Роберт Рибіцький народився 1976 року в Рибнику (Сілезія). Поет, педагог, редагував мистецький часопис «Пляма» в рідному місті, працював в польському тижневику «Новий час» у Лондоні. Вивчав право та польську філологію в Сілезькому університеті. Мешкав у багатьох містах Європи, наразі затримався у Кракові. Роберт досліджує поетичну мову, спонтанно й зумисне впроваджує до свого арсеналу різні літературні форми і технології віршування, вивчає та випробовує античну метрику на матеріалі сучасної польської мови. Видав дев’ять книжок. За книжку «Dar Meneli» отримав 2018 року Нижньосілезьку літературну премію «Juliusz».
Вранці ми погодилися піти на цвинтар. Старі міста мають таку особливість – добряче залюднені цвинтарі: й усі значення цієї фрази нам пасують. У Кракові поховані особи, до яких часом годиться піти на могилу. Кілька років тому я шукав на Раковицькому цвинтарі могилу Богдана Лепкого. Знайшов Осипа (Юзефа, як зазначено на плиті) Назарука, Марека Ґрехуту, Віславу Шимборську, але не Лепкого. Аж згодом, розплющивши добре очі, видивляючись кожне слівце на замшілих пам’ятниках, я таки його знайшов – має Богдан Лепкий пів могилки, чи навіть третину. Врешті, йому вже байдуже. Того ж дня я вирушив на інший цвинтар, на Сальватор, до Корнеля Філіповича. Знайшов там не лише його, але й Марію Ярему. Не кажучи вже й про силу-силенну інших знайомих імен. Оля Малецька сміється, знову сміється, повертається до цієї теми і знову сміється: «Добра ідея: ходити з письменниками на цвинтарі, тепер мода на смерть,» – каже.
Цього разу, вирвавшись за свободу після десятиденного карантину, я мав намір ще раз навідатися до Корнеля. Ковід, хай йому чорт. В Україні ми з Юрком Матевощуком видали дві книжки старого, і на додаток ще книжку Юстини Соболевської про Корнеля. А 21-ий рік Консульство Польщі оголосило роком Філіповича «на підлеглих йому територіях». Так виходить, що Філіповичеві підлеглі будь-які території, натомість Консульство має лиш три області України. Все ж добра справа вийшла в нас, як виявилося.
Роберт Рибіцький мені каже:
– Я знаю околиці Сальватора. Ідемо!
Поки ще язик не розпрацьований, а мова – поскладана в парадиґми, питаю його:
– Що говорить літературна критика про твої книжки?
– Не дають собі ради. Є кілька критиків, які не розуміють, але дуже хочуть щось написати. Виникають лише якісь скандали, виходить лише буча. Більшість каже, що Роберт Рибіцький пише так, бо курить марихуану. Не йдеться, наприклад, про сюрреалістичні традиції чи щось подібне. Багато критиків читають лише та винятково польською мовою, польську поезію, і в цьому грузнуть. А ті, які читають англійською – грузнуть в англомовній літературі. Відомо, що я, наприклад, надиха ́вся Паулем Целаном, і читав інших авторів різними мовами. Аванґард для мене є міжнародним. А тут тупик, в них немає цього «міжнародного» мислення, немає зустрічі культур. Ідемо?
Минаємо вулицю Дітля, повертаємо на вулицю Саре (варто вимовляти по-місцевому, щоби бути зрозумілим: Сареґо). Тут показую Робертові колишній осередок ОУН, під номером 24. Місто порожнє, хоч погода чудова. Ковід, хай йому чорт. Трохи хмар, трохи неба. В магазині беремо два міцних пива та йдемо під Дембніцький міст. Багато спогадів із цим мостом – вперше, коли студентом приїхав до Кракова на курси польської мови, ходив цим мостом роздивлятися Старе місто. За мостом – торговий центр «Юбілят». Біля нього тепер халабуди зі швидкоїжею. Колись там був обмін валют. Я писав тоді різне, але «ready made» особливо шанував. Закохавшись в одногрупницю, написав їй вірш польською мовою, частково скопіювавши напис на обміннику: «DM (dlaczego milczysz)». Це ввесь вірш. Сучасній людині абревіатура «DM» нічого не говорить. До впровадження в обіг євро кожна європейська країна мала гарні, різні, часто смішні гроші. 500 франків – величезна жовта серветка. Грецькі драхми – ґалерея бороданів і не менш фантастичних тварюк. 100 німецьких марок – синювата княжна з довгими сережками. Курсу «Deutsche Mark» не пам’ятаю, але завартували вони для мене більше: сталися скороченням на той час найважливішого для мене запитання: «чому мовчиш?»
