бе́зум
я вірю що потрібно поспішно записувати подряпити тернини і мохи
на гіллі холодного лісу а також і вас згуртованих довкіл миготливого
вогнища так ми почнемо осінь і решту часу що його диктуватимуть
вильоти бджіл з вологих вуликів з цим шепотом спадають мені
на думку миготіння алкоголь відвідання цвинтарів прощання з рідними і бе́зум
коли діти оточували на стежці ядзю з-під лісу (яка носила в собі
хворобу) я пам’ятаю їхній вереск ядзю покажи коника покажи коника
але бували ночі коли ми всі були однакові коли
для всіх собаки вили той самий страх
дім
був час коли він приймав нас як чужих далеких але ж єднали
нас таємниці рипіння підліг монети запхані під шалівку святі
образи́ бутлі повні винограду а якщо алкоголь то і страх клуби
диму соснові жердини під стіною і тварини принесені зі стодоли
неподалік їх сліпі морди перґаментна шкіра а це?
шелест ялівця подорожник прикладений до ран і нічні оповіді
які начитував йорґен му* казки казки
* Норвезький фольклорист, письменник, священник.
порох
холодні вечори приводили їх до нашого дому стягали в сінях
важкі черевики пили міцні чаї свобідно вимовляли охриплі
слова мружачи при цьому очі наче світло творило безлад говорили
про смерть наче ми цього потребували (мабуть її чистий різновид
привезли зі спекотної лівії з-над великого сирту) спрацьованими долонями
стрясали до горщиків попіл вічний порох виходити раптово
потираючи руки як злочинці з богом кидали на порозі це давало нам
неспокійний сон який переривало рипіння підліг задуха
і спрага яка досі нас душить
процесії
мабуть декотрі з них носили в легенях азбестові волокна
взимку полоскали червоні роти вологим снігом в влітку (щовечора)
обходили обнесені дротом гектари вподобали собі чорні птахи
вішали їх на товстих жердинах їхні діти уникали світла важкі
хвороби припікали вогнем а під час травневих процесій вони носили
золочені фігури святих усміхалися до нас
несите
жодних спроб виведення з бе́зуму лишень уважне читання
віршів про втрату шепоти і цих шепотів щораз більше несите
не дозволяє їй полишити вологий ґанок приймає блідість як
хостію як усе хостії світу згадує стару роґовську
яка приходила до батька по падевий мед пила парену м’яту
і дивилася на святий образ повішений над одвірками і говорила
про бога і тоді це мало сенс
криниця
ми клали до рота осінь а її терпкий смак викривляв наші чисті
обличчя це був час паління гілок випікання дозрілих овочів у розігрітій
братрурі гуркоти відійшли а з ними й неспокій настала тиша перед зимою
виноградна лоза обплела дерева і дах стодоли а її темні грона доходили
в скляних бутлях чому саме тоді нас притягувала відкрита
криниця та чорна тахля до котрої батька кілька років тому кинув
таємничу рибу і з якої всі наші товсті тварини пили
кришталевий холод?
саме до неї навесні впала стара роґовська деколи наче
чути там посвист увесь її страх
вогонь
у цьому одержимість вогню тому коли в селі хтось підкладає полум’я
під висхлі балки стодол нас беруть дрижаки і ми виходимо наперед хатів
там дивимося за напрямком вітру вдихаємо чорні клуби чийогось
ридання і ця неминуча ніч цей неспокій після вогню звільняє в наших
батьках страх навідують один одного в тісних кухнях позичаючи один одному
срібні кулі для тих приховуваних невідомо від кого
рушниць аж світанок приводить до тями і дає росу біля шостої
чутно стукіт кінських копит відлуння села і свист ці дивні
заклики молочаря проте це не кінець
жертва
того літа тонка жила ріки давала нам холод (так ми уявляли
клімат побережжя норт-бервік*) селяни з околиць приводили
сюди своїх худих тварин а білі як сніг хлопці втирали болото
в рябі обличчя і затримували подих під пласкою тахлею води
це їм належали довколишні березняки крадені цигарки тривалі
анемії і відлита в батьківських льохах самогонка щось у нас світиться
говорили плюючись кров’ю вели нас у бункери порослих густим
плющем витягали споловілі кості душив їх дих клюбових* щось
у нас світиться говорили щось приносить нас у жертву щось не дозволить
ніколи доторкнутися ваших пульсуючих тіл
* Норт-Бервік — місто на сході Шотландії на південному березі затоки Ферт-оф-Форт.
* Клюбові – марка цигарок.
хостії
і ще кілька слів про блідих хлопців які виносили з меси
(під білими язиками) сухі щонайсвятіші хостії в холодних
потоках виставляли їх до сонця чекаючи кари бо ж
вірили у все святе і справедливе але кари приходили
повільно займали лімфатичні вузли тягли у вири рвучкий дунаєць*
врятовані за багато років повинні були говорити хоча холод не був розділений
справедливо ми прийняли його як молитву
* Дунаєць – річка.
Із книжки «Межа лісу» 2013
Малґожата Лебда – поетка, фотографиня, докторка наук, лавреатка премії “Ґдиня”. Мешкає у Кракові, викладає в тамтешньому Педагогічному університеті. Малґожата виросла в гірському селі Желєзнікова Вєлька в польських Бескидах. Дві знакові книжки авторки – «Маточник» (2016) і «Сни укермеркерів» (2018) – склали corpus добірки «Холод», яка вийшла 2020 року в Україні.
Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. Проєкт “20z21” за підтримки стипедіальної програми Gaude Polonia.