SEX AND VIOLENCE

Без когось
хочу приховувати свою політичність
і йобану брехню, яка собі
як вона є,
на хвилі потягу до чоловічої плоті.

І на хвилі впертості.

Може, я можу мовчати,
у просторому комусь резонує голос,
і всіх обмаль.

У череві пияки,
і випрошують слова на мітинґу грошей,
кишенькових грошей.

Давно колись писав несподівано,
вголос хтось не промовить,
імені ще не досить,
ляже собі.

Моя дівчинко.

Вірші залежні, конячного м’якого знаку,
що Мінськ його не виблює на стіл.
Хто розчаровує?

Мені як на балеті альтернатив,
коли хтось на спектаклі в роботі,
є інше, такого ж нема.

Взяв собі це, не взяв іншого,
продавав кінцевому споживачу,
бо іншого – загубив.

Від мільярда коштує біль,
його неліквідна душа –
перед тим, як хильнув,
ніколи не існувала.

Тепер ніхто нічого не каже,
цмулить горівку, пробачив давно
невиразному зорові, як пройдисвіту –
брехливий посвист.

Народила чи голку, чи Ґінзберґа,
просілі обороги й одноактні колгоспи,
і виявилася моєю дівчинкою,
моя дівчинко.

Потяг раптово спиняється, як потяг до тебе,
і дівчинка з верхньої полиці плацкарту
мало не падає, пробуджуючись на краєчку,
і хтось, голодний.

Марного, марного,
в полі попелу, завдяки нездоровості,
у лісах, багатьох, множині,
де один, як один.

Чомусь голого Ґінзберґа
уявляю, з подякою зачиняю двері.

Відчиняй,
бо я можу бути, і хочу.

А тепер прошу мені переповісти
всі недоречності, що можуть розбурхати
інстинкт самозбереження.

Своєю поезією не хочу
просто спостерігати, творити простір,
просити.
Вона собі для…

Скоротити дорогу неможливо,
відкотити причини й усю йобану діалектику.
Ставати ліричним, аби виправдовувати словоблуд,
і ніж несподіваний, від часу оксидований, сталь сорок п’ять,
сталь сорок п’ять.

13-21 лютого 2014 року

Comments are closed.