета і Кацпера Бартчака. Хоча я не знаю, чи в них чогось вчуся.
Я думаю, що з плином років моє письмо дуже суттєво змінилося, але я дивлюся на
нього тепер більше в категорії тяглості, аніж постійного розриву. Коли я була
школяркою, я закохалася у віршах Халіни Посвятовської, і думаю, що це мало
велике значення в контексті мого зацікавлення поезію та творчістю загалом.
Важко мені оцінити, наскільки вплив згаданих поеток і поетів помітний у моїх
творах, просто їхнє письмо резонує з моїм відчуттям тексту.
*
скіпки. серпень
Кубі
я зустріла людину яка не існує
ніч розростається і набухає пальці мастять папір
відкрита луска волосся тягне соки не закривай
речення не з’єднуй крапок світ ніколи не був
щільнішим запакований порожнисто з собою в торбинці
струнній в папері по зовнішньою краю
повік якби ж ти належав до цієї історії
не говорив би про літо підібгані коліна
голосним припливом струму коли я бачу тебе навиліт
не говорив би про літо яке стугонить у вухах
наче кров ферментує знаки відтворює одну здерту
плиту ставить доземо
drzazgi. sierpień
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
У старому будинку, що гніздився під коминами, мешкав зелений дятел, глухий, як пень. Через розбиті вікна ми кидали йому хліб і мурах. Усюди валялася деревина, а тинк на стінах нагадував сувої Тори. Ми ще не знали, що в руїнах над рікою схована мала синаґоґа. Гниле листя пахло дріжджами. Ми спостерігали, як намокають носаки наших черевиків. Батько ніколи не хотів повірити в те, що дятел сміється, як людина. Зрештою, там жили й інші птахи, не більші за великого пальця. Була осінь, а сніг випав аж у березні.
Лічниця У підвалі під лічницею зберігали яблука та картоплю. Батареї були блакитні, а стара пані К., яка мала ключ, мешкала в дерев’яному будинку. Ми мусили накрасти трохи картоплі, бо зима була лютою. Пані К. тримала ключ на полиця біля печі. У нею були два коти. Вони здавалися величезними і сиділи за столом. Ключа ми не знайшли, тому цілу зиму їли суху мацу. Біля лічниці була колись пекарня. Власник виїхав набагато раніше, але не замалював напису «Bäckerei»*. Коти жили в лазничці та, здавалося, не впускали пані К. досередини.
* Пекарня німецькою.
Червоний квадрат на білому тлі (Малевич) Останні будинки посувалися до виходу, я розглядав їхній сховок за костелом. На другому поверсі показували фільм, щоденний той самий, хоча щоразу з новою кінцівкою. У комірчині для вугілля чигали полиці з книжками. Колись я вкрав одну з них, в неї була чорна обкладинка і пахла вона теплим сном. За вікном – кивот* і жінка, яка обтинає нігті на ногах, а на полицях ряди однакових книжок. Того дня фільм закінчився значно раніше, і я мусив вештатися спорожнілими вулицями. Я заглядав до кожної щілини, шукаючи вивтікалих дверей, клямок-еміґрантів.
* В оригіналі «табернакулум» – теж шафа-містилище святих речей і текстів.
Білий квадрат на білому тлі (Малевич) Згоріла жарівка в підвалі. Отрута для щурів, пилюка. Я не знаю, який з велосипедів мій, всі однакові. Намагаюся знайти двірника, він поїхав до родичів. У коробці я тримаю кості для гри, перечіпаюся за чиїсь лижви. Я був певний, що маю ключ, я не віддав пляшки з кефіру. Довгі сходи: треба ставати через сходинку, майже падаю. Друкарські машинки (я на блошиному ринку). Хтось складає на клейонці зіпсуті будильники, інший співає. Я шукаю жарівок, але є лише опудала жаб і кротів. Ремонтують дах у турецьких светрах, треба встигнути на потяг.
Злодії
Під лісом мешкали злодії, які крали гриби та ходили святити хати. Натомість уночі співали незрозумілих пісень. У них були зелені плащі, хоча зустріти їх було важко. Гриби тримали в плетених кошиках. Врешті, це зовсім не був ліс, це нeправда, в столяр розповідав нам, що за річкою загинув чоловік. Гинуло птаство, жінка перестали ходити до лазні. М’яч падав нам у річку, ми мусили бігати за ним аж до цегельні. Нас попереджали, що в старій цегельні мешкають злодії, які часто сміються, і розмовляти з ними не можна. Напевне, це чоловік прикріпив аркуш до однієї сосни, але ніхто не зміг там нічого прочитати.
Рік вітру
Був рік, коли дув холодний вітер. Річка, руїні цегельні, довколишні пагорби – всюди досягав вітер і страшив Е., сусідську дочку. Того ж року народилися мертві телята, шойхет* подався в далеку подорож, а ми рвали яблука з кривих дерев край дороги. Ми не хотіли їсти м’яса, було страшно! Здалеку долітали відголоски нетерплячих чайників; ночі твердих подушок, шорстких ковдр. Вітер скидав черепиці, не дозволяв нам говорити про сни, притягав лише червоні хмари. Тоді востаннє я бачив сусідську дочку, Е., а може швидше Х. Я пам’ятаю, як мимрила сумну й веселу мелодію, яку я почув багато років пізніше, на концерті в синаґозі.
* У єврейській традиції – особа з відповідною підготовкою та дозволом, яка вбиває тварин.
Якуб Корнгаузер (1984, Краків) – польський поет, перекладач, есеїст, редактор, літературознавець та літературознавець, академічний викладач Ягеллонського університету, доктор гуманітарних наук у галузі літературознавства. У 2014 році здобув ступінь доктора гуманітарних наук у галузі літературознавства на філологічному факультеті Яґеллонського університету, працює асистентом Інституту романської філології Яґеллонського університету та Центру досліджень авангарду на факультеті полоністики Яґеллонського університету. Співробітник Інституту польської філології при Університеті Росії Адама Міцкевича у Познані. Займається теорією та історією авангардних рухів ХХ століття, експериментальною літературою, сучасною поезією та культурою Центральної Європи та романських країн.
Фотографія: Maria Eichler, https://pomorska.pl/jakub-kornhauser-w-chojnicach-zdjecia/ga/11910278/zd/23118838
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Декотрі з цих світлин нагадують мені місця, де я була. (Декотрих місць взагалі не вдається помічати. Наприклад, відвіданих в ейфорії закоханості?)
Ось дивлюся всередину, в тканини організму, а там – я, м’ясоїдна, пожадлива, достатньо багато назбиралося в пам’яті, лишень початкових класів би вистачило, а що вже казати про “роки роботи”, неперервна лінія, як то належить. А в пам’яті – правдиві образи, дотикальні, наче кімнати справжніх розмірів, збудовані з LEGO, з червоними випуклими деталями на підлозі, відкриті за тобою, незакриті ніколи, хоча ти думав, згорблений, безсилий, що вони, вочевидь, закриті. Вже кількадесят літ. У галасливому мокрому березі болото з гуркотом зсувається з гір,
але я можу повторювати собі (охоче), що нічого не зникає, пам’ять збудована з матерії, як я і ти, тому я можу сміливо забувати;
тварини не пам’ятають, а все ж підходять малими крочками, розкривають крила; з гір течуть болотяні ріки.
Спокій
Місто, в якому ти проводив час, було як розжарена куля. З просвітами світла.
Електричність
Він і вона. Хрупають багетами з французьким сиром і дивляться один на одну. Погляди між закоханими людьми не вловити. Біжать контактами так швидко, таким незрозумілим і таємничим для всіх інших чином, для всього іншого, що ніщо не впіймає навіть одного погляду між двома закоханими людьми – навіть смерть. Навіть смерть їх не впіймає, адже споважніла розумом та кров’ю налита, ота смерть,
а це електричність, наука, інша ліга.
З книжки “Чорний острів”
Нерухомі тіла
Якимось дивом людина створила способи подорожувати в просторі (і я чудернацьким чином захопився образливою ідеєю лінійного часу)? Може це був різновид чуда, очікуваного подарунку. Потяги, ракети, літаки, ролики. Левіафан, вогнедишна потвора – довкола нього це все крутиться в усіх напрямках: наприклад, ми у потязі, і думаємо, що їдемо, з півночі на південь країни, (наші) думки, (наші) тіла, в яких відбувається безперервний поділ клітин, які мандрують кудись далеко й ніколи не повертаються, ніколи! Шумить електроніка, вібрують голоси дітей, кожної миті світ здригається, ніби дриґається, засинаючи, закривається й одразу відкривається, кров пливе в чотириста чотирьох напрямках світу, хлопець у блайзері дивиться на дівчину в шкірянці, яка сидить навпроти. В дівчини довге рівне волосся з гривкою, яка спадає на очі; вона дуже красива, без сліду макіяжу.
З книжки “Торфовий сад із мостом і тигром”
Маґдалена Бєльська (1980) видала кілька збірок віршів, отримала премію ім. Казимири Іллаковичівни. Мешкає в Кракові.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Іду подвір’ям. І раптом підбігає до мене шестилітній хлопчик у суницях щічок. У руці тримає дерев’яний пістолет. Піф! Паф! – стріляє в мій бік. Потім ховає зброю до кишені. Робота закінчена, – говорить і йде геть.
Я повідомляю сім’ю. Друзів. Телефоную в міліцію й повідомляю про свою смерть. Але всі розводять руками: Такі тепер часи, – кажуть.
*
Вчися смерті
Вчися смерті. Так, щоб напам’ять. Відповідно до правопису мертвих слів.
Пиши її разом як “rzeczpospolita”* і “lwipyszczek”*.
Не діли її поміж померлих.
Ти – обранець богів. Навчайся смерті завчасу.
Любов до вітчизни також буває смертельною.
Вчися смерті в любові.
Вчися смерті не лише для вбивання часу.
Час буває самовбивчим і висить годинами на деревах.
Зроби собі іспит. Зроби наживо.
Rzeczpospolita – назва польської держави; республіка. Lwipyszczek – народна назва рослини Ротики садові (Antirrhinum majus).
*
Під час свят
Під час свят можна нарешті вимкнути телефон. Якщо народиться Бог, сусідка постукає.
Дивлюся “Касабланку”* з таким самим як завжди апетитом до відступу.
Граюся в самотність. Для цього гаряче молоко з медом. Мій шостий палець на руці вистукує літери.
Нічого більше не напишу. Дальший перебіг вечора недоторканий.
* “Casablanca” – американський кінофільм 1942 року.
*
Разом
Стільки років разом. Навіть за годинами життя. У тісних обіймах хлоп’ячого міста, до якого їх притягнула худа тренована ґотика.
Оплатили за вухо Моцарта, щоби почути рвучкий потік пісні. Помирали на такі ж запитання.
Стільки років разом. Вже постарів їхній гріх. Розрісся. Хоча крок у крок за ними розпусний nordic walking.
Вони люблять повертатися з прогулянки в кінці вірша. Коли сутеніє. А чотирилистий шрам на щасливому житті живить міську електростанцію.
*
Поет
У збільшених зіницях улюблений шрифт Arial. Закохана прірва.
Йому сняться покинуті слова кам’яниць. Високий друк дитинства. Відчинене вікно під чиїмось прізвищем.
На останній день відкладає час. Божевільні декламації присвячує собакам.
Захоплюється каліґрафією. Життя в рукописі. Полишена літера екстазу.
Мешкаю в сховищі слів.
*
Ніколи сюди не повернуся
Ніколи сюди не повернуся, говориш. На кожному кроці насміхається наді мною мстивий краєвид. Малодушна краса. Комічні вершини низин. Пробуджений з опери птах. Цілі стоси держав. Сміттєзвалища політичних відходів.
Ніколи сюди не повернуся, говориш. Наді мною знущається пам’ять. Наповнений нерозумінням будинок: шкода, не вдалося. Фальшивий свист часника.
Повертаюся у місце, якого немає, але де чую “говориш“. Воно швидше за звук, який прошиває моє серце. Його назва – на кінчику язика.
Це місце називається любов’ю, говорю. Нічого іншого не спадає мені на думку.
Єва Ліпська (1945, Краків) — польська поетеса. Почала писати й друкуватися ще в школі. Навчалася в Краківській академії мистецтв. Перша книжка Ліпської вийшла в 1967 році. Працювала в журналі, пізніше редактором книжкового видавництва. Довгий час мешкала й працювала у Відні, в посольстві Польщі в Австрії, згодом Директором Польського культурного центру. Ліпська видала більше 20 поетичних книг. Пише також прозу, п’єси. Лауреат багатьох міжнародних та польських премій та нагород. Твори Єви Ліпської українською мовою перекладали Анатолій Глущак і Станіслав Шевченко.
Фото: Fot. Krzysztof Dubiel, Danuta Węgiel, https://zwierciadlo.pl/lifestyle/387860,1,ewa-lipska-odpalam-rakiete-i-pedze-w-kosmos.read
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
хвилююся чи коли-небудь наша ще незачата дочка спитає про сіямських близнюків
і я повинен буду розповісти їй про надію.
