Іов І.П. Словопис. Супертворотексти-традиція. Хмельницький, "Поділля", 2000 рік. 106 с.
І нема, і не буде нколи нікого,
Вивертаєш назовні сузір'ями Степ.
І на зоряній мові навчаєш німого,
І навчаєш його обживати вертеп.
Іван Іов, "Перший авторський відступ"
ПОЕЗОМАЛЯРОКОНЦЕРТ
ЯБЛУКА ЗІ СНІГУ
Акварель. 1999р.
По льоду погляду, по гльоду - насип,
І слід за літаком - обірваним смичком.
Ми ж ліпим яблука зі снігу,
наче назви,
Йде пошук пошепки, все мовчкома-мовчком.
Слова вдягаються у фрак офіціозу -
І гине гойне чарослово-словочар.
Зі снігу яблуко з рум'янцями морозу,
Рої сніжинок повизбирують нектар.
Хоч зміст прихований - ескіз іксів у ходиках,
Таємна сила найдніпрішої води.
О, як слова врочисто пахнуть холодом,
Зимовий сад наливом білим уродив.
Лукаві яблука - і спілі, і сліпі,
Їх ліплять, як булави у вітчизні.
Вони родити можуть й на стовпі,
Це перса з пазухи зими, з її білизни.
Слід солі - слайд - буденний, як будинки,
Хоч яблука зі снігу - це фотонегатив.
Ропа в оправі, наче дзвін в будильнику,
І сніжки тануть, мов зухвалість наготи.
І флігель фігурує формою, як фіґою,
Сніжинок пір'я... І периною - перон.
Розлуки холодом хизуються, як вірою,
Чарівна ж паличка - це ручка із пером.
ОСТУДЖУЮЧИ НІМБ
Змішана техніка. 1996р.
Визначаєш за сонцем засмагу, наснагу-снагу,
Недолугий і зайвий на цих, для посвячених, тризнах.
Таке враження: йдеш дзеркалами, ідеш по льоду -
не снігу,
Де пророків нема (є праріки) й немає вітчизни.
Так перо на папері зі скрипом волочить крило,
І не може простити життя запечалену повість.
До холодного неба, до шиби, притулиш із німбом чоло,
А тунель, як матню, застібає на змійку твій поїзд.
Хуртовини чуттів у єстві, сколихнеться медуза-звізда,
І чим менше грошей - більше ставиш на виграшну
карту.
І не втратить надій, коли навкруги ворожда -
Це ж російська абетка, де й досі над «і» ставлять
крапку.
Зі словами розгублюєм, губимо губи-вуста,
Наче відра, в жахній, світовій круговерті.
Що ж ми просимо в товпах байдужих заради Христа -
Подають залюбки... Лиш зі сцен подають, у конвертах.
СЛАВА З-ПІД ВУАЛІ ВАЛЬСУ
Папір, олійна пастель. 1999 р.
Зманіжена слава - панянка в житті,
Красуня із полум'я, хмелю і квітів.
Така образи засвітила в куті
Митцям -
малярам і музикам, піїтам.
Хоч серце - вже серпень і скронь у крові,
Перо, наче костур,
намацує кості.
А слава, як вихор, кружля в голові,
Прихильна й не дуже приходить у гості.
Вона розкошує в солодкій брехні,
Мов сукні, міняє епохи й знамена.
Так бреше,
мов гребенем чеше вогні, -
Помітна, блискуча, славетна, знаменна.
Так гордо зніма таємничу вуаль,
Дарма, що від оплесків слух завапниться.
Кружляє у вальсі в замружену даль...
Мов зуби,
цокочуть порожні
пляшки в плетениці.
МИМОХІТЬ
Витинанка з циклю «Пейзаж». 1999 р.
Це пігулки із кисню, з летовищ-вокзалів,
Суміш з шелесту шаленого і шепоту.
І вокал із мікрофоном, як з бокалом,
Декорації для трепету і репету.
Звук у темряві повторить вигини тунелю,
Згодом згадки загадково загойдають,
мов гудки.
Колихаються вагони, мов тюлені,
І під себе ходять - аромат гидкий!
Запах вибухлих колись боєприпасів,
Слово «променад» - немов «пірамідон»,
І на матриці подібні чимось матраци,
Де на столиках цукерки і вино.
На пюпітрах вікон пелюстки повітря,
Крізь похмурі ранки - пагорби й церкви.
Та й невипрані фіранки, ніби фільтри,
Для дощу, для снігу, граду і листви.
І тремтять-тремтять-тремтять полиці -
Аж зі снів чужих вихлюпується хіть.
Стрічка потяга - у кадрах-вікнах лиця,
Й маска месника, як миска, мимохіть.
САМОТНІСТЬ
Сепія. 1999р.
Крізь пальці дивишся на осяйні палаци,-
У розпалі столичні звані вечори.
За протоколом - сміх,
Коли проколи - плачуть,
Мистецтво і відбілювать, й чорнить,-
Палаци вікнами зорять крізь чорні ґрати,
Поквапся, щоб сторожу пильну не дражнить.
Гріх і в гріхів -
Гір кий гіркий в гарантів,
Що мстять не за державні зради - за дружин.
Які ж веселі вечори суботні,-
Крок від державних до інтимних справ.
І несвобода власна і самотність
Мости спаливши, не наводить переправ.
Якісь дзвінки важливі у цій пустці,
Улеслива одноманітність ґречних поз.
Вуст гіркоту не приховує навіть хустка,
Немає Морозенків - є мороз!
В якійсь газеті прочитає вірші,-
Йому цікавий не грайливий пієтет,
А те, як самотіють в світі інші,
Й на що крізь пальці дивиться Поет!
ПОРТРЕТ УЧЕНОГО
Пам'яти Михайла Станівського, автора підручника
"Старослов'янська мова "
Куратор у моїй студентській групі, -
Завиграшки знав кільканадцять мов.
А трутні мали за живого трупа,
Був багатьом ув оці, як більмо.
І Кам'янець, немов зручна фотеля,
Де караванний шлях і вуличка вірмен.
І він беззахисний, хоч є Стара фортеця,
І цементний завод пломбує в роті Карфаген.
Тюрма, розлучення - падінь події,
Одна з слабин - дегустування вин.
На житлі вивіска «Дари Поділля», -
Меморіальну б дошку...
Магазин!
А вулиця як вулиця. Ліхтар. Аптека.
Якісь непевні впевнені жінки.
В дзеркала зиркала сумна бібліотека,
Бо слимаки за безцінь - словники!
Ішов до Мови - втрапив в домовину,
І зал пив залпом.
Грудочку б землі...
Страх і вина з'єднались в страховини,
Зла рів із лаврів в попелі-золі.
«Старослов'янську» знала вся Європа,
У текстах длубавсь, мов годинникар.
Грав на бандурі - пропадай все пропадем! -
Лиш підпис ставлячи за щедрий гонорар.
Таблиці словозмін - се мовна алгебра,
Випрямлює і почерк на струну.
Чи після нього ці дубові кафедри
Комусь навіють спогад про труну?!
