Я виїжджаю вранці із Кракова до Кшешовиць. Наче дощ. Бачу певен час околиці, потім влітаю поміж високих стін звукопоглинальних екранів. Нічого не бачу, відчуваючи, як мене починає нудити від пульсації однакових синіх ліній стовпів та блакитних площин огорожі за вікном: і я не думаю, чи це потяг пролітає в цій траншеї, чи траншея пролітає вздовж потяга. Я ще не знаю, що він мені скаже, що його відгородили від світу, що не любить метра у Варшаві, що хоче дивитися у вікно на Малопольщу, що його нудить від краєвиду, якого немає.

Його голос учора був жвавий, із якоюсь ноткою надмірності, з підсолоджувачем. «Не п’ю тепер, після лікування. Навіть вірші пишу,» – сказав. Я на мить замовк, бо не знав, як відповісти. Минулого разу, коли я потрапив у Краків на «Фестиваль Мілош», я зателефонував йому відразу з летовища, але його п’яна в’язка мова заледве надавалася до розуміння. Тоді помер його батько.

а потім годилося нам попрощатися.
потяг, червоні лампи в останньому вагоні
як жаринка, що віддаляється в очах.
мішки з листям, зіперті на дерево,
може скульптури з подиху та стрімкої води. може:
тож так не було. не тоді
того року почався час,
що біжить для всіх,
крім тебе.

Зустрічає мене на пероні, в тактичних штанах, кашкеті, з наплічником. «Я не п’ю, а тобі подарунок,» – витягує овальну пляшку. Прозора горілка: я люблю горілку. «Торунська на картоплі». Потяг поспішно їде геть, а ми залишаємося одні на пероні. Ховаю пляшку до свого наплічника, йдемо. Намагаюся наслідувати його крок: швидкий, різкий. Він так само говорить: має багато зауважень, коментарів, різкуватих, часто емоційних. Беремо каву на заправці «Орлен» неподалік залізничної станції.  Ми йдемо вулицею, повертаємо до парку, який більше нагадує густий ліс. «Я народився у Кракові. Моїх батьків направили на роботу до Кшешовиць, батько – інженер, мама – вчителька. Мама вже старенька, має деменцію. Ми не розуміємо, коли старіємо, ми вважаємо, що надалі залишаємося такими самими, як і раніше. Це подібно до алкоголізму: п’єш і не відчуваєш, що ти вже інший, що ти не поводишся так, як поводяться люди зазвичай. Тут люди приходять пити горілку,» – показує закуток, де починається брукована дорога вгору. Лежать пляшки. Кава гаряча, вибризкується з-під накривки мені на кисть. Я боюся її пригубити – зазвичай напої на заправках видаються всупереч законам фізики гарячішими за окріп.

Кілька днів тому мене пригостив картопляною горілкою Зємовіт Щерек, кажучи, що пити її неможливо. Це «Оковита тенчинська на картоплі», яку я запримітив на Інстаґрамі: Януш Палікот її так смачно ковтав із чарки. «Палікотівська. Дорога,» – я сказав тоді. Щерек прижмурився, намагаючись розгледіти ціну чи лише пляшку високо на полиці кнайпи «Гарний пес». Ядзя, яка поливала цього дня за баром, наче знехотя посміхнулася. Вона завжди так посміхається, ніби знає, де вхід у пекло. Я вихилив чарку: гостра, зі смаком чорнозему. Картопляна горілка так само важко ввійшла в мене, як грузинська чача. Але особливість чачі – відразливий запах на межі найгіршої самогонки та ацетону, важка дорога до стравоходу через рот. Чача залишає де-не-де плями смаку на язику – солодке та гірке. Обпікає прокушені губи та щоки, – тоді розумієш, що не все з тобою гаразд. А коли минає вона всі сфінктери – розпалює ватру в шлунку, гарячу та тріскучу. Наче відчуваєш у таку мить запахи землі, трави, живиці та каміння. Але ця «Тенчинська» лише важко ввійшла, проте швидко розчинилася в нутрощах.

Ми входимо в густий парк кам’яною дорогою. «Звернемо до фонтану. До фонтану приходять пити горілку, бо сюди не може доїхати поліційна машина. Отак, як бачиш, так і було за Потоцьких,» – у зеленій непорушній та неглибокій воді колишнього фонтану лежало кілька пляшок від горілки. «Тут все так, як і було за німців. Цей палац був резиденцією Ганса Франка, генерал-губернатора,» – показав на величезну будівлю на пагорбі поодаль. «Був тут потім сиротинець. Вони застосовували якісь особливі педагогічні методи: багато цікавих людей вийшло з числа цих сиріт». Мокрою травою повертаємося на бруківку, мої капці вже порядно назбирали болота. Мені здається, що ось-ось ковзну по гладких головах бруку, напружую ноги та сідниці. «Палац Потоцьких, скільки тих Потоцьких, і де лише в них не було палаців. Варшави не я люблю, і метра в Варшаві, нічого не бачу там, бо я люблю ці краєвиди, тут гарно,» – він сміється. Він недоголений,
його підборіддя здається колючим. Очі живі, вицвілі зіниці, а його погляд часом раптово спиняється на чомусь, наче супроводжує якусь важку думку, наче він подумки додає великі числа чи складає в потік неоднозначні слова.

