Юрій Завадський

Вільна людина не народилася

2019

 

 

Вільна людина не народилася

 

Я був не сам, із кимось.

 

Ми засвітла намірились кудись удвох

між густим темним небом

і чорною ріллею.

 

Здавалося, що небо таке моє,

і земля з перегноєм ніби моя.

 

І ми зупинилися, і цей уявний кінець дороги

не був кінцем, як і небо з ріллею

не були нам кордонами.

 

Потемки ми вогнище розпалили поміж собою,

дивилися один одному в червоні обличчя.

Мій ніжний друже, я спав на твоїх грудях,

непомітно пив росу слини з твого рота,

і потай обіймав себе твоєю рукою,

принаймні, мені так здавалося.

 

Мені здавалося, що твоя ніжність

десь між густим передгроззям і раннім жнивом,

між смертю параноїка і народженням вільної людини,

між світлом волохатого дня і темрявою моїх нутрощів,

і я був увесь перед тобою,

і ти підійшов до мене,

принаймні мені так здавалося,

і кинув червону жарину

мені за комір.

 


 

Коли зустрінеш

 

Аби ти відчув себе людиною, з руками й очима,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Аби ти дійсно зрозумів, що ти відчуваєш,

коли цілуєш свою однокласницю,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Щоб тобі врешті потеплішало, і сніг танув на долонях,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Аби ти радів поступу довкола

та сміливо витрачав гроші на власні зручності,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Аби ділитися з коханцем ковдрою,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Щоб ти роздивлявся напружені брови незнайомки,

поки вона спить на сусідній полиці смердючого плацкарту,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Аби ти чекав дочку біля її школи, а вона,

бліда від хвилювання, бігла до тебе тонкими ногами,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Щоб ти міг думати про втрачене, якого більше, ніж здобутого,

бо тобі бракувало сміливості визнавати свою несміливість,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Аби ти мовчав і мовчки радів,

що з тобою поети й актори гутарять як зі своїм,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Аби тобі було тепло від холодного помідорового соку,

що гасить вогонь дешевої горілки,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Щоб друг твій, упившись, пропалив цигаркою дірку у твоємі лікті,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Аби ти міг дихати гуркотом старечих мотоциклів,

що гублять себе потроху з кожною краплею мастила на асфальті,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Щоб твоє кохання ставало ще ніжнішим

від спільних зусиль досягнути якогось орґазму,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Щоб убивці були ніби розгублені діти

перед обличчям твого вірша,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Щоб ти не боявся зустрітися поглядом із незнайомцем,

який натирає долонею свого налитого хуя,

удавано ховаючись за зіржавілим трактором,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Аби ти врешті наважився користуватися

перевагами сучасних комунікацій, бо твоя вразливість

насправді нікого більш не вражає,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Щоб ти міг виживати за рахунок різниці вартостей,

і радіти кожній заробленій гривні,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Щоби вдалося тобі втекти з міста, що стоїть на смітті та собачому гівні,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Аби твоя впевненість була опорою для інших,

а сімя була закритою, ніби мушля,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Щоб ти мовчав, коли тебе вбивають,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Щоб ти радів з усіма,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Щоби покірно стояв у сільській церкві,

збираючи холод у ноги і цвіль у легені,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Щоб сорочка вранці випрасувана,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Щоб пошанівок і ввічливість,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Щоб вервиця-транквілізатор,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Щоб чинний квиток,

хтось повинен перерізати комусь горло.

Щоб світанок, хтось повинен перерізати комусь горло.

 

Уся моя любов виснажена, уся моя любов...


 

Як стиснені зуби

 

Осінь така ненажерлива, осінь така порожня,

ми безіменні, ми ще геть школярі,

ми порожні, осінь геть вихолола,

осінь така прикра, ми залишилися без облич,

осінь спопеліла, осінь без голосу,

осінь, написана олівцем, осінь у теплі незнайомої піхви,

осінь така розчарована, ми йдемо нізвідки,

осінь така виразна, ми проминаємо без слів,

осінь така тиха, ми навіть не кохалися,

осінь така порожня, ми порожні,

осінь така порожня, ми порожні,

осінь така порожня, ми порожні,

осінь така порожня, ми порожні,

осінь така порожня, ми порожні,

осінь така порожня.