Ой пасували ж шапочки і мантії,
І ангели вмовляли солов'їв.
Се мій Учитель!
А все інше - магія
Старослов'янських слів.
1999,
липень, 18
88
о. Миколі Сармі-Соколовському
Карий корінь - крики круків: «Кар-р-ри!»
По лісах блукає поля сах,
Бо для слави не знайшлося краму,
Бо життя й буття у різних полюсах.
Як хліви-обори і собори,
Гляне із галяви самота,
Де отець лишається собою,
Цифри врівноваживши в літах.
Не кору з коріння дерли - шкуру,
Свідок-час подібний до свічад.
88 - дві проскури,
І запалена від погляду свіча.
І крізь різь очей бісівський бісер -
Мрії в пам'яти по м'яті повели.
Пане отче, 88 -
Дві невтомні золоті бджоли.
За хрестом, за банями - Самара -
Хмари повмочали косьмаки.
88 свіч Варвара
Визбира до іскри в колоски.
II
Дві вісімки - щасливі щільники,
Огризок соняха - липкі зернята.
Угледівши небачене ніким,
Про свято квапишся із текстом під присвяту.
І проганаєш з хаосу осу,
Літ ери - літери, епохи - цифри.
У вісімках відшукуєш красу:
Цитрини уродилися на цитрі.
Се - Боже мій! - вгорі Чумацький Шлях,
Це Дід і Баба, що взялися в боки!
І лестить листям ластівкам гілля,
Май стрів майстрів гарячим сонцеоком!
Потужний шелест крил-крилят почув,
Собори поглядали не суворо.
Укр. щастя зодягалося в парчу,
Зносивши слова чесного сувої,
Чи хвиль, чи вітру, чи грунтів, чи слав,
Сі паліндромні цифри, як мурахи.
Бомонд-богема чесного числа,
Де верби виграють, неначе арфи.
І є поезія поважних цифр:
вв, зз, оо - не просто букви.
Се зоряний - геж самовитий шифр,
сузір'їв загадкові диво-буси.
Бог циркулем окреслює літа -
Заобрійні і сьогобічні цикли.
І літери округлює в вустах,
І додає нулі майбутнім цифрам.
1999,
травень, 19-20
ДІЙСНІСТЬ № І
Ще мить щемить і підставля боки
Від дитбудинків до кремлів-палаців.
Хоч зорепади золотять блакить -
Співці стають подібні до паяців.
Словами мудро кліпає сова ж,
І оком в око глибне голодавець.
І так лягає сонце у Сиваш,
Коли собор зриває виконавець.
З невідання блукаєш олтарем,
А промені навскіс, мов піраміди.
Вінок терновий - сяйво теорем,
І їх вивча напам'ять надоїда.
Ти певен - півень крикне ув імлі,
Замре стерня - струна з гітари яру.
... Ще мить щемить,
як вічність на землі.
Туман! Хліба просвічують,
бо - ярі!
ПРИМАРНІ СЕЛА
Спростує геометрію гульвіса-дим
Не з димарів, а з голосистих вогнищ:
З дощу Стіна Плачу - це теж Єрусалим,
І гріб Господній - сяйво зерносховищ.
Свободу спалюють в зіницях сльози.
Люд,
Неначе креслення на сторінках століття.
Кому потрібний каторжний їх труд? -
Літа селян суціль гаряче літо!
У Книзі Доль записані тітки-дядьки,
Джерельна кров - тому й аристократи.
Негоду гріють попід серцем буряки,
Чи можна полум'я ввібгати у кагати?!
Тут замість лебедів - класична лобода
І Хо, і Го, і кропив'яний борщик...
Чи рада чародію череда, -
Де борода цікава, ніби творчість.
Рок-око - курки мальовниче ро-ко-ко,
І золоті півні, як сватання світанків.
Корови з трав переганяють молоко,
Як думку в слово оберта горлянка.
В примарних селах: гойда-гойдаша,
І лялі в льолях - люлечки і люлі.
Ковтає подих з вуст свята душа,
Де воля-вулик відливає з воску кулі.
Це серце України - чорнозем,
Могили краяні плугами, наче груди.
І горем завагітніє гарем,
І губи почорніють од рахуби.
Водонапірна башта - мов свіча,
Що не боїться ні дощу, ні вітру.
Але й вона біжить навтікача,
За нею дзвонять спорожнілі відра.
Є голоси для правди і брехні,
І не оборонитися від дулі.
І «завтра» - далечінь удалині,
І від Матвія до Луки - відлуння.
В примарних селах Великодній дзвін, -
Хрипіння і хропіння, хоч з гармати.
Жінкам стає в пригоді макогін,
І самогін - не кава чи гербата.
Я знаю, що їм сниться океан,
Душа безсмертна, але тлінне тіло.
І загадкові всесвіти - мов лан,
З якими розлучатись не хотілось.
Та зупиняє обрійна межа
І зірка з-поза хмар -
немов спідлоба.
І не розімкне вуст ні біль, ні жах,
Де на шляху і люди, і худоба!
СПРАГА У ВІНО
Хурделиці у корогві хрещатій,
А захід сонця - хвилями ріка.
Із волею усі запанібрата,
Тузи сховавши спритно у рукав.
Свободу не витримує лиш криця,
Із м'ясом вирвані у дзвонів язики.
А я несу невисохлі криниці,
Хоча зугарніш стати під шовки.
І поки пики закипають криком,
І тихо моляться до лютих бур, -
Йде в авреолі парасолі скрипка,
Немає дзвонів - тільки дзвін бандур.
А голоси - ожини жил - хор ділить,
Хор дурить - пісня в щелепах щеза.
Голота - на Голготу,
хоч хурделить,
Хоч розметались крила при тузах.
Спустошені й порожні- та з протестом,
Що мають не біду, а півбіди.
Їм грати б на Хрещатику в наперсток,
Чи солодить в Садах суддів сліди.
За журавлем визбирують «кру!» ниці,
Відшукують сонця в розхристаних полів.
Свобода на землі - це хмари у криниці,
Їй треба спраги,
спраги й прапорів!
* * *
У моїй Січі - ворожба сичів,
У моїй Січі - корчаться корчі,
Під хрестами горить по ясній свічі, -
Україна п'яна вдова.
І стоїть, у журбі козак Чортомлик,
Прочитав-вдихнув божих сто молитв,
На своїй землі стоїть січовик, -
Тільки м'язами виграва!
Розмовляє із мертвим Дніпром,
Порівняє шабельку із пером,
Чи врятує доленьку сей псалом? -
Бо такі ж великі слова!
На моїй Січі - із плеча коса,
Голоси козацькі у небесах,
Хто навік згаса, а Хто - воскреса! -
Бринить обрій, мов тятива.
На моїй Січі - йде страшна січа,
У двобої простір і шалений час,
Що й могили вдаль, мов навтікача, -
І по литках б'є-жалить кропива!
* * *
Я смакую цукор-рафінад,
Білі брили і сліпучі пагорби.
На вікні казковий виноград,
І погода з хат зробила пагоди.
Ліпить брат в саду Сніговика,
Сніг,
як рафінад,
як сода-крейда.