надія доню це щось що не буває наприклад без голоду війни і страху без кривди та несправедливості
надія це сіямська сестра розпуки
Поміж
червоні кров’яні тільця сто двадцять днів ґранулоцити тридцять годин
тобто якби я віддав тобі кров ти вимерла би наступної пори року.
дійсно
не тобою ти була не мене пам’ятаєш?
крізь сон скрегочеш зубами емаль це найтвердіша тканина в людському організмі
Я не хотів бути поганою людиною
є такі які мене знають що я не мушу щось пояснювати не мушу нічого доводити.
сотні короїдів позбулися життя для кільканадцять вдалих човників.
мабуть три я пустив у Бузі
мабуть одну терпляче втрачав із поля зору
Твоїм голосом
я думала сьогодні про тюльпани від тебе.
колись вона були в якійсь землі і були в чиїхось руках.
звідки походять які стихії перестають в них вирувати.
через кілька днів оглядаємося за Сонцем я бачила результат руху.
стиха я думала про твоє серце
про те чому ти засинаєш на лівому і пробуджуєшся на правому боці
З книжки “Чекаємо”
Патрик Чарковський (1982) –
поет, публікувався в часописах. Стипендіят кількох програм, лавреат Поетичної
премії ім. Анни Свірщинської (2015), завдяки якій вийшла його перша книжка
“Precyzja roślin” (2015). Мешкає в Кракові.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
вклякни, схили голову, згадай собі як легко бути річчю, не думай багато, просто спробуй, як це болить не знаєш цього, але зовні ти зовсім не нагадуєш планету так важко тебе назвати, щоденно з’їдаєш нового звіра
зрадь часом еґо, покинь святощі, психотексти, лайки скажу тобі, де ти починаєшся, де закінчиш яке твоє майянське ім’я, якою стихією ти є котом чи курчам
лиш не розраховуй на мене краще швидко навчися як перетворювати біль у тепло вино у воду
Подорож
надалі ти мене питаєш про щось як я сьогодні почуваюся чи ще тебе кохаю чому я не хочу, щоби в ти володів людиною як власністю, не знаю як ти маєш обрати між ніжністю та болем
намагаюся тобі допомогти забути звідки походиш і котра із тих жінок це я
ти тут для того, щоби мені сказати, де схід йду туди, щоби вибачитися, покращити мої стосунки з сонцем сказати йому, що в нього вірю, не вмію вже віддавати світло
про що тепер думаю
а так, отже, й виглядає подорож виграє той, хто останнім зауважить, що програв
#polishgirl
я не розрізняю напрямків бо я з країни якою проходить лінія поділу на схід вавилонської вежі
тут усе чудово гоїться кабінет психіятра в ґетто на розі дають раду кожній рані вогнетривке єврейське твориво
але ґатунків божевілля тут усе ж більше як жіночих імен
роблю що можу роздражнюю собі легені отрутою що пахне манґо заспокоюю але все ж боюся того самого що моя дитина що свині коли їх багато можуть з’їсти людину
Малґожата Очак (1980) – пише прозу та поезію, доктор психології, до 2013 р. науковий співробітник Яґеллонського університету, наразі власниця кав’ярні Coffee Proficiency. Том «Грай зі мною» був створений під час навчання під керівництвом Мілоша Беджицького. Мешкає у Кракові.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
я вірю що потрібно поспішно записувати подряпити тернини і мохи на гіллі холодного лісу а також і вас згуртованих довкіл миготливого вогнища так ми почнемо осінь і решту часу що його диктуватимуть вильоти бджіл з вологих вуликів з цим шепотом спадають мені на думку миготіння алкоголь відвідання цвинтарів прощання з рідними і бе́зум коли діти оточували на стежці ядзю з-під лісу (яка носила в собі
хворобу) я пам’ятаю їхній вереск ядзю покажи коника покажи коника але бували ночі коли ми всі були однакові коли для всіх собаки вили той самий страх
дім
був час коли він приймав нас як чужих далеких але ж єднали нас таємниці рипіння підліг монети запхані під шалівку святі образи́ бутлі повні винограду а якщо алкоголь то і страх клуби диму соснові жердини під стіною і тварини принесені зі стодоли неподалік їх сліпі морди перґаментна шкіра а це? шелест ялівця подорожник прикладений до ран і нічні оповіді які начитував йорґен му* казки казки
* Норвезький фольклорист, письменник, священник.
порох
холодні вечори приводили їх до нашого дому стягали в сінях важкі черевики пили міцні чаї свобідно вимовляли охриплі слова мружачи при цьому очі наче світло творило безлад говорили про смерть наче ми цього потребували (мабуть її чистий різновид привезли зі спекотної лівії з-над великого сирту) спрацьованими долонями стрясали до горщиків попіл вічний порох виходити раптово
потираючи руки як злочинці з богом кидали на порозі це давало нам неспокійний сон який переривало рипіння підліг задуха і спрага яка досі нас душить
процесії
мабуть декотрі з них носили в легенях азбестові волокна взимку полоскали червоні роти вологим снігом в влітку (щовечора) обходили обнесені дротом гектари вподобали собі чорні птахи вішали їх на товстих жердинах їхні діти уникали світла важкі
хвороби припікали вогнем а під час травневих процесій вони носили золочені фігури святих усміхалися до нас
несите жодних спроб виведення з бе́зуму лишень уважне читання віршів про втрату шепоти і цих шепотів щораз більше несите не дозволяє їй полишити вологий ґанок приймає блідість як
хостію як усе хостії світу згадує стару роґовську яка приходила до батька по падевий мед пила парену м’яту і дивилася на святий образ повішений над одвірками і говорила про бога і тоді це мало сенс
криниця
ми клали до рота осінь а її терпкий смак викривляв наші чисті обличчя це був час паління гілок випікання дозрілих овочів у розігрітій братрурі гуркоти відійшли а з ними й неспокій настала тиша перед зимою виноградна лоза обплела дерева і дах стодоли а її темні грона доходили в скляних бутлях чому саме тоді нас притягувала відкрита криниця та чорна тахля до котрої батька кілька років тому кинув таємничу рибу і з якої всі наші товсті тварини пили кришталевий холод?
саме до неї навесні впала стара роґовська деколи наче чути там посвист увесь її страх
вогонь
у цьому одержимість вогню тому коли в селі хтось підкладає полум’я під висхлі балки стодол нас беруть дрижаки і ми виходимо наперед хатів там дивимося за напрямком вітру вдихаємо чорні клуби чийогось ридання і ця неминуча ніч цей неспокій після вогню звільняє в наших батьках страх навідують один одного в тісних кухнях позичаючи один одному
срібні кулі для тих приховуваних невідомо від кого рушниць аж світанок приводить до тями і дає росу біля шостої чутно стукіт кінських копит відлуння села і свист ці дивні заклики молочаря проте це не кінець
жертва
того літа тонка жила ріки давала нам холод (так ми уявляли клімат побережжя норт-бервік*) селяни з околиць приводили сюди своїх худих тварин а білі як сніг хлопці втирали болото
в рябі обличчя і затримували подих під пласкою тахлею води це їм належали довколишні березняки крадені цигарки тривалі анемії і відлита в батьківських льохах самогонка щось у нас світиться говорили плюючись кров’ю вели нас у бункери порослих густим плющем витягали споловілі кості душив їх дих клюбових* щось у нас світиться говорили щось приносить нас у жертву щось не дозволить ніколи доторкнутися ваших пульсуючих тіл
* Норт-Бервік — місто на сході Шотландії на південному березі затоки Ферт-оф-Форт. * Клюбові – марка цигарок. хостії
і ще кілька слів про блідих хлопців які виносили з меси (під білими язиками) сухі щонайсвятіші хостії в холодних потоках виставляли їх до сонця чекаючи кари бо ж вірили у все святе і справедливе але кари приходили повільно займали лімфатичні вузли тягли у вири рвучкий дунаєць* врятовані за багато років повинні були говорити хоча холод не був розділений справедливо ми прийняли його як молитву
* Дунаєць – річка.
Із книжки «Межа лісу» 2013
Малґожата Лебда –
поетка, фотографиня, докторка наук, лавреатка премії “Ґдиня”. Мешкає
у Кракові, викладає в тамтешньому Педагогічному університеті. Малґожата виросла
в гірському селі Желєзнікова Вєлька в польських Бескидах. Дві знакові книжки
авторки – «Маточник» (2016) і «Сни укермеркерів» (2018) – склали corpus добірки «Холод», яка вийшла 2020 року в Україні.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.
Роберт Рибіцький народився 1976 року в Рибнику (Сілезія). Поет, педагог, редагував мистецький часопис «Пляма» в рідному місті, працював в польському тижневику «Новий час» у Лондоні. Вивчав право та польську філологію в Сілезькому університеті. Мешкав у багатьох містах Європи, наразі затримався у Кракові. Роберт досліджує поетичну мову, спонтанно й зумисне впроваджує до свого арсеналу різні літературні форми і технології віршування, вивчає та випробовує античну метрику на матеріалі сучасної польської мови. Видав дев’ять книжок. За книжку «Dar Meneli» отримав 2018 року Нижньосілезьку літературну премію «Juliusz».
Вранці ми погодилися
піти на цвинтар. Старі міста мають таку особливість – добряче залюднені
цвинтарі: й усі значення цієї фрази нам пасують. У Кракові поховані особи, до
яких часом годиться піти на могилу. Кілька років тому я шукав на Раковицькому
цвинтарі могилу Богдана Лепкого. Знайшов Осипа (Юзефа, як зазначено на плиті)
Назарука, Марека Ґрехуту, Віславу Шимборську, але не Лепкого. Аж згодом, розплющивши
добре очі, видивляючись кожне слівце на замшілих пам’ятниках, я таки його
знайшов – має Богдан Лепкий пів могилки, чи навіть третину. Врешті, йому вже
байдуже. Того ж дня я вирушив на інший цвинтар, на Сальватор, до Корнеля Філіповича.
Знайшов там не лише його, але й Марію Ярему. Не кажучи вже й про силу-силенну інших
знайомих імен. Оля Малецька сміється, знову сміється, повертається до цієї теми
і знову сміється: «Добра ідея: ходити з письменниками на цвинтарі, тепер мода
на смерть,» – каже.
Цього разу, вирвавшись за свободу після десятиденного карантину, я мав намір ще раз навідатися до Корнеля. Ковід, хай йому чорт. В Україні ми з Юрком Матевощуком видали дві книжки старого, і на додаток ще книжку Юстини Соболевської про Корнеля. А 21-ий рік Консульство Польщі оголосило роком Філіповича «на підлеглих йому територіях». Так виходить, що Філіповичеві підлеглі будь-які території, натомість Консульство має лиш три області України. Все ж добра справа вийшла в нас, як виявилося.
Роберт Рибіцький
мені каже:
– Я знаю околиці
Сальватора. Ідемо!
Поки ще язик не
розпрацьований, а мова – поскладана в парадиґми, питаю його:
– Що говорить
літературна критика про твої книжки?
– Не дають собі ради. Є кілька критиків, які не розуміють, але дуже хочуть щось написати. Виникають лише якісь скандали, виходить лише буча. Більшість каже, що Роберт Рибіцький пише так, бо курить марихуану. Не йдеться, наприклад, про сюрреалістичні традиції чи щось подібне. Багато критиків читають лише та винятково польською мовою, польську поезію, і в цьому грузнуть. А ті, які читають англійською – грузнуть в англомовній літературі. Відомо, що я, наприклад, надиха ́вся Паулем Целаном, і читав інших авторів різними мовами. Аванґард для мене є міжнародним. А тут тупик, в них немає цього «міжнародного» мислення, немає зустрічі культур. Ідемо?
Минаємо вулицю Дітля, повертаємо на вулицю Саре (варто вимовляти по-місцевому, щоби бути зрозумілим: Сареґо). Тут показую Робертові колишній осередок ОУН, під номером 24. Місто порожнє, хоч погода чудова. Ковід, хай йому чорт. Трохи хмар, трохи неба. В магазині беремо два міцних пива та йдемо під Дембніцький міст. Багато спогадів із цим мостом – вперше, коли студентом приїхав до Кракова на курси польської мови, ходив цим мостом роздивлятися Старе місто. За мостом – торговий центр «Юбілят». Біля нього тепер халабуди зі швидкоїжею. Колись там був обмін валют. Я писав тоді різне, але «ready made» особливо шанував. Закохавшись в одногрупницю, написав їй вірш польською мовою, частково скопіювавши напис на обміннику: «DM (dlaczego milczysz)». Це ввесь вірш. Сучасній людині абревіатура «DM» нічого не говорить. До впровадження в обіг євро кожна європейська країна мала гарні, різні, часто смішні гроші. 500 франків – величезна жовта серветка. Грецькі драхми – ґалерея бороданів і не менш фантастичних тварюк. 100 німецьких марок – синювата княжна з довгими сережками. Курсу «Deutsche Mark» не пам’ятаю, але завартували вони для мене більше: сталися скороченням на той час найважливішого для мене запитання: «чому мовчиш?»