За рік до цього ми зустрілися вперше: на вулиці Святої Ґертруди в Кракові. Він сказав тоді: «Я трохи вчорашній, вчора дивився футбол». Ми потрапили до ресторації біля площі Вольниця на Казімєжі. Він замовив тоді пляшку «Фінляндії» та дзбан коли. Я відкрив лептопа та намагався пошвидше обговорити складні місця в його віршах, адже розумів, що маємо недосить часу. Недосить, бо пляшка 0,7 загрозливо швидко порожніла. Я люблю горілку, він також любив горілку. Люблю за її смак, хоча дехто мені говорив, що вона не має смаку. Вона має смак.

«Коли багато п’єш, не відчуваєш смаку. Найголовніше – йобнути. І багато,» – підходить він до дивного дерева. «Гінкго білоба,» – каже. «Потоцькі тут засадили дикий парк, який нагадував ліс. Але тут багато рідкісних для наших країв дерев. Моя знайома-біологиня мені багато розповідала про ці дерева, як вони називаються і звідки вони. Але їх зрізають, навіть не дивляться. Постаріло, трісло – зрізають». Завертаємо за ріг палацу і бачимо господарські будівлі, колишні конюшні, ймовірно кухню, склади, помешкання слуг. «Так здається, що Потоцькі собі жили та наживалися, але ж скільки людей тут працювало на них, і не задарма. Коли люди не мали роботи деінде – ці були небідні, мабуть, правда ж?». Усією своєю ліберальною суттю погоджуюся з його словами, проте якось мені дивно, бо не все так швидко можу зрозуміти. Ковзаємо мокрою травою зі схилу в напрямку костелу, що видніється за деревами. Я думаю знову про те, як все колись було, що й люди раділи заробіткам в Потоцьких, і дерева були нижчими, і палацові не обсипалися стіни, і що я також не помічаю, як старію, як спиваюся, як втрачаю контакт із дійсністю. Розповідаю йому, що недобре мені, що переживаю якийсь важкий час, без родини, з новими людьми, в новому середовищі. Він слухає уважно й не зупиняє мене.

Того разу він втрачав можливість мене чути. Коли ми дійшли майже до дна пляшки, він вибухнув, що діти кричать в іншому кінці кнайпи. Я його переконав не робити авантури, адже це не пияцький бар, а ресторан з грилем і салатами з козячим сиром. Він заспокоївся, проте відповідати на мої запитання вже не міг, збивався на манівці, говорив півжартома про свої вірші, наче знехотя. «Я не звертаю уваги на те, як вони звучать, я їх пишу, але пишу скоріш для читання зі сторінки. Це не має для мене значення. Я пишу, бо так пишу. Мені до дупи, як їх читатимуть». Виходимо надвір, і раптом він шпортається на тротуарі й падає обличчям до бруківки. Я беру його за руку, він встає, і на щастя ні крові чи подряпин. Я кинув тридцять злотих таксистові, щоби той довіз до двірця. «Нічого мені не буде, навіть якщо помру, нічого мені не буде,» – рвучко промовляє, але рухи його сповільнені та непевні.

«Мій друг, з яким ми пили часто й багато, не відчував, що вже спився. Він утікав від лікарів та родичів. Ми часто тут зустрічалися. Він випав одного разу з сьомого поверху. Нічого собі не зламав. Лікар його спитав, чи боляче було. Він сказав, що боляче було летіти. Людина під алкоголем, як мала дитина, гнучка, розслаблена». Минаємо костел, який дуже нагадує колоніяльну архітектуру Латинської Америки. Люди йдуть напроти нас, урочисто вдягнені, мабуть, до того ж костелу. Його військові штани з величезними кишенями, кашкет і неголеність суперечать цій течії людей в штанах на кант і сукенках із квітками. Наближаємося впорядкованого спального району. Все в цьому містечку мініатюрне, ось вже й околиця, заправки, супермаркет. Між будинками – довгі ряди сірих гаражів із сіро-сірими брамами. Він питає, нащо я їх фотографую. Кажу, що є в них якась абстрактність: якби не знав їхнього призначення, то міг би подумати, що це якесь мистецьке твориво, організоване лише довкіл якоїсь малозрозумілої естетичної концепції, що біжить у невідомому напрямку праґматики. «Нічого тут нема. Я на гроші з премії Шимборської купив ділянку. Решту… а решту потратив». Я подумав, що він решту пропив, і подумав згодом, що сам би так зробив, не маючи перед собою ніякої уявної дороги, а шлях твій просто спинився на білих яблунях з диму крематорію. Згадав собі його вірш. Так, він сказав, що знову почав писати вірші. А чи вірші пишуть ним, – як у залізничному тунелі, що вселяє віру в те, що ти собі непорушний – адже ти і є непорушний – а довколишність летить попри тебе, змішуючи свої обриси й кольори.