У завіях холод сновига,
Чомусь всі говорять про Корею.
Прізвища боюся - Малєнков,
Боронюсь від нього кулачками.
Мати вносять в хату молоко,
Над порогом бурульки - свічками.
Пестощі і пустощі невлад,
Яблучко із хвостиком, як миша.
Я смакую цукор-рафінад,
І на все життя - зимову тишу.
1999,
січня, 10
ПРЕСТОЛ ОБРІЮ
Віки стуляють землю й небеса -
Голодними і спраглими вустами.
і, ніби зварка, сонячна роса, -
З димами плутаю обмани і тумани.
І першими страждають горобці,
Бо косять ясок - тільки легіт ігел.
І не знімають з себе тінь ченці,
Бо янголи взялися за чепіги.
Які ж душі намаряться книші? -
Крім авангардних пошуків, модерну.
Хай захалявні тупляться ножі,
Коли вінків нарізать хочуть з терну.
Вже й сонце - місяця зворотний бік,
Мед міту закипить цвітінням міді.
Вуста затискують - за віком вік,
Жахтять теплом, як домни, піраміди.
Вони в зіниць скраєчку - не чужі,
Це помічаєш навіть під наркозом.
Коржі поломлять без ножів ходжі,
Де зорі в небі - захололі сльози.
Віки зшивають з променів голки,
А блискавка - немов циганська голка.
І хмари - на гостинчика хустки,
До обрію - і хлорка, і карболка.
Сторічні, новорічні голоси -
На склі узори у суворім січні.
І місяць водить нігтем навскоси,
Й підносять небо над землею свічі!
ВОРОНИ-2
Вони - королі іподромів-кладовищ-майданів-базарів,
Птахи-кісточки на дротах, мов прутах рахівниць
Клопочуться стервом ретельно, немов санітари,
Мігруючи з сіл-хуторів до суворих і ситих столиць. ,
Ворони-ворононьки в наших широтах, мов зомбі,
Журба-сумування-нерадість-скорбота і сум.
Дзвіниця дзеркально видзвонює дзвоном у дзьобі -
На глум!
Це - райдуги чорні і ранків, і рейок, і ринків,
Це хмари, що тіні волочать по грішній землі.
Брехня нетерпляче звучить-виливається криком,
І моторош чорна - непам'ять води і землі.
Ти знаєш, чатують світи звідусіль розумаки,
Немов вартові, без рушниць і погон.
Маестро у чорних - аж синіх концертових фраках,
А небо миліше і краще без чорних ворон.
1995,
листопад, 18
ПІД ЯНГОЛЬСЬКИЙ СПІВ
Запитайте, чому на світанку, як вечір, бреду
Понад насипом колії, наче у затишній келії? -
Проклянуть язики черевиків стежину руду,
Де горби в кулаках затискають криниці, мов келихи.
Не нап'юся із них, бо солоні вони і гіркі -
Наша доля, хоч славна, але найгіркотніша чаша.
Он колеса вагонів, які й вдалині говіркі! -
Санітарної зони катма - а над ними параші.
Колія не оголить лискучих, тремтливих колін,
Що біль меси-молитви, коли в голові ні бельмеса.
І летять поїзди, мов штурмують усоте Берлін,
І безжально із рейок їх білість зривають колеса!
А Перун-громовержець згортає перон у рулон,
Змиє зливою рейки - отак золотить амальгама.
І хребет розправля понад лонами ешелон,
І пісок із годинника сипле і сипле...
Це - гальма!
Ситим оком зоріє - голодний на людство - вокзал,
Я до нього несу із-під серця криваві заграви.
Може, й так закінчиться біблійний, гарячий вік зла,
Та кому це цікаво?!
НАПРИКІНЦІ РОКУ
Рік не відбувся.
Сумне залишилось бадилля
Слів-смолоскипів.
Й запрошення «випить» - як випит.
Вчасно збагнувши нікчемність і власне безсилля,
Ти затіваєш утечу в Єгипет з... Єгипту.
Вічність.
Шляхи.
За стіною луна колискова.
В темряві серце горить; що й не треба свічкового ґнота.
Рим вистачає з банальним закінченням «-ова»...
Що можновладці чекали від тебе й що хоче голота?!
Бунту - святі херувими, а стриму - режими,
З жорен - пісок, мов досвітня мара-сумовиця.
Хвора вітчизна живе крадькома чайовими,
Й пишуть літописи (чом не писать?) самовидці.
Легко сірома долає і голод, і холод,
Злети, невдачі, паради, ерзаци, падіння.
Не оглядайсь з-за плеча на порожнє і голе,
Хай не тривожать останні химери-події.
Вічні питання - у них одночасно і відповідь,
Борг, відривний календар, макогін у макітрі.
Чом не мирився смиренно з чортами і відьмами,
Кров божевільна, як фарба на новій палітрі.
Боже, твій профіль виліплює з заходу хмара,
Снігу додавши, статуру вдяга в пелерину.
Згодом проллється на голови, як Ніагара,
Повивертавши до глини рудої глибини.
Гірко - найтоншу не знімеш з чола павутинку,
Щастя, бо твориш у вежі з слонової кості!
Се карнавали в панельнім висотнім будинку,
Волі-свободи! Нас обрана каста.
Дихає Муза натхненно у шию-потилицю,
Сріблиться кучер, але не посивіє волос.
Я на папері пасу-випасаю кирилицю,
Пробую вимовить сонячні літери вголос.
ДІЙСНІСТЬ № 2
На раменах у Тебе рахманна гора,
Язика чорт показує янголу, рожі.
Маєш ґонор шляхетний,
а не гонорар,
А Тобі необхідні - украй треба! - гроші.
Соромлива ганьба без герба - півбіди,
Для зірок підставляєш збентежено жмені.
П'ятаками коліс продзвенять поїзди, -
За грошима сумують дірки із кишені.
І намариться раптом квітуча грошва -
Кучугури із листя побіля бордюра.
І нічого не купиш за срібні слова,
Й золоті не згодяться, бо це не купюри!
Багатіє думками дурна глухомань,
З-під пера розсипаєш, як перла, зірниці.
Не хвилюйся, одне із наївних бажань
Лихоманить тепер й злотоверху столицю.
В телефон-автомат вкинеш місячний диск,
Бо поет є поет, щоби там не казали.
Безгрошів'я завжди - це пропасниці блиск,
І стає батьківщина-вітчизна вокзалом.
Це по-віль-не вмирання на грішній землі, -
Святотатством стають поминальні промови.
Грошей хочуть не злість,
а святі мозолі,
І не мат-перемат, а нове дієслово.
Не підсунеш на підпис і гербовий бланк,
І не гроші, а вірші в глибоких шухлядах.
В центрі міста державить з в'язницею банк,
Вони мають над зоряним всесвітом владу.
І від кількості грошей залежать чуття -
Гриви гривень втирають розкошлано сльози.
Починаєш з грошима новітнє життя,
Без копійки і гривні немає! -
це лозунг.
А грошура-грошина, блискуча й дзвінка -
Найприємніший шелест і подзвін епохи.
