9. Стіна була сірішою за повітря й міцно стояла. Дощ падав довго, як стіна. Дах Академії радісно якраз пригорнув Лофтуса. “Погляньте, прояснюється,” – він почув від людини, яка стояла під деревом, моє шанування. З висушеним волоссям і в білому фартуху Лофтус починав усе від початку, але не від нуля. У пам’яті постав схований на горищі пластиковий комплект для гри в лікаря. На вістрі шприца при сильному збільшенні вилискує скляна куля і serum правди видає таємниці. Рветься шкіра на континенти відповіді – наколені тіла не плачуть, а сміються! Це просто! Відчути як легко тріскаються жили серця було домашнім завданням інтимності. Лофтус виконав його і вранці встав свіжий, мов день. Джонз, особисте життя розцвітало в роботі!

15. Ще одна фотка. Може найважливіша, оскільки прикінці. Людина в білому фартуху. Але не перукар. Приносить напій, усмішку, аж зубом блищить. У часник. Зачесана. Жінка тепер нахиляє голову. Таки не перукар. Й обличчя з фотки зі скляним віддзеркаленням накладаються одне на одне в тривожну схожість. Співпадання! “Чи це та магічна людина? Дивись, яку має смішку родимку на щоці”. Чоловіка більше за родимку цікавить інша річ. Схиляється до фотки в ту саму тривожну… Стежить поглядом за поглядом офіціянта. Наче вказівка. Між дощенята підлоги. Неможливо!

17. “Знаєш, чого мені бракує?”. “До щастя? Чогось вишуканого?” – відповів, наче вони зналися все життя. “Краще дай еліксиру. Ну і як буде” – спитала, віддаючи пляшку. “Порожня”. “Ти чув?”. Глянув на стіл, після чого змів із нього рукавом побиті склянки та полишені ложечки після кави. Підлога скрипіла, коли хтось по ній ступав. Прилавок скрипів, хоча не був ліжком.

Кшиштоф Пєтраля – літератор, етнолог, мешкає в Кракові.

Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.