Сидимо з Робертом
біля мосту:
– Червоні
хробаки. Копулятори. Онде, дивись, чистотіл, «boli oczko» польською, – приглядаюся. Де ж ті хробаки?
На лавці трохи мулько, і берег річки залюднений. Хтось бігає в обяглих штанах, і його м’язи здригаються з кожним ударом стопи об асфальт. А хтось жене велосипедом, наче він один у світі. І йому байдуже, що смітники, до яких щоразу хтось викидає якісь дрібниці, і лавки, на одній з яких ми з Робертом потягаємо з бляшанок, дивним чином опинилися саме вздовж велосипедної доріжки.
– Важливо, щоб ми
ставали понад усім цим, попри ці всі суперечки націоналістичні, шовіністичні,
ксенофобські – таким чином щось відбувається, щось будується. Ми нічого не
знаємо одне про одного, бо не спілкуємося. Говорять про Міжмор’я, але ми ж
нічого не знаємо про чехів, словаків, румунів. Це все окремі планети, острови. Зустрічаємося
деколи над якомусь фестивалі: Привіт, радий познайомитися! Я не дивуюся
політикам, які крутяться так як крутяться, але якщо почнеться якась війна, як
на сході України, – вона може тривати навіть сто років. У вас вже – 7 років! 7
років!
Всупереч швидкорушним роверистам, наражаючись на небезпеку зіткнення, викидаємо бляшанки до смітника та йдемо берегом.
– З багатої родини не буде анархіста. Анархія? – кажуть мені: дурниці балакаєш!
Доходимо до
місця, де впадає до Вісли річечка Рудава. За річкою – монастир сестер Норбертанок.
Тут знаний чи незнаний закуток бузерантів: в часи давні та славні тут збиралися
юнаки, охочі позасмагати голяка. Сестрички мали відтак причину пишатися своїм
духовним вишколом, відвертаючи очі від такого видовиська, або ж упадали в транс,
свердлячи очицями голі тіла. Думаю, і те добре, й інше непогано. Тодішні
бузеранти, свобідні від ґендерних стереотипів, цим робом зміцнювали дух норбертанок.
Роберт вирішує підтримати традицію своїм скромним вкладом, відтак стає сцяти
під вікнами монастиря. Я не наважився, про що потім пошкодував.
– Я із Сілезії, –
балакає Роберт. – Там у нас існує етика праці, я ж перескочив у прошарок
інтеліґенції: в нас цей класовий розподіл
існує завжди. Те, що говорив Маркс про боротьбу класів – це кльово, бо показав
усю правду, як ці структури функціонують, а до нього цих речей ніхто не бачив.
Ти уяви собі, що хтось із робітничого району стає поетом! Це ж цілком інший
рівень. Я знаю, що були у наших краях митці, прозаїки. Пригадую, здається,
Лукаш Орбітовський, говорив, що писав для свого просування в суспільстві, що
він із біднішої сім’ї і так далі, і писав, щоб не просто покращити свої
побутові умови, а передовсім повірити в себе, відчути себе по-іншому. У нас –
усі робітники, всі працювали на електростанції, і купа дітей – найбільший в
історії Польщі демографічний приріст! У
нашому будинку 400 мешканців, з них 120 дітей. Після уроків ми рили, як
трактори, все руйнували на подвір’ї. Кажуть, що це вплив електрики. Такий
електричний Олімп!
Поки говоримо, дорога тягне догори, поміж вілли, старші та новіші. Ліворуч – вулиця Ґонтина. Кажуть, це нове слово, яке позначає стародавню реалію. Ґонтина – наче капище, але це слово створене чи помилково вжите прикінці 19 століття. Існують натомість старі слова: кутина, купішта. А вулиця собі існує – це побіч шляху до кладовища на Сальваторі.
– Дивись, Мілош [Бєджицький] був під впливом дядька Томажа Шаламуна, який у Словенії створив увесь аванґард – він це виссав як із цицьки матері, в нього поетичні вітаміни як твердий хуй, ніхто такого не має, курва, ніхто, шариш? А про метричні стопи – нема з ким про це говорити. Дам комусь аркуш, де я записую собі всі метричні стопи, вони так подивляться і віддають зі здивування. А коли я давав Мілошеві – він перевіряв, чи там усе в мене добре. Розумієш? – сміється голосно Роберт, поки ми перед цвинтарем звертаємо в тісну вуличку праворуч. – І як мені робити поезію в цьому привіслянському краї? Мене вже шляк трафляє. Я займався цим віддавна, і до університету, і після, а тепер я подумав, що оскільки я зробив такі речі, як «Happy Dada», «Спів чеських птахів», що є повним усуненням мистецького еґо, то я зміг би зробити класицистичну революцію, і я це вже роблю. Роблю спондеї, молоси. Література – це важка робота, як у шахті. А мистецькою стратегією багатьох є лизати дупи. Я такого наслухався, такого надивився після смерті Адама Заґаєвського! Чувак шарив дзен, я мав із ним про що говорити. У польській поезії дуже часто чути дух якогось офіціозу, часто з допомогою поезії можна десь просунутися й отримати роботу, наприклад, посаду ректора.
Ми звернули, вуличка без асфальту, наче вже й не Краків. Називається вона Панорамна (насправді: Панорамічна). Дійсно, трохи далі на пагорбі видно шматок міста, – і ми високо над ним, наче дивимося на поштівку. «Ведута» – таке слово вжив Роберт, коли став коло мене. Питаю, що воно таке. Каже, що «краєвид». Шукаємо місця поміж деревами, щоби посцяти. Мене вже порядно підтискає. Дивимося: там люди. А ось берізки. Але тут хтось чимчикує. Онде! Ні, ці хащі – живопліт, за яким біля вуликів порається чоловік. Вирішуємо не грати вар’ятів, обираємо перше-ліпше дерево. Чому біля дерева? Неандертальці в наших ґенах навіюють нам рецепти виживання, мабуть. Звільнившись, Роберт зголошується з потребою закурити. Йдемо в напрямку до кладовища, а навпроти білява дівчина зі слухавками на вухах. Роберт питає ґречно, чи не має вона цигарки. Дівчина лякається, знімає музику з вух. Роберт повторює, а вона відповідає англійською, що не розуміє. Я хочу підхопити естафету в розмові, яка ніяк не розгориться, а Роберт випалює англійською. Але дівчина не має цигарок, на жаль. Сунемо далі. Навпроти хлопець у лискучих шкіряних мештах, суперчистому костюмі, добре поголений і пострижений. Ми біля нього, мабуть, як безхатьки. Але Роберт усе ж питає про цигарку. Яке щастя: Роберт затягується і випускає дим поміж пожовклих зубів. Сонце тепер світитиме йому яскравіше. Каже:
– Якби я був
багатим – втратив би друзів. Я отримав літературну премію – і знаєш, що зробив?
Я одразу зателефонував до друзів, які мали проблеми. Питаю: скільки треба? Я
бачив по їхніх обличчях, як їм полегшало. Це може й собі на шкоду. Є люди, які
мають мільйон доларів, але насправді мають менше за мене, мають пів усмішки на
місяць.
Входимо на кладовище, шукаю сектор SC9, ряд 8, місце 8. Шляхом зупиняємося біля кількох могил. «І цей тут!» – каже Роберт, показуючи напис: «Анджей Вайда». Шукаємо Корнеля Філіповича. «Є! Є! Ко-р-не-ль!» – кричить щосили, я ж біжу до нього. Він не вгаває: «Ярема! Марія Ярема теж тут!». Лежать тут Корнель, його мати Станіслава, дружина Корнеля малярка Марія Ярема і її сестра Броніслава. Могила гарно прибрана, свічки, хвоя. Не впізнати! Пригадую, що минулого разу мені довелося вирвати високу траву, щоби прочитати напис на камені. Мама Філіповича мешкала з ним на вулиці Лео (краще: Леа), будинок 23. Він піклувався про матір до її смерті. Марія важко хворіла у п’ятдесятих, довелося робити на той час геть експериментальну пересадку кісткового мозку. Донором стала її сестра Броніслава. Але Марія померла. За рік – і сестра. Корнель піклувався про обох особливо сумлінно. Я би здурів, мабуть.
Юстина
Соболевська в книжці про Філіповича написала про те, що традиційно на могилі
Корнеля багато не говорили, а курили цигарки. Також пили «корнелівку» – домашню
лимонну наливку. Половина справи за нами. Тепер дістаємо з наплічника наливочку
і по черзі ковтаємо з пляшки, порушуючи застереження. Ковід, хай йому чорт.
– Гарна подорож у нас склалася, дякую за запрошення. Ми постійно у своїх думках, треба деколи й виговоритися. І ми прийшли в добре місце. Агов, ви не одні! – гукає Роберт до могили. – Їм випало зростати після 1918 року, відколи можна було польською викладати і так далі, можна було робити якусь культуру… Мені здається, що основою цього стала Австро-Угорщина, як ментальний прототип сучасної Європи, – проповідує Рибіцький, роблячи щоразу довші паузи між реченнями. – І саме Львів, і його театри, де працювали Бой-Желенський, Фредро… Львів був тоді, певне, більшим містом за Краків… Львів був ментально знищений за радянських часів. І щось подібне можна сказати про Вроцлав, але були там Карпович, Ружевич, Ґротовський… Бракує мені цигарки, тому не маю в синапсах відповідного руху, не можу швидше думати. Кажеш, вони тут курять лише? То може недопалки якісь лежать?
14 квітня 2021
року, Краків
Роберт Рибіцький, з книжки “Dar Meneli”
*
Шум, шум, гам, гам. Рентґен слова, рентґен слова, ненастанно не повторювати і не відворювати, відсуватися і повертатися. Зблизька, здалеку: форма кола. Внутрішнє я близько слова, воно саме як прищеплене,
ніби хотіти вишуками знайти засяг того чогось.
Чогості.
До межі пізнання!
“познаня”.
Слово. Крутитися. Як. Торнадо.
Всі. Конструкції. Думки. Як. Експонати. В. Музеї.
*
Добрий день
мене звати, називай мене, із себе тінь, без затинань плямкань і плескань, коли телеграфічне стоп сповіщає очам кінець клітки комунікату і лоґіки батога,
коли блиск думки розріджує мряку а в сумці з лоґо полотняний міх
Two boys from a small village near Lubaczów take their first steps as the smugglera. Ukrainian cigarettes “Prima”, vodka “Chlibnyj Dar”, candies, halva and ketchup are transported across the Ukrainian border in the trunk of a navy blue passat. Sensej, a local business shark, tries to take his charges to the next level. A mysterious parcel to Ed from Przemyśl is at stake … Smugglers are not only a thriller about a provincial mafia, but also a picture of a Podkarpacie province – anarchic and reluctant to strangers.
Konrad Janczura earned money as a copywriter, journalist, literary critic and smuggler, currently working in a corporation. A resident of Bucharest, Kraków and Lubaczów. Works as a programmist, lives in Warsaw. “The Smugglers” is his prose debut.
Konrad Janczura’s “Smugglers” is a book about Podkarpacie, which has never been there before. Because who knows if there was such a Podkarpacie region before. The ancient frontier has turned into a border beyond which demons live. Which are easy to scare and easy to throw off what you have behind your ears. Janczura writes clearly, simply and strongly. And convincingly. It reads quickly, they had – longer. — Ziemowit Szczerek
On fifth page I want to puke and howl at the same time that I hate Poland and don’t want to live here. If that was the result, it worked. — Kaja Puto
It is the story of two men addicted to alcohol, who are about to start their business in small Slovakian town. Why is it so hard to stay on the bright side of capitalism and how to find the way through the personal pshychological and financial problems? The novel does not answer, but try to suggest the ways and means, that can take part in the everyday choices. Sometimes it is a funny story of provincial barflies, but in the same time it depicts the inner conflict that every human experiences trying to build the life.
Genre: Fiction Language: Slovakian Rights: Worldwide
Milo JANÁČ studied culturology at the Faculty of Arts of the University of Prešov in Prešov. During his studies, he published his first literary works in the magazines Dotyky and Nové slovo. He worked in various media (Východoslovenské noviny, SITA, the daily Pravda) and in the marketing department of the telecommunications company. After returning to his hometown, he was unemployed for a long time, then worked as a bartender. He is currently the head of the culture department at the Gelnica Municipal Office. He published short stories in Denník N and Prague A2. The book Milo nemilo is his debut.
Kroppen og dens væsker flettes ind i digtene og spreder sig ud over siderne i voldsom ukrainsk digtsamling.
Allerede i det første digt, ’Når du møder nogen’, fornemmes en voldsomhed i sproget, en desperation hos digteren : ”For at du kan føle dig som et menneske, med hænder og øjne / må nogen skære nogens hals over.” Digtet fortsætter i en kombination af hverdag og almenmenneskelig forståelse, hvor det kobles sammen til at skære nogens hals over; friheden kommer fra en magtudøvelse, friheden er født af blod. Det er stærkt og kan samtidig virke voldsomt.
