Молитва є цим баскетболом відмов,
вимитим на береговій смузі.
Вірш – усередині того м’яча,
повітря від тиском.
Сльози вимагають практики.
Ми загорнуті в отруйні бинти літа.
Як завжди
лікування стає карою.
Ми здіймаємося і падаємо,
тож не можемо бути лише плоттю,
хоча, можливо, є чимось меншим
за суму нашого сміття.
Все це
під насмішкуватою фіґою –
мій список нещасть
є всього лиш аркушем паперу,
навіть мої пальці повторюють
“якось та й буде”.
Жодна риба не втрачає сну через Правосуддя.
Вони самі собі затишок, відносини і сховок.
Під заклик поромних муедзинів
кожен баскетбол пляжується
у свою дуже особливу мить.
© Юрій Завадський, адаптація, 2011
MILK BEACH
Prayer is this discard basketball
washed up at the shoreline.
The poem is inside that ball,
air under pressure.
Tears require practice.
We are wrapped in poisonous bandages of summer.
As always
the cure is the punishment.
We build up and fall down
so can’t be just flesh
though probably less
than the sum of our garbage.
All this beneath
a sniggering fig –
my list of miseries
is still just a sheet of paper
even my fingers keep saying
“just like this”.
No fish lose sleep over Justice.
They are their own comfort, connection and cage.
Beneath the call of muezzin ferries
each basketball is beached
in its very own moment.
© Les Wicks, Ambrosiacs