Мацей Пйотр Прус (1958, Краків) — польський журналіст, письменник, поет і культурний аніматор. Вивчав польську філологію в Яґеллонському університеті. З 1981 по 1984 aся до Польщі. У 1987 році знову поїхав до Франції, звідти переїхав у Канаду, де працював, серед іншого, будівельником, садівником, вихователем у дитячому будинку. Співпрацював у виданнях «Kontakt», «Bez Dekretu», «Max», «Playboy», був головним редактором тижневика «Przekrój» у 2000-2001 роках. Потім став співвласником краківського клубу «Piękny Pies». Опублікував дві книги віршів, кілька романів, збірку оповідань та літературний репортаж «Wyznania właściciela klubu Piękny Pies».
Юрій Завадський (1981, Тернопіль) — поет, видавець, музикант, літературознавець і громадський діяч. Експериментатор і перформер. В Україні відомий як екстремальний поет, який постійно шукає нові засоби вираження і нові літературні жанри. Творить самобутню фонетичну поезію — вірші без слів. Учасник кількох музичних проектів. Видав десяток поетичних збірок. Перекладений на багато мов, виданий у Польщі, Данії та Чехії. Крім власної творчості, займається перекладацькою і видавничою діяльністю, засновник і директор видавництва Крок. Мешкає в Тернополі.
*
Вітчизна куряви, вітчизна подиху
Я шукав перетинав кордони стічні канали скелясті гори Але були тільки міста вітрини люди які кочують на причинених валізах чекаючи випадку який забере їх до іншої далечіні Сходило сонце Немає дому Твоє гаряче тіло холоділо шаленством Вітчизна куряви вітчизна подиху зачинилася над головами
*
Переклав Юрій Завадський квітень, 2023 145х160мм 56 с. ISBN 978-617-692-770-9
Адам Ґурський (1976) мешкає та працює у Кракові. Публікується з 2010 року. Опублікував збірки “Stygnące Litery” (2014), “Ślady, kroki” (2016), “Pożegnanie. Wyjaśnienie” (2019), “Notatki do odwróconych spojrzeń” (2022). У 2020 році номінований за книгу “Pożegnanie. Wyjaśnienie” на премію “Orfeusz ” ім. К. І. Ґальчинського. Публікував вірші у часописах Czas Literatury, Kwartalnik Artystyczny, Afront, Topos, Migotanie та інших.
Юрій Завадський (1981) народився та мешкає в Тернополі. Видав добрий десяток поетичних книжок українською мовою та одну — польською. Перекладає поезію та прозу з польської мови. 2009 року заснував видавництво Крок, а 2011 року — цю поетичну серію.
*
Я поранений потоком, блиском вікон із часів найбільшого смутку, неіснуванням вивісок, стін, які в’язнили мене у тривозі, висміювали випадковим звуком.
Я хочу тобі сказати про об’явлення: ти — вікно, якого в мене немає, яке дивилося тоді, промовляло ввійди, метушливосте пробуджених армій, сумо голосів вулиці, у мені розквітне твоя доля: спів трав уздовж ріки без світла.
Я поранений водою, у якій тебе немає, птахом, якого ти не бачиш, рядком, який вдає тебе.
*
Переклав Юрій Завадський 52 с. Березень 2024 ISBN 978-617-692-869-0
До сторіччя патрона Польського центру освіти та культури в Тернополі, отця-професора Мечислава Альберта Кромпця вийшла друком українською та польською мовами книга-інтерв’ю «Покинути світ абсурдів».
Мечислав Кромпець – багатолітній ректор Католицького університету в Любліні, видатний філософ і педагог, друг Папи римського Йоана Павла ІІ.
Уперше книгу «Покинути світ абсурдів» видало 2002 р. Товариство Святого Томи Аквінського в Любліні. Українською видання з’явилося 2021 р. у тернопільському видавництві «Крок» за підтримки Генерального консульства РП у Луцьку. Ця публікація – розмова отця Яна Сохоня з Мечиславом Кромпцем, яка відкриває нам особу отця-професора, його життєвий шлях та боротьбу за університет у часи ПНР. Читачі отримали можливість ознайомитися з прямою мовою отця, його спогадами про дитинство в селі Мала Березовиця на Тернопільщині й розвиток університету, а також зазирнути у глибокий і захопливий світ його філософських поглядів, переконань, припущень і гіпотез.
Ян Сохонь так говорив про назву книги під час грудневої презентації українського видання: «Покинути світ абсурдів» – це парафраза однієї з промов отця-професора, яка говорить про те, що філософія, яка не хоче зрозуміти реальності, звертається до потенціалу суб’єкта, свідомості, людської думки, яка лише жонглює ідеями, веде реальність до абсурдів, до такої системи, вираженням якої є геґеліянський панлогізм, де біля самих витоків філософської системи лежить суперечність, і на діалектичному процесі Геґель будує пізнавання реальності. Покинути світ абсурдів для отця означає по суті повернутися до реалізму, до того, що є найбільш раціональною дорогою здобуття мудрості. А мудрість веде до щастя».