Efterhånden som læsningen skrider frem, bliver det mere og mere tydeligt at samlingen bæres af vold og sex – af undertrykkelse og frigørelse og kroppens væsker, der er bl.a. ødelagte vaginaer, urinpøle og afrevne ben. Sproget er fyldt med patos, lige til bristepunktet og måske lidt over, med en magtesløs vrede.
Særligt fint bliver det, når der er en skrøbelighed, nærmest sårbarhed i digterens sprog som fx her: ”På overetagen / hvor jeg ikke kan tale / kan jeg ikke køre nogen vegne / alle udgange er kontrolleret / og jeg kan ikke tale. / Hvordan skal jeg afgøre / om jeg er ønsket af det her system / fuld af døde kroppe, kogte, ubehårede”.
’Af krop’ giver et interessant indblik i en tilværelse, der hele tiden er ved at gå under. Digtene er ikke udgivet i Ukraine, fordi de kritiserer et land, der ifølge digteren ikke er klar til det. Derfor har Yury Zavadsky bl.a. sagt: ”Det her er den sværeste bog, jeg nogensinde har skrevet. Hvis det fortsætter sådan, kommer den næste bog til at slå mig ihjel.”
Claus Ankersen, der har oversat udvalget, giver en kort introduktion til forfatteren i forordet : ”Yury Zavadsky begyndte at skrive digte i midten af halvfemserne og debuterede i ’99. Han bekender sig hverken til en bestemt litterær generation eller bevægelse, men erkender at hans digte er beslægtede med digte af polske Roman Honet og tjekkiske Jana Orlová. I 2005 udgav han en samling ubetitlede digte uden titel og renset for metaforer og sammenligninger i et forsøg på at nærme sig en ren og asketisk tekst.”
Vasyl Stus (Ukrainian: Васи́ль Семе́нович Стус; 1938-1985) was a Ukrainian poet, translator, literary critic, journalist, and an active member of the Ukrainian dissident movement. In August 1979, having finished his sentence, he returned to Kiev and worked in a foundry. He spoke out in defense of members of the Ukrainian Helsinki group (UHG). Stus himself joined the UHG in October 1979. On 14 May 1980, prior to the 1980 Olympic Games in Moscow, he was arrested and received a 10-year sentence for “anti-Soviet activity”. For his political convictions, his works were banned by the Soviet regime and he spent totally 13 years in detention, until his death in Perm-36 — then a Soviet forced labor camp for political prisoners, subsequently The Museum of the History of Political Repression — after having declared a hunger strike on September 4, 1985. In 1985, an international committee of scholars, writers, and poets nominated Stus for the 1986 Nobel Prize in Literature, but he died before the nomination materialized. On 19 November 1989 the remains of Vasyl Stus, Oleksa Tykhy and Yury Lytvyn were brought back to Kyiv and reburied at the Baikove Cemetery in a ceremony attended by more than 30,000 people. Stus is widely regarded as one of Ukraine’s foremost poets.
Works:
«Круговерть» (1965)
«Зимові дерева» (1970)
«Веселий цвинтар» (1971)
«Час творчості / Dichtenszeit» (1972)
«Палімпсести» (1971—1977, published in 1986)
Den ukrainske digter Yury Zavadsky (f. 1981) begyndte at skrive digte i midten af halvfemserne og debuterede i ’99. Han bekender sig hverken til en bestemt litterær generation eller bevægelse, men erkender at hans digte er beslægtede med digte af polske Roman Honet og tjekkiske Jana Orlová. I 2005 udgav han en samling ubetitlede digte uden titel og renset for metaforer og sammenligninger i et forsøg på at nærme sig en ren og asketisk tekst.
De sidste digte i denne bog, Af krop, Zavadskys første på dansk, i gendigtning ved Claus Ankersen, stammer fra samlingen Taxi Driver som med forfatterens egne ord er sex og vold i tekstform. Samlingen udkom i 2015, og var på top 10 over årets bedste poesiudgivelser i Ukraine samme år. De øvrige digte i bogen er slet ikke udgivet i Ukraine endnu; de behandler ømtålelige og måske betændte områder som er kulturelt tabubelagte, og digtene har været svære at skrive. De er fulde af kirke- og religionskritik, de undersøger sexualitet, magt og penge og er ifølge forfatteren, den vanskeligste bog han endnu har skrevet. Med Zavadskys egne ord:
”Det her er den sværeste bog, jeg nogensinde har skrevet. Hvis det fortsætter sådan, kommer den næste bog til at slå mig ihjel. Jeg hader den her bog. Det er derfor den IKKE er udgivet i Ukraine – endnu. Digtenes undersøgelsesrum er smertefuldt, for mig personligt og også for den ukrainske selvforståelse. Vi er for vilde til at tale om det.”
Paata Shamugia (in Georgian: პაატა შამუგია) – the most influential and provocative contemporary Georgian poet. His texts, according to Georgian literary scholars, comprise a high amount of self-irony and sometimes, even weird linguistic performances as well. In 2015 year he became the first Georgian poet to get the most prestigious SABA literary prize twice.
After publishing his début poem “Panther’s Skin” in 2006 (in which author countered so-called “Georgian Bible” “The knight in the panther’s skin”), he gained wide popularity in Georgian public. During several months in the Georgian press and TV people had disputed around this book. After 3 years, in 2010 Paata Shamugia published book “Preference”, Was commended by the critics and estimated as an author’s best book.
After publishing his début poem “Panther’s Skin” in 2006 in 2006 (in which author countered so-called “Georgian Bible” “The knight in the panther’s skin”), he gained wide popularity in Georgian public. During several months in the Georgian press and TV people had disputed around this book. Even the Georgian parliament members demanded to ban the book because of its “harmful behavior” and disrespect of the tradition. The members of the Radical Orthodox Parents’ Union published a letter dedicated to Shamugia in the newspaper “Asaval-Dasavali”, in which they asked to Georgian Orthodox Church to pronounce him an anathema.
In 2015 year publishing-house INTELEKTI published Paata Shamugia’s famous book SCHIZO-NATIONAL ANTHEMS, which brought him most prestigious literary prize of Georgia for the second time.
As a literary critic and poet, George Lobjanidze has mentioned, “Paata Shamugia’s poetry is the most adequate for the reality of today, because no one reader remains indifferent toward his texts. For some people – and mostly for his peers or the younger generations – Paata is an idol. Some strongly believes he’s a mason, godless, anti traditional etc…”
“One can randomly open SCHIZO-NATIONAL ANTHEMS at any page and find an inspiring quotation – an influential social message, slogan, motto – as the best sample of intertextuality; as an innovative, quite an unusual product born between poetic and mathematic logics” – Poet and literary critic Shota Iatashvili has emphasized in his review.
Jana Orlová (1986) is a poet and a performer. She published “Čichat oheň” („Sniff the Fire“) with her own illustrations at Pavel Mervart publishing house in 2012 and “Újedě” her second book of poetry at Větrné Mlýny publishing house in 2017. Her works appeared in “Nejlepší české básně” (Best Czech Poems) at Host publishing house. Her poems were translated into Ukrainian, Romanian, Belarusian, Polish, Bulgarian, Hungarian, Greek, Hindi, Spanish, English, and Arabic. She published a poetry book in Ukrainian and Romanian in 2019. She treats performance art as living poetry. She gained the “Objev roku 2017” Breakthrough Act Award 2017 at Next Wave Festival for “crossing the boundaries of literature, fine art and theatre naturally and with ease”. Her work is to be seen at www.janaorlova.cz. She is a chief editor of art and culture column of Polipet.cz.
On December 3 Writers House of Georgia will host the final conference of PEN Georgia project Writers Against Hate Speech.
The project aims to start a dialogue on Hate Speech and raise its public awareness in the countries of Eastern Partnership (Armenia, Azerbaijan, Belarus, Georgia, Moldova, Ukraine). There will be three public lectures and a conference held in frames of the project.
Another contributor is a Belarussian author Uladzislau Ivanou, who is not able to attend the conference.
The authors will present speeches on Hate Speech in their home countries and about the fight against it. Their articles related to the speech topics are published on the project webpage www.hatecontrol.ge
The project is supported by Black Sea Trust for Regional Cooperation — A Project of the German Marshall Fund.
Attendance is free.
Please fill out the registration form if you want to attend the conference: https://forms.gle/WU7BizphNWsH4rsi8
Duration: 10:30 – 16:00
Location: Writers House of Georgia, Ivane Machabeli st. #13
“Poets in Transylvania”, ediția a VII-a, se deschide joi, în 24 octombrie, de la ora 18, la sediul din Piața Mică al Muzeului ASTRA / Revistei Transilvania.
Vor fi prezenți poeți din 16 țări, scriind poezie în 14 limbi – toți căutând împreună Frumusețea.
Poemele vor fi citite în limba originală – traducerile în engleză și în română vor fi proiectate pe ecran & vor fi disponibile în antologia Festivalului.
Intrarea este liberă, în limita locurilor disponibile.
Festivalul este organizat de Muzeul ASTRA, prin Revista Transilvania – și cofinanțat de Primăria Municipiului Sibiu prin Agenda Culturală.
В неї короткі товсті ноги. Бюст і живіт
однаково випуклі. Біле волосся зав’язане
у хвіст. Коли компостує квиток трамвай рушає
але вона навіть не здригнеться. На її пальцях
блищать два перстені. Маленькі дірки на ковнірі
майже непомітні ніби їх залишила дитина-вампір.
Її широке лице освічує салон «вісьмірки». Потім
входить інша: тендітна фігура на високих
підборах з тонкою талією з перчиком
на верхній губі. Брюнетка зав’язала волосся так
щоб додати собі кілька сантиметрів зросту. З неї досить
бути малою вона губи підкреслила червоною помадою
але вона надто дрібненька щоб змогла видертися
на перше місце. Надто ніжно доторкається
металевих труб надто обережно компостує.
Попри те відважно стає поряд із першою а «вісімка»
везе її до роботи на другий бік Вісли.
*
Войцех Бонович (1967) – польський поет, публіцист, журналіст. Закінчив полоністику Яґеллонського університету в Кракові. Дебютував 1995 року як поет. Автор дев‘яти поетичних книжок. 2002 року його поетична книжка “Повне море” отримала Літературну Нагороду Ґдиня. Написав біографію священника та філософа Юзефа Тішнера, яка мала великий резонанс у Польщі. 2012 року отримав орден “Срібний Хрест Заслуги” за досягнення в громадській і видавничій діяльності. Працює та мешкає у Кракові.
Вірші зі збірки «Друга рука» (2017), видавництво «А5»
Фото: K. Dubiel
Переклав Юрій Завадський в рамках програми SAMPLE TRANSLATIONS @ POLAND, серпень 2019 року.
Калі,
сьогодні ввечері чую голоси із сусідського телевізора, коли мені більше не хочеться закладати навушники,
стою криво на ліжку з горбом на спині наче я вдома 2009 року
не сумую за мамою, не сумую за татом у декотрі ночі я накликаю якісь
знайомі обличчя вони не приходять я зайшла надто далеко щоби їх кликати
їм не приходити Я бути самотній цього вечора мій син спить поряд
він не вимовляє ані слова ми будемо вимовляти на цьому кінці світу крізь
підліски якими я пробираюся і після твоєї появи ми пробиратимемося разом заклавши спілкування на підбори
завше говорю про минуле так наче це одне що важить якщо ти якщо ти би
прийшов як це би змінило долю лише мить благості і
мить поки я чекаю аж відсохне листя і надійде зима
Я люблю чоловіка з минулого року і я уявляю себе його найкращою шкільною подругою
ми списували географію ми ховали шпаргалки на екзамені ми були
молодими й у мріях не хвилювалися що вчителька підловить нас на шахрайстві
і вона забрала нам з-під носів аркуші і наші сховки дзвеніли пусткою
лишень ручки застигли в руках.
ми були в тому самому сховку це гігантський простір
я сягнула по пенал і він також
зі мною не в мріях ми не були такими крихітними
можеш здогадуватися що ми піднялися разом і вийшли з класу
ми повинні були чекати в коридорі поки інші
закінчать писати в мене була ручка з Брна він мені привіз
я її берегла в скриньці для спогадів
саме там і поштівку саме там і візитівку там і
флакончик парфумів подарований в Клюй уся скринька пахла
парфумами як і я сама я шаленію від думки про те
як Всесвіт стиснений в скриньці яка я закохана з минулого
року в чоловіка як я зациклююся на реальності шукаючи його
як безпрограшно пробуджуюся щоранку в будапештській атмосфері
й оглядаюся на минуле декотрі спогади мене рятують декотрі змушують
лизати стіни.
