частина перша
яка імовірність кроків
на корзо розчинених у
і поцілунків
і кроків
у
ст
яка імовірність дотиків
на корзо відкритого о
і поглядів
і дотиків
о
ка
яка імовірність зустрічі
а корзо нашого мі
і бруківки
і зустрічі
мі
ста
а така імовірність кроків
що я вас просто лю
я просто
у вас закоханий
лю
блю
,
любов і тиша
чи потрібен тлум
у стінах чотирьох
підлога
стеля
чи вам би шум
це так
мій друже лу
це брудносуть
і вам сміттям застелять
любіть мене
для вас прийшов у світ
торкайтеся
ось руки і все решта
чи світу вам би тут
мій друже ві
хоч це не так
у нас
усе що треба
дозвольте руку
шкереберть шугне
цей світ довкола
нам
би ще пожити
чи вам
о ні
мовчіть
мій друже не
дивіться
сніг
він сонцем перешитий
здається все
приреченим здаля
розтопиться
і знищиться
й замовкне
а вам би жити
так
мій друже ля
любов і тиша
хоч би слово мовте
,
дзвоніть
чи ні
чи так
хай пустота
трима мене
і римою примарить
на вас
на вас
цілунками намарно
леліють лють
полишені літа
і там
у даль
в краї захмарні рвуться
нічиї крила
крила нічиї
і пустота
! пробач пробач їй
і пустота
у телефонній трубці
,
ми витекли із рук прадавніх рук
цих кам’яних полишених споруд
і світ зустрів нас пагорбами й лісом
росистою травою і вітра-
ми йшли текли зникали і за лисом
углиб у хащі де рудий пролився
нас вів лиш сон не лис лиш сон як раб
він тік як вікові дощу у горах
як ріки що роками точать сон
і не було палючого тут сон-
ця тінь мовчить вона сама покора
а на долонях кам’яних лиш мох
і лис промок і зник руда потвора
всіх наших мрій залишитись удвох
,
ах відтворіть мені вуалі стелі
тілесні сни шовкових білих стін
де наді мною підіймалась тінь
і поринала в білизну пустелі
чи здатне тіло відтворити темінь
і неймовірне поєднання тіл
мільярди не замінять двох а втім
(за буало) це зовсім не до теми
ах темнота із ніжністю тканин
це шовк слизький на стінах а вони
так безсоромно вилупили очі
засмійсь дитя це справді це не сон
роки лежать твоя одежа в клоччя
тобі 15
а мені
500
,
десь осінь досі десь її нема
десь слізний сон спинив зелені стіни
мармизна твар зайняла згустки мас
і присоромлено згубились тіні
десь парки сплять парують задля нас
далеко там клекочуть дні згустілі
і кривить лик скоцюрблена зима
кістляву кисть кладе на жовте тіло
прозора шкіра вишкірила зір
ускочив в сон що все змінив на світі
ти спала вся розкрита до безмір
а я сидів зі страхом пословіти
усю красу повіршити як звір
зникав і повертався знов нізвідки
,
лиш голосу твого
дві краплі
червоний тче вогонь
від ранку
два слова
звук
не більш
незґрабний
два слова
звук
не більш
незґрабний
якби ж знав єси
чоловіче
сни
вічні
,
я пішов по калюжах униз
де калюжі не звикли стікати
де калюжі не звикли тікати
і погорди немає у них
я пішов по калюжах кудись
де іти відпадає потреба
де і ти вибачаєш й по тебе
прилітають хоч як не крутись
я пішов по калюжах і зник
і себе не знайду вже напевне
а в калюжах все видно у них
так реально хоч зовсім непевно
я пішов по калюжах униз
угорі розтеклася непевність
я пішов по калюжах униз
угорі розтеклася непевність
,
сей світ не є
сей світ нема
а ще ніколи
бо він ніяк
бо він нічим
бо він ледь кволий
а як кудись
а як на жаль
а ще відколи
от так кричиш
от так комусь
але для кого
,
все перейде у пам’ять
і м’ята і полин
в кадильницях попалять
рух
злив
нічого
так
лиш пустка
і сонце і земля
і небо дощ попустить
і дощ для неба
для
все перейде у згадки
все вистигне на лід
аж поки сплю і заки
на землі
нічого
ні
лиш пустка
і сонце і земля
і небо дощ попустить
і дощ
для
,
дві гри пізнав торинно і завзято
відав сліпе і вдався влити літ
а очі з чі лиш гулькнули в гіллі
! все добре
пане
замовчіть
і сядьте
а благо ти вгатив і сів позліти
недобрий біль по доброму блажен
пізнаєш правість злишувши лишень
в те остогидле й гололите літо
таке вікно покатує і книть
і капає і ліниться склотою
тоді зітлілим нипаєш до книг
і тіло тнеш забавою отою
