Віддалі, чорне птаство.
У подарунках, спостерігаючи
за словозміною, пишу
чоловічне.
Мотори, мотори.
Лише вороння залишається
жити на цих пристанках,
прикурює на заправках,
галасливе та горде,
без походження.
Чи існує музика
поза цією музикою,
чи існує щось банальніше за
їхні смаки та звички?
Щось дуже статеве
у цих постатях,
ніби їхні напрямки,
їхні авта-бляшанки
та пальці, пожовклі від диму,
суть надто важливими
для таких доріг, невиразних та другорядних.
Їхній вирій тут, під ногами,
батьківщина – звалища та рілля,
цигарка, притлумлена підошвою,
юна циганка, котра надто горда для випадкової любові,
і для котрої граматичний рід – проста формальність.
© Юрій Завадський, 2016