*
Я чую шурхіт твоєї куртки коли
я підношу руки
я чую пилосмок і як вода капає
до ванни що твій батько кашляє що
зів’яли ґіацинти твоєї мами
і твої очі вогняно-сині
інтоксикована самотність я почуваюся
такою далекою в цьому стані
веремії речей мені
речі стали
відчуттями начебто стою
біля столу їм канапку падає
дощ у горнята і на стіл падає
дощ на серветки на
канапку з грибами падає
дощ і на крісла і на
наплічник дівчини і на її капелюха і
на її сукні
ми рухаємося до іншого столу від
цього столу ми бачимо інший
він пахне піском і за ним
квітучі дерева
які там хотіла побачити
дощ який ти повинен був
відчути крісло між нами
вільне і свобода крісла
пробуває з тобою я не плакатиму ні
коли кліпаю я бачу тебе я зупиняюся
бачу хлопців довкіл
оточених хмарами
я простягаю руку щоб торкнутися тебе під
капелюхом дощ спинився
я приношу тобі силу
краще не йти не хвилюйся
ніхто не губиться в марноті
відставляю горня
вдаю що не бачу тебе повертаюся
до розмов із людьми поруч
повітря приносить сюди спокій
повітря перед моїм ротом повітря
до котрого ти так близько як повітря.
*
мій хлопець пішов сонячного теплого дня
і від нього мені залишилися всі форінти і форінти
я привезла все до своєї країни
я навіть їм виміняла
монети однією я гралася на долівці
між одягом у шафі а коли я виміняла її
щоранку і щоночі
вона падає одним лиш профілем догори
я не знаю вартості цієї монети я не спробувала
порушити свій ранковий комфорт
і щоночі я почуваюся наче в тому ж місці
де він покинув мене посеред урбаністичної пустки
відкритою всім вітрам а я
закрита насправді я все ще прагну
писати що я можу вимовити східень
між словами сонце полегшує справу
я нотую на аркушах усе що
необмежене я накладаю обмеження і не можу водночас
передати собі святковість дня
народження з кріслами та столами
з дверима вітрин широко відчиненими
смуга кожних дверей
наче чоловік якого люблю понад усе
навіть дійсність що мені зчужіла
він усе поламав щоб я все поглинала
цілком спорожнив мене з усього
в усьому світі мені все закінчилося знову
що залишив мені лиш слова і з цим
я віддаляюся дуже близько його рота
близько до його вух
у його вухах в його роті у ньому
його руки і на його столі і на його подушці
він не плакатиме не спатиме
і це все робить нас ближчими бо ми
з нашими ротами впритул навіть коли мій рот
це рот моєї поезії і моє вухо це вуха
моєї поезії і така що граю себе поміж
всіх людей попри яких проминаєш килимом
твоїх кроків і моїх книг які я бережу та читаю
вибірково але завжди зі стоса
біля ліжка одна з них улюблена і навіть якщо
я змінюю стос я не гублю улюблену книжку і
не позичаю нікому часто беру до рук і кладу
під голову під рушник коли маю мокру голову щоб
не намочити її не зіпсувати
*
хто тобі брехав
скажи мені хто тобі брехав
хто брехав тобі
скажи хто тобі брехав
і якщо я знайду тебе на околиці
лежма лежма
і возитиму тебе містом безцільно
наше місто безцільне
я палахкотіла в склепінні літнього вітру
палахкотіла довго
збирала слова що
ти їх писав мені назовні
я зберегла зберегла
зберегла зберегла
я дійсно тебе люблю ти сказав
постирадло можна випрати
і ти не просто краплі
ти мені не просто краплі
хто тобі брехав
скажи мені хто тобі брехав
хто тобі брехав
скажи мені хто тобі брехав
візьми куртку
зроби це знову
візьми куртку
і позич мені
хто тобі брехав
скажи мені хто тобі брехав
хто тобі брехав
я скажу тобі хто мені брехав
хто брехав тобі
ти брехав мені
*
несвідомо я шукала тебе я
пішла вулицями заглядала під
автівки у стічні труби і
труби були порожніми
шафи шафи були
переповнені одягом – моїм одягом
я ж одягали твій одяг
мій одяг маю на увазі
що давала всім зрозуміти що я це ти
я показала всім нашу атмосферу
що я створила з наших долонь з губ з очей з
чіл з волосся з підошов з
голосів тремтливих
я шукала тебе бездумно я
запитувала друзів людей як
ти де ти що ти робиш з
ким ти я продовжувала паломництво крізь
гидкі дільниці міста
чужинцем у цьому місті ти так добре ховаєшся
що я просто дивуюся
ти доводиш мене до нестями ах
віддаль поміж нас була би меншою якби
порахувати її поземо я підсумовую
відстань і час протягом якого
я сумую і відшукую чужинця
у цьому місті закладаюся що він шукає мене
між стінами я закладаюся що він
дуже шукає мене обмацує стіну і
виходить я біжу йому назустріч
цегла і стіна до стіни
мого чужинця у місті мені болить
ізоляція твої руки
мене лікуються допомагають чимось
навіть розписане білим
місце яке я зруйнувала
наповнюється і дарує
почуття спазму наповнення
вийми скалку скалку ах
чужинцю крутиш мене
між пальцями своїми губами
у твоїх руках моє життя прекрасне
Я розгадала себе у твоєму роті коли
довго пробувала в цьому всесвіті
порожниста пастка мутованого неба
всі коло мене собаки подивляють
ти дивуєшся співаючи пісню
крісса блазіни* якщо все одно
ми робимо власними руками дарунок
і що мінет нічого не змінив
в мене був на це спосіб, щоб не віддавати
подаровані подарунки тому що
твої друзі запитуватимуть
де твої сережки де твої сережки
через які закохався друже
ти пахнеш морем
я пахну морем
коли мене не стало більше він
сам штурхав палицею
щоби довести
що це не працює так
що самих лише кліпів
не досить мені
Четверта ранку. Перший промінь сонця
пробивається як голка крізь куртину повік,
і тут же приглушений ґонґ, який повертається відлунням
і б’ється у черепі, як останній дзвоник.
Така сцена злочину: тонкі смуги шкіри
проблискують де-не-де поміж постелі,
холодна вологість якої ховає в собі певні
таємниці м‘язів, таємниці нутрощів.
З-за лаштунків аж до ліжка звивисту стежку визначають
розкидані пасма зіжмаканого одягу,
скиданого на підлозі в шаленому поспіху.
Ким єси, чуже тіло? Чому ти тут лежиш?
*
16 вересня 2018 року, у неділю, біля п’ятнадцятої
я поїхав трамваєм до Бжежна, там
трохи покрутився, а потім пішов
пляжем до Єліткова, де купив італійське морозиво
ванільно-вершкове, середнє, у великій вафлі
і довго сидів на лавці, і повільно їв морозиво,
було смачне, лише це, нічого більше.
*
Він і вона. Сидять на м’яких кріслах
в теплій кімнаті. Важко розгледіти обличчя.
Вона перекинула ногу через боковину: гола стопа
занурена в густий потік світла, що
вливається сюди крізь відчинені балконні двері
і що їх ділить навпіл (подалі темна риска
лісу розрізає золоті поля під блакитним небом).
Важко розгледіти обличчя. Вони дивляться одне одному в очі.
На краях світла вилискують пилинки, на шкірі
палахкотить жаринками курява. Коли вдихнеш –
розпадеться всесвіт.
33 1/3
Перший день весни проводить на горі, курячи
залишки гашишу із зимових запасів, знайдених
у шухляді (поміж – ага, онде вони лежали –
рахунками за світло і папкою вже зітлілих листів,
до котрих десь хтось усе ще нараховує умовні
відсотки). Унизу розкладається місто, розлите
в долині великою калюжею, що оточена білою
шкаралупою передмість. Над нашими головами ліниво
крутиться сталевий щит неба, наразі ніби
прозоріший, бо просвічуються крізь нього
сором’язливо зазвичай приховувані таємниці космосу:
все близько і щоразу ближче, планети
без зусиль притягуються, трамваї комет
зі скрипінням розвертаються на кінцевій зупинці.
Мікрорівень: косі лінії дерев прямують до точки
збігу, маршрути птахів перетинаються
нескінченно часто. Навіть ми, навіть себе
ми маємо, здається, на витягнуту руку.
Феноменальна омана – у заповільненому фільмі
можна це помітити виразніше, ніж завжди:
ось долоні минають одна одну, десь там, поміж,
у так званому просторі, може за міліметр одна від одної,
тому час повертатися. Обережно, повільно, дрібнопіщаним
узбіччям, порослим кущами трави,
підносячи повінь каміння, що виховзує
з-під черевиків, невеликі піщані лавини, що сунуться
у бік висипу. Обережно: ще один
фальшивий жест – це вже забагато, хоча б
один непотрібний крок – це крок задалеко.
Запізно: маленька нерівність, невеликий відступ,
раптовий поворот, ляпас, але все марно,
руйнування все ж стає неконтрольованим,
втрата рівноваги виявляється неповоротною. Земля
Ми видавництво, друкарня, фестивальна аґенція і точка перетину. Наші дороги непрості, ми долаємо перешкоди та робимо свою справу. Ми щасливі, якщо завдяки нам люди знайомляться, відкривають собі небачені досі континенти літератури, оцінюють, безоглядно люблять і небезпідставно недолюблюють. Наші книжки закохували людей, наші книжки розбивали серця. Страшна сила в цій купі паперу, що змащена фарбою.
У серії видавництва «Крок» – 33 книжки за 7 років. Це нові для українського читача імена, а поміж авторів – основоположники сучасних національних літератур, найсміливіші дослідники поезії, молоді й нестримні промовці, глибочезні тихі лірики. Наша центральна серія чекає поповнень.
Ми друкуємо книжки та поліграфічну продукцію на замовлення. Сміливо запитуйте нас, якщо Ви надумали друкуватися, маєте потребу виготовити книжку, брошуру, газету, часопис. Ми можемо Вам допомогти в переддрукарській підготовці, надрукувати видання й доставити в стислі терміни. Заповнюйте форму на сторінці «Друкарня», ми відповімо протягом двох робочих днів.
Щороку видавництво «Крок» ініціює візити іноземних літераторів до України. Автори беруть участь у фестивалях та представляють свої книжки в перекладах українською мовою. Ми будуємо мости поміж географічно далекими країнами, народами та мовами, і вони стають щоразу ближчими українському читачеві. Ми відкрили та перевідкрили літературу Нової Зеландії, Австралії, Канади, Швеції, Фінляндії, Норвегії, Ісландії, Данії, Литви, Латвії, Білорусі, Росії, Польщі, Німеччини, Шотландії, Ірландії, Каталонії, Македонії, Словаччини, Чехії, Грузії. Відтепер ми почали поволі писати літопис наших щорічних пригод. Знайомтеся, читайте, любіть і ненавидьте.
Де придбати книжки?
Книжки можна замовити безпосередньо у видавництві. Скористайтеся формою на сторінці видавництва Замовлення книжок.
*
тобі випадають вії під тиском світла
усі кольори разом чорні мов камені
ти пахнеш сріблом молоко загоїть усі твої рани нігті й волосся
втопи в меді коли не звертаєш уваги вибухають зірки
з усіх сторін рівновага сліпі пальці
(тверді цукерки сховані під язиком тріскочуть)
*
моя гостія – соняшник і кров із розбитих колін
зрізаю тобі серпом волосся земля поглинає твій запах
у роті зачиняю світло найтепліше місце де дихаєш
твої слизькі нігті це луб найстарших дерев
на всьому листі – очі
серцебиття поза контуром – прозоре
міжвимірний колообіг трав і дощу
*
з плодючої крові деколи народжуються квіти чи світло
з лівого боку світу пульсує форма місяць із інею
планети кричать до нас крізь хвилі венера – тривога
тіло поростає пижмо вика хвощ деревій землисті пальці –
солом’яні коси кришаться коли ти не дивишся
небо в блискітках
електромаґнетично вниз
*
Марлена Нємєц (1997) – поетка, студентка третього курсу польської філології, мешкає в Кракові.
Zapraszamy wszystkich miłośników nowych mediów, awangardy, poezji i literatury na wieczór poezji tarnopolskiej z Jurkiem Zawadzkim!
Jurij Zawadski (1981) – ukraiński poeta, wydawca, tłumacz literatury polskiej, noise artysta. Wydał dotąd dziewięć tomów poetyckich, w tym partytury wierszy dźwiękowych (poezja fonetyczna/sound poetry). Na Ukrainie znany jest jako poeta ekstremalny, stale poszukujący nowych środków wyrazu i gatunków poetyckich.
Poezja dźwiękowa Zawadskiego prezentuje się doskonale w połączeniu z noisem. Jurko ma na swoim koncie nagranie albumu z zespołem ZSUF, obecnie współpracuje również z grupą SUBPRODUKT. Swoje projekty prezentował dotąd w Barcelonie, Lublinie, Wrocławiu, Krakowie, Sztokholmie, Lwowie, Charkowie, Kijowie czy Mińsku. Jest założycielem i szefem tarnopolskiego wydawnictwa KROK, na łamach którego ukazują się m.in. ukraińskie przekłady literatury światowej, szczególnie poezji. Z inicjatywy Zawadskiego ukraiński czytelnik mógł zapoznać się z twórczością takich polskich twórców jak Piotr Macierzyński, Jarosław Mikołajewski, Adam Wiedeman czy Bronka Nowicka.
