Юрій Завадський — це знак. Часом оклику, коли згадуєш його як редактора «Звіршів», газети, котра стала початком іншої літератури в Тернополі, як засновника літстудії «87», з котрої вийшли поети, котрих цікаво читати. Це знак запитання, коли йдеться про його тексти, бо вони вічно запрошують подивитися туди, глибше за знаки-літери, зокрема в новому «Таксистові». Це м’який знак, коли Юрій Завадський читає свої тексти, здається, намащуєшся на його голос і він веде.
Руйнування стереотипів
– Неспілчанська література до «Звіршів» була. Був «Західний вітер». Пам’ятаю, як Віталій Гайда дав мені віддруковані вірші Михайля Семенка. Оці безсловесні «У степу…», Ніка Бажана «Мене зелених ніг»… Після того в Тернополі нічого не було. Був голод. Страшенний інформаційний голод. Напевне, всі, хто починав у дев’ядесятих та двотисячних, розуміють, наскільки ми були голодними. Я тоді навіть не знав, хто такий Езра Паунд. Лишень відкрив для себе вірші Алєксєя Кручьоних, я мріяв про поезію Давида Бурлюка. Перечитував Поля Елюара в російських перекладах зі своїх машинодруків, котрі набрав з рукописів, які робив із книжки в юнацькій бібліотеці. Було вирішено, що треба щось робити. Я завжди хотів робити щось для когось.
– «Звірші» почалися в 1999-2000. Ігор Качмарський підказав, що є стипендія від «Смолоскипу», щось близько 120 гривень. Написав їм листа «Був би вам дуже вдячний, якби ви мені присудили стипендію. Я її буду стовідсотково віддавати на друк». І вони мені її давали щось три роки.
– Це було явище 2000-их. Але «Звірші» не можна порівнювати з сучасними їм явищами. Тоді у Житомирі Стронґовський з друзями – мистецька гільдія «Неабищо» – робили самвидавівський «Жвавий равлик», у Харкові Сашко Ушкалов із колєгами – газету «Сьоме око». Але, зазвичай, ці газети були продуктом товариства, котре постійно збиралося. «Звірші» оберталися навколо мене. Ціль цієї газети була не згуртовувати літераторів, а просто зробити певний зріз літератури, яка формувалася у Тернополі, і була на той час у зародковому стані. Газета репрезентувала людей, незнайомих між собою. Це були найунікальніші автори – ті, котрі не збиралися займатися письменництвом. Завжди мав таку ідею, що та література, котра не є «вершками», значно цікавіша. Саме тому обрав формат газети – чогось мінливого, банального, щоденного, чогось, що передається з рук в руки, з кишені в кишеню. «Звірші» були руйнуванням стереотипів. Це був простір. Друкували також відомих вже на той час – Івана Іова, Олега Коцарева, Василя Махна, мовою оригіналу кримськотатарських Таїра Керіма і Сейрана Сулеймана. Був автор із Бразилії. Були переклади.
– Зі «Звіршів» дуже мало людей вийшло на поверхню. Один із співзасновників газети, той, хто вказав на слово «Звірші», написане в мене в записнику, – Тарас Григоровича Волинець. Нещодавно отримав пакунок з його віршами. Подумав «Ну, тепер він може робити все, що хоче – нічого не пропаде». Хай нині Волинець не відомий як автор, але в ті роки писав потужніше за мене.
– Відчув, що «Звірші» гаснуть. Був готовий до того і не шкодував. Розумів, що ніколи до того не повернуся. В 2005 вийшло останнє число «O sancta simplicitas!».
– Ставлюся до звіршного етапу, як до чогось невеликого, але значного для багатьох, з ким це робив, та й для мене це був надзвичайно важливий етап для розуміння, ким я є, перший крок до тої справи, котрою зараз займаюся. Я собі пишу вірші, працюю над вдосконаленням свого поетичного стилю, дошукуюся чогось, але не боюся, що можу перестати писати коли-небудь. Волинець мене називав анатомом. Він приходив до мене з віршами і чи не єдиному дозволяв їх розрізати та складати. Я розкладав тексти на шматки, і зрозумів, що люблю це робити. Ця якась така герменевтика на коліні. Це класно. Класно бачити перспективу в кожному авторі, робити текст придатним, впорядковувати його. Приблизно те ж казав в інтерв’ю до своєї книжки. Малиновський так його і назвав: «Не піддаватися тексту». Ти перемагаєш текст і робиш із ним те, що вважаєш за потрібне. Інша справа, що мене надзвичайно захоплює культурний менеджмент в перемішку із перекладацькою та видавничою справою. Коли пояснюю, як організував своє видавництво, мене перепитують так само, як колись про «Звірші»: «А хіба так можна?»
