|
ПАВЛО ТИЧИНА ЗАМІСЦЬ СОНЕТІВ I ОКТАВ |
|
Григорію Савичу Сковороді присвячую |
|
* * *
Уже світає, а ще імла...
Промінні заори воралися у хмари.
Ой не фанфари то, а сурми та гармати.
Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став! ОСІНЬ
На культурах усього світу майові губки поросли. Осінь. По містах вже о четвертій - електричні ліхтарі. А в селі ступнів щось у десять (тінь од чабана) додому отару женуть. Вони казали: можна ж купити старого кармазину, сяк-так заслати смітник і посадовити культуру (тільки голову піддержувати треба!) - ачей ізнов до нас промовить. А листя падало. І голова на в'язах не держалась. Тоді - вкинулись в еклектику. Взяли трохи цегли і стільки ж музики. Думали - перемежениться... А листя падало. І голова на в'язах не держалась. На культурах усього світу майові губки поросли.
Дорослі й семилітні: "Ой, яблочко, да куда котишся". Так. Народ у толоку, а поети в борозну. Годі ж кривитись на фабричну: предтеча завше менш талановитий за месії.
Ізнову беремо євангеліє, філософів, поетів. Людина, що казала: убивати гріх! - на ранок з простреленою головою. Й собаки за тіло на смітнику гризуться. Лежи, не прокидайся, моя мати! Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть? - не прокидайся, мати... Жорстокий естетизме! - й коли ти перестанеш любувати з перерізаного горла? - Звір звіра їсть.
Аероплани й усе довершенство техніки - до чого це, коли люди одне другому в вічі не дивляться? Не хватайте озлоблених у тюрми: вони самі собі тюрма. <.p>
Університет, музеї й бібліотеки не дадуть того, що можуть дати карі,
Сплю - не сплю. Чиюсь вволяю волю. Лю. І раптом якось повно! Люлі-лю... Півні (вікно) і повінь зеленого пива (крізь вікно) - все згучить на О. - Не розумію. "Марсель Етьєн! Марсель Етьєн!" - кричали з прапорами. Тепер тліють в землі. Ти кажеш - і я умру? Геть через усе життя прослалося леґато (гудок на заводі). Годі! Заголубій і на мою долю. Люлі-лю... І тільки пташка за вікнами: тріолями, тріолями! А як же краса? і невмирущість? - Пригадую (аж смішно): повік з тобою! - заприсягала кохана. - Очевидячки люди лише по духу енгармонійні. Бо всі трагедії й драми - врешті є консонанси. - Вставайте! - у місто вступила нова влада! Розплющую очі ("консонанси"). На стіні від сонця густорамне вікно як огнистий дієз.
Іще й тоді, як над безмежною водою паслися табуни вітрів; - Іще й тоді, як гори затряслись, пореплась земля, а по шорсткій, гострій, як мечі, траві різні поповзли потвори - - Хмари, на сонці хмари гралися безтурботні. Ніжні форми дитинні! - витончені обриси! - кому вони були потрібні? Дикун, наївшися сирого м'яса, довго стежив за ними незрозумілими очима й несвідомо нюхав квітку, подібну до будяка.
- Одягайсь на розстріл! - крикнув хтось і постукав двері. Я прокинувся. Вітер розчинив вікно. Зеленіло й добрішало небо. А над усім містом велизечний рояль грав... І зрозумів я - настав Великдень.
Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху. Молюсь не самому Духу - та й не Матерії. До речі: соціялізм ніякими гарматами не встановити.
Kоли йде дві стурнких дівчині - ще й мак червоний в косах - Пливуть. Струнчать. Атоми утоми - на світ, у світ із тьми! Танцюють, куряву збивають... Сонця стають у коло. А від майви по всесвіту всьому. Дві дівчині.
Налила голодним дітям молока, - сама сіла та й задумалась...
А по гладишці, мов з очей незрячих, сльози покотились. Одна швидше, вперед.
А друга,
Творці революції здебільшого лірики.
Революція єсть траґічна лірика, а не драма,
як то подейкують. За плугом ходити наші нащадки готуватимуться не менш, як зараз готуються в балетній студії. І на людину. Що не вмітиме пісні, дивитимуться як на справжнього контрреволюціонера.
Все на світі від примружених очей.
Приставайте до партії, де на людину дивляться як на скарб світовий і де всі як один проти кари на смерть. Хай вас називають творцями за шторами, сантименталістами... Хіба це так важно? У нас іще й досі попіл висипають не на город, а десь у куточок, під тин.
Крапнув щось дощ - і всі асфальти у сисипному тифі... Молодий новеліст: - не хочу, не можу писати! Місто гнітить, життя нервує. Я мовчав. Поблизу десь бомба... Якби отак, знаєте, на село. Скупатись, по росі походити. "Бий саботажника!" - прочитав я на 'дному з плакатів. А за нами старчихи, простягаючи руки. -
Трава росте, де захоче. Вітер шпурляє в калюжу наказ про мобілізацію. Молочка! - плаче дитина, а тут же й хліба за душею нема. Хто скаже: що єсть контрреволюція?
Беруть хліб, угіль, цукор і так, немов до чарки, приказують: Іноді так: небо ясне, а вода з стріх капле.
Праві йдуть назад, але голову намагаються держати вперед. Ліві мчать уперед, але голову скрутили назад. Як не хваліть учення Христа, а все-таки й він на ослах їздив і приймав осанну.
Тільки що почали ми землю любить, взяли заступа в руки, колоші закачали... Якісь цибаті чужоземці покурювали крізь пенсне. А навколо злидні - як гудина, як гич! А навколо землі, столочена, руда... Тут ходив Сковорода.
Найглибший, найвеличніший і разом з тим найпростіший зміст, укладений на двох-трьох нотах, - оце й є справжній гімн. Без конкурсів, без нагород напишіть ви сучасне "Христос Воскрес".
Умиваюсь. Вода - мов металофони. Занавіска - вітер з прапорами!
У дворі тополі і жінки. Зачинилось вікно. Ходить вода в глечику - віяло на стелі...
- А це вчора робітники на заводах... Буде дощ.
Місто в мальованих плакатах: людина людину коле. Читаємо списки розстріляних і дивуємось, що на провінції погроми. Все можна виправдати високою метою - та тільки не порожнечу душі.
Стріляють серце, стріляють душу - нічого їм не жаль. ...Сіло собі край вікна, засунуло пучечку і рота, маму визирає. А мати лежить посеред улиці з півхунтом хліба у руці... Над двадцятим віком кукіль та Парсифаль.
Грати Скрябіна тюремним наглядачам - це ще не є революція. Орел, Тризубець, Серп і Молот... І кожне виступає як своє.
Своє ж рушниця в нас убила. Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи? |