Сидимо з Робертом біля мосту:
– Червоні хробаки. Копулятори. Онде, дивись, чистотіл, «boli oczko» польською, – приглядаюся. Де ж ті хробаки?
На лавці трохи мулько, і берег річки залюднений. Хтось бігає в обяглих штанах, і його м’язи здригаються з кожним ударом стопи об асфальт. А хтось жене велосипедом, наче він один у світі. І йому байдуже, що смітники, до яких щоразу хтось викидає якісь дрібниці, і лавки, на одній з яких ми з Робертом потягаємо з бляшанок, дивним чином опинилися саме вздовж велосипедної доріжки.
– Важливо, щоб ми ставали понад усім цим, попри ці всі суперечки націоналістичні, шовіністичні, ксенофобські – таким чином щось відбувається, щось будується. Ми нічого не знаємо одне про одного, бо не спілкуємося. Говорять про Міжмор’я, але ми ж нічого не знаємо про чехів, словаків, румунів. Це все окремі планети, острови. Зустрічаємося деколи над якомусь фестивалі: Привіт, радий познайомитися! Я не дивуюся політикам, які крутяться так як крутяться, але якщо почнеться якась війна, як на сході України, – вона може тривати навіть сто років. У вас вже – 7 років! 7 років!
Всупереч швидкорушним роверистам, наражаючись на небезпеку зіткнення, викидаємо бляшанки до смітника та йдемо берегом.
– З багатої родини не буде анархіста. Анархія? – кажуть мені: дурниці балакаєш!
Доходимо до місця, де впадає до Вісли річечка Рудава. За річкою – монастир сестер Норбертанок. Тут знаний чи незнаний закуток бузерантів: в часи давні та славні тут збиралися юнаки, охочі позасмагати голяка. Сестрички мали відтак причину пишатися своїм духовним вишколом, відвертаючи очі від такого видовиська, або ж упадали в транс, свердлячи очицями голі тіла. Думаю, і те добре, й інше непогано. Тодішні бузеранти, свобідні від ґендерних стереотипів, цим робом зміцнювали дух норбертанок. Роберт вирішує підтримати традицію своїм скромним вкладом, відтак стає сцяти під вікнами монастиря. Я не наважився, про що потім пошкодував.
– Я із Сілезії, – балакає Роберт. – Там у нас існує етика праці, я ж перескочив у прошарок інтеліґенції: в нас цей класовий розподіл існує завжди. Те, що говорив Маркс про боротьбу класів – це кльово, бо показав усю правду, як ці структури функціонують, а до нього цих речей ніхто не бачив. Ти уяви собі, що хтось із робітничого району стає поетом! Це ж цілком інший рівень. Я знаю, що були у наших краях митці, прозаїки. Пригадую, здається, Лукаш Орбітовський, говорив, що писав для свого просування в суспільстві, що він із біднішої сім’ї і так далі, і писав, щоб не просто покращити свої побутові умови, а передовсім повірити в себе, відчути себе по-іншому. У нас – усі робітники, всі працювали на електростанції, і купа дітей – найбільший в історії Польщі демографічний приріст! У нашому будинку 400 мешканців, з них 120 дітей. Після уроків ми рили, як трактори, все руйнували на подвір’ї. Кажуть, що це вплив електрики. Такий електричний Олімп!