У в'язницях за них -
від дзвінка до дзвінка,
Й найнадійніші сейфи - діряві панчохи!
Гроші спать не дають... І це бачить Пан-Бог,
Помовчи, бо сто гривень усе-таки гроші!
Побратим стане ворогом, влізши у борг,
З-за них вічні трагедії, драми й дебоші.
І хоч розуму много, а грошей нема -
Це ілюзії дикі і диху, і духу.
Листопад, як зарплату, сприймає юрма,
І сарказм розтягає роти аж по вуха.
Виростає грошва із роз'ятрених ран,
Із екстазу ножів і духовного ґвалту.
І тиран із трибуни іде на таран -
Переорює людські серця із базальту.
Виростає грошва із розбитих доріг,
Із блюзнірства, із жовчі, халепи і горя.
Гроші - страх, божевільний рушій і батіг -
Про таке духівниці востаннє говорять.
Виростає грошів'я з козацьких могил,
Де лежать під хрестами із долею думи.
Гроші - вичахлий попіл, димів'я і пил,
Загадковість чужин - промінь сивого суму.
В асигнаціях бурхає нації кров,
Монопольна горілка із нафти чи цукру.
І небесна червона і чорна ікра -
Й Тобі цока чекання об довгі розлуки.
ІЗ ЗАПИСНИКА
І
Очі-човники смолить урочиста ніч,
Що й сльоза не скрапне, а сочиться проміння, -
Отак сяють стежки з вітчизняних узбіч,
Й піднебесся чорніє, немов піднебіння.
І брудне простирадло - у вересні пляж,
Це пусте у пустелі,
а не плащаниця.
Такі погляди мають осінні поля
І воскресла озима пшениця.
І тлумачу латинкою мову мурах,
І уперше не чути у голосі фальші.
Кораблі буйні хвилі прасують в морях,
Наближаючи даль, хоч вона і найдальша.
Ти - пророк: у майбутньому вродять сади,
Чужина - це очима украдені речі.
Голоси у відлунні лишають сліди,
Й загибає за обрієм сонячний вечір.
Сльози швидше течуть, ніж в артеріях кров,
Зачинають гіркі-найгіркотніші миті.
Ти напишеш листа Бірюкову* в Тамбов,
Вірні вірші долають кордони без мита.
Знаю, пляшка порожня навіює страх,
Небеса у пустелі - це скорше піст стелі.
І якщо із калюжі повітря п'є птах,
То у ній не згойднеться і хрест на костелі.
----------------
* Сучасним російський авангардний пост, літературознавець,
автор книги "Зевгма", яка стала хрестоматією нетрадиційних форм поезії XVII- XX ст.
II
Сам з собою по білому світу блукав,
Де зірки у готелях, як ліки в аптеках.
Й соломину, як градусник, ставлять в бокал,
Й фраки-смокінги носять в задушливу спеку.
Там немає овалів, а гострі кути,
І трава не встигає рости на газонах.
Замість левів сидять на порогах коти,
І над Темзою - чайки крикливі й ворони.
І на лаву долоні кладе піаніст,
І метелик на шиї крилатить з концерту.
І ніяких думок не навіює міст
Принца-Альберта.
І зшиватиме небо з землею сей дощ,
І, мов штучні квітки, спалахнуть парасолі.
І верхи опускають в Ґайд-парках ландо,
Нікотином пропахло усе й алкоголем.
І не червень у Лондоні - ніч-небопад,
Я сподобивсь побачить Великого... Бена.
Час і простір братаються якось невлад,
Куди оком не кинь - димарі і знамена.
І гуляє в оазах закоханий шейх,
Свій гарем він зміняв на вродливу принцесу.
І не «шейх» назива його євнух, а «шеф» -
Так різниться весільний кортеж
й похоронна
процесія.
ВІТЕР У ХХІ-Е СТОЛІТТЯ
Повсюди вітер: ув очах, на скронях,
У дзигарі, у свічці, в димарі,
У сонці, в соняху, на оболоні, -
Внизу - у нуль годин і на зорі - вгорі!
У пірамідах, у горбах верблюдів, -
Встигати скрізь - усе ж гіркий талан.
Ним дихають пейзажі із етюдів,
І вітру тінь - се другодня - туман.
Окрилений в кінці рядка, де рима,
Хвилює зморшки в світських дзеркалах.
Вкраїнський протяг грюкає дверима,
Де замість янгола стоїть мітла.
Вітри з могил нуртують на... могилах,
Долонями погладжують живіт.
На їхніх крилах тучі, яко брили,
Співають алфавіт, як «Заповіт».
Господарює у кутках, де пусто,
Касир кишень у бунтівній красі.
Сніги мете - обірвані пелюстки,
Ще й каламутить кольори в росі.
Шукати вітра в полі - се ловитва
Зірок яскравих світло на льоту.
Я чую вітру золоту молитву -
Озвучує майбутню самоту.
Він звик в душі несамовито жити,
Навіювати думи, мрії, сни.
Аж світиться, коли пливе над житом,
Вітрець-вітрюга-вітрюган весни.
Дме-віє за межу рясним суцвіттям,
Вигадує нечувані казки.
І вже із ХХІ-го століття
Гортає обрії, немов книжки.
ТОВ. ТРАКТОР
Невловенні, бентежні старі словники,
Де слова проживають таємно,
як привиди.
Їхні тіні пильнують старі ловники,
Хоч слова не лишають слідів, бо паливоди!
В батьківщині хмарів'я тобі не дігнать,
Уповай на Вкраїну, на долю й характер.
А відлуння таке двиготить з двигуна,
Що, здається, усюди присутній тов. Трактор.
Ситі лозунги кажуть про урожай,
І від волі жаданої людоньки сліпнуть,
І ніщо тут оглухлих давно не вража,
Бо й убогі пейзажі - минулого зліпок.
Самогон в Україні горить синім полум'ям,
Посилає збирати пляшки сироту.
Погляд совісний вже на колінах і полу м'яв -
Гоноровий, весільний, як вітер в цвіту.
Замерзає багаття, немовби чекання,
А тов. Трактор рівня горизонту хребет.
В нього тінь із журби, що ще важча, ніж камін
Від зорі до зорі він плугами гребе.
Перехвилює зопалу сонячні мажі,
Перетворює степ на хвилясте табло.
Наче рани - іржа, дуже схожа до маків,
І тремтить перед нею найтонше стебло.
Під землею пропиті озвуться баси,
Так ревуть зголоднілі воли і гармати.
Так страшні голоси називають часи
Непомітні для ока, бо звичні, мов хата.
Нагородами тішаться в нас ланкові,
На шляху ставить кому, осмислену крапку.
Та слова не зважають - слова лункові,
Коли глухне тов. Трактор!
НА ХАТНІМ ПОРОЗІ
Із цього порога найближче до Бога -
Дороги з-під нього розлого ростуть.
А небо для крику - високе і довге,
Мабуть, розкошує у ньому майбуть.
З гріховних зачать полохливі пологи,
І сонце -' тепло для сиріт-неотес.
