* * *
«мене в дитинстві мати називала – Ляля»
– з її слів
покажи, що ти ховаєш у руці
пальчики ніби в ляльки, зробленої зі шматочків крейди
і що довше вона водить рукою по моєму волоссі
коротшають її пальці, стираються, списуються
а я сивію
ніжки її, коли танцює, залишають малюнки
а трохи пізніше, як забракне грошей, ми влаштуємо тебе на роботу
ти будеш наносити розмітку (куди досі не заїжджали колеса машини)
лише тепер я розумію, чому вона не вміє плавати (чому ти не вмієш плавати, лялечко)
крейду легко покривдити
крихка
хто тебе зібрав з крейдинок? що залишилися в зарослих мохом класах
закотилися під вчительський стіл
старі дерев’яні дошки покрила зелень, хтось прикрасив маєм
лабіринти щілинок у затерному паркеті, рубці
летіли сороки, вхопили уроки
я чув, що на морі-океані стоїть білий камінь
діди над морем пролітали, їхні сльозинки на камінь упали
ти звідти?
я хвилююся, коли ти печеш що-небудь з муки, я боюся, аби ти не заблукала в ній, не сховалася,
а печиво твоє завжди з таким чарівним смаком
а раптом це ти щоразу частинку себе у тісто кришила?
а родзинки у пирозі – це твої зіниці? чоловічки? лялечки?
© Уладзь Лянкевіч
© Юрій Завадський