Я був не сам, із кимось.
Ми засвітла намірились кудись удвох
між темним густим небом
і ріллею чорною.
Здавалося, що небо таке – моє,
і земля з перегноєм – ніби моя.
І ми зупинилися, і цей уявний кінець дороги
не був кінцем, як і небо з ріллею –
ніякими кордонами для нас.
Потемки ми вогнище розпалили поміж собою,
дивилися на свої червоні обличчя.
Мій друже ніжний, я спав на твоїх грудях,
непомітно пив росу твоєї слини з рота,
і потай обіймав себе твоєю рукою,
принаймні, мені так здавалося.
Мені здавалося, що твоя ніжність –
десь між густим передгроззям і раннім врожаєм,
між смертю параноїка і народженням вільної людини,
між світлом волохатого дня і темрявою моїх нутрощів,
і я був увесь перед тобою,
і ти підійшов до мене,
принаймні мені так здавалося,
і кинув червону жарину
мені за комір.