І змушує досвід дивитись під ноги,
Він вже нахапався зірок із небес.
Німа далина поза обрієм плаче,
І водить правителів на водевіль.
І знов Україна говіє-пиячить,
Нема, не бува в цім Содомі похміль.
Звичайний поріг - кожен подих,
як подив,
І вітер всесвітні зміта порохи.
Нелегко потрапити в рідну господу -
За поли тримають борги і гріхи.
Хоч диму ковток з поминальної тризни,
Віночок поправиш .на чорнім хресті.
І плутаєш вкотре державу й вітчизну,
І носиш могили на власнім хребті.
Стоять на порозі усміхнені Мати,
Говорять бентежні і світлі слова.
Немов покривають од ґвалту і мату,
І в промінь зорі на зорі сповива.
І вічність царює як вічність - найдовше,
Зв'язавши проміння «юрком» у сніпки.
Самотність апостольська зносить підошви,
Де цапки стають сукуваті ціпки.
Сплюндрований вівтар каплички-церквички,
Зачовганий код і стежок, і доріг.
Стрясають з подолів гріхи молодички,
Небесна роса очищає поріг.
ВІРШ ПРОТИ ЧЕТВЕРГА
Захвалюють зухвало, бо ти зух-Поет,
Згинання у гоніннях - горде слави лоно.
Поета справжнього завжди по-ет! -
Натхнення й гроші, безпритульність й Слово.
Упевнившись, що мить - таємний міт,
І збоку азбука - разки гордині.
Вечірні вулиці великих міст -
В них на зап'ястях золоті годинники.
Солодкі губи, наче береги,
Вбирають спрагло все, аж до натхнення.
В смітничках милостині і борги,
Рокованість, бунтарство і смирення.
Бульдозер-біль, бульдог веде у бельведер,
Де голий наголос, більярду голос.
Чаклун із клунка сипонув і перл, і пер,
Щоб ти моливсь за себе і за когось.
Причал печалі називається «колись»,
Чарівний-ревний-рівний, як підлога.
Тут над колисками й над колосом клялись,
Щоб спогади дивилися під ноги.
Віт мур хрумтів - потріскував, як хмиз,
Усе вагомо, зримо, пишно, містко.
Із веж таких не дивляться униз -
Семантика самотніх - місто й містика.
Стобальні стебла - жваво ожива трава,
Світ - свій! З орнаментів вертають трави.
Спросоння промінь зацвітає-виграва,
Й тут все залежить тільки від уяви.
1999,
березень, 31
* * *
Ці гони- цигани! - їх ноги повсюди, -
В них шкіра навиворіт - шкіра-міздря!
І спогади мають страшні амплітуди -
Сягають за обрій, за небо в морях.
Сніги обривають, неначе пелюстки,
Ще й литки глумливо оголять в литавр.
Та все ж намагаються жити по-людськи,
Якщо може жити по-людськи кентавр.
Ось хором деруть, мов до дерті, горлянки,
І весело сяють сумліннями сурм.
Для спогадів мрії - забуті коханки,
І сурми крізь лійки проціджують сум.
Проціджують сльози, обмани, сухоти,
Підносять хліб-сіль на крилі рушника.
Квітки на могилках задобрять скорботу,
І в тишу насіється даль гомінка.
З порога даєш-простягаєш цукерку,
Бо гони майбутні - завжди дітлахи.
На мерії - флюгер,
і хрест вже на церкві,
Де кров'ю зсідаються всі порохи.
І ґонту знімає, мов пихоньку, ґонор,
Що теж вирушає на подих багать.
...Звисають зі Шляху Чумацького грона -
З цих гонів їх поглядом можна піднять!
У ЗАТІНКУ ВАВИЛОНСЬКОЇ ВЕЖІ
Зухвалий жених навіжених красунь -
Ас фальту, як фальшу,
взірець мартоплясів.
Тамтам виграє, мов шампан, як шампунь,
Велика Британія - пляма з матраців.
Флірт лір в вітчизняному сні: баль-буль-біль,
Тем нота жадає кавалера-ґнота.
Живеш в Вавилоні і вежу собі
Возводиш з потопу в якомусь болоті.
Висячі сади із коріннями слів,
Хто тільки не тішивсь і ними не вештавсь?!
Та й стільки до неба тягнулось голів,
Де падала тінь Вавилонської вежі.
Це - заум, небесний рясний зіркопух,
Нема відображень, не чути відлуння.
Покоси, як речення, ляжуть в копу -
У вежу, де зоряна мова для юних.
Ліси під Чорнобилем й досі руді,
Босоніж ступає пашниця-пшениця.
І персонька-грудь - шар у дів шарудів,
І люлі лілеям при Музі-музиці.
У вежі-свічаді шелесне сурма -
Губа - веред уха до мідного ока.
Яка ж вавилонська неволя сумна,
Що ломить бемолі й без пам'яти зойка.
Яке там гуляння - сваволить вона,
І погляди лячні струмують нерадо,
...І просить жених на весіллі вина,
Одначе вино закінчилося раптом.
МОТИВ ЛЮСТРА-ДЗЕРКАЛА-СВІЧАДА
Едварду Міляру
Дзенькне дзеркало, мов дзвоник ока,
Рибу зна хвиляста рябизна.
Це акваріум,
де плава окунь.
Це білизна блазнів. Білизна.
Наче дні чадні - це голі ночі,
Перелюб русалок із води, з ріки.
Гучно, гнучко відблиски, як гончі,
Багли бігти бачити зірки.
Погляд у сутані прагне суті,
В небі літачок, неначе ключ.
Порохи густіші аніж сутінки,
Безгоміння висохлих калюж..
Де хористка квапиться до церкви -
Тіло духу ллють і ллють дими.
Світлозвуки - це всесвітнє дзеркало,
Може, й не придумане людьми.
СТАНІСЛАВСЬКИЙ ВОДЕВІЛЬ
Я в місті гречнім залишив архів,
І писанки, й підсвічник, і співаночки,
Й салони, де ток-шоу женихів,
І панни в паніці, -
мої паняночки.
Де поцілунки сяють на губах,
Що й святотатство трапези-обідні.
Навсяж із вікон вибухає Бах,
Як безкоштовна музика для бідних.
Пасу й пасую, вгледівши пусте,
Хоч зверху боговидне все і гарне.
І Музи, що повстали із постель,
У цокотах цокочуть до каварні.
Де чесний голос пропива співак,
Де тусуватися-світитись - модно!
Де сходом сонця виграє східняк,
Байдужий до лукавого бомонду.
Отак мовчать черниці і ченці,
Молитвою стрічаючи Великдень.
Де оком не накинь - одні митці,
Стають навшпиньки і тому - великі.
Блукаю поміж ликів, як листків,
І на душі від цих бравад незатишно.
Напризволяще кинув же архів,
Де ретуші не потребує ратуша.
До горя догоря свіча, як біль,
Освітлюючи зморшку - нотабене.
Убогий, тріумфальний водевіль,
Де всі тверезі,
що пили до мене!