Мечислав Кромпець виховав не одне покоління науковців, педагогів і духівників, а його філософські дослідження сформували фундамент для розбудови польської школи метафізичного реалізму. Особливими рисами філософії отця-професора є глибина осягнення, широта поглядів і відкритість до новизни, що разом він умів показати простими словами на життєвих прикладах, доступних людині, незнайомій зі складною філософською термінологією.
«Невипадково згадують про роль учителя, коли йдеться про Мечислава Кромпця, і невипадково згадують про вплив однієї людини на історію людства, коли йдеться про його вклад у розвиток філософії, науки та культури. Мало хто ставив перед собою настільки непрості й важливі завдання, як отець-професор Мечислав Альберт Кромпець», – зазначив у передмові до українського видання Петро Фриз, голова Польського центру культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі.
Мала Березовиця, рідне село Мечислава Кромпця, відіграла велику роль у формуванні його дитячого світогляду. Він закінчив Першу державну гімназію імені Вінцента Поля в Тернополі 1939 р., після чого вступив до чину отців-домініканців у Кракові. 1943 р. склав довічні обітниці, а 1945 р. був висвячений на священника. Із 1951 р. працював у Католицькому університеті в Любліні.
У Тернополі під час навчання в гімназії малий Мечислав познайомився з ченцями-домініканцями, навчався в них основ теології, філософії, історії, літератури. Колеги та учні неодноразово підкреслювали його відкритість до дискусії, готовність змінюватися, рости, приймати в складних умовах правильні рішення та ідеї. Мечислав Кромпець крокував у ногу з часом. Він зумів побачити перспективи свого саморозвитку саме в науковій спільноті домініканців, а потім – у ґроні ентузіастів Католицького університету в Любліні.
«Йому властива неповторна вразливість щодо присутності інших людей, особливо таких, які демонструють інтелектуальну зацікавленість і прагнення до віднайдення правди. Хто хоча би раз у житті мав можливість ближче поспілкуватися з отцем Кромпцем, той залишається під враженням від його особистості», – зізнається отець Ян Сохонь у передмові до книги.
Мечислав Кромпець виріс у багатонаціональному середовищі довоєнної Тернопільщини. Роки його юності припали на важкі часи історичних, світоглядних змін, конфліктів і воєн, що призвели до знищення не лише життів, країн і міст, а й до повного перерозкладу й переродження дотогочасної культури. Латинська мова, якою Мечислав Кромпець написав дві наукові праці, вийшла з ужитку, а система освіти зазнала докорінних змін. Молодому науковцеві й ченцеві довелося жити й працювати в умовах комуністичного режиму в тогочасній Польщі.
«Отець-професор насправді дуже часто розповідав про Україну: як було би добре, якби наші народи, український і польський, щоразу більше знаходили спільну мову, щоб ми не творили єдність, адже плюралізм чудовий і кожен повинен зберігати власну ідентичність, дбати про своє місце в світі. Проте ми всі – з одного культурного кола, із західної цивілізації, тому Україну та Польщу це, попри все, об’єднує на основі спільних цінностей. А ці цінності пов’язані, по-перше, з релігійним стилем життя і відмінність літургії підсилює її, а по-друге, ці цінності пов’язані з європейськими традиціями греко-римо-латинської культури, частково візантійської чи неоплатонічної, але в будь-якому разі це елементи, які нас як народи єднають. І отець із ніжністю говорив про Україні, адже він все своє молоде життя прожив там, у тій природі, релігійній аурі і в тих історичних перипетіях, пов’язаних із політикою та війною», – сказав Ян Сохонь.
У передмові до книги Петро Фриз згадує слова Йоана Павла ІІ, які він написав у листі до отця-професора з нагоди його 80-ліття: «Я завжди дивувався твоєму реалізму в поглядах на щоденність і максималізму в пошуку відповідей на пов’язані з нею питання й проблеми». Він мав рацію, адже отець-професор невтомно обороняв свої реалістичні філософські позиції, що мало величезний вплив на його життя й діяльність.
Польський центр у Тернополі разом із видавництвом «Крок» за підтримки Генерального консульства РП у Луцьку домовилися про спільну роботу в напрямку популяризації доробку отця-професора. Одним із важливих її аспектів може стати щорічне святкування дня патрона Польського центру в рідному селі Мечислава Альберта Кромпця.
Юрій Завадський, перекладач книги «Покинути світ абсурдів» Фото з архіву Монастиря отців-домініканців у Кракові редакції надав автор
На продовження серії книг про непересічну адвокатку Йоанну Хилку повість «Ревізія» перегортає наступну сторінку непростих перипетій: в одне полотно змішалися кримінальні оборудки, фінансові махінації, жорстокі вбивства та долі людей, інтереси яких випадково перетнулися в певному місці та в певний час. У центрі розповіді трагічна доля ромсько-польської сім’ї, яка прагнула влаштувати своє життя всупереч складним обставинам. Випадковість зіграла жахливий жарт із цією сім’єю, а надати змісту складній черговості фактів здатна лише Йоанна Хилка.