Поки говоримо, дорога тягне догори, поміж вілли, старші та новіші. Ліворуч – вулиця Ґонтина. Кажуть, це нове слово, яке позначає стародавню реалію. Ґонтина – наче капище, але це слово створене чи помилково вжите прикінці 19 століття. Існують натомість старі слова: кутина, купішта. А вулиця собі існує – це побіч шляху до кладовища на Сальваторі.
– Дивись, Мілош [Бєджицький] був під впливом дядька Томажа Шаламуна, який у Словенії створив увесь аванґард – він це виссав як із цицьки матері, в нього поетичні вітаміни як твердий хуй, ніхто такого не має, курва, ніхто, шариш? А про метричні стопи – нема з ким про це говорити. Дам комусь аркуш, де я записую собі всі метричні стопи, вони так подивляться і віддають зі здивування. А коли я давав Мілошеві – він перевіряв, чи там усе в мене добре. Розумієш? – сміється голосно Роберт, поки ми перед цвинтарем звертаємо в тісну вуличку праворуч. – І як мені робити поезію в цьому привіслянському краї? Мене вже шляк трафляє. Я займався цим віддавна, і до університету, і після, а тепер я подумав, що оскільки я зробив такі речі, як «Happy Dada», «Спів чеських птахів», що є повним усуненням мистецького еґо, то я зміг би зробити класицистичну революцію, і я це вже роблю. Роблю спондеї, молоси. Література – це важка робота, як у шахті. А мистецькою стратегією багатьох є лизати дупи. Я такого наслухався, такого надивився після смерті Адама Заґаєвського! Чувак шарив дзен, я мав із ним про що говорити. У польській поезії дуже часто чути дух якогось офіціозу, часто з допомогою поезії можна десь просунутися й отримати роботу, наприклад, посаду ректора.
Ми звернули, вуличка без асфальту, наче вже й не Краків. Називається вона Панорамна (насправді: Панорамічна). Дійсно, трохи далі на пагорбі видно шматок міста, – і ми високо над ним, наче дивимося на поштівку. «Ведута» – таке слово вжив Роберт, коли став коло мене. Питаю, що воно таке. Каже, що «краєвид». Шукаємо місця поміж деревами, щоби посцяти. Мене вже порядно підтискає. Дивимося: там люди. А ось берізки. Але тут хтось чимчикує. Онде! Ні, ці хащі – живопліт, за яким біля вуликів порається чоловік. Вирішуємо не грати вар’ятів, обираємо перше-ліпше дерево. Чому біля дерева? Неандертальці в наших ґенах навіюють нам рецепти виживання, мабуть. Звільнившись, Роберт зголошується з потребою закурити. Йдемо в напрямку до кладовища, а навпроти білява дівчина зі слухавками на вухах. Роберт питає ґречно, чи не має вона цигарки. Дівчина лякається, знімає музику з вух. Роберт повторює, а вона відповідає англійською, що не розуміє. Я хочу підхопити естафету в розмові, яка ніяк не розгориться, а Роберт випалює англійською. Але дівчина не має цигарок, на жаль. Сунемо далі. Навпроти хлопець у лискучих шкіряних мештах, суперчистому костюмі, добре поголений і пострижений. Ми біля нього, мабуть, як безхатьки. Але Роберт усе ж питає про цигарку. Яке щастя: Роберт затягується і випускає дим поміж пожовклих зубів. Сонце тепер світитиме йому яскравіше. Каже:
– Якби я був багатим – втратив би друзів. Я отримав літературну премію – і знаєш, що зробив? Я одразу зателефонував до друзів, які мали проблеми. Питаю: скільки треба? Я бачив по їхніх обличчях, як їм полегшало. Це може й собі на шкоду. Є люди, які мають мільйон доларів, але насправді мають менше за мене, мають пів усмішки на місяць.