Sound poetry czyli poezja dźwiękowa to jeden z tradycyjnych gatunków tzw. awangardy poetyckiej. Jurij Zawadski prezentuje nie tylko wiersze dźwiękowe, tworzy również środowisko współdziałania. Wiersze klasyków gatunku przedstawia na swój sposób, stosując różnorodną technikę artykulacyjną.
30 listopada poeta zaprezentuje wybór swoich wierszy w tłumaczeniach Marcina Gaczkowskiego (wybór ukazał się niedawno na łamach wrześniowego numeru czasopisma eleWator).
долоня як коричнева болотяна мазь, людська. ці люди дійсно бачать
– босі, слідами ніг визначають
ритм. обертають рідке ядро. пухнасті нічні метелики осілі на полотнах
матерії оточують їх. прошу темряви,
оглядова платформо. зміни напрям ріки, руйнуй, чави
і бий на сполох, бо може бути вже сьогодні.
*
ескіз: сильвія вейн
рисунок вуглем, на якому обличчя – древня спіраль сестри архімеда.
коралі життя
і смерті надягнені на пальці блищать
і блищать сині кістки стіп, що крутяться як стіл для віджа
(тоді, коли померла остання панна вейн).
лише волосся, те перше, як підлісок, зійшло солоною водою,
а не стільником меду.
“eleWator” jest pismem, w którym oprócz najnowszej prozy i poezji uznanych i debiutujących autorów, mieszkających w Polsce oraz za granicą, znaleźć można teksty literackie przetłumaczone na język polski, szkice o literaturze i jej najwybitniejszych twórcach, a także eseje, felietony i recenzje. Kwartalnik jest miejscem dyskusji, polemik i platformą ożywczej wymiany poglądów. Dzięki stałym współpracownikom z Berlina, Dublina, Kijowa, Kopenhagi, Londynu, Paryża i Nowego Jorku, “eleWator” ma charakter globalny, a także interdyscyplinarny. Wiele uwagi poświęca bowiem najnowszym światowym działaniom artystycznym omawianym w działach filmu, muzyki, sztuk plastycznych i architektury oraz teatru. Kwartalnik, którego wydawcą jest Fundacja Literatury imienia Henryka Berezy jest pismem szczególnym, bowiem punktem odniesienia do wszystkich decyzji formalnych, redakcyjnych i konceptualnych, jest dziedzictwo Autora „Prozaicznych początków”.
мені їхати 31-го
ти як питає
ти як
тобі погано чи що
біс його зна
що відповідати
як взагалі до тебе звернутися
хтось із мого життя
та чи з мого
хтось хто вперше згадала моє
старе ім’я та інші
донецькі вулиці
хтось хто показала мені захід
пилючний і сірий з висоти
спільного балкону
як у моєму будинку на ілліча 40
на восьмому поверсі
хтось хто ходитиме
переставлятиме речі в нашій квартирі
за нашої відсутності
може вип’є полишені ліки
помастурбує на щойно попрану білизну з секонду
наллє забагато засобу для прання
не в той відділ
розіб’є горня
твою подаровану рослину здається
вже неможливо повернути
ні до життя ні в крамницю
патологія за кожним вікном
ось вона приватна
кімнатна смерть
споглядай блядь і радій
ти як питає ти як
я ось чоловіка завела він недорогий
і довго зберігається
півроку видобувала його
із цих страшних штанів
а ти як взагалі
ти як
ти як питає
ти як
чим на життя заробляєш
профілактикою ВІЛ-інфекції кажу
сьогодні ось одна заявила
не треба мені ВІЛ нíколи
я батареї зараз міняю ремонт
але все частіш не відповідаю
на такі запитання
і від улюбленого чорного чаю тепер
мабуть охуєнної сили печія
треба переходити
на щось геть нелегальне
поставити фільтри і чорні списки
на фразу ти як
так щоби з кожної слухавки таким
металічним голосом
з півсекундною затримкою
і характерним клацанням
нікуди не телефонуйте
нічого не зміниться
Діти йдуть стежкою вдосвіта на кого вони схожі?
Наче камінці в траві наче зубки в скринці.
Їх жменька в цьому великому розбурханому світі
посеред мурах і горобин пробиваються до своїх місць.
Вітер сипле їм під ноги пісок з великого казана.
Вони вже вчаться розрізняти дерева та назви дерев.
Високо підносять голови наче виглядають розвідників
цікавіший урок завжди чекає на іншому боці.
А на іншому боці лежить сніг і день не зоріє
великі млини здіймають вгору нерухомі вітряки.
Лише в одному вікні жевріє вогонь і кидає на сніг
слід що простягся до них палаючою рукою.
Dmytro Lazutkin was born in Kyiv in 1978. He was educated as a metallurgy engineer and journalist. The author of the books: Дахи (Kyiv, Hopak, 2003), Солодощі для плазунів (Kyiv, Fakt, 2005), Паприка грез (Moscow, NLO, 2006), набиті травою священні корови (Kyiv, Smoloskyp, 2006), Бензин (Kyiv, Fakt,, 2008), Добрі пісні про поганих дівчат (Meridian Czernowitz, Kamyanets-Podilsky, 2012). Was awarded the literary prizes: «Смолоскип», «Гранослов», «Культреванш», «Літературний Олімп» and «Русская премия». Participates in many international literature festivals. Was published in anthologies and magazines: Метаморфози: 10 поетів останніх 10 років, Сучасність, Четвер, Дві тонни, ЛІТПОШТА, Київська Русь, Потяг-76 (Ukraine), Magnus Ducatus Poesis (Lithuania), Red, Akcent, Tygel culture (Poland), Освобожденный Улисс, Вавилон, Воздух, Континент, ДетиРа, Тритон, Русский верлибр. Итоги века, Самое выгодное занятие (Russia), The Wolf (USA), Videria (Brazil) etc. The fellow of Poland Ministry of Culture GaudePolonia grant (2004). Slam champion of Ukraine, the winner of slam contests organized by Smoloskyp publishing house, of Bereznevi koty festival. Got the title of King of Poets on the international festival Парадак слоў in Minsk. Worked as a sport journalist on the Olympic Games in Beijing and Vancouver, hosted sport shows on TV. Black belt in Kenpō (1st dan). Master of sports in Wushu sanda.
The winner of European Cup in elite martial arts (full-contact), champion of Ukraine in Cossack martial art, bronze medal of World cup in kick-boxing and kick-jutsu.
‘Carols and Waltzes’
in original: Дмитро Лазуткін, ‘Колядки і вальси’
In the times when there is nothing new under the sun, and the words to describe the recyclable materials were said long ago, there is only one way left: constructing images privately, digesting the reality with one’s own ferments, singing with one’s own voice, dancing to one’s own rhythms. The reader can watch this taking the challenge of reading Carols and Waltzes by Dmytro Lazutkin.
“Poetry is a fine matter. It consists of wind, fire, details and trinkets. It is the measure of your presence not only in the text, but also in its combination with the environment that matters. It is important how good you are as a heat conductor, how organic you are,” says Dmytro Lazutkin.
The collection includes poems from different years, translations and songs lyrics. The poet says: “This book is for those who know me as a lyricist of the “good songs for bad girls” time, and, at the same time the book gives one an opportunity to familiarize oneself with the experimental poems from Бензин (Gasolene) and Солодощі для плазунів (Sweets for Reptiles)”.
Carols and Waltzes is an interesting combination of sacral and everyday things before they are clothed in words. For, anyway, what is dance-singing? Its essence is the correctness of motion and breath – of internal and external – it needs repetitions in right places, the presence of rhythm “will you drink the sky with her? // will you take care of her horrors?” «worlds are going by – fight by fight // snow is going down flake by flake”.
And then: “the enemy hunts the sky in your eyes // but hears he carols and waltzes”. The carols, maybe, stand here for the sacredness “the skies are full of the awesome love // the buckets – of holy water”, “they say at Christmas // you can walk on the waters // but the salvation is not guaranteed”. The everyday things are the background for the sacredness. And its details and images go monumental “we are creating a great epoch together // and it grows through us // the serpent dwells in the TV light // the rage dwells in the TV light // crawls out and hardens in hand”.
Another prominent feature of the book – its abundance in fragments you would like to quote and learn by heart, when the image is impossible beautiful and gets stamped in the memory: “the farewells are tearing off like buttons”, “the seagulls radiate // the first unmelting snow”. The pictures are epic and laconic at the same time: “the night is dying like a sacrificial angel // the galaxy of friends is pouring down from the lips // my land is a cradle of white spots // a collection of album reproductions”, “the rain is getting more than simple rain // than nothing than we // with every drop being // a young delighted choir girl // and her naked voice // saves the time from ruin”.
And here are some last words about the love overflowing those poems, free from prostituting or time-serving. The exalted feeling manifests itself in different, sometimes paradox ways: “I saw you neck and caressed it // I kissed the shoulder tans I learned // the music of Odessa night clubs // by clatter of your heels”, “love is always the final chance // to properly end the brutal job… // find the best one among us // and kill with a spade this bastard”. And there are some more bad girls whose heels left stilette marks on the poet’s heart.
Poems.
Published in March, 2014.
Original language: Ukrainian.
11550 words.
Ivan Baidak is a Ukrainian writer, whose first book ‘Me Personally to You Personally’ has become a bestseller and is already well-known among the Ukrainian readers. He is a skilled prosaist, fiction is almost his lifestyle. Debut novel is written in unknown for Ukrainian literature form of hypertext, so the author gave readers the opportunity to become their own story writer.
The book of short stories “Role games” fully revealed the author’s skills while critics called him one of the most interesting and talented Ukrainian writers.
This time the author turns from a lost romantic into a mature cynic. The intellectual philosophy of the book runs deep. It concerns the pursuit of life sense and quality. The author and reader are watching life, or, more likely, some supernatural forces put together adventure fragments into a jigsaw puzzle of destiny. ‘Role Games’ is a collection of ten challenging and exciting short stories with characters often having to decide what role to play in their situation.
The works of Ivan Baidak include the author’s complex psychological, original style, genre and stylistic diversity. Writer’s quotations are rapidly spreading on the Internet. Ivan Baidak has one of the largest Ukrainian writing blogs.
‘Role Games’
in original: Іван Байдак, ‘Рольові ігри’
Today’s literature process in Ukraine is as simple as it is complicated. Unknown becomes known and eventually disappoints. Words flow from everywhere, and one can hardly make out the chorus “listen to me… read me” of that cacophony. The author is driven mad by information excess when composing the text in which words really matter.
We are now certainly on threshold of something new, non-tendentious and unusual in the literature; calm changes to a storm of new feelings, styles, voices, not used to looking back at the past, do without sovietisms or obsolete clichés.
Ivan Baidak is a new wave writer, not spoiled by literary groups, convictions and principles. Moreover, he is a prosaist, that is, only prosaist and not a poet run out of inspiration who wants to do some prose for a change. His first novel Особисто я особисто тобі (Me Personally to You Personally) of 2013 has gained much critical approval and reader’s love less than in a year. But the main thing here, doubtlessly, is not PR, or favourable literary connections or prize winning – the main thing is that he is one of those few people sensing the word and feeling affection to every sentence, of those who can spend hours working at one episode to make his best of it.
The new Baidak’s book Role Games is a collection of ten short stories: challenging, exiting, diverse. The readers will be surprised, to say the least, comparing the book with Me Personally to You Personally – no hypertext this time, no linearity, the eventful plot of the stories absorbs the reader with every page, and the philosophic fragments will be again widely quoted. Each of the texts will attract, enhance and supplement the previous one, and the dynamism sometimes accelerates the action, sometimes slows it down to smoothness.
You will see both new and old Baidak: now a sarcarstic cynic who has keys from all the doors and never opens them just because finds it senseless, now a self-critical romantic, sometimes a daredevil about-turning the events to reach his goal.
We are not used to comparing the author’s life with his texts, but what do we mean by text? It’s what he wanted to say in the reality, but found another way to. Because what is life? It is the set of masks we change in different situations, having forgotten which of them was the initial one, and which is real. Life is a constant change of roles in this vortex of events. Life is a game and everyone plays as they want. These are the Role Games of Ivan Baidak!
Collection of short stories.
Published in August, 2014.
Original language: Ukrainian.
Rights: worldwide.
26618 words.
‘Me Personally to You Personally’
in original: Іван Байдак, ‘Особисто я особисто тобі’
Ivan Baidak is a young Lviv writer, the author of the book confidently entering the literature process of XXI century. This book is his novel Me Personally to You Personally. The novel is really new and fresh, for it is written in a special way: the use of hypertext and a kind of free choice of the plot are the features the Ukrainian reader is ready to perceive and appreciate.
The novel widely exposes the psychology of human relations: falling in love, passion, tenderness, intrigues – in the contemporary context. The main character has to undergo a lot of ordeals of time, patience, feelings. What will happen to him? Will he change after meeting his fate face to face – or wage a fight against it?