* * *
Лине лляне проміння ліній -
Лій-гіркота сумних ролей -
На світло найясніших лілій,
На перса світляних лілей.
Неначе відблиск громовиці,
З палючих стегон б'є зигзаг.
Цим світлом від гріхів омитись -
Так очі омива сльоза.
Одна-єдина ж тільки риска
На призму-кулю-коло-куб.
Сама себе стискає різко,
В пучечку, мов у кулаку.
Пророцтвами проллється лійка,
Які ж то промені прямі!
А далина - немов лінійка,
Де тахнуть тіні пірамід.
Ніч. Оси. Височінь для ліні,
І лань в ланах - лілейна, лань.
І Ніл, як таємнича лінія
Для ворожби-пророкувань.
ПШЕНИЦЯ
Михайлові Пшеничному
Хвилі колосся під осінь- обмерзлі покоси,
Степ - мов ковчег, що могилами лиш протіка.
Перші спокуси виношують слово «покайся!» -
В борознах теплих холодна пшениці щока.
Море Надії із пошумом променів-полум'я,
Маревом манить у даль таємнича Тамань.
І помічаєш молебні мольбертів із подивом,
Де колоски-гребінці причесали туман.
Тиша пашить, і свічада небес - не завада,
Молиться-ллється гудіння густе, бджолове.
Може, збираючи в жмені рясні зорепади,
Бога побачиш, що в сяйві пшеничнім живе.
Пишуться лики й пишаються сонячні лиця,
Де в малярів лиш натхнення-наснага-жага.
Сонце ранкове поволі встає із пшениці -
І ще повільніш в пшеницю всесвітню ляга!
Я...
Височать чужі «Я», гордовито стоять на майданах.
Імена вимовляє товпа, а в підтексті - халва.
Аж солодшає все на зворотному боці медалі,
І єство розпирає вчорашня нещира хвала.
Слава Богу, з кумів на землі не створивши кумирів,
Не витягуєш з русла, із небом на грудях, Дніпро.
За халяву - ножа, за полу не ховаєш сокиру,
І шануєш батьків, і на зло озовешся добром.
Власне «Я» замальовує-списує сонячний аркуш,
Скуштувавши-вкусивши таємні плоди і меди.
Голоси, що яякають - протяги зоряні в арках:
Не вбивай, не вчини перелюбу і не укради!
Власноруч сиве «Я» ти ще пишеш натхненно і досі,
Не минають часи, є ще сили для радісних змін.
Дочекавши себе, врівноважуєш стомлений досвід,
І повільно, неквапно, поволі встаєш із колін.
* * *
Навчаюся у небесах стелиться,
молитися вітрами нашвидку.
Обманює чуже, вогнисте листя,
як у жнива пісок... у колоску.
І крок зірок, які щербили брили,
І глід услід... Біда, як молода!
Ти, наче сонях, надіваєш брилик, -
Тебе тільки дружина вигляда!
Спросоння промінь - як міцне мотуззя,
Вже й стерегтися острахів пора.
Ці квіти над руками у матусі -
Цей на Тім Світі їх перебира.
Нещадно, строго задзвенить у вусі,
Бесідуєм про долю у словах.
...Чорніє хрест у головах матусі,
Але й зоря у головах встава.
Лондон, річка Темза,
2-3 червня 1996 року
* * *
Тополі воду п'ють з Дніпра
І дзвонять, як намистом, листям.
У дні брехні і у дні правд -
Вони врочисті і пречисті.
Як совість в слові, як звід звізд,
І золоті, і срібні, й мідні.
Голівки туляться до гнізд
із місяцем, неначе з німбом.
Де заметіль весіль і сміх,
І цокіт вороних-буланих...
Побожно моляться за всіх-
На арфи схожі, на булави.
Минають далину скупу,
Не помічаючи асфальту.
Хто посадив їх у Степу
І освятив їх після ґвалту?!
Надій недільних благодать,
Доба добра, ганьби і споминів.
Соборами собі стоять,
Стоять Вкраїною настояні.
І при струні, і при сурмі,
У забутті, в щоденній стукняві.
Приходять й моляться самі,
І листям шелестять, як сукнями.
НЕ 3 РОЗПОВІДЕЙ
Розлога дорога - покора й бунтарство,
В пекельній свободі - згорьованість слів.
Приводять сльозини у Божеє Царство,
Харон порахує усі на веслі.
І кочет скрипить - так ламаються кості,
Немає чортам в лісі вільних осик.
...Ми й досі, як прокляті, тягнем з колгоспів -
Глузуємо, аж висуваєм язик.
А ще побиваємось днесь над латками,
Хоч небом стає гробова тишина.
І світять надії тугими литками,
Й нічна пелена - то сама тоншина.
Ще й каторжні в серці останні бажання,
Нові, як життя, і, як гибіль, старі.
Яким красномовним буває мовчання
Розлук унизу і побачень вгорі!
Ти праведно прагнеш дійти все ж до суті,
Де варта знімає вчорашні герби.
Тримаєшся за Україноньку-хутір,
За ґудзик відірваний, зламану гілку верби.
І ватра роз'ятрена, мов на Купала,
Вода молода, як біда, загойда...
Ну, вип'ють оті, що могилу копали, -
Обличчя і душу майбутнє згада!
У привидів нежить, хронічна застуда,
Що й досі вкушають свій мед самоти.
...Пригляньтесь до наших городніх опудал -
Під осінь стоять-височать, мов хрести.
СТУДЕНТСЬКА СВІТЛИНА
«ПРИХОВАНОЮ КАМЕРОЮ»
24.ХІ.І97І року
Степанові Федоріву
І альма-мачуха скубне вам пір'я
З жар-птиць...
Є солов'їні язики.
Гуртожиток - це щонайменш - вампірня,
В крові вирують-плавляться зірки!
Я в нім не уміщаюсь зі степами,
Намацавши Дніпро, неначе пульс.
І образ мій, увічнений Степаном,
Засвітиться комусь у ніч сліпу.
Пророчий дар - ніщо в країні отчій,
Проміння рветься, наче волокно.
А очі дивляться на світ, як очі,
Якими треба оживить вікно.
А мусульмани вчитують з Корану
Півмісяці...
І їм в житті щастить!
Та крапає з очей, немов із крана,
І в душу, наче в тім'я, капотить.
Доношуєш пустелю, як свитину,
Бо пішаки в нас ходять пішака!
Світлину час поділить на частини,
Явить обличчя з-під проявника.
А сміх - облудний, золотий намордник,
Лице одвічна маска для ловця.
Найперш псуються рибні натюрморти,
Які і підхарчовують митця.
Пора дешевих вин, гуртів овечих,
Рябіє погляд хвильками води.
Про пестощі в постелях мріє вечір,
І до звізди гуркочуть поїзди.
Парадні двері гавкнуть по-собачи,
І вороги метнуться до вериг.
Ми у безпеці -
доки їх ще бачить
Архістратиг!
1999,
липень, 10
МУХИ
Разки намиста, буси-барасулі,
Нав'язливий мотив дзумить-дзижчить.
Так понад вухом пролітають кулі, -
Ці можна налякати чи вловить!