плем’я плодиться – і вщерть і поруч – у млині бубни спалені шалики відвічний знак на губах вигук вгору ніщо не повинно потрапити в сліпому ритмі ритуал адже ж сіріє на посту в думках коли дме з боку в який ніхто не дивиться задимлені губи гублять біг уперед – тісно в цій спільноті
Ми сидимо за столом п’ємо склянками горілку за тих які за стіною за стіну що надтріснула в нас Попечене горло і пекучі сльози За вікном олово важкий крок конвою і ранкова зоря що випалює тавра на наших тілах наче німий пастух
Небо – блакить без плям, Море – сонний аквамарин, Сонця не бачу, але все тут лежить під його палючим поглядом. Все – тобто: порожнеча, частинки повітря і безліч молекул води Крім цього – нічого.
І це щось – нижче зеніту на увігнутій поверхні неба повільно вимальовується – як візерунок з-під вмілої руки – мандала: я вже впізнаю величезну перламутрову матку, вигадливо хвилясту. На ній покладено труп. Скелет. Як той із “Танцю смерті”. Довгий. Зігнутий в колінах. Усміхнений. Живий.
В неї короткі товсті ноги. Бюст і живіт
однаково випуклі. Біле волосся зав’язане
у хвіст. Коли компостує квиток трамвай рушає
але вона навіть не здригнеться. На її пальцях
блищать два перстені. Маленькі дірки на ковнірі
майже непомітні ніби їх залишила дитина-вампір.
Її широке лице освічує салон «вісьмірки». Потім
входить інша: тендітна фігура на високих
підборах з тонкою талією з перчиком
на верхній губі. Брюнетка зав’язала волосся так
щоб додати собі кілька сантиметрів зросту. З неї досить
бути малою вона губи підкреслила червоною помадою
але вона надто дрібненька щоб змогла видертися
на перше місце. Надто ніжно доторкається
металевих труб надто обережно компостує.
Попри те відважно стає поряд із першою а «вісімка»
везе її до роботи на другий бік Вісли.
*
Войцех Бонович (1967) – польський поет, публіцист, журналіст. Закінчив полоністику Яґеллонського університету в Кракові. Дебютував 1995 року як поет. Автор дев‘яти поетичних книжок. 2002 року його поетична книжка “Повне море” отримала Літературну Нагороду Ґдиня. Написав біографію священника та філософа Юзефа Тішнера, яка мала великий резонанс у Польщі. 2012 року отримав орден “Срібний Хрест Заслуги” за досягнення в громадській і видавничій діяльності. Працює та мешкає у Кракові.
Вірші зі збірки «Друга рука» (2017), видавництво «А5»
Фото: K. Dubiel
Переклав Юрій Завадський в рамках програми SAMPLE TRANSLATIONS @ POLAND, серпень 2019 року.
Четверта ранку. Перший промінь сонця
пробивається як голка крізь куртину повік,
і тут же приглушений ґонґ, який повертається відлунням
і б’ється у черепі, як останній дзвоник.
Така сцена злочину: тонкі смуги шкіри
проблискують де-не-де поміж постелі,
холодна вологість якої ховає в собі певні
таємниці м‘язів, таємниці нутрощів.
З-за лаштунків аж до ліжка звивисту стежку визначають
розкидані пасма зіжмаканого одягу,
скиданого на підлозі в шаленому поспіху.
Ким єси, чуже тіло? Чому ти тут лежиш?
*
16 вересня 2018 року, у неділю, біля п’ятнадцятої
я поїхав трамваєм до Бжежна, там
трохи покрутився, а потім пішов
пляжем до Єліткова, де купив італійське морозиво
ванільно-вершкове, середнє, у великій вафлі
і довго сидів на лавці, і повільно їв морозиво,
було смачне, лише це, нічого більше.
*
Він і вона. Сидять на м’яких кріслах
в теплій кімнаті. Важко розгледіти обличчя.
Вона перекинула ногу через боковину: гола стопа
занурена в густий потік світла, що
вливається сюди крізь відчинені балконні двері
і що їх ділить навпіл (подалі темна риска
лісу розрізає золоті поля під блакитним небом).
Важко розгледіти обличчя. Вони дивляться одне одному в очі.
На краях світла вилискують пилинки, на шкірі
палахкотить жаринками курява. Коли вдихнеш –
розпадеться всесвіт.
33 1/3
Перший день весни проводить на горі, курячи
залишки гашишу із зимових запасів, знайдених
у шухляді (поміж – ага, онде вони лежали –
рахунками за світло і папкою вже зітлілих листів,
до котрих десь хтось усе ще нараховує умовні
відсотки). Унизу розкладається місто, розлите
в долині великою калюжею, що оточена білою
шкаралупою передмість. Над нашими головами ліниво
крутиться сталевий щит неба, наразі ніби
прозоріший, бо просвічуються крізь нього
сором’язливо зазвичай приховувані таємниці космосу:
все близько і щоразу ближче, планети
без зусиль притягуються, трамваї комет
зі скрипінням розвертаються на кінцевій зупинці.
Мікрорівень: косі лінії дерев прямують до точки
збігу, маршрути птахів перетинаються
нескінченно часто. Навіть ми, навіть себе
ми маємо, здається, на витягнуту руку.