The central image of the novel Me Personally to You Personally is thirty years old Yura, who lives a life of a typical successful programmer: an apartment in a big city, job in a prestigious firm, pretty girls and a status of Don Juan in Kyiv and Lviv. He is pleased with his life and proud of its stability. Yura is a ladies’ man, he admires women and they inspire him. He takes the best from each of them, so becomes fastidious. The main character cannot live without the state of falling in love. He is an artist in finding grace, beauty, fine figure or simply naturalness. Yura hardly thinks if he needs the only one until Sasha storms into his life. When she appears, she triggers a quick and unexpected succession of events.
The plot of the novel is dynamic. It involves road trip as a symbol of change and meditation, there is a lot of sex, coffee and thoughts the author narrates sporadically in the first person. It is worth mentioning that secondary characters play an important part in the novel. They help Yura to understand himself, and the reader – to indulge in the events of the novel. The main idea of the book is the importance to get rid of all the fears of your future, to give yourself, or, maybe, not only yourself, a chance. The topic is actual for many people, especially young.
Me Personally to You Personally is a book worth keeping in your home library. It can be the key to understanding men’s way of thinking: Ivan Baidak has skilfully reflected the psychology and inner world of the character, the motivation and consequences of his actions.
A novel.
Published in January, 2014.
Original language: Ukrainian.
34151 words.
Позачасовий та позапросторовий мультидисциплінарний фестиваль Тернопільські нойзові вечори запрошує на концерт за участи норвезького музиканта Gaute Granli та місцевої формації Субпродукт / Subprodukt.
Подія відбудеться у дворику Тернопільського історико-меморіального музею політичних в’язнів (вул. Коперніка, 1)
Вхід – добровільна пожертва.
Ґауте Ґранлі (Gaute Valvatne Granli) у своєму сольному проєкті розвідує терен абстрактних і химерних територій. Комбінує спів, гітару, набір ефектів з аналоговим семплуванням, щоб створити похмурий індустріальний звук. Поєднує готові композиці] та імпровізацію. У дискографії митця два касетні альбоми на лейблі Skussmaal та цьогорічна повноформатна платівка від видавнитцва Drid Machine Records and Unhinged.
http://www.skussmaal.com/gaute-granli
пташки, пташки
ці фестони світла
вони – колючий дріт
*
мудрощі з-під магазину й церкви
а після випивки буду сцяти у вікно та кричати –
мабуть щось із блядь,
саме слово блядь,
ціла ріка повільного веслування потемки
*
психоделічний папужка
не спалося, то я встав,
поїв картоплі з цибулею,
а потім пестив твої перси й лоно.
ти розставила ніжки як песик;
дуже тебе люблю.
я не почуваюся виїбаною,
почуваюся обдуреною.
я не почуваюся виїбаною,
почуваюся обдуреною.
*
знаю про любов усе
любов для мене
Переклад з польської Юрія Завадського, 2018 рік за виданням Ilona Witkowska, Lucyfer zwycięża, Wydawnictwo: Korporacja Ha!art, ISBN: 978-83-65739-24-7,2017
я не розрізняю напрямків
бо я з країни якою проходить лінія поділу
на схід вавилонської вежі
тут усе чудово гоїться
кабінет психіятра в ґетто на розі
дають раду кожній рані
вогнетривке єврейське твориво
але ґатунків божевілля тут усе ж більше
як жіночих імен
роблю що можу роздражнюю собі легені
отрутою що пахне манґо заспокоюю
але все ж боюся того самого що моя дитина
що свині коли їх багато можуть з’їсти людину
Із 2000 року донедавна ця невеличка ґазетка була провідним літературним виданням тернопільського андеґраунду. Це не порожні слова, і доказом цього – майже повна відсутність літературних ґазет і журналів подібного ґатунку в Тернополі. Досі в Тернополі практично немає жодного пристойного літературного “органу”, а нечасті виплески залежаних текстів не рятують ситуацію.
Виготовленням цього диску укладачі хотіли підвести риску під п’ятирічною роботою на користь молодіжної культури. Хай дехто говорить, що ZВІРШІ нічого не зробили для України, і ми з ним погоджуємося, адже для України ґазета і не намагалася щось зробити. Цілеспрямована боротьба з провінційністю, котрою намагалися заразити тернополян митці зі сходу, завершилася пірровою перемогою ZВІРШІв. І це прекрасно. Укладачі часто повторюють, що написання вірша – це прекрасно, але ще краще – його знищення.
2000-2004
Літературна ґазета ZВІРШІ вперше з’явилася в квітні 2000 року в формі “літучки”, присвяченої зустрічі молодих тернопільських літераторів зі студентами Тернопільського педагогічного університету. Слово, що стало назвою ґазети, було придумане співукладачем Ю.Завадським, проте пропозиція назвати видання саме “ZВІРШІ” надійшла від постійного співавтора Т.Волинця. №1 і №2 ґазети займав простір одного двостороннього аркуша формату А4. Тут були опубліковані вірші Т.Волинця, С.Хміля, Ю.Завадського, І.Оршак та Р.Стеця. Перша появи ґазети викликала зацікавлення не тільки в Тернополі, але й за його межами. Декілька разів представники ZВІРШІв в різних формах з’являлися на сторінках часопису текстів та візії “Четвер” (головний редактор – Ю.Іздрик). В співукладачів не викликала здивування неоднозначна реакція на ґазету представників старшого покоління. Різке заперечення та іґнорування діяльності ґазети з боку старших письменників, науковців, керівництва Тернопільської організації НСПУ чергувалося із захопленням та щирою підтримкою.
З жовтня 2000 року ZВІРШІ розпочали досить активну роботу з пошуку нових авторів. Змінився і формат ґазети – з’явилися ще дві сторінки. Двосторонній аркуш формату А3 та покращений друк дозволив говорити про новий крок в розвитку видання. Саме тому жовтневе число ґазети було означене як “ZВІРШІ №1 оновлені”. З цього часу аж до весни 2002 року було опубліковано близько 12 едицій ґазети, а також один спеціальний випуск ZВІРШІВ під назвою “КРИМ” з передмовою кримськотатарською мовою, розрахований на молодь Кримської АР. Зі зміною формату та періодичності ZВІРШІ змінили й свої цілі. З неформального друкованого органу молодої тернопільської літератури це видання перетворилося на “інститут молодого автора”, маючи за мету пошук все нових і нових письменників серед молоді. З виданням спецвипуску “КРИМ” в ґазети з’явилася ще одна риса – багатомовність. З цього часу до співавторів починають активно долучатися молоді письменники, що пишуть іншими мовами, а саме кримськотатарською, польською, німецькою, португальською, англійською. На шпальтах видання побільшало перекладів та переспівів.
Практично з самого початку діяльності ґазети працював веб-сайт ZВІРШІв, на якому можна було ознайомитися з найкращими текстами, що були опубліковані в ґазеті.
З літа 2002 року до лютого 2003 не з’явилося жодного числа ZВІРШІв. Співукладачі пояснюють ці причини передовсім тим, що бажали уникнути утворення постійного товариства довкола ґазети, що би обмежило стильові та формальні виміри видання. На тимчасове припинення діяльності ґазети вплинули також й інші фактори – іґнорування або заперечення літературної вартості видання, створення перепон для його поширення. Особливо це виявилося з виходом ненумерованого числа ZВІРШІв в лютому 2003 року. Частину накладу було здано для реалізації за ціною собівартості в одну з книгарень Тернополя. В зв’язку з цим працівники цієї книгарні зазнали тиску з боку представників відділу преси та інформації та наклад довелося вилучити. З того часу з’явилася лише одна інтернет-едиція, проте досить великого розміру з повними добірками текстів авторів як з України, так і з-за кордону. Восени 2004 року з’явилася нова едиція ґазети під титулом “O sancta simplicitas!”. І цим сталося.
“Людина, яка дивиться крізь текст”
Попросивши старого друга Матіаса з Сант’яґо, що в Чілі, надіслати декілька нових малярських робіт, укладачі разом з чудовими полотнами раптом отримали відповідь на всі питання, які назріли зі декілька місяців мовчання ґазети. Один з образів з його робіт, що був поміщений на окладку цього диску, відкрив двері до правди. Найголовніше, все ж таки, людська істота, а не той текст, який вона продукує. М’якість людського тіла, вологість очей, тепло долонь, вітер у волоссі, цукерок за щокою – ось, що творить літературу, і ось, що вирішує її долю. Автор вільний до вибору, вільний до творення і знищення, до сортування та визначення, до перетворення і відновлення, до мовчання і смерті. Кажуть, автор помер. Але автор не зник, автор став сильнішим, творячи тепер не текст, а можливість тексту, творячи величну систему, залишаючи свою колишню принизливу ролю читачеві, який стискається до атома, активної частки, дозволяючи авторській системі заволодівати ним. Через те, на відміну від багатьох інших електронних видань, ZВІРШІ запропонували саме такий принцип класифікації мистецьких об’єктів, де авторові відводиться першочергове місце.
Кінець
Чудово потішати себе думкою, що література закінчилася. Тому на звершення хотілося би навести декілька цитат, які до ґазети і літератури взагалі не мають жодного відношення:
“Раніше ми розглядали раціональні алгебраїчні вирази, що містять тільки дії додавання, віднімання, множення, ділення і піднесення до степеня з натуральним показником. Далі будуть розгладатися і такі вирази, які крім цих п’яти дій містять також і дії добування кореня m-го степеня. Такі алгебраїчні вирази називаються ірраціональними” (Довідник з елементарної математики під ред.П.Ф.Фільчакова, 1975 рік. С.117)
“Ісус, знесилений, упав другий раз під тягарем. Здійснив те, що про Нього сказав пророк: “Я черв’як, а не чоловік, посміховище людей, презирство народу” (Пс. 24,6)” (Молитовник християнської родини, 1996 рік. С.129)
“ПІДСУДНИЙ: Наступного дня, в четвер і розпочав мої спостереження. Кожного ранку я, згідно з даною мені інструкцією, коло восьмої години або трохи пізніше приймав цю таблетку. Приблизно о пів дев’ятої я виходив з готелю і йшов на площу Карла. Недалеко від будинку ч.8 я чекав приходу Ребета” (Московські вбивці Бандери перед судом, 1992 рік. С.171)
Мы вдвоём собрались куда-нибудь
между густым тёмным небом
и чёрною пашней.
Казалось, такое вот небо — моё,
и земля с перегноем — вроде моя.
И мы остановились, и этот как будто конец дороги
не был концом, также как небо с пашней
не были нам границами.
В потёмках мы развели меж собой костёр,
смотрели друг другу в красные лица.
Мой нежный друг, я спал на твоей груди,
незаметно пил росу слюны у тебя изо рта,
тайком обнимал себя твоею рукой,
по крайней мере, мне так казалось.
Мне казалось, что твоя нежность —
где-то между густым предгрозьем и ранней жатвой,
между смертью параноика и рожденьем свободного человека,
между светом мохнатого дня и темнотой моих внутренностей,
я был весь пред тобою,
и ты подошёл ко мне,
по крайней мере, мне так казалось,
и кинул алеющий уголёк
мне за ворот.
Ми засвітла намірились кудись удвох
між темним густим небом
і ріллею чорною.
Здавалося, що небо таке – моє,
і земля з перегноєм – ніби моя.
І ми зупинилися, і цей уявний кінець дороги
не був кінцем, як і небо з ріллею –
ніякими кордонами для нас.
Потемки ми вогнище розпалили поміж собою,
дивилися на свої червоні обличчя.
Мій друже ніжний, я спав на твоїх грудях,
непомітно пив росу твоєї слини з рота,
і потай обіймав себе твоєю рукою,
принаймні, мені так здавалося.
Мені здавалося, що твоя ніжність –
десь між густим передгроззям і раннім врожаєм,
між смертю параноїка і народженням вільної людини,
між світлом волохатого дня і темрявою моїх нутрощів,
і я був увесь перед тобою,
і ти підійшов до мене,
принаймні мені так здавалося,
і кинув червону жарину
мені за комір.
17 noiembrie 2017 e ziua în care comerțul online din România ar trebui să explodeze. De Black Friday se blochează rețelele și credem că și timpul trece mai ușor. Dar pentru că nu suntem neapărat specialiști în e-commerce, ne pregătim de ceea ce știm mai bine: performance, multimedia și improvizație. Îi vom avea alături la Blitz Show Revival – Special Edition pe Yury Zavadsky (Ucraina), Cosmina Moroșan (România) și pe Alien Lama (a.k.a Octavian Untilă, România). Spectacolul/concertul/tripul va avea loc vineri, 17 noiembrie la ora 19 în deja clasica noastră casă, subsolul de la Green Hours (Calea Victoriei 120). Anca Bucur și Iulia Militaru vor asigura momentele de trecere.
Despre autori
Yury Zavadsky este autorul a zece cărţi de poeme, dintre care trei sunt de poezie sonoră, singurul poet ucrainean care face sound poetry. Este editor, performer, organizator de workshopuri şi promotor al poeziei sonore în Ucraina. Este membru al formaţiei ucrainene Subprodukt. Este, de asemnea, traducător de poezie din limba polonă.