Мов коми - боком, ніби лаври Лувру,
Отари на столі - в стелів'ї хмарь.
Зв'язок портретів з смітниками-урнами,
Та й лозунги для них - одна з Сахар.
Вовтузяться в муці - смертельна мука,
Ніде нема спасіння від падлюк.
Важкі, як бомбовози, й ситі мухи,
Що крутять, наче Нєстєров, петлю.
Ти жодної не вб'єш - поет-фільозоп,
Вони ж будити будуть день при дні.
Немов мазок на шибці - сірий мозок,
І крила ширші, ніж у кажанів.
Жовч чужини ужалить жертву жаром,
Жар-птиць нема - натомість жар-томат.
І способи вбивать - одвічні жанри,
Та їх згадати можна жартома.
Отож, пасеш очима і пасуєш,
Вглядаючись безгрішно в білий світ.
І намагаєшся не згадувати всує,
Бо зарахується тоді...
коли...
на звіт.
Чи варті мухи голосу Поета, -
Це ж не зірки, гаї чи шепіт трав.
Піст Лети, бо немає пістолета,
Гидота ж, а в підтексті - Божа твар!
Годинник цокає, гуде мушва у шибці,
Чекає змін лінюх й тоді: нюх-нюх!
Ми кожній мусі по злотистій рибці,
Хто буде щасливіший від цих мух?!
І навіть у вині мушва невинна,
Тази з варенням сяють, як призи.
За образами струни-павутиння,
Вони озвучать ними образи.
Хай не ревнує чарівниця-Муза,
Рої руїн - обірвана струна.
Я знаю: їх замінять білі мухи,
Ліплю-роблю у вежі з них слона.
I999,
липень, 23
29.ІХ.І969 року
Борису Сирчину
Суботній автобус «Оноківці-Дравці»,
Обочі в пилюці - невтомний марш рути.
Не знаю, до кого? - до себе придався,
Любов'ю до мандрів, нехитрих маршрутів.
Мости, наче персні, каблучки-обручки.
Вуста несудимі- пелюстки в судомі.
Слова кучеряві вдаряють об кручі
Й відлунням крізь брами вертають додому.
Так ходять дощі і сніги - линуть звуки,
Музикам печальним на пропити давши.
З автобуса вийдеш, неначе із вулика,
І хочеться їхати далі і довше.
Де голуб голубить голубку до згуби,
Забувши свої арарати, сердешний.
І ронять пелюстя обпалені губи,
Цілуючи спрагло слова нетутешні.
КОХАНІЙ
За обрієм живем, як в чужині,
Де сонце-сонечко стає вустами.
В проклять безсилі луни крижані,
Тут вечорів нема - завжди світанок.
Багети найбагатші - береги,
Гаї пливуть в повітрі, мов гаївки.
Космічний Степ навколо-навкруги,
Хоч десь навшпиньки зводяться верхівки.
І замість птиці долітає лист,
Не співчувайте за оці полони.
По лону полину прилине хист
Писати вірші і писать полотна.
Не досягає ностальгійний дим,
Й під нігтями вітчизна - се пересит.
Не хочемо, то і немає зим,
Нема держави, але є адреса.
В довіднику (стор.48) - всім -
Із квітами, захмеленими снами.
...Панаса Мирного, будинок 27,
Є озеро - не вистачає Саду.
І щосуботи їздим у Фельштин,*
Щоб поратися залюбки на грядках.
На роковини принесем ясмин
Як батькові - вже на могилу батька.
Укотре посумуємо за ним,
І будем сни відгадувать, кохана!
Ще й на олії смажить сазани -
Такі ж об'ємні, наче у Сезанна.
У картоплях визбирувать жуків,
Вирівнювать в полях стежки-кривулі.
І виглядать дощі у дні жаркі,
Зривати для борщу і кріп, й цибулю.
Сюди не досягають холоди,
То й бездахів'я в кожному гніздов'ї.
Хлюпнеш мені за пазуху води
Криничної, яка дає здоров'я.
Ховаються і сірники, й ножі,
Зеленька-йод, нитки-голки і ножиці.
Хоч літери в абетці не чужі
Їх забуваєш,
як таблицю множення.
Це ж оніміти можна від краси! -
Тому й пейзажі вдягнуті в тумани.
І щирі погляди - як щирі голоси,
Коли удвох нас проводжає мама.
...На зоряній Озерній озирнись,
Побудь хоч мить в майбутньому без ямбів.
За обрієм живем - серед зірниць,
Що падають,
як пуп'янки із яблунь.
----------------
* Давня назва села Гвардійське на Хмельниччині
БАЛАДА ПРО БЕЗКРИЛУ
Провінційне місто - тишина,
як було.. й залишиться довіку.
В нім живе ні дівка, ні жона -
мучиться: і не жона, й не дівка.
Світ самотній - всім жінкам близький,
фіміам зальотники курили...
Віяли збентежено бузки,
ніби в жінки та й бузкові крила.
За духмяність заздрила медам,
кожен жест виважувала плавно...
Шанобливо кликали: «Мадам!»
І зверталися інтимно: «Пані!»
На обличчі сяєво жахів -
знала, що приваблива собою.
Товпилися зграї женихів,
як ішла в неділю до собору.
Воду б пити із таких парсун, -
ледве не молилися в райцентрі.
Ніжний запах імпортних парфум
і ні зморшки - таїна рецептів.
Влітку мандрувала, де моря,
полюбляла затишний Куяльник...
І ніхто тоді не докоряв
за сміливий, надто вже, купальник.
Тіла ніжного вогонь-вага,
очі підмальовувала млосно...
Схожа, запевняли без вагань,
на Венеру, знаєте, Мілоську.
Їй читавсь над хвилями Гомер,
заздрили, що нічия коханка,
хоч з такою б вродою в гарем,
мацали б, немов у Кафі бранку.
Часом в душу закрадався страх:
гонор винуватила і принцип.
Рік за роком, наче й не стара, -
так і не діждалась свого принца.
Сукні стали затісні до свят,
рідко обпікав їй щоки сором.
І ніхто б не дав їй п'ятдесят -
талія тендітна, як у сорок.
Голос внутрішній казав: «Спіши!»
Поспішала завше лиш до моря...
Залицяльники не відійшли,
лейтенанти, а тепер... майори.
Щоб схмеліти, треба вже вина,
не хвилює й у ставу латаття...
...В білому, принадлива вона,
і смішний, наївний лейтенантик.
Місячна доріженька вела -
цілувала вперше необачно.
До обійм із вереском пливла,
гребучи під себе, по-собачому.
Вже давно до спогадів глуха,
до закоханих, несмілих весен...
Ніби й не було у тім гріха,
не любила жодного ровесника.
До освідчень звикла, як часу,
наче у виставах грала, грала...
Мріяла, і пасував їй сум, -
лейтенант той стане генералом.
А роки жене вже сивий фурман -
ніжну маску одягає на ніч.
Не бузки повіють, а парфуми,
знову сон - у нім виходить заміж.
Кажуть: різала з розпуки вени,
вік не будеш мрійно так сіять...