так як любов —
сила, з якою відштовхують
людей і речі, щоб не приросли,
але були поблизу. так як
ми. як трава. думаю —
то ж не смерть.

Споживати алкоголь немає сенсу, адже його вживають, щоб не було сенсу, – сказав якось мені Конрад Янчура. Пити, щоб не відчувати себе, а відчувати присутність іншого. Або ж просто не відчувати нічого, бути розкутим і байдужим. Саме тоді ти опиняєшся у вагоні, що мчить тунелем: нічого тоді не бачиш, лиш свою западину екзистенції. Широкі полиці барів і колекції дешевих трунків у магазинах, смак яких беззмістовний та неприродній. Гіркота, яка змушує  підозрювати, що вранці голова болітиме в знайомому місці, а в роті буде той самий гіркуватий присмак, що й після першої чарки чи ковтка. Заливаючи в себе дешеву горілку з пляшки, що оснащена дозатором, я навчився оминати смакові рецептори, ллючи чи теплу чи холодну оковиту просто під язик, і коротко затримавши її там, ковтав.

це почалося
і закінчиться там, у містечку
посеред пагорбів:
де бігло життя
і де бігла смерть — для цього шепоту
про минулі ночі, хоча б заради жарту —
могли не зустрітися

Його собака тішиться, цокає кігтями по підлозі. «Знищив мені двері,» – каже. Собака має багато імен, одне із них – Фре. Фре дуже лагідний, але боязкий, із притулку. Мию руки, йду слідом до кухні. «Якщо хочеш пива чи горілку спробувати – пий, я спокійно до цього ставлюся. Можеш пити». Я вже й забув про пляшку в наплічнику. Собака тулиться до колін, коли сиджу, лиже руки й не зупиняється. Я сиджу, а собака тулиться, мушу віддати йому ліву руку для лизання, а правою наливаю собі води зі скляної пляшки. «Ця вода добра на шлунок,» – і провадить про концтабори та війну. У вікні дивлюся на дивний краєвид, поки він все інтенсивніше розповідає мені про щоденники польських письменників із часів війни. Часи концтаборів не закінчилися, думаю собі. Бачу за склом лісисті зелені пагорби далеко на обрії, а ближче – довгі теплиці, брудно-сірі від вугільного нальоту. Лише цей пил є стабільним, а теплиці поволі осуваються, скло тріскає, рослини під цим склом гинуть, відпрацьовані та виснажені. Мене раптом виводить, наче зі сну, його: «Мене відгородили від світу, я й не розумів, ким я був». Я поспіхом шукаю зв’язку із тим, що чув чи повинен був почути раніше, але не можу відновити його тексту. Це наче просто наліт, щось дуже мінливе.

Ймовірно, тут в Кшешовицях взимку ще палять вугіллям. У Кракові, де неможливо було дихати від вугільного пилу з коминів і незмінної вбивчої вологості, з великим зусиллям перейшли на інші види енерґії. Я здивувався, яке чисте й смачне тут повітря, а ще більше здивувався, що місцеві й досі нарікають на викиди. Я відчував у Кракові запах листя й цвіту без призапаху пилюки, яка незмінна та тривка в Тернополі, тинькує кожен листок на дереві та кожне вікно, авто, стежку, долоні, бронхи. Повернувшись на тиждень до України, я відчув щось подібне на алерґію. Я говорив, що в мене алерґія на уявну тартарію, що всмоктує беззубою пащею налисник нашої-ненашої землі.