 

Вважай мене апостолом

 

І собаці молитвенному, що пахне густою сечею,

і птахові потворному, що анус виставляє іконам,

і білим іклам батьківства, що в темряві персами світяться,

і радянським вулицям свідомостей,

і радянським позиціям у ліжку,

які єдина аналогова радість цих свиней,

і радянським безмозким головам,

які дитячий сміх змішують з орґазмом,

автам коханчиних пальців і грудям її мякосердим,

і волоссю асфальтному.

 

Я при дорозі,

я побіч, я величезне обличчя,

я слова порозуміння, я омана, я полуда.

 

Я обережний, але роздягайся

зі своїх інтелектуальних панчіх,

я шукатиму твій орган розуму,

що стримітиме посеред розгорнутих книжок.


 

Припинив небо

 

Небо крізь ясенове листя двадцять чотири кадри.

 

Ані з демонами, ані з дорогою себе не порівнюю:

мовчки відсиджуюся. Бачу себе школяркою

з маминими косичками і батьковою гривнею.

 

У теплому потоці польових вітрів гниття і цвітіння.

 

Ця спека заклеює мені рота,

ці цвинтарі не відгонюють спермою.

 

Дівча рудооке, такою собі здаюся.

 

Школяркою в руйнуванні, вмиранні й архівації

витискаю усмішку постійних зубів і рожевого язика, і я ще не знаю,

ким доведеться назватися.

 

Я пахну тим вітром, що ділить смерть і похіть,

і голі хлопці в ставку моя віра.

 

Вираховую траекторію густим спекотним повітрям,

і що довшим стає цей спітнілий і пересичений шлях,

то більше я вірю, що дівчинкою я глибше розумію свої зворушення,

усі порухи нервів у носі й простаті,

усі грошові негаразди і вперту обструкцію,

я за шкільною партою, готова до всього,

не розуміючи зовсім нічого.

 

І як далеко затягне мене дорога, чи знаю?

Куди всі померлі прямують, яку із доріг вони обирають зазвичай,

і як у прибої підгнилих цибуль і картопель

впізнати властивий призапах вмирання людської істоти?

 

Чергова пилючна хвиля зрізає яскравість із листя,

у демонів цього часу спечені лиця,

і виють вони від безсилля.


 

Зненацька, насіння

 

Зненацька, зненацька,

насіння ластівок розсипали, насіння ластівок.


 

Квітка-сирена

 

Хто тобі кінчив в обличчя,

тонковустий і тонконогий коханцю,

коліна, як зморщені яблука, почорнілі.

Я ще щось хотіла кажеш голосом підлітка.

Марнується твоя безоплатна брехня,

і веґанська дупа, впакована в джинси,

й окуляри в спермі, що рідне, поки говоримо.

 

Отче наш, котрому похуй на любов,

ти навчив нас мислити й спати.

Боги, як мідні тарелі, сходять над провінціями,

і ти між них педиком.

 


 

Приходять до мене

 

Книжка, яку довелося купити,

є наслідком незручної розмови,

з якої не міг виборсатися.

 

Ця книжка про Криворівню,

про звалища пластику та звуків,

і про пилорами, що пахнуть мокрим і паленим.

про мулькі капчурі на кістлявих стопах,

про церу на обличчі, що майже прозора.

 

Приходять до мене:

Брате, брате

 

Голод веде мене

спорожнілою гуцулкою,

недосяжною гортанню,

недосяжними пятами,

клітором та ніздрями,

котрих торкатися не насмілююся,

наче гарячого хліба.


 

Із телевізора

 

Із телевізора втоми абсорбую щось неуважно.

 

Не варто просити часу, якого нема:

ще словами не ситий, але вже вязниця.

 

Хотів сказати:

Повчальна твоя любов,

але все позаду, мій дорогий друже.

 

Я не сплю, бо все повертається

принизливою розмовою.

І допоки є ця сльота

димить попелище.


 

Цигарка знервована

 

Цигарка видається особливо довгою в роті коротуна,

пляшка вина, золота оправа.