Поетом тепер бути модно
– Мій наступний важливий досвід – літературна студія «87». Минуло три роки. Я захистився, почав працювати в університеті. Перше зібрання літстудії пройшло дуже добре, побачив, що те, що кажу, комусь потрібне. Вирішив перетворитися на такого-собі тренера, казав, що буду приходити зі свистком, і мені будуть здавати літературні нормативи. Багато обурювалися такому технологічному ставленню. Але потім зрозуміли, що тре набратися ремесла. Літстудія теж виснажилася, але, мабуть, від того, що я не мав можливості ходити туди. Зібрання студії продовжувалися, але з іншими нахилами. Тоді запропонував перерахувати вісімдесятсьомих і вбити студію. Маю віру в конструктивність конфліктів і «87», нікому не бажаючи зла, спровокувала невеликі конфлікти – непомітні, але важливі для багатьох. Ми вплинули на те, що поетом стало бути модно. Із літстудії повиходили автори. Юрко Метевощук, Богдан Боденчук, Сашко Бугаєнко, Василь Колісник, Мар’яна Судова, Наталя Голодюк.
– Хочеш штукатурити? Мусиш навчитися це робити. Не просто найшло натхнення, давай зараз поштукатурю! Не буває так, це смішно. Чи прийшло натхнення – буду грати на скрипці… Ну, а прийшло натхнення – написав вірша. І всі це сприймають нормально. Це мене дуже нервує. Поезія така сама штука, як і все інше.
«У нас є лише книжки про геїв, насильство, секс і брутальна поезія з матюками»
– Покоління, в яких дуже багато яскравих людей, надходять хвилями. Але це вкладається в якісь соціонічні теорії. Приходять ті, хто творить, після – ті, котрі заперечують і перетворюють, треті заперечують те, що зробили другі, потім четверті, котрі заперечують усіх. Така тенденція. Хвиля номер один найпотужніша. Десь так і в моєму житті: «Звірші», потім спад, «87» і знову спад, заснував «Крок», не покладаючи особливих надій, але видавництво стало великою хвилею. Нас небагато, але ми робимо. Намагаємося з Тернополя зробити культурний осередок.
– Кажучи жартома. Ось до нас підходять під час виставки: «А у вас є українська мова для сьомого класу» «Ні, нема», «А Микола Вінграновський?» «Ні, нема», «А дитячі?» «Ні, нема, у нас є лише книжки про геїв, насильство, секс і брутальна поезія з матюками». Це дуже банально, але просто хочу, щоби люди були вільні. Та вся моя діяльність – «Звірші» перший крок до свободи, літстудія – скоріше навіть не для мене, хоча для мене це був дуже важливий крок, але більше для молодих, щоби дати їм свободу дій, яку мені ніхто не збирався давати, і яку мусів вигризати сам. Видавництво ґрунтується на принципах свободи моральної, особистої, це глибоко антитоталітаристичне видавництво. Намагаюся, щоби воно відображало світогляд сучасної людини. Вважаю, що має бути широкий діапазон переконань та поглядів у суспільстві, хочу робити, щоби діти, котрі будуть виростати на книжках, росли такими ж вільними, як моя дочка. Щоби вони мали вибір, щоби вони вміли думати, щоби вони були культурними людьми. Ну, але тут питання, що ж воно таке є, культура? Якщо чесно, не вірю, що знання літератури є показником особистої культури.
Все значно глибше за слово
– Ми поступово занурюємося в епоху другої усності. Я зрозумів, що відчував Гарсія Лорка, коли роздавав людям свої вірші. Він один із тих авторів, котрі були дуже близькі до усної традиції, розумів, наскільки це сильно. Література має виходити за свої межі. Поєднуватися з музикою, гіпертексти мають виходити поза межі мови. І це добре. Моя фонетична поезія, я її називаю фонематична, – фонематична партитура, її можна перетворити на звуки, зважаючи на можливості артикуляційного апарату. Фонематичні вірші є для мене такими самими змістовними, як інші.
– Так, як і всі мої книжки, окрім «Пейпербеку», яка була просто зібраним, «Таксист» концептуально зав’язаний. Я робив книжку. Коли писав «юрійзавадський» 2005 року, не розумів, що пишу – це були щоденникові короткі замітки. Не приховаю, що тоді цікавився технологіями, котрі використовував Ріхард Гюльзенбек – нанизувавння. Але мене не задовольняло просто нанизувати образи і тішитися з того. Намагався створити свою форму. У «Таксисті» вирішив відтворити старі тексти, їх скелети наповнити м’ясом.