Показує мені свою бібліотеку, наче каталогує кораблі, хоч після битви, повертаючись до тих самих імен кілька разів: Marai, Feszak, Lechoń, Elzenberg, Dzikowski, Lechoń, Proust, Tillier, Niewiadomski, Czachorowski, Benn, Arghezi, Iwaszkiewicz, Wiechert, Lechoń, Hasek, Huysmans, Zinkow, Valton, Stawiński, Kurek, Kuligg, Przybylska, Jersild, Wyka, Zola, Fanu, Bruneteau, Bronte, de Balzac, Lorca, Ashbery, Brodski, Transtromer, Świtlicki, Lechoń, Shakespeare, Różewicz, Poświatowska, Markieiwicz, Lechoń, Kamieńska, Rymkiewicz, Rilke, Brzechwa, Norwid, Mickiewicz, Poe, Marx, Carroll, Hrabal, Borowski, Orzeszkowa, Faulkner, Tkaczyszyn-Dycki, Topolski, Miłosz, Ajgi, Honet, Feszak, Elzengerg, Proust, Lechoń, Niewiadomski, Benn, Lechoń, Norwid, Huysmans, Hasek, Valton, Kuligg, Jersild, Wyka, Lechoń, Fanu, Lorca, Brodski, Transtromer, Poświatowska, Różewicz, Markiewicz, Shekespeare, Kamieńska, Różycki, Rymkiewicz, Rilke, Lechoń, Joyce, Dawkins, Boorstin, Sienkiewicz, Miciński, Oz, Lechoń.

Щось далі збирається на дощ. Мені вже час повертатися до Кракова. Я помив руки, накинув куртку. Собака скаче, лиже знову руки, радіє, що виходимо надвір. Заледве можемо пробитися до одвірків крізь цю собачу радість. Важко мені встигати за його швидким кроком, собака додатково форсує наш марш до залізничної станції. Із собачою слиною на руках біжу за ними обома. «Тут близько,» – кидає мені. Повертаємо попри зелені подвір’я з гарно покошеними газонами. Голий до поясу чоловік заклав собі руки за голову на смугастому лежаку. Холодно, думаю. Я наче чую, що він говорить, мені здається, що він клене когось чи навіть нас обох із цим неспокійним собакою. «Тут колись ми гарно пили, коли ще цього всього не було. Трава, дерева,» – ми виходимо на перон. Він мене залишає самого, оскільки собака рветься бігти, нам годиться попрощатися. Дощ починається та сильнішає. Холодніє. Дощ січе й січе. Оголошують прибуття потягу. Він приїжджає, спиняється, швидко відчиняє та зачиняє двері, рушає далі. Не мій. Наближається інший, кажуть пильнуватися. Інтерсіті не зупиняється наразі в Кшешовицях. Він швидко пролітає повз станцію. За ним повільно прибуває наступний потяг, місцевого сполучення. Також не мій. Двері розчиняються, виходить дівчина в окулярах із поголеною головою. Спостерігаю за нею, як витягує з наплічника й одягає куртку на пероні. В неї сильні м’язи на руках, короткі нігті, вишуканий кшталт губ, наче створений для тихої посмішки. Вона ховає голову до капюшона та йде геть у дощ. За якихось двадцять хвилин попереджають про наступний інтерсіті. Нічого не буде, навіть якщо помру, – думаю собі, комбінуючи подумки, що інтерсіті не спиниться, навіть якщо я потраплю раптом на колію, і дивлюся на помаранчеву голову потяга, який мчить до станції. То ж не смерть, – промовляю беззвучно рядок із Романа Хонета.

шостий тиждень вагітності

зародку

час світла. формування повік,
і шкода, що вони так ніколи й не здригнулися. там,
біля колії, де я шукаю стежку,
котру ми могли стоптати котрогось літа,
минаючи ремцехи поодаль,
округлі комини, бляшанки
для попелу, шрот. круги променів,
що тендітно дотикаються до нагрітої
землі, як очі для ще не народженої
дитини, легкі й порожні.
нічого не знаю про забування.
моє тіло кидає твою тінь

смерть і птахи

обвуглені синиці на даху, в тіні,
гілля верби звисає над ними.
дим шириться й насичує пір’я,
м’язи, що рухають крилами
і головою — підсвітлюваний кеґельбан
на втонулих морських суднах.
померла повзає в димі,
вкладає його в коло, раптом викликаючи з темряви
всі давні мої та її
наймення, кожне місце тихе
по береги. я бігла
туди — її палець — волокно із пряжі залізобетонної,
її губи — осот в каналізаційній
трубі —
світ належав мені

яблуні

може бачу — рік,
коли щенята падали до річки
і не тонули в напруженій воді,
розгрібання вугілля біля пекарні,
у ньому зірка, котру бачиш лише
дякуючи примруженим повікам, і що присвічує тим,
що її не шукали, не хотіли
споглядати. так як любов —
сила, з якою відштовхують
людей і речі, щоб не приросли,
але були поблизу. так як
ми. як трава. думаю —
то ж не смерть. просто так було,
що саме перед нами раптом виріс сад
і я залишився,
а ти ввійшла між яблуні,
білі яблуні з диму крематорію

Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.