Голуби, що доїдають один одного,

шум і смітник-діалог.

 

Шум наполягає:

людина, яка має носа,

людина, яка говорить і плюється,

людина з двома ногами,

людина гучна і неврівноважена,

людина наодинці,

людина голодна,

людина гучна і вибухова.

 

Коротун не сходить з милиць, інтерпретує письмо,

виволікаючи дрібязок значень і семпли для повторення.

Сміх виповнює простір та тягне за собою.

 

Вулиця, вплутана в транспортні кишки,

і голуби, що раптом зриваються з тротуару

сірими плямами.

 

Звідки сміх? Дві дівчини.


 

Місто, одне з міст

 

Малюю на брудному склі авта

свою лють.

 

Ось мій прикрий друг,

з яким не можу більш говорити.

І тут людина, слизька від нестриманості,

з якою не вітаюся. Тут очі вчительки,

яка нічого не вчить. Тут спільноти,

що практикуються в протистоянні.

 

Корпуси самозаглиблених авт,

жінки повертаються з праці,

світиться магазин помилок,

черевики для інших,

які не збираються визнавати чужої інакшості

ані завтра, ані ніколи.

 

Те, що сьогодні роблю,

повинен робити завтра. Здаюся собі великим,

я, мізерний і нинішній.


 

Іграшка

 

Я тут сам читач.

Палець до пальця.

 


 

Мінливий, бо менший

 

Мінливий, бо менший, бо вспадкував неспокій.

Поволі вікно відчиняється.

Альба, залізне горня, ранкова

прохолода, люцифер, аврора.

Усі перемоги з кровю.

 

У відносинах моторна олива та мясо,

і забування, шумить у темряві річка,

креше каміння без жодного спалаху.

Алкоголь знелюднення набирає критичної

маси, поки не тріскає довгою рискою.

 

Тоді стає шкода, що не злягався з будь-ким,

що не скористав із перешкод і ризиків:

був мясоїдом, а зійшов на коріння і трави,

ніби ніхто і ніколи не впізнає мене

посеред зчужілого ранку.


 

Біля риб

 

Хочу близькості, але випадково стаю чужим,

кишки з мене виходять після кавяру,

що чекав звільнення.

 

Хочу кричати,

витягую гаманець без грошей,

очі, окреслені чорним.

 

Біля риб хочу кричати,

жіночі принади,

якими розпороли мені живіт

від зябер до хвоста.


 

Додому нікли

 

Знову зависає загибель у повітрі,

непевність у легенях, ледве стою.

До себе гірка огида.

 

У сморід, у рибу та мясо,

додому ніколи не повернуся.

У товщі повітря ясно, безхмарно,

лиш колеться блиском вода.

 

Може цю руку, пропахлу їжею,

шукатиму в прозорому холоді,

рухатимусь її руслами.

 

Подобається даю знати, а ні то ні,

невпевнений і недобрий.


 

Рятівник

 

Я не закінчуюся, за межею терпіння,

з мерцем у голові.


 

Північне місто

 

Я така, що змішую лють із водою,

викопую з-під землі зворушення, вереск,

червону помаду розмови,

порожню бляшанку спогадів.

Нарешті буду пахнути самопевністю

і самоповнотою,

яку розгублюю в усмішці.

Увійшла, ніби жінка, в межах повноважень свого тіла,

і не виходжу жорстоко, не володію собою,

цвях забиваю у шкіру.

 

Врешті, я непорушна, цигарка знервована,

ніби свободи так довго чекала.

І лоскіт легень.

І музика без тяжіння.

 

Говорю до тебе тихо,

кажу, втративши розум

від алкогольного міста.


 

Вже мерці

 

Відмовився від зустрічі,

бо вони вже мерці

в отруйному димі.

 

Пожежник відпочиває,

відкорковує жовтий колір,

гортає чорний текст,

правопис простий і зрозумілий.

 

Тіло немовляти

на вогнетривких рукавицях.


 

Парк, парк

 

Слово народу, за рогом чужа сліпота, спокій подалі, так?

Мову свою вимальовувати межами чи векторами?

