Небо – блакить без плям,
Море – сонний аквамарин,
Сонця не бачу, але все тут лежить під його палючим поглядом.
Все – тобто: порожнеча, частинки повітря і безліч молекул води
Крім цього – нічого.
І це щось – нижче зеніту
на увігнутій поверхні неба повільно вимальовується
– як візерунок з-під вмілої руки –
мандала: я вже впізнаю
величезну перламутрову матку, вигадливо хвилясту.
На ній покладено труп. Скелет. Як той із “Танцю смерті”.
Довгий. Зігнутий в колінах. Усміхнений. Живий.