Відповідаючи на питання, що робиться зі мною, коли я чую фонетичну поезію Юрія. Юр-ія. Хотілось відповісти фонетикою, та відповім синтаксисом. Я чую тугу, таку двоїсту тугу, за тими часами, коли майбутнє сприймалось, – майбутнє існувало у мові, на рівні суспільного договору: ми сприймаємо майбутнє, ми хочемо майбутнє, ми творимо. І все, що потрібно було від поета – не сперечатись з цим, а навпаки, бути будівничим. Я говорю насамперед про Радянський Союз 20-х та Америку 50-х, хоча і природа того відношення до майбутнього там була різна. Ця туга двоїста, бо є ще такі як семенко та бітли, котрі залишаються ракетами для уважних, а значить ще не все втрачено. Фігура Юрія під час поезії – фігура заповнювача: «слишком много у нас белых пятен, и не только в прошлом, но и в будущем». І я не знаю, як назвати себе, коли я дивлюсь, як Юрій заповнює час та простір своєю поезією. Ще не знаю.
Дмитро Левицький, письменник