Мова в тому вигляді, в якому вона існує зараз – це сформовані тіла, що ходять своїми орбітами, зліплені із затверділого космічного матеріалу. Окремі звуки, як космічний пил, позбиралися в ці тіла достатньо давно. Тож фонетична поезія, оперуючи звуком як таким, повертає нас кудись ближче до моменту великого вибуху. От полетіла би хмара в інший бік, стали би фонеми по-іншому – і ми би поставили певну думку за отаким поєднанням звуків. А так – летить у простір згусток фонем, зачіпає атмосфери якихось планет, засвічується і зникає десь у космосі. Приблизно з таких звуків поезія починалася, паралельно з музикою і мовою взагалі. Фонетична поезія Юрка Завадського – хороша профілактика суто паперового слова, якому, за великим рахунком, усе одно, буде воно вимовлене чи ні. Ці слова бурмочуть, гурчать, співають, намагаються на щось спокусити, чимось вразити, але головне – вони претендують на сприймання, для якого потрібен не аналіз, а чуття.

Ганна Яновська, поетка, перекладачка