а що ще мить защерблено в горбі
і що забув пришиблено між люди
а все оте що став всесильно лютим
коли згубився з болем у юрбі
частина друга
флєґматичний суб’єкт лірики
(сни однієї ночі)
так сьогодні ти упіймаєш скрипучого фіакра
і не стиратимеш підошви до полаткованої асфальтом бруківки
ні навіть не так
ти спиниш розхолітану таксівку
і вона помчить ямами роз’їжджених вулиць
везучи твоє випещене тільце
або навіть ніхто не спиниться на твої палкеі окрики
і ти пошкандибаєш додому шварґаючи мештами по щебені узбіччя
(а хіба може буті щось краще такої флєґматичної прогулянки)
уяви коли ти щосили крокуєш проти вітру коли машини
кидають хмари пилюки тобі в лице
а ти ідеш в колись до неможливості напастованих шкрабах
і дивним чином припасованій маринарці
отакий розпатланий щасливий і радий
що зараз тебе зустріне хтось вдома
де ти сядеш за етюдник і за прикладом свого дідуся імпресіоніста
зобразиш мазком себе
мазком її
а потім ще когось і ще когось
аж доки не закінчаться люди
аж доки не закінчаться фарби
аж доки не постираються пензлі
а згодом натхненний вилетиш геть за межі отого мазюкання
і згадаєш як би було добре
якби тобі зупинився фіакр
якби ти впіймав таксівку
і як погано що ти вже остаточно постирав шкіряні підошви
своїх черевиків чи чобіт чи просто ніг
а скільки сили ти витратив на оту нікому не потрібну ходьбу
адже ти б міг їх використати для чогось набагато кориснішого
наприклад на переконування свого доброго знайомого
що капелюх на який він щойно ненароком всадився
зовсім не зім’ятий зовсім не зіпсований
і що ти навіть спеціально його туди поклав бо сам ніяк
не міг наважитися отак його щиросердно зіжмакати
зараз мить секунду я запишу номери телефонів
а потім вийду на перехрестя і побачу що ваш будинок
ще недобудований і в ньому ніхто не живе
так завжди
замовляєш дві пляшки пива в бармена
а хтось з за плеча йому кричить
що такого пива нема
тобі стає соромно бо ти чи не вперше вирішив
пригостити друга
а усе було б інакше
якби ти не підходив до бармена
а гонорово сів за столик і почав дивну розмову
зрозумілу лише тобі і твоєму другові
а ні а ні
тобі отак соромно
і той хтось з за плеча мовчазного бармена
кричить на тебе
злиться аж слиною бризкає
і дають тобі одну пляшку пива
а ще дві гальби повні повнісінькі
так буцім цього й не було а є і пиво і вгощання
але напевне цього
усе таки немає
нема чи є
йду
використана пластмасова виделка в потоці чистої дощової води
насправді
якби осінню всі автобуси зупинялися там де треба
(а в парку топільче таких місць досить)
то я би став справжнісіньким кавбоєм
і носив би на голові засмальцований брудно жовтий капелюх
а потім вийшовши на потрібній зупинці
я б у супроводі когось незнайомого але дуже розумного
пішов попри улюблений лікарняний корпус
знімаючи отого капелюха в привітанні і
одягаючи його знов
почетвертовані томати
згодом біля мене вже немає нікого
я один виходжу на страшенно заболочене узбіччя шосе
в мій бік ні одного таксі ні одного тролейбуса
а в протилежний два тролейбуси і одне таксі
(яка несправедливість)
я переходжу оте шосе і хочу йти на зупинку
але відразу ж починаю бігти широко розставивши руки
якась пані неправльно мене зрозуміла
і подумала що я її син
? а чий же ти син
запитала вона ображеним голосом
дивлячись мені услід
мабуть я чийсь син
але на зупинці стояти не хочеться
і взагалі
осінні автобуси ніколи не зупиняються там де треба
(хоч в парку топільче таких місць досить)
а воно мені більше нагадує прочинені двері
а в них присоромлені лиця моїх одногрупників
отам
в університеті
спочатку ці пейсаті погрожуючи револьверами
вимагали аби я написав якусь статтю про гербіциди
а потім вони перетворилися на російськомовних циганів
і його покійна дочка
звабливо граючи на гітарі лівою рукою
підкладала свою праву смугляву ніжку
під її найтонші струни
частина третя
а в коломиї
вулицями ідуть