Феноменальна омана – у заповільненому фільмі
можна це помітити виразніше, ніж завжди:
ось долоні минають одна одну, десь там, поміж,
у так званому просторі, може за міліметр одна від одної,
тому час повертатися. Обережно, повільно, дрібнопіщаним
узбіччям, порослим кущами трави,
підносячи повінь каміння, що виховзує
з-під черевиків, невеликі піщані лавини, що сунуться
у бік висипу. Обережно: ще один
фальшивий жест – це вже забагато, хоча б
один непотрібний крок – це крок задалеко.
Запізно: маленька нерівність, невеликий відступ,
раптовий поворот, ляпас, але все марно,
руйнування все ж стає неконтрольованим,
втрата рівноваги виявляється неповоротною. Земля
*
тобі випадають вії під тиском світла
усі кольори разом чорні мов камені
ти пахнеш сріблом молоко загоїть усі твої рани нігті й волосся
втопи в меді коли не звертаєш уваги вибухають зірки
з усіх сторін рівновага сліпі пальці
(тверді цукерки сховані під язиком тріскочуть)
*
моя гостія – соняшник і кров із розбитих колін
зрізаю тобі серпом волосся земля поглинає твій запах
у роті зачиняю світло найтепліше місце де дихаєш
твої слизькі нігті це луб найстарших дерев
на всьому листі – очі
серцебиття поза контуром – прозоре
міжвимірний колообіг трав і дощу
*
з плодючої крові деколи народжуються квіти чи світло
з лівого боку світу пульсує форма місяць із інею
планети кричать до нас крізь хвилі венера – тривога
тіло поростає пижмо вика хвощ деревій землисті пальці –
солом’яні коси кришаться коли ти не дивишся
небо в блискітках
електромаґнетично вниз
*
Марлена Нємєц (1997) – поетка, студентка третього курсу польської філології, мешкає в Кракові.
долоня як коричнева болотяна мазь, людська. ці люди дійсно бачать
– босі, слідами ніг визначають
ритм. обертають рідке ядро. пухнасті нічні метелики осілі на полотнах
матерії оточують їх. прошу темряви,
оглядова платформо. зміни напрям ріки, руйнуй, чави
і бий на сполох, бо може бути вже сьогодні.
*
ескіз: сильвія вейн
рисунок вуглем, на якому обличчя – древня спіраль сестри архімеда.
коралі життя
і смерті надягнені на пальці блищать
і блищать сині кістки стіп, що крутяться як стіл для віджа
(тоді, коли померла остання панна вейн).
лише волосся, те перше, як підлісок, зійшло солоною водою,
а не стільником меду.
Діти йдуть стежкою вдосвіта на кого вони схожі?
Наче камінці в траві наче зубки в скринці.
Їх жменька в цьому великому розбурханому світі
посеред мурах і горобин пробиваються до своїх місць.
Вітер сипле їм під ноги пісок з великого казана.
Вони вже вчаться розрізняти дерева та назви дерев.
Високо підносять голови наче виглядають розвідників
цікавіший урок завжди чекає на іншому боці.
А на іншому боці лежить сніг і день не зоріє
великі млини здіймають вгору нерухомі вітряки.
Лише в одному вікні жевріє вогонь і кидає на сніг
слід що простягся до них палаючою рукою.
пташки, пташки
ці фестони світла
вони – колючий дріт
*
мудрощі з-під магазину й церкви
а після випивки буду сцяти у вікно та кричати –
мабуть щось із блядь,
саме слово блядь,
ціла ріка повільного веслування потемки
*
психоделічний папужка
не спалося, то я встав,
поїв картоплі з цибулею,
а потім пестив твої перси й лоно.
ти розставила ніжки як песик;
дуже тебе люблю.
я не почуваюся виїбаною,
почуваюся обдуреною.
я не почуваюся виїбаною,
почуваюся обдуреною.
*
знаю про любов усе
любов для мене
Переклад з польської Юрія Завадського, 2018 рік за виданням Ilona Witkowska, Lucyfer zwycięża, Wydawnictwo: Korporacja Ha!art, ISBN: 978-83-65739-24-7,2017
я не розрізняю напрямків
бо я з країни якою проходить лінія поділу
на схід вавилонської вежі
тут усе чудово гоїться
кабінет психіятра в ґетто на розі
дають раду кожній рані
вогнетривке єврейське твориво
але ґатунків божевілля тут усе ж більше
як жіночих імен
роблю що можу роздражнюю собі легені
отрутою що пахне манґо заспокоюю
але все ж боюся того самого що моя дитина
що свині коли їх багато можуть з’їсти людину
Ми сідали на пластикові сумки, щоби
не примерзнути до крісел, або на кольорові
журнали. Я ніколи такою не буду, я говорила, як оті
люди, що зараз під нами, усі такі
з паперу та друкарської фарби. Любов уже
назавжди перша, до скону і до кінця
травня. Писання не так, як тепер, без участі
комп’ютера й есемесок, аркушик, переданий
під партою на уроці біології: як задовго витримаєш
із заплющеними очима?
Певний польський поет носить дві пачки
бо коли йому душно то палить лайтові.
Мені поки що бракує на дві пачки
але надійде час і куплю собі чотири
і буде такий день що не запалю.
