Piotr Czerski / Пйотр Черський

Досвітня пісня

Четверта ранку. Перший промінь сонця
пробивається як голка крізь куртину повік,
і тут же приглушений ґонґ, який повертається відлунням
і б’ється у черепі, як останній дзвоник.

Така сцена злочину: тонкі смуги шкіри
проблискують де-не-де поміж постелі,
холодна вологість якої ховає в собі певні
таємниці м‘язів, таємниці нутрощів.

З-за лаштунків аж до ліжка звивисту стежку визначають
розкидані пасма зіжмаканого одягу,
скиданого на підлозі в шаленому поспіху.

Ким єси, чуже тіло? Чому ти тут лежиш?

*

16 вересня 2018 року, у неділю, біля п’ятнадцятої
я поїхав трамваєм до Бжежна, там
трохи покрутився, а потім пішов
пляжем до Єліткова, де купив італійське морозиво
ванільно-вершкове, середнє, у великій вафлі
і довго сидів на лавці, і повільно їв морозиво,
було смачне, лише це, нічого більше.


*

Він і вона. Сидять на м’яких кріслах
в теплій кімнаті. Важко розгледіти обличчя.
Вона перекинула ногу через боковину: гола стопа
занурена в густий потік світла, що
вливається сюди крізь відчинені балконні двері
і що їх ділить навпіл (подалі темна риска
лісу розрізає золоті поля під блакитним небом).
Важко розгледіти обличчя. Вони дивляться одне одному в очі.
На краях світла вилискують пилинки, на шкірі
палахкотить жаринками курява. Коли вдихнеш –
розпадеться всесвіт.


33 1/3

Перший день весни проводить на горі, курячи
залишки гашишу із зимових запасів, знайдених
у шухляді (поміж – ага, онде вони лежали –
рахунками за світло і папкою вже зітлілих листів,
до котрих десь хтось усе ще нараховує умовні
відсотки). Унизу розкладається місто, розлите
в долині великою калюжею, що оточена білою
шкаралупою передмість. Над нашими головами ліниво
крутиться сталевий щит неба, наразі ніби
прозоріший, бо просвічуються крізь нього
сором’язливо зазвичай приховувані таємниці космосу:

все близько і щоразу ближче, планети
без зусиль притягуються, трамваї комет
зі скрипінням розвертаються на кінцевій зупинці.
Мікрорівень: косі лінії дерев прямують до точки
збігу, маршрути птахів перетинаються
нескінченно часто. Навіть ми, навіть себе
ми маємо, здається, на витягнуту руку.
Феноменальна омана – у заповільненому фільмі
можна це помітити виразніше, ніж завжди:
ось долоні минають одна одну, десь там, поміж,
у так званому просторі, може за міліметр одна від одної,

тому час повертатися. Обережно, повільно, дрібнопіщаним
узбіччям, порослим кущами трави,
підносячи повінь каміння, що виховзує
з-під черевиків, невеликі піщані лавини, що сунуться
у бік висипу. Обережно: ще один
фальшивий жест – це вже забагато, хоча б
один непотрібний крок – це крок задалеко.
Запізно: маленька нерівність, невеликий відступ,
раптовий поворот, ляпас, але все марно,
руйнування все ж стає неконтрольованим,
втрата рівноваги виявляється неповоротною. Земля

вислизає з-під ніг.

Переклав Юрій Завадський