і черевики і чоботи
переступаючи поріг дерев’яний
і дзенькає дзвінок
за кожен крок
зачіпається язичок
за кожен крок
і за кожне
жичення
простоволосе
ось усе для вас
горілка
ром
вино
пиво
а можна просто
склянку
води
кудись
ішли оці
простоволосі
і хатки
і будиночки
де пахне
сім’єю
а ось і
тут за дверима
– осінь –
за дверима із написом
sklep
мати купує для дочки
своєї
чорнило
папір
і житній хліб
у вас
в зошиті
чорним чорнилом
чотири рядки
усе по чотири
чітко зішито
і кпраки і коми
а ваш батько
знову
в тирі
він вистрілює
захмелілий
усе що має
ножі виделки
книги картини
і ваші ліки
мережані подушки
мережані ковдри
мережані простирадла
білі білі
і килими
теплі теплі
а в коломиї
біля
школи
ростуть ясени
а може тополі
біля школи
ростуть давно
огрядні великі дерева
і в маленькім округлям пенсне
вашого учителя
вони здавалися грубими хлопами
оті тополі
чи ясени
отієї останньої
осені
як ви були
там
коли ваша матір
розчиняє двері кімнати
вам стає так
холодно і незатишно
так боязко
аби не зник із підвіконня
отсей смішний
довгодзьобий птаха
що прилітає час від часу
і стукає в шибу
ніби хоче всередину
а потім nagle
стрепенеться і полетить
а на підвіконні
як на сцені
опери
вашого жовтого львова
коли ви були там
востаннє
з’являється
ваш
ненажерливий кіт
і здається він
таким підлим
таким недобрим
а якщо колись
кіт упіймає птаху
аджу кігті його
так близько
близько так
до крил чорних
до хвоста чорного
до шиї чорної
а ваша матір
прошумівши спідницею
сказала
що не варто
товаришувати
з воронами
а в коломиї
вулицями ідуть
паничі і панянки
поважні пані
і поважні панове
до шпичастого
kosciola
а дехто просто
подихати випарами
пива
вина
рому
горілки
і йшли із юрбою
ви
вона із матір’ю
а матір із дочкою
і ваш батько
із білим комірцем
і чорною краваткою
це так
сімнадцять з половиною
років тому
вас несли
до того ж kosciola
засвідчити свою радість
мати в плач
батько зітхнув
вихилив склянку
другу
третю
і ніхто
не занє того
що ви
народилися в кімнаті
вікна якої
заквітчало дерево маґнолії
і що для вашої матері
найдорожчою була сльоза
коли ви зіп’ялися на ноги
і
нагадали
що світ
це не просто вікно
і квіти
із тієї ж кімнати
видно було
у тому ж вікні
в останній день осені
одна тисяча дев’ятсот
дев’яносто дев’ятого року
коли довкола
танув сніг
з за високого будинку
здійнялося дев’ять ворон
і зникло
у небі
зимного
дня
але
відкривши
зошита
зошита
осінню зішитого
постате
із чорними крильми
відспівавши востаннє
її
бліде
лице
там де
свічки шпичаками
і
паничі і панянки
поважні пані
і поважні панове
крильми тріпочеш
у тій осінній коломиї
усе незабутнє є
усе незбагненне є
у тій коломиї
там
є ми
в очікуванні минулого
– мережані подушки
– мережані ковдри
– мережані простирадла
– білі білі
– і –
килими –
теплі теплі –
частина четверта
човен
*
Зовсім недавно
сталася дивна пригода
на нашій вулиці
зі мною і моїми сусідами
після днів страшенної спеки
упав сильний дощ
і там де був асфальт
зробилася справжня ріка
всі ми
збентежено повиходили
до фірток і обговорювали те
що скоїлось
аж ось один мій сусід
ще більший дивак ніж я
запропонував витягти на воду
старий човен
що стояв без діла
на його подвір’ї
всі відразу ж погодились
і пішли до нього
мені не відомо
звідки він там взявся
може колись давно
вулиця вже ставала рікою
а може і ні
цей човен
був довжелезний
із кермом і веслами
мені доручили
тримати оте кермо
а решта взялася веслувати
* *
Як тільки все було готове
ми вирушили
трохи дивно було плисти вздовж парканів
вітатися зі всіма
що спостерігали за нами
діти показували на нас
своїми маленькими пальчиками
дехто з дорослих посміхався
а дехто
просто реготав
декотрі з нас
не звертали на це уваги
а декотрих
це дуже дратувало
та поміж цим всім
ми поволі просувалися далі
долаючи повороти
і різноманітні перешкоди
як то жовті автомобілі
що раніше були припарковані
на нашій вулиці
а після дощу
вільно собі плавали