*
Томаш Пулка (1988-2012) – польський поет, пов‘язаний із краківським літературний середовищем. Вивчав полоністику в Яґеллонському університеті. Автор п’яти поетичних книжок. Разом із Романом Пробощом, Лешеком Онаком, Лукашем Подґурні та Пйотром Пулдзяном Плуценнічаком творив артблоґ “Тихий Набіау”. Був учасником групи “Перфокарта”, котра займається кібернетичною поезією – її творенням та просуванням. Страждав роздалами, після невдалої спроби самогубства лікувався. Не приховував того, що вживав наркотики, а його улюбленою формою “нарконавтики” були психоделіки. Внаслідок трагічного збігу обставин втонув ув Одрі 9 липня 2012 року.
під лісом помер старий батьків друг
ми навідувалися до нього взимку його долоні нагадували
пазурі хижого птаха на глиняні талірчики наливав
падевого меду і плескав у долоні бачачи обліплені солодким лиця
батько шепотів переконуючи йому в горлі
живе погане тому якщо молитися за це його горло
то ж і проти того що там живе
це від нього я взяв перший рій каже батько коли
здоймаємося полями щоб востаннє доторкнутися до його долоні
у холодній халупі розглядаю засушене лице
друга мого батька думаю про малярські амбіції
смерті про те яким чином видобуває тіні
як обережно роздає барви
*
перелік: народження і різня
побілена стіна обори слугує батькові за нотатник
ґрафітним олівцем записує дати запліднення
корів і вираховує народжених і померлих тварин
увечері ведемо ялівку до бика
батько обирає цього з-під лісу швейцара симентальської породи
бик виявляється здоровенним з носа йому звисає стальне кільце
питаюся батька чи не розчавить корову він ніжний заспокоює
хлопці з-під лісу ведуть мене до стодоли до її воріт
тонкими цвяхами поприбивали ропух ми молимося
до них кажуть низько вклоняючись істотам
*
Малґожата Лебда (1985) виросла в гірському селі Желєзнікова Вєлька у польський Бескидах. Поетка, науковець, фотограф. Займається екстремальними видами спорту, туризмом та альпанізмом. Мешкає у Кракові.
З інтерв’ю з Лукашем Ґресічаком: Це дуже особиста розповідь. Хоча може саме вона є дуже універсальною? Коли моя попередня книжка “Granica lasu” повставала кілька років, то “Matecznik” я написала відносно швидко, в неперервному, – боюся цього слова, але це зроблю, – божевіллі. Я дуже вагалася, чи показувати ці вірші світові. За мить до того, щоб надіслати книжку до видавницва WBPiCAK у Познані, я жахнулася, що в кожному вірші з’являється батько. Пишучи, я не усвідомлювала, що він настільки заповнив простір цієї поезії. Джерело фото й інтерв‘ю: wyborcza.pl
Тепер я переконалася: я динаміт. Язиком
вогню і хлібом; коли думаю про вибухи на сонці,
думаю про тебе, коли ти лежиш на березі згаслої вулиці
і крешеш іскри. У місті, повному ліхтарів, ти був вузьким,
темним тріском. Я хотіла кинути в тебе
каменем і розкришити, щось для тебе забути.
Повернути річку навспак.
Я хотіла щось тобі пояснити, але надійшов травень, мене
осліпило сонце і на мить я сплутала тебе з хлопцем,
який танцював на кущі, умів заклинати лебедів.
Ти, як ніхто інший, умієш зникати. Набираєш у рота
води так багато, що сам у ній тонеш, ти загубив лице
і сьогодні я вже не хочу навіть торкатися тебе, навіть цим віршем.
Сьогодні бажаю тобі всього доброго, коротко і здалеку.
Спокою, щоби ти більш не губив черевиків. Когось,
хто підтримає тобі голову, коли почнеш душитися
тієї гіркотою, якщо так бажаєш.
Сьогодні все ж утікаю. Чую шум крапель
на траві й нема в мені ані крихти спокою.
Раптом хотіла б не жити або гратися
у хованки в твоїй великій душній голові.
Пітніючи під дощем, я б хотіла виїхати геть.
Красти авта в Мексиці, робити татуювання
дівчатам із Сен-Тропе. І щоби були
ці вузькі блакитні коралики на згинах
їх долонь, і щоби був протяг.
А може насправді блакитний це смуток
The slow drug
PJ Harvey
зернистий і нудкий, котрий вже в горлі звучить зледеніло,
якось так, ніби напхатися грудок землі чи вдушитися
волокнистим струмом, і це не так як би тобі
хотілося померти, тваринко, чи засміятися зі шлаком
на щоках, коли стоїш собі на самому краєчку і хоч тебе цілуй;
мул замість води, листя в черевику й один обірваний сиґнал
мобільного, таке часом ярмо.
Йоанна Лєх (1984) – польська поетеса, авторка поетичних книжок “Zapaść” (2009), “Nawroty” (2010), “Nic z tego / Nothing of this” (2011), “Транс” (2016). Номінована до премії Ніке. Закінчила Яґеллонський університет у Кракові, де й наразі мешкає.