Входимо на кладовище, шукаю сектор SC9, ряд 8, місце 8. Шляхом зупиняємося біля кількох могил. «І цей тут!» – каже Роберт, показуючи напис: «Анджей Вайда». Шукаємо Корнеля Філіповича. «Є! Є! Ко-р-не-ль!» – кричить щосили, я ж біжу до нього. Він не вгаває: «Ярема! Марія Ярема теж тут!». Лежать тут Корнель, його мати Станіслава, дружина Корнеля малярка Марія Ярема і її сестра Броніслава. Могила гарно прибрана, свічки, хвоя. Не впізнати! Пригадую, що минулого разу мені довелося вирвати високу траву, щоби прочитати напис на камені. Мама Філіповича мешкала з ним на вулиці Лео (краще: Леа), будинок 23. Він піклувався про матір до її смерті. Марія важко хворіла у п’ятдесятих, довелося робити на той час геть експериментальну пересадку кісткового мозку. Донором стала її сестра Броніслава. Але Марія померла. За рік – і сестра. Корнель піклувався про обох особливо сумлінно. Я би здурів, мабуть.
Юстина Соболевська в книжці про Філіповича написала про те, що традиційно на могилі Корнеля багато не говорили, а курили цигарки. Також пили «корнелівку» – домашню лимонну наливку. Половина справи за нами. Тепер дістаємо з наплічника наливочку і по черзі ковтаємо з пляшки, порушуючи застереження. Ковід, хай йому чорт.
– Гарна подорож у нас склалася, дякую за запрошення. Ми постійно у своїх думках, треба деколи й виговоритися. І ми прийшли в добре місце. Агов, ви не одні! – гукає Роберт до могили. – Їм випало зростати після 1918 року, відколи можна було польською викладати і так далі, можна було робити якусь культуру… Мені здається, що основою цього стала Австро-Угорщина, як ментальний прототип сучасної Європи, – проповідує Рибіцький, роблячи щоразу довші паузи між реченнями. – І саме Львів, і його театри, де працювали Бой-Желенський, Фредро… Львів був тоді, певне, більшим містом за Краків… Львів був ментально знищений за радянських часів. І щось подібне можна сказати про Вроцлав, але були там Карпович, Ружевич, Ґротовський… Бракує мені цигарки, тому не маю в синапсах відповідного руху, не можу швидше думати. Кажеш, вони тут курять лише? То може недопалки якісь лежать?
14 квітня 2021 року, Краків
Роберт Рибіцький, з книжки “Dar Meneli”
*
Шум,
шум, гам,
гам.
Рентґен слова,
рентґен слова,
ненастанно
не повторювати
і не відворювати,
відсуватися
і повертатися.
Зблизька,
здалеку:
форма кола.
Внутрішнє я
близько слова,
воно саме
як прищеплене,
ніби хотіти
вишуками
знайти засяг
того чогось.
Чогості.
До межі пізнання!
“познаня”.
Слово. Крутитися. Як. Торнадо.
Всі. Конструкції. Думки.
Як. Експонати. В. Музеї.
*
Добрий день
мене звати,
називай мене, із
себе тінь,
без затинань
плямкань і плескань,
коли телеграфічне стоп
сповіщає очам
кінець клітки
комунікату і лоґіки батога,
коли блиск думки розріджує мряку
а в сумці з лоґо
полотняний міх
*
Ружевич акбар
жебраки канючачи пожертву
випробовують нашу людськість
мовчки оголошую свій екзистенційний занепад
думка сучасної людини повинна продертися гулом інформації
на підвіконні лежить щось таке
що скидається на мишаче гівно
не було ніякої бесіди яка би кудись привела
на межі звареної свідомості
епоха коня добігла кінця
*
Урок поезії
(спів чеських плахів)
Дудлідлі. Дудлідлі.
Ти ти диделліллітити.
Уліє-уліє.
К-сік.
Ти ти диделліллітити.
Д’єп! Д’єп! Цірвід, цірвід!
Кик, к’єк. Кик к’єк!
Тиюплі. Тиюплі.
Кльо кльо кльо…
Ґу, ґу, ґу!
Крюкрюкрюкрю!
Гу.
Ґ’ю, ґ’ю. Диїдию. Кйив-кйив!
Гу.
Квойкві-кві-кві!
Гу.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.