і їхні господарі
ніяк не могли їх виловити
це була найбільша
небезпека на шляху
і я намагався
якомога менше
стикатися з ними
маневруючи човном
* * *
Згодом
нам трапився
дуже складний поворот
і наш човен
сильно нахилився
декілька тих
що сиділи скраєчку
попадали у воду
і потонули
на човні
зчинився страшенний ґвалт
і ті самі
що дуже злилися раніше
примусили мене
розвернути човен
і плисти додому
сказавши
що вони вже змучились
і зголодніли
загалом ми погодились
і попрямували назад
коли ж ми підпливли ближче
до своїх домівок
то побачили тих
що ніби потонули
вони з радістю зустріли нас
і розповіли що упавши у воду
вони зразу ж
відчули під ногами твердий ґрунт
а згодом їх підібрав
якийсь чоловік
що шукав свій автомобіль
* * * *
Після цієї мандрівки
мої сусіди
значно змінилися
дехто став ще привітнішим
а дехто навпаки
таким злющим
що навіть страшно було
з ним вітатися
я себе досі запитую
навіщо було плисти
щоб втратити
а потім віднайти знову
декількох людей котрих ми любили
щоб просто розважитися
чи щоб не зігнив
отой дерев’яний човен
не знаю
схиляюся до думки
що ця мандрівка
потрібна була лише для того
щоб дехто став злим
а дехто добрим
трошки сміщно
але воно напевне що так
частина п’ята
Ігор Рогальський
Друже
я сьогодні зайду у твою майстерню
і скажу
“намалюй мені два портрети
двох різних людей
я поміщу їх на двох протилежних стінах
в кімнаті без двох вікон
а сам заховаюся за дверима
і буду слухати
що вони говоритимуть”
Друже
ти намалюєш мені ці портрети
і станеш художником
а я підслухаю їхню розмову
і стану поетом
бачиш який я шахрай і пройдисвіт
Жак Превер
Є слова
що звучать мов тиша
і я знаю людину
котра їх дуже
любить
Є слова що подібні до теплого масла
сказавши їх ще довго відчуваю
цей важкий і гнітючий
присмак
Є слова що летять і летіть і нема їм кінця
я їх дуже люблю томй й часто ними зловживаю
але маю одну втіху у своєму нещасті
що я не один такий слабкий до них
А от з поміж цих слів
найстрашнішими є слова
котрі вилетівши падають на землю
мов камінці
Таких слів дуже багато
вони тверді й холодні і вони скрізь
з них напевне і зроблені
нагі міста
Оскар Вайльд
Якось у зовсім незнайомих людей
напитав
“чи є у вас буква яка ю означала саму себе”
“ні такої букви у нас нема”
вони відповіли
і пішли визволяти свого друга з в’язниці
Юрій Кітчак
Я хочу щоб впав дощ
щоб кольори поновились
і ожили
щоб ніхто сліз моїх
не помічав між краплями
які тектимуть лицем
і щоб усі мовчали
коли падає дощ.
Я хочу щоб впав дощ
і щоб ми з тобою
заховавши свої
пороздирані груди
під сіренькі плащі
пішли площею у безвість
де мовчатимуть
коли падає дощ.
Сальвадор Далі
Я:…
мені не потрібно годинників скраплених
мені треба лише нової землі
де
я спатиму.
чому люди завжди на початку сходів у небо
роблять збоченський притон
моні що заснув
невідомо.
на полі
вже не грають в ґольф.
напевне бояться
попасти в око
мені у сні.
навколо поля
статуї в задоволенні…
я сплю.
Я:
великий
і ніхто не може
схопити мої вії.
Інґмар Берґман
Лапки снігу
шматки неба
попадають
на прозоре
згусле
скло
моїх щік
і втягуються
поміж губи
як сльози
прозорі
густі
Так
цілуючи
доторками
забутого аромату
червоної вишні
витягуючи
засмаглі
із літа пальці
виплакується
виплачся
виплакуйся
помаранчеве
небо
бронза і мідь
і зелена трава
і суничні
поляни
А лапки снігу
торкаються
скла
щоб замовкли голоси
а відродились шепоти
минулої осені
Неля Телеванчук
Для мене ти наче
буква на обкладинці світу
слово що шукає свою мову
крик що не має відлуння
Твої очі з’явились
за мільцони літ до голосу
твої руки виросли до неба
і зупинились
Не сумуй
прокинеться місто
укрите травою
і здивовано позіхне
Це дощ жартуючи
розбудив
прадавнє насіння
під масами будинків
Не сумуй
адже десь там далеко
до високих смерік
тулиться свист сопілки
Не сумуй
що ти одна
а мільярд світу
вишкірив зуби
Ти для нього
не здобич
коли він для тебе
ніщо
о тільки не сумуй
не треба