якщо самотній про минулі ночі
шепоче – це вчора, або –
бог їх придумав лиш цього року,
то йому очі вилікувати не вдасться. не
те щоб шкода, трави розхиляються
як ніздрі лисиць із гнучкого скла,
з пасочком крові поверху, тому
пливуть так тихо і дрижать. минуле
це горілка чи кістка під повікою,
що зменшує все,
крім себе самої. не
те щоб шукати знарядь і назв, орієнтаційних вогнів
на летовищах – це почалося
і закінчиться там, в містечку
посеред пагорбів:
де бігло життя
і де бігла смерть – для цього шепоту
про минулі ночі, хоча б заради жарту –
могли не зустрітися
Роман Хонет – польський поет, редактор, журналіст. Народився 1974 року. Лауреат Поетичої премії ім. Віслави Шимборської 2015 року за книжку “світ був моїм”, яку поділив з Яцком Подсядлом.
Лукаш Подґурні – фізична особа, яка підписана автором добірки текстів (поетичних?), що зґенеровані позбавленим ліцензії програмним забезпеченням і що працює не без проблем.
[поки скажу…]
поки скажу невиразно тлумачити
за межею життя тяглість біле
і вчуваю галасливу матір причини
відраховувати час скидається до сіючи
вода розмінює камінь підіймаємося
– і падати, відпадання починати
навіть із менших словечок до бога дими
*
сутенер мій батько ґоріо
поламане радіо:
обриси світових корбових
мінливих морд /
це ми
прив’язані до дівчини
отримували
яйце в нашім волосі
(приємний розрахунок :
докую
до ваших френзлів
п’ятничне яєчко)
візьмімо вечірній
пором до цього прикладу:
окови настрою гублять
мої тканини гублять
помічають що газ
і що гарний віслюк
і це всі перерви
вниз
Пйотр Мацєжинський (Piotr Macierzyński) — досить відома і, водночас, досить суперечлива постать сучасної польської поезії. Його вірші зачіпають за живе, викликаючи захоплення або ж обурення. Аналогічно розходяться думки критиків. Легко оцінювати творчість класика, введеного в пантеон святих від літератури, ризиковано говорити про вірші живого поета. Найкращий коментар — то автокоментар. Пропонуємо інтернет-розмову з Мацєжинським про його творчість та переконання. Наталя Лобас
Наталя: Скільки має спільного Пйотр Мацєжинський з Твоїх віршів із реальним Мацєжинським?
Пйотр: Я б хотів, щоб якнайбільше, і в певному сенсі так, як є. Твір завжди спирається на переживання, роздуми, лектури автора. Навіть якщо це почуті історії — почуті, а отже переосмислені тим, хто пише. Навіть вимисел обмежується досвідом автора. Але є також другий бік цієї фальшивої монети. Мова — знаряддя недосконале. Бреше. Не передає реальності. Крім того, і так ми завжди показуємо лише фрагмент. Навіть якби ми хотіли поставити знак рівності між автором та ліричним суб’єктом, такі дії приречені на поразку. А шкода.
Niezwykle miło nam poinformować, że konsekwentnie wydawane przez Korporację Ha!art wiersze Piotra Macierzyńskiego doczekały się ukraińskiego przekładu. Książka pt. “тьфу, тьфу” (czyli “tfu, tfu”) to wybór czterdziestu pięciu wierszy w tłumaczeniu Н.Лобас і Ю.Завадського. Tom ukazał się nakładem wydawnictwa Kpok.
Вибрані вірші у перекладах з польської Наталії Лобас і Юрія Завадського
Фотографія на обкладинці: Домінік Фіґєль
Упорядники: Наталія Лобас, Юрiй Завадський
Дизайн обкладинки: стронґовський
Макет i верстка: Юрій Завадський
Мачєжиньскі П. тьфу, тьфу /Переклад з польської Лобас Н., Завадський Ю. — Тернопiль: Видавництво «Крок», 2011. — 86 с.
“вже приблизно пів року
Республіка Польща забороняє мені писати вірші
публікувати їх в серйозних літературних журналах
та отримувати гонорар …”
— засобом маскування та алеґорії поет не раз висловлював своє ставлення до сучасної культури та особливостей організації життя в рідній йому Польщі. Його болить не лише звична для нас недалекоглядність, лінь і застиглість, яка запановує в культурному середовищі та політикумі, але головно перспектива кожної окремої особи, яка зростає та діє в умовах, що не дають побачити творчій, живій, потенційно сильній людині хоча б якусь перспективу. Він змішує в своїй поезії все, що лише дається до змішування, а якщо окресі теми та проблеми не змішуються, то він робить із них важку та небезпечну для “культурних бюрократів” суспензію.