– Зі шкільних років займався тим, що, як художники, намагався копіювати поетичні стилі. Ця книжка найбільш відверто показує мої технології. Я не боявся перемальовувати, зовсім не соромлюся робити ремікси та рімейки своїх віршів. «Слипстрім» наштовхнув на те, що можу робити не окремі тексти, а один, взаємопов’язаний. Деякі старі вірші розсипалися, але виявилося, треба зробити один крок, і все пов’яжеться.
– У «Таксисті» є нові тексти, написані в листопаді-грудні минулого року. Є однойменний вірш, створений у червні тринадцятого. Говорив із Андрієм Дроздою, він каже: «Чого таксист? Мені одразу з фільмом Мартіна Скорсезе асоціюється». Так, це пов’язане. Кажу: «Хоч, покажу найстаршу версію цього сюжету? Відкрий Бхагавад Ґіту. П’ять тисяч років тому. Битва на полі Курукшетра». Можна сказати, це алегорія боротьби добра і зла. Там дуже актуальний вихід. Цар дуже довго вагався. Стояв на колісниці, битись чи не битися. Він міг просто відмовитися. Тоді візник обернувся: «А, нє». Цей візник вважається інкарнацією Крішни. Він йому розказав багато цікавих речей, і найголовніше сказав: «Іди, бийся». «Таксист» Скорсезе — найстрашніша та найчорніша версія цього сюжету. І це якось напівсвідомо вилилося в цей вірш, хоча як такого виходу в цей текст там немає. Це лише двері. Вірш «Таксист» є однією з інтерпретацій цього всього. Його писав в червні, тоді ще не пахло нічим. Усвідомив, про що там йдеться, коли Росія почала окупацію. Там йшлося про боротьбу. Що би нам не розказували, якій би моралі нас не вчили, є просто людська природа, котра полягає у ваганні та невпевненості, але завжди треба робити крок всупереч страху на зустріч свободі. Я боявся порушувати свої тексти, але я їх перетворив. Я боявся віддатися тому, що дехто назвав би натхненням, але я йому віддався. Я написав дуже важливі для себе тексти у тринадцятому-чотирнадцятому роках.
– Слово – ідеологія. Але не те, що воно означає, а те, чим воно є. Я його не сакралізую. Це як колір для художника, можливо, навіть більше, бо є кольором і зображальною формою водночас. Воно небезпечне. Воно має не тільки значення, а є предметом до поставання та збурення стереотипів. Саме тому я довший час переборював слово, лексему. Значення слова дуже часто забруднене кожним індивідуальним досвідом. Воно є саме тому небезпечним. Реакція на слово є пробабілістичною. А реакція на звук може навіть бути детерміністичною. Хоча люди, намагаючись інтелектуально осягнути звук, впираються в глуху стіну. Тому що треба часом віддатися на поталу легким перебігам асоціацій, як тоді, коли слухаємо музику. Гріховно бачити у тому якісь реальні об’єкти. Можна хіба сприймати звук як причину до постання своїх асоціацій. Кожне слово – готовий звукоряд, а вже тоді його інтерпретація в кожному роті інша. Тому писати класичну саунд-поетрі не хотів. Хотів робити партитури, – у кожному роті воно буде інакше. Це класно. Переконався, що слово не є найменшою значеннєвою одиницею. Насправді все трохи інакше. Про це багато хто з мовознавців говорив. На столі та в столі – це різні речі, котрі відрізняються кількома літерами. Свою дочку назвав Франка. Франк – корінь фр – котрий фрі, фрай, вільний. Фррррр всього-на-всього. Здавалося б. Все значно глибше за слово. Звук є значеннєвий. Його треба намагатися смакувати.
– Я творю лабіринт. Мова накладає багато умов. Я упокорюю свій текст. Не дозволяю йому робити зайве. Я прокладаю шлях крізь текст. Але в цьому тексті існує ще одна людина – персонаж, котрий в мене віддавна. Я його приблизно бачу, він, на відміну від мене курить, дуже яскраво проявив себе в гіпертекстовій поемі «Цигарки». Ці лабіринти мені, певне, привідкрилися, коли почав займатися гіпертекстом, хоча я дуже розчарувався в цій технології для літератури в прямому розумінні. Попри те, що мої вірші є лабіринтами, вони дошуковуються почуттів. Я щиро сподіваюся, що прийде літературне покоління, котре буде відчувати.
Джерело: http://zbruc.eu/…