Приземлений і ситий, недоліток у ледь живому парку

обирає супутниць лише чистими й невинними.

 

Парк смерті, час його доходить останку,

і серед його коріння чорний залізний цвях,

і серед його тіл низькі частоти збудження.

 

Ми ніколи не були тут, каже, і усмішка з лиця,

якість його смертності не підвищиться,

ніколи не стане обовязком. Коханки його вязкі,

і їхні крики рятунок.

 

Не злися.


 

Відступаю

 

У цій ґалереї звільни мене

від стогону підлог, де моя музика тло.

Я зберіг своєї зіпсутості та пияцтва для

твого розпрасованого простирадла.

 

Я соромлюся, хоча вже спянів,

і не розраховую на несвідому ніжність.

 

Твоя голова пупянок,

і ти вибухаєш, мій дорогий друже. Невже

мертвий вірш, що не пахне цигарками й горілкою,

здатен когось надихнути на вбивство?

Збираю, збираю до торби свої прогріхи

і вітаюся перший.


 

Нерухомий

 

Ноги відкушують мені ноги,

мій дорогий друже, випивка заміцна.

 

Зішкрібати своє гівно з чужого обличчя,

цілувати себе, вити в порожню склянку.

 

Місто без руху, між сідницями піт,

що підживлює танець, і ти прекрасний,

іржавий двигуне.


 

Пиятика

 

Горілка, ніби добра іграшка для інтелектуалів,

яким байдуже до себе.

Ніби прості речі, гріш і час, коли

я змінююся, змінюються теж.

Ніби зусиллям мої гекатомби,

і поки горілка знаходить собі шлях

до моїх рецепторів радості,

я вже перевертаю всесвіт

і спиняю ліричний бульдозер.


 

Ніколи не повернуся

 

Мій біль бубон з моєї шкіри,

мій дім розруйнована піхва.

 


 

На острові

 

Думаю, голова болить,

подразники вимикаю,

і розмова не вдається,

бо ні з ким говорити.

 

Грошей не залишилося,

думаю, горло стискається,

риба, що її розчленовують,

її сірі нутрощі на столі.

 

У собі я дівчинка,

помітити стать непросто,

думаю, їжа огидна,

і хвилі письма чорні.

 

Скроні треба розтирати,

пити Аполлінера повільно,

ніби холодний він і міцний,

ніби слова перевернуті,

ніби думаєш по-іншому.

 

Приніс би книжку

нікого немає.

Острів геть голий, безлистий,

острів чорної води,

острів брудних крісел,

острів непорозуміння,

острів, коли нема часу,

острів похоті гарячої.


 

Квіткою

 

Шукаю зубну нитку,

спирт, отруту, кислоту,

щоб витравити память.

 

Напружений,

спираюся щокою на долоню,

з голими ногами.

 

Досліджую тіло,

рухаєшся, не рухаєшся.

 

Басова партія піхви

проросла кривавою квіткою

крізь мої сідниці.

 


 

Дім у холоді

 

Не сидітиму тут,

ніколи не повернуся під цей дах,

мій дім у холоді, де писати

нема простору.

 


 

Прості речі

 

Є таке, що марципан дівочого стегна

розходиться під пальцями,

а виручені за зраду вірші

глухнуть дизельним смородом.

Прискорення, що розігріває

запал моєї інвазії

в чужі внутрішні органи,

набирає несподіваного запаху.

За те ненавиджу свою лють,

що мушу впиватися виділеннями

й не можу просто вимкнути

цю вбивчу програму.


 

Дивись на мене

 

Припинив небо.

 

Низькі частоти

батьківської любові

широчіють,

у дівчат широкі зіниці.


 

Таємницею

 

Полумя,

відкриваю рота, щоб його схопити,

пульсує та вигинається.

 

Чужа мова,

перевіряю на запах.

 

Рука з поліетилену,

що не вловлює перебігу тексту.

 

Я нічого тобі не скажу.


 

Зачекати

 

Як лялька, у болоті, за якою плачуть,

непотріб спільнота ця, що їсть фраґменти мого тіла.

 

Тролейбус рівних можливостей,

напакований витонченими мерцями,

які зі слів словникових роблять собі цигарки.