Ми звернули голови на схід, видивляючись загрози та порятунку, безвиході та шляхів, проте рідко коли себе запитуємо чи знаємо, що робиться від нас так близько, у Польщі? Чи знаємо чим живе сучасна польська молодь? Чого їм бракує, куди вони йдуть, у що вірять? Поезія П.Мацєжинського є виразником поширеного в молодіжному середовищі вільного та незаанґажованого в реліґію та політику світогляду, який не пасує до загального ідеологічного русла. Мацєжинський не національніст, не демократ, не анархіст, не борець за права сексуальних меншин, не марґінал, не політик, не.., не.., не…
Пйотр Мацєжиньскі — народився 1971 року. Дебютував 1993 року в ґданському літературно-мистецькому часописі “Tytuł”. Вірші публікував у “Czas Kultury”, “Kwartalnik Artystyczny”, “Studium”, “Akcent”, “Opcje”, “Lampa”, “Fraza”, “Ha!art”, “Kartki”, “Kultura”, “Portret”, “Pracownia”, “Autograf”, “Migotania, przejaśnienia”, “Nowy Wiek”, “Undergrunt”, “Przegląd Artystyczno-Literacki”, “Graffiti”, “Tygiel Kultury”, “Pro-Arte”, “Odgłosy”, “Kursyw”, “Bulion”, “Akant”, “Megalopolis”, “Pogranicza” та інших виданнях. Він є лауреатом багатьох загальнопольських літературних конкурсів, з-поміж яких: im. Haliny Poświatowskiej, Marka Hłaski, Stanisława Grochowiaka, Rafała Wojaczka, Edwarda Stachury, Jana Śpiewaka i Anny Kamieńskiej, Leopolda Staffa, Czasu Kultury, o Puchar Wina, Turnieju Łgarzy. Видав поетичних буклет “Filet z makreli” (“Філе скумбрії”) як літературний додаток до двомісячника “Opcje”, Катовіце 2000, і книги “Danse macabre i inne sposoby spędzania wolnego czasu” (“Danse macabre та інші способи проведення вільного часу”), видавництво “Zielona Sowa”, Краків 2001, “tfu, tfu” (“тьху, тьху”), Ha!art, Краків 2004, “Odrzuty” (“Відходи”), Ha!art, Краків 2007, “Zbiór zadań z chemii i metafizyki” (“Збірник завдань з хімії та метафізики”), Ha!art, Краків 2009.
Зустріч з Пйотром Мачєжиньским відбудеться під час Шостого міжнародного літературного фестивалю у Львові 15-19 вересня 2011 року.
вже другий раз сусід насрав у під’їзді
першу купу можна було легко обминути
друга зроблена ніби кожні дві сходинки була для любителів
гри в класики
ми просили його щоб опам’ятався
не думай що Бог любить трійцю сказав я
користуючись хвилиною тверезості яку він переживав
як чорну віспу раз на все життя
довго нам чекати не довелось і однак
третя купа здивувала всіх
гімно на списку мешканців
гімно високо на стіні
хтось інший соромився б
але насправді ми всі йому задрили
ніхто з нас не вміє так розслаблятися
2 жовтня 2010 року о 18:00 в кав’ярні “Кабінет” (Львів, Винниченка) відбудеться зустріч з польським поетом Пйотром Мацєжинським. Творчість поета українською мовою представляє Юрій Завадський. Прозвучать переклади текстів П.Мацєжинського, виконані Наталією Лобас та Юрієм Завадським. Модерує зустріч Юрій Кучерявий.
3 жовтня 2010 року о 18:00
під Тернопільською Липою на вул. Листопадовій
у супроводі гурту ZSUF
та 4 жовтня 2010 року о 14:30
в ауд.87 Тернопільського національного педагогічного універиситету ім.В.Гнатюка
разом із Літературною студією “87”
А також 2 жовтня зустріч з Пйотром Мацєжинським в кав’ярня “Кабінет” у Львові о 18:00!
найчастіше нагороджуваний польський поет, філософ і скандаліст
Пйотр Мацєжинський
доводитиме, що
ми нічого не знаємо про сучасну Польщу!
“вже приблизно пів року
Республіка Польща забороняє мені писати вірші
публікувати їх в серйозних літературних журналах
та отримувати гонорар …”
— засобом маскування та алеґорії поет не раз висловлював своє
ставлення до сучасної культури та особливостей організації життя в
рідній йому Польщі. Його болить не лише звична для нас
недалекоглядність, лінь і застиглість, яка запановує в культурному
середовищі та політикумі, але головно перспектива кожної окремої
особи, яка зростає та діє в умовах, що не дають побачити творчій,
живій, потенційно сильній людині хоча б якусь перспективу. Він змішує
в своїй поезії все, що лише дається до змішування, а якщо окресі теми
та проблеми не змішуються, то він робить із них важку та небезпечну
для “культурних бюрократів” суспензію.
