Я доповню цю історію, бо інакше буде вона порожнім епосом,
баладою про збіг обставин чи казкою про вшитий у традиції
канібалізм. У сільському барі, півтемному та півповному,
перед зеленим екраном футбольного матчу кілька пар очей
губилися в підпитій розфокусованості, а темні пляшки загрожували
переплавитися з посуду в гучну зброю супроти опішілих
зайд. Чим цю історію доповнити? Варто доповнити нами,
які втрутилися в нутрощі цього забутого світом космосу,
де важезні ключі від Мустанґа бармен відбирає в поважно
п’янючого односельчанина, дбаючи про добробут
його родини та безпеку його частково татуйованого тіла.
А поголена голова та білі руки втонулого в алкогольному
ставку шофера малювали в орнаменті бару лінії, що подовгу
залишалися висіти в повітрі. Ми, оці раптові мимохідні,
які втрутилися в світець подалі від шумних автобанів
і засцяних макдональдсів, шанобливо ввійшли до інтер’єру
придорожного закладу, який на перший погляд міг здатися
покинутим магазином чи забутою їдальнею,
а про життєвість цього бару могла засвідчити хіба невеличка
вивіска «Бар». Цей заклад був на перехресті вузьких доріжок
віддаленого польського села, які наче річечки, що рідко
знаходять собі великі ріки, а тим більше моря, а виникають
із диких джерел та висихають поволі, несучи воду в ті ж самі
джерела, звідки й народилися. Людина тут поводиться
так само, як ця доріжка-річечка, повстаючи проти чогось,
перетравлюючи саму себе, втрачаючи все, крім бажання
потрахатися та випити, губиться врешті поміж
пожовклими травами власного подвір’ячка на схилах,
відкритих до всіх вітрів та принишклого в передчутті
всіх можливих, минулих і неможливих бурь. Ми,
оцих кілька людей, входимо до бару, вітаємося,
тиснемо руки, питаємо дозволу в місцевого бомонду
приєднатися до перегляду матчу, який ось уже розпалився
в екрані зеленим трав’яним тлом. Кілька хлопців, яких
очолює водій Мустанґа, вітаються,
із зацікавленням питають наші наймення.
«Поліфем,» — називає себе білорукий, і бачимо,
як єдине око на його обличчі нечасто кліпає,
розглядаючи нас у мрячному закладі.
«Петро, Оля, Марта, Юрій,» — в свою чергу
промовляємо наші наймення та не можемо
надивуватися отакій невидалі, що небилиці
про циклопів стають нашою небуденною
щоденністю. Поліфем, гостинний монстр із цієї печери,
пропахлої пивом і сечею, пропонує наїдки зі столу циклопів,
та радить, яке пиво обрати, проте обирати нема із чого,
адже тверезий бармен, який безпечно приховує
ключі від авта у кишені, просто приносить однакові
пляшки з кудлатими зубрами на наклейках
та повільним рухом ліктя вгору відкорковує
темні пляшки. Матч у розпалі, і циклоп, також розпалений
пристрастю до білої кульки, яку дрібні чоловічки
ганяють трав’яним покривом, ритуально ходить по барі.
П’ємо пивну дешевизну, яка не має стосунку
до культурного спадку цього села, адже це просто напій,
сконструйований деінде як середнє значення поміж можливістю
пити й купувати, бути трохи напідпитку й не впитися
до непритомності. Поліфем на кожен рух трибун на екрані
зривається з високого барного крісла і танцює в своїй
присмерковій печері, що лиш його тінь рухається
нашими обличчями, і лише ми стаємо екранами,
які принишклі приймають його танець на себе, вдячно
застигнувши від неочікуваного печерного видовища.
Трохи завмер Поліфем, понуро втупився в екран,
причини чого ми ніяк не могли осягти,
і раптом так само несподівано він отямився
та затупотів до дерев’яної підлоги важкими п’ятами,
заповнив увесь простір бару лініями своїх білих рук
та великим овалом поголеної голови, кричучи:
«І хуй, і хуй, і хуй!» Здалося нам, що його єдине око
вихопило щось небачене й непізнаване, чого ми ніяк
не могли зрозуміти й побачити. Його бурхливий танець
струсив перед нами стіл, і ми опинилися в пінному
пивному прибої з усіх горловин темних пляшок,
які поринули нам на коліна. Чи були ми здатні доповнити
цю печерну історію вибиранням єдиного ока
в загубленого серед рідних доріг циклопа, чи маємо право
звеличувати чи зневажати цього незреалізованого водія
дводверного Мустанґа, коли його рух став для нього самого
відкриттям дверей до прірви, знайомством із божественною
сутністю його батька-громовержця. «Хто ж тебе осліпив», —
заволали би його супутники, а він би кричав наші наймення,
бо ми неналежно підготувалися до перемоги
над його витоками та його руслами, над його дорогами
та його похміллям, яке цей світ покаже йому
в туманному образі переможного вечора
під зеленим трав’яним екраном
та нашим одвічним та недоречним питанням,
хто переміг у футбольному матчі. Лише було б чутно волання:
«Петро, Оля, Марта, Юрій»…