 

Та сама спільнота,

що сама себе стримує від радощів.

 

Її знищення тривале,

я памятаю.

 


 

Так убивають

 

Квітка-сирена, що належить недолюдкам,

запакована в гук і ґвалт.

 

Необтяжливо вбризкувати сімя

до відкритого рота,

це місто рот,

і рот перемагає.

 

Каменем у голову,

каменем у голову,

так у Тернополі

вбивають поетів.


 

У церкві

 

Я не знаю, що сталося.

 

Вгору, вниз,

дорога крізь товщу мокрого снігу,

що ночівлі не чекаю,

повертаюся туди ж,

у неокреслений олівцем

внутрішній запах,

у порожнину округлу,

що я в ній

тонконогою вчителькою,

що піхва в мене стиснена,

як стиснені зуби.

 

У цій церкві з провислими нутрощами

кольорова ікона з тріщиною на верхній губі

ледь вище одвірок захристя,

і ця церква

вчителька вже нежива.


 

Не можу

 

На найвищому поверсі,

де говорити не можу,

і втекти не можу,

шляхи патрулюються,

і говорити не можу,

і втекти не можу.

 

Як визначити,

чи потрібен я цій системі,

повній мерців, обварених, безволосих?

 

До тіл наближаюся боязко,

ледве бачу себе

в калюжі сечі

нерухомого.

 


 

Каменем

 

Любов моя цинк, я спокійний.

Мій дім будують язичники,

їхні прутні, наче димарі на гутах,

виригують нутрощі правди.

Хлопчик, заплутавшись у собі,

дивиться на свою неписьменну матір.

 

Церкво моя, оборонця ґвалтівників і шахраїв,

убивця натруджених рук,

під твою опіку стаю.

 

Вважай мене апостолом,

я ж бо, дурень-дурнем,

переписую твою правду.

Вороння

 

Віддалі, чорне птаство.

Спостерігаючи

за словозміною, пишу

чоловічне.

 

Мотори, мотори.

Лише вороння залишається

жити на цих пристанках,

прикурює на заправках,

галасливе та горде,

без походження.

Чи існує музика

поза цією музикою,

чи існує щось банальніше за

їхні смаки та звички?

 

Щось дуже статеве

у цих постатях,

ніби їхні напрямки,

їхні авта-бляшанки

та пальці, цигарками жовклі,

суть надто важливими

для таких доріг, невиразних та другорядних.

 

Їхній вирій тут, під ногами,

батьківщина звалища та рілля.

Юні волоцюги, котрі надто горді для випадкової любові,

і для котрих граматичний рід проста формальність.


 

Хто це каже?

 

Солодкий ти мій,

чи я насмілився би розірвати ніжність твоєї мовчанки,

плідність твоєї шкіри,

колір гормонального тла,

твердь твоїх звуків,

горло консумпції,

напрям зневоднення,

хвороби електрики?

 

Хто каже? Хто

це каже? Хто?

 

 

 


 

І також відмирають

 

Хвоя вікно до тривання

руйнівного та неправдомовного.

 

Стіл, просякнутий пивом,

ловить поверхнею вітер,

і хвилі його підмивають бетон узбережжя.

 

Пароплав теж вікно,

до тіла незнайомого і роздразненого

розмовами й натяками.

 

Мій друже, ти втонув у цих розмовах,

бо стать розмагнітилася,

і голова цього міста розламалася,

підмита деревяними хвилями,

долоню свою забери,

стіл нечистий, липкий.

 

І кілька дерев,

що зеленіють, темніють,

і також відмирають.

 


 

Давно це говорю

 

Джерело для худоби,

не для людей. І кімнати для худоби,

не для людей. І хліб не для людей.

І дороги прямі не для людей.

Для худоби ці гроші й солодощі,

для неї одяг і золото. Для худоби

ці очі та пальці, ця ніжність і пристрасть

не для людей. Це худоба порушує

порядок речей, а закони підозри переважають,

і губляться поодинокі коханці,

і немає добрих шляхів і цілей немає.

 

Давно це говорю, давно.