Ми звернули голови на схід, видивляючись загрози та порятунку,
безвиході та шляхів, проте рідко коли себе запитуємо чи знаємо, що
робиться від нас так близько, у Польщі? Чи знаємо чим живе сучасна
польська молодь? Чого їм бракує, куди вони йдуть, у що вірять? Поезія
П.Мацєжинського є виразником поширеного в молодіжному середовищі
вільного та незаанґажованого в реліґію та політику світогляду, який не
пасує до загального ідеологічного русла. Мацєжинський не
національніст, не демократ, не анархіст, не борець за права
сексуальних меншин, не марґінал, не політик, не.., не.., не…
Про поета
Пйотр Мацєжиньскі — народився 1971 року. Дебютував 1993 року в
ґданському літературно-мистецькому часописі “Tytuł”. Вірші публікував
у “Czas Kultury”, “Kwartalnik Artystyczny”, “Studium”, “Akcent”,
“Opcja”, “Lampa”, “Fraza”, “Ha!art”, “Kartki”, “Kultura”, “Portret”,
“Pracownia”, “Autograf”, “Migotania, przejaśnienia”, “Nowy Wiek”,
“Undergrunt”, “Przegląd Artystyczno-Literacki”, “Graffiti”, “Tygiel
Kultury”, “Pro-Arte”, “Odgłosy”, “Kursyw”, “Bulion”, “Akant”,
“Megalopolis”, “Pogranicza” та інших виданнях. Він є лауреатом
багатьох загальнопольських літературних конкурсів, з-поміж яких: im.
Haliny Poświatowskiej, Marka Hłaski, Stanisława Grochowiaka, Rafała
Wojaczka, Edwarda Stachury, Jana Śpiewaka i Anny Kamieńskiej, Leopolda
Staffa, Czasu Kultury, o Puchar Wina, Turnieju Łgarzy. Видав поетичних
буклет “Filet z makreli” (“Філе скумбрії”) як літературний додаток до
двомісячника “Opcje”, Катовіце 2000, і книги “Danse macabre i inne
sposoby spędzania wolnego czasu” (“Danse macabre та інші способи
проведення вільного часу”), видавництво “Zielona Sowa”, Краків 2001,
“tfu, tfu” (“тьху, тьху”), Ha!art, Краків 2004, “Odrzuty” (“Відходи”),
Ha!art, Краків 2007, “Zbiór zadań z chemii i metafizyki” (“Збірник
завдань з хімії та метафізики”), Ha!art, Краків 2009.
Організатори та партнери:
Громадське об’єднання ТЕРНОПІЛЬСЬКА ЛИПА,
Тернопільський національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка,
Майстерня Слова, Майстерня Звуку, Юрій Завадський,
Тернопільська організація Національної спілки художників України
Видавництво наукової та художньої літератури “Крок”, Літературна студія “87”
Пйотр Мацєжиньскі — народився 1971 року. Дебютував 1993 року в ґданському літературно-мистецькому часописі “Tytuł”. Вірші публікував у “Czas Kultury”, “Kwartalnik Artystyczny”, “Studium”, “Akcent”, “Opcja”, “Lampa”, “Fraza”, “Ha!art”, “Kartki”, “Kultura”, “Portret”, “Pracownia”, “Autograf”, “Migotania, przejaśnienia”, “Nowy Wiek”, “Undergrunt”, “Przegląd Artystyczno-Literacki”, “Graffiti”, “Tygiel Kultury”, “Pro-Arte”, “Odgłosy”, “Kursyw”, “Bulion”, “Akant”, “Megalopolis”, “Pogranicza” та інших виданнях. Він є лауреатом багатьох загальнопольських літературних конкурсів, з-поміж яких: im. Haliny Poświatowskiej, Marka Hłaski, Stanisława Grochowiaka, Rafała Wojaczka, Edwarda Stachury, Jana Śpiewaka i Anny Kamieńskiej, Leopolda Staffa, Czasu Kultury, o Puchar Wina, Turnieju Łgarzy. Видав поетичних буклет “Filet z makreli” (“Філе скумбрії”) як літературний додаток до двомісячника “Opcje”, Катовіце 2000, і книги “Danse macabre i inne sposoby spędzania wolnego czasu” (“Danse macabre та інші способи проведення вільного часу”), видавництво “Zielona Sowa”, Краків 2001, “tfu, tfu” (“тьху, тьху”), Ha!art, Краків 2004, “Odrzuty” (“Відходи”), Ha!art, Краків 2007, “Zbiór zadań z chemii i metafizyki” (“Збірник завдань з хімії та метафізики”), Ha!art, Краків 2009.
не вимагаймо від священика неможливих речей
відомо що духівник не може
бути добрим поетом
навіть Біблія бере слово в цій справі
не можна служити двом господарям
бо ж або поезію будеш ненавидіти
а службу священичу шанувати
або одного триматимешся
а другим знехтуєш
коли ти поет
важко бути кимось
іншим
легше верблюдові пройти крізь вушко голки
ніж священику написати добрий вірш
навіть вагання є непевним
пошук служить одному лишень віднайденню
правди давно вже відкритої
я коли шукаю йду на ризик
і можу знайти навіть арґументи
що підривають мій світогляд
гроші на горілку
нову скриньку Пандори
священик завжди виконує сальто з парашутом
у віршах священики як в американських фільмах
відомо який буде кінець
духівник навіть не може бути щирим
коли б він написав про своє пияцтво
приставання до прислужників
конвеєрні відправи померлих
й очікування допоки прийде на сповідь
цицата донька паламара
тут же дізнався би від єпископа
що став поетом
аж після анафеми
він би відкрив що немає тем
про які не можна писати
що єдиною цензурою
є власна зіпсутість
ніхто над ним не чатує
і ніхто нічого не може йому заборонити
що немає імперативу навернення
і треба пошукати серйозного сенсу життя