În 2010, împreună cu Andrei Ruse, scriitor, promoter cultural şi administrator de situri literare, şi Gelu Vlaşin, am lansat show-ul Ringul de vorbe, în Shelter Pub. Conceptul a evoluat rapid. Atât de rapid, încât colegii mei au obosit şi s-au retras. Peste o lună, l-am reluat sub numele de Blitz Show, în Old School Pub, împreună cu poetul şi fizicianul Marius Surleac. Conceptul a presupus crearea unui site, atragerea de parteneri, promovarea diverselor evenimente culturale şi organizarea probelor. Am „angajat” chiar un PR şi un fotograf. Pe lângă scriere creativă, probele îşi propuneau să verifice şi spontanenitatea, capacitatea de improvizaţie, fantezia, umorul şi abilitatea de a interacţiona cu publicul. Astfel, printre cerinţe se numărau spunerea de minciuni, răspunsuri la întrebări din public, interpretarea unor fragmente de teatru, karaoke literar etc. Publicul plătea bilet de intrare, tocmai pentru a semnala că efortul artistic are preţ. De asemenea, între probe aveau loc proiecţii de clipuri cu slam poetry sau referitoare la blogging, muzică şi imagini cu scriitori importanţi. În cadrul show-ului se puteau face şi lansări de carte, expoziţii de pictură şi sculptură, recitaluri actoriceşti. Moderatorul rămânea constant în dialog cu publicul; câţiva studenţi au realizat pancarte amuzante care anunţau rundele următoare, ca la box; se aruncau chiar petarde – pe scurt, întrebuinţam orice putea electriza atmosfera. Am descoperit, astfel, că scriitorii pot produce entertainment de foarte bună calitate. Clasarea competitorilor se făcea în funcţie de notele oferite de public. Interactivitatea era răsplătită de câştigurile în cărţi şi reviste, multe dintre ele asigurate de parteneriatul cu BuyBooks. De ce nu a continuat show-ul? Pentru că publicul a ajuns să fie alcătuit din mereu aceiaşi oameni, mulţi dintre ei fiind foşti concurenţi, recompensaţi material de organizatori în cazul în care câştigau competiţia cu alţi 2-3 rivali. Faptul că radiourile şi televiziunile nu s-au arătat interesate de un astfel de entertainment cultural probează două lucruri: pe de o parte că massmedia româneşti încurajează subcultura şi ţintesc o audienţă masivă, slab educată, pe de altă parte, că percepţia asupra culturii este una rigidă, scorţoasă, iar aici mă refer la posturile cu specific cultural. (Felix Nicolau)
Blitz Show a devenit oficial Blitz Show Revival pe 26 februarie 2015, când am intrat (deloc timizi) în cușca ideilor pentru performance, multimedia și improvizație. Pe 16 martie 2017, Blitz Show Revival a beneficiat de primul invitat străin, în persoana lui Claus Ankersen, poet și performer din Danemarca. Jurek Zawadzki este al doilea invitat de peste hotare pe care îl propune Blitz Show Revival.
Амфітеатр:
20 липня:
13:00 – Тернопільська поезія мертва (Воробйов, Вітяк, Грушовська, Боденчук, Мукомела, Лисенко, Пінчак).
14:00 – Юрій Матевощук
15:00 – Юрій Завадський
16:00 – Вільний мікрофон
00:00 – Театр «Метаноя»
01:00 – Некомерційний медіа-проект «Ukraїner»
21 липня:
Амфітеатр:
10:00 – Лекція Олексія Широкова «Ранкова кава»
11:00 – Лекція від фітнес-інструктор Олександра Макарова: «Здоровий спосіб життя. Вегетаріанство».
12:00 – Лекція «Українські бренди» від Богдана Ославського.
13:00 – Макс Кідрук. Передпрезентація “НОІМ”.
14:00 – Віталь Рижков.
15:00 – Андрій Любка. Презентація книги “Саудаде”
16:00 – Вільний мікрофон
00:00 – Театр вогню «Нікалекс»
01:00 – Показ чеського фільму “Коля” від Чеського центру у Києві.
22 липня:
Амфітеатр:
10:00 – Лекція інструктора з медитації “All we need is Love”.
11:00 – Лекція Володимира Зінкевича «Мандруй автостопом,
а не використовуй його».
12:00 – Лекція Олега Кошли «Подорожі – дешево та зручно».
13:00 – Вільний мікрофон
14:00 – Клаус Анкерсен. Презентація книжки “Несподіваний збіг”
15:00 – Сергій Жадан. Презентація книги “Тамплієри”
00:00 – Театр «Танець Всесвіту»
01:00 – Показ чеського фільму “Самітники” від Чеського центру у Києві.
23 липня:
Амфітеатр:
11:00 – Лекція Володимира Стуса «Грузія та Вірменія – вирушити
і повернутися».
12:00 – “День батяра і махабунди в Тернополі від Володимира Окаринського
13:00 – Вікторія Диkобраз
14:00 – Дмитро Лазуткін
15:00 – Юрій Іздрик та Григорій Семенчук. Поетичні читання та презентація книжки Іздрика “Папіроси”
00:00 – Файне шоу від “Dance academy “KICKIT”
01:00 – Показ чеського фільму “Кобри та вужі” від Чеського центру у Києві.
Не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима.
Шостий міжнародний фестиваль експериментальної музики та медія-мистецтва. Проходить у Тернополі з 2012-року як триденний маратон.
Фестиваль Гамселить пройде вже шостий раз. Кожної весни він збирає у Тернополі шанувальників передової електроніки та експериментального мистецтва. Декілька років тому він почав супроводжуватися виставкою медія-арту. На фестивалі вже виступали десятки видатних музикантів з України та Европи. Цього разу крім вітчизняних достойників будуть представники Бельгії, Канади, Німеччини та Польщі.
Окрім музики фестиваль це і просто чудова нагода потусити вихідні у Тернополі, потинятися по закладах, почілитися біля озера, насолодитися мега-смішними цінами:) Кінець квітня прекрасна пора для цього.
Основні події фестивалю відбуватимуться у цікавій льокації в центрі міста, яку ми оголосимо трішки згодом.
Аби ти відчув себе людиною, з руками й очима,
хтось повинен перерізати комусь горло. Аби ти дійсно зрозумів,
що ти почуваєш, коли цілуєш свою однокласницю,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб тобі раптом потеплішало,
і сніг танув на долонях, хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби ти радів поступу довкола та сміливо витрачав гроші на власні зручності,
хтось повинен перерізати комусь горло. Аби ділитися з коханцем ковдрою,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб ти роздивлявся напружені брови незнайомки,
поки вона спить на сусідній полиці смердючого радянського плацкарту,
хтось повинен перерізати комусь горло. Аби ти чекав дочку біля її школи,
а вона бліда від хвилювання бігла до тебе тонкими своїми ногами,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб тобі приходили несподівані листи
з подарунками та запрошеннями, а ти, не відкриваючи,
кидав їх у сміття і брався до роботи, хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб ти міг думати про втрачене, котрого більше, аніж здобутого,
бо тобі бракувало сміливості визнавати свою несміливість,
хтось повинен перерізати комусь горло. Аби ти мовчав і мовчки радів,
що з тобою поети й актори гутарять як зі своїм, хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби тобі було тепло від холодного помідорового соку,
що гасиш його тягучістю вогонь дешевої горілки, хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб друг твій, упившись, пропалив цигаркою дірку у твоємі лікті,
хтось повинен перерізати комусь горло. Аби ти міг дихати гуркотом старечих мотоциклів,
що гублять себе по-троху з кожною краплею мастила на асфальті,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб твоє кохання ставало ще ніжнішим
і навіть прозорим від спільних зусиль досягнути якогось орґазму,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб убивці були ніби діти
перед обличчям твоїх віршів, розгублені, хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб ти не боявся зустрітися поглядом із незнайомцем,
що натирає долонею свого налитого хуя, удавано ховаючись за зіржавілим трактором,
хтось повинен перерізати комусь горло. Аби ти врешті наважився користуватися
перевагами сучасних комунікацій, бо твоя вразливість насправді нікого більш не вражає,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб ти міг виживати за рахунок різниці вартостей,
і радіти кожній заробленій гривні, хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоби вдалося тобі утекти з міста, що стоїть на смітті та собачому гівні,
хтось повинен перерізати комусь горло. Аби твоя впевненість була опорою для інших,
а сім’я твоя була закритою, ніби мушля, хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб ти мовчав, коли тебе вбивають, хтось повинен перерізати комусь горло.
Радість раптом поміж усіх, і ти щоб радів з усіма, хтось повинен перерізати комусь горло.
А тепер у церкві сільській щоби покірно стояв, збираючи в ноги холод і цвіль у легені,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб сорочка вранці випрасувана,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб пошанівок і ввічливість,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб курка варена, петрушка й чебрець,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб вервиця-транквілізатор,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб чинний квиток,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб світанок,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Уся моя любов виснажена, уся моя любов…
Нова поетична книжка Юрія Завадського “Тілом” 2017 року вкотре змінює напрям поетових вишуків, трансформує українську мову та розпросторює поетичну форму. Як завжди, ця книжка буде цікавою шанувальникам сучасної поезії, адже кожне наступне видання Юрія Завадського – це дуже суттєвий крок далі, і традиційно це неукраїнська поезія українською мовою. Книжка позачергова, насичена кров’ю нашого часу, спермою надій, сексом розчарувань. У віршах – насильство та безбожжя, людина з її силами та безсиллям, людина-тварина та людина-бог. Усе, що постає на цьому перехресті, утворює густий текст, котрий говорить про значно ширші світи, аніж його слова можуть це висловити.
Аби ти відчув себе людиною, з руками й очима,
хтось повинен перерізати комусь горло.
– таким віршем книжка розгоряється, а тексти дискутують поміж собою, персонаж губиться між вірою, людськістю та соціальним укладом, і його статевість, ймовірно, залишається ключем до книжки. Відчуваючи себе тілом, персонаж будує себе без початку та кінця. Коротка певність себе це лише коротка мить, котра здається стабільністю. Врешті, це людиноявлення, коли всі чекали богопояви.
Ми сідали на пластикові сумки, щоби
не примерзнути до крісел, або на кольорові
журнали. Я ніколи такою не буду, я говорила, як оті
люди, що зараз під нами, усі такі
з паперу та друкарської фарби. Любов уже
назавжди перша, до скону і до кінця
травня. Писання не так, як тепер, без участі
комп’ютера й есемесок, аркушик, переданий
під партою на уроці біології: як задовго витримаєш
із заплющеними очима?
Певний польський поет носить дві пачки
бо коли йому душно то палить лайтові.
Мені поки що бракує на дві пачки
але надійде час і куплю собі чотири
і буде такий день що не запалю.
*
Томаш Пулка (1988-2012) – польський поет, пов‘язаний із краківським літературний середовищем. Вивчав полоністику в Яґеллонському університеті. Автор п’яти поетичних книжок. Разом із Романом Пробощом, Лешеком Онаком, Лукашем Подґурні та Пйотром Пулдзяном Плуценнічаком творив артблоґ “Тихий Набіау”. Був учасником групи “Перфокарта”, котра займається кібернетичною поезією – її творенням та просуванням. Страждав роздалами, після невдалої спроби самогубства лікувався. Не приховував того, що вживав наркотики, а його улюбленою формою “нарконавтики” були психоделіки. Внаслідок трагічного збігу обставин втонув ув Одрі 9 липня 2012 року.
Україна запрошує митців на резиденції в сільській садибі
Учасники проведуть один місяць у затишній садибі посеред лісу на заході України (Тернопільщина) у тиші заповідної природи та творчої концентрації. Тут вони під одним небом працюватимуть над власними творчими проєктами. Резиденції стануть місцем зустрічі різних мистецьких практик, культур і поглядів. Ми хочемо створити простір, де творчість народжується з діалогу, співпраці та натхнення.
Тематика резиденцій:
Червень 2026 – образотворче та сучасне трансмедійне мистецтво
Липень 2026 – прикладні мистецтва, включно з промисловим дизайном
Серпень 2026 – музичне мистецтво та сучасні музичні практики
Вересень 2026 – літературне мистецтво: поезія, проза, нон-фікшн, драма
Дедлайн подачі заявок: 23:59, 19 квітня 2026 року.
Подати заявку: https://cutt.ly/EtPqANLM
Two boys from a small village near Lubaczów take their first steps as the smugglera. Ukrainian cigarettes “Prima”, vodka “Chlibnyj Dar”, candies, halva and ketchup are transported across the Ukrainian border in the trunk of a navy blue passat. Sensej, a local business shark, tries to take his charges to the next level. A mysterious parcel to Ed from Przemyśl is at stake … Smugglers are not only a thriller about a provincial mafia, but also a picture of a Podkarpacie province – anarchic and reluctant to strangers.
‘Carols and Waltzes’
The book of short stories “Role games” fully revealed the author’s skills while critics called him one of the most interesting and talented Ukrainian writers.
‘Role Games’
‘Me Personally to You Personally’