 

Церква

 

Вода, вода. Імперська оранжерея твоєї піхви, мій дорогий друже,

творить і світ, і післясвіт, обіймаючи по-сестринськи.

Кістлява стопа спокуси встряває в одвірках,

і день розпалюється терплячим батьком.

 

Ти рухаєшся повільно, як океанська черепаха,

ковтаєш словесний слиз, перехоплюєш погляди

засліпленого та лінивого натовпу, котрий призвичаївся молитися

до твоєї пизди, твого цнотливого храму.

 


 

Завтра немає

 

Чоловік, настромившись на сходи,

поволі сповзає донизу, покашлюючи.

 

Завтра немає,

лише кашель сьогодні,

мінімалізований до ритму бездіяльності,

допоки сходи проходять

стравоходом угору.

 


 

Тобою керували

 

Психічний час,

у вівторок чи швидше,

посувається для тих,

які залишилися наодинці

зі своєю нелюбовю

до непорушності

та керованості.

 

Тобою керували, кажу,

тепер це розумієш.

 


 

Чоловік, розповідь

 

Найсильніше, найбільше,

що спіткає, через його розповідь.


 

Хто?

 

Я тобі не зізнався, імпотент.

Прийшов у дім крику, тебе випхали пахощами і спермою.

 

Дерева, дерева, дерева, дерева, дерева,

дерева, дерева, дерева, зимові дерева.

 

Ти кажеш, горло скляне? Пряма кишка,

наче виточена з червоного дерева, наче птах,

наче кісточка винограду, тепла та вдячна? Ти кажеш,

не встоїш перед оголеним чолом

чоловічої сили?

 

Вийшов посцяти.


 

Втонув у розмовах

 

Я тобі поміж пальці, птахи листопадові,

бо всі розповіді про стадо,

поділене надвоє статтю чи голодом.

 


 

У клітці

 

Мені двадцять пять, кажу,

я чорний крук у клітці.

 


 

Я не знаю, що сталося

 

Не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима,

не очима ти бачиш мене, не очима.

 


 

Безбарвної неволі

 

Несамостійні висновки про навколишні спокуси

переливаються зі скла в духовний пластик синьої церкви,

на котрій замість золота жовті булатні фалоси нового часу.

Що за час? Час вологи чужорідних жартів

і мене, також неживого.

 

Руки впихають у нутрощі церкви свої кістяні осердя.

Відповідай, промерзла калюжо дівочого мозку,

прикросте білої спини, задухо між стегон, відповідай.

 

Але кому тут потрібен

білоруський присмак безбарвної неволі,

що лише жовті панчохи виправдовують мовчанку

завбільшки як залізничний вокзал?

 


 

 

У подорож

 

Ось він, розрахунок траєкторії від себе до себе.

Як добрий виноградар, вирощую радість без води та землі,

я викохую свою лозу, і вона з усмішок,

і я зрікаюсь тебе, рятівнику.

 

Чи ти знаєш, що ти лише іграшка на одну ніч?

 

За високими дверима університетів нема тебе,

за ґратами білоруських вязниць нема тебе,

за кровю з носа, за мозком розбитим, за відірваними ногами.

Тебе нема під каменем, нема в годиннику, нема в черевиках.

У тонкому голосі школярки,

у сльозах дружини, нема у смерті,

нема в розгубленості, нема в покаранні,

нема в музиці, нема в горілці.

 

Нема у війні, нема в двигунах,

і нема в післявибуховій тиші,

нема в мовчанці після злягання,

нема в розмові з професором,

нема в холодильнику,

нема й не буде в бетоні чи цеглі,

нема й не буде в легенях шахтаря,

нема й не буде в піхві, і в мені нема,

і нічого святого не продукую.

Тебе не проковтують разом зі спермою,

лікарі не викидають тебе разом з апендиксом.

 

Іграшка на одну ніч, спаситель від порожнечі,

пожежник у тіарі, причастя від людськості,

зізнання в радості, покаяння за щастя й невимушеність,

спокутування вірності й цноти.

 

Без тебе, без тебе виряджаюся

у подорож пилюкою.

 


 

Ніхто не чує

 

Приїду,

коли зустрінеш.