Боже, чом в містечку не стоять воєнні? -
обеліски бронзові стоять!
ЖОНА ФРАНЦУЗЬКОГО ПОСЛА
Росла троянда прямо з передпліч, -
Вщухали гамір, шаркання і стукнява.
Ішла по залу... Язичками свіч
Плітки гойдались назирці за сукнею.
Марсель в бокалі - славна марсала,
Мигтіли іскри шалом «Марсельєзи»!
Стоїть жона французького посла -
Ніхто не запросив до полонезу.
Бокал задума ставить на камін,
Пожежу ставить, смолоскип чи факел.
Погордливо кивне на мій уклін,
У дипломатів фартухи - се фраки!
Куди ж ти зі своїми чобітьми?! -
У неї ж з передпліч росте троянда.
Та й ти не в залі, ти десь за дверми
Скляної - аж прозорої веранди.
Та впевнившись, що має не парик,
Що справжні вензелі її з гербами.
У Лондоні показує Париж -
І тулиться до щік моїх губами.
Показує, але усе не те,
Туманом огортає Лондон крижі.
Нема з чим порівняти варьєте,
Париж потрібно бачити в Парижі!
Вже з вуст помада-соус на чолі,
Голубкою із рук - дешеву піццу.
І в преферанс програвшись,
чоловік
Попідніма на ноги всю поліцію.
Нас крізь тунелі мчатиме таксі,
Що, мов підземні ходи на Поділлі.
Мені уже до біса Бі-Бі-Сі -
Погляньте, з ким іду на Пікадільйо!
Де пішки - королеви й королі,
З чоловіками-жонами чужими.
Нам про любов зіграють скрипалі,
Під ноги кинувши рясні жоржини.
І сонячне, і мрійне, й золоте,
Де Око* Лондона - щось під Ейфеля.
Таке глибоке в дами декольте,
Що вгледиш тільки біле дно постелі.
На розі заклинає саксафон
Стрічки барвисті - змії із китайки.
Немов бокал, мобільний телефон -
Запросини у ресторан китайський.
В нім таємнича, зоряна імла,
І парасолик накриває столик.
Собі жона французького посла
Багато може просто так дозволить.
Повіда, що засмагла в Бухарі,
Леліє лілію для неї Лі,
як тему.
Ліхтарики замінять ліхтарі,
Де в час відпливу стриптизує Темза.
Збігала швидко божевільна ніч,
Муж - дипломат... Не вигукне їй: «Сука!»
В росі троянда сяє з передпліч,
Душа смілива й з марселіну сукня.
Де з-під колючки зачорнілась кров,
Де все було, що не було між нами.
Та їй Вкраїна - вся моя любов -
Гопак, Чорнобиль, київське «Динамо».
Повітряний цілунок все ж послав,
Трапляються на світі дивовижі.
...Колись жона французького посла
Мене запросить, може, до Парижу!
I999,
листопада, I2
------------------
* Чортове колесо
БАРВІНОК
А діти все гасали по барвінку,
Казились, толочили без спочинку.
А що барвінок? Чи він мав казати,
Що й він колись по них гайне гасати?!
Іван ДРАЧ
Барвінку, не стелися на горі,
Скопитять рідні і чужі
комонні.
Кохані, що блукають на зорі -
На нім вінчаються і з ним їх
похоронять.
І сміх, і плач в цвітіннячку
затих -
Звучить бунтарська дума
бандуриста.
І вінчики пелюсток золотих,
І голосисте весняне намисто.
Як тісто вчинене, він
підійшов -
Пречистий і хрещатий,
і розхристаний, -
І стогне стомлено від підошов,
Де пристані оплакані
й освистані.
І догоряють росами зірки,
Що й воскресає вінчик
і корінчик.
Барвінок до оскомини
гіркий -
Барвінонько-барвіночок-
барвінчик!
Ламає крила, наче янголя,
В стерні повернень світиться,
як невід.
На дотик чуєш, що під ним земля,
Але намацуєш руками... небо!
Весільний, буйний,
невмирущий - він, -
Сад в небесах на всі глибокі
роки.
Барвінок піднімає
келих-дзвін
На цвинтарях, на
вигонах-толоках.
Небалуване зіллячко-зело -
За вухом - оселедець,
крутить вуса,
Де без матусі вимерло село -
Барвінком до матусі
пригорнуся!
Він п'є з любистком, п'є
із васильком,
Синам так батько налива
по вінця.
Туман до обрію, як молоко,
І вітер з України -
українцям!
Конвалії смиренні пригоща,
Тополям долі палива
в гніздов'я.
Любистки звісток медом
улеща -
Всі будуть пити лише
за здоров'я!
Це мед прикмет - хмільний
відьомський квіт,
Ніхто не озирається на осінь,
На жах в очах, на божевільний світ,
Який бреде із дзвоником -
наосліп!
І заздрісне впокореній траві,
Якій і не намаряться копита.
Барвінки п'ють - поки вони
живі,
Із небом і землею будуть пити!
І шлях у снах розлуками
пропах,
Болить блакить хмаров'ями
зі стронцію.
Та сміх розвіяв страх, неначе
птах,
Й мала бджола теж питиме
із сонцем.
Вогнем уп'ється пресвята свіча,
Сховавши п'яне полум'я
під брівки,
Одна і думка - пий до дна!
Хоча
Не з усіма чаркуються
барвінки.
Вогні борні - святі всі
на хресті -
Епохи спокій - це не їх
тривоги.
І жмут спокут, і тінь,
в'язничних стін,
Де козаки-барвінки п'ють
із Богом!
А до барвінків
п'є крута гора,
Співучі і ревучі тучі-кручі.
Чорнило щедро п'є пора
пера -
І хмільно завиває буквам кучері.
О як струні лежати у труні,
Сновида-кривда, наче
підколінок.
І доля на престолі, й ми...
дурні,
Як той, що й досі стелиться,
барвінок!
Не приховає з паморозі
німб,
Немов сірома сірість-осорому,
Хоч любиться-кохається
на нім,
І рве барвінок, і ночує
в ньому!
РОЗДУМ ПРО СТЕПОВОГО БОНАВЕНТУРУ
Лучилося - тепер хоч сядь і плач,
сміялися за гроші, а не дурно...
Підморгує улесливий копач,
пройдисвіт степовий, Бонавентура.
За панібрата ляска по плечі,
віддалеки із суржиком заводить,
цікавиться: «Ці джинси взяв по чім?»
Згадає, що «командовал десь зводом...»
Докине за «ха-ха» наївних рим,
щось буде мірять у Козацькій балці,
лічитиме столітні явори,
згинаючи в задумі чорні пальці.
А потім набалакає мені
про все на світі - замовчить зненацька,
де верби і веселі, і сумні:
«Отут би попоїсти по-чумацьки...»
І клекотять у мові галушки,
і від тарані солоно у роті.
...Завбільшки з дулю, на вербі грушки
так густо, рясно, як ніколи, родять.
Він прогортає поглядом спориш,
вбачає лиш йому відомі карби,
торочить, що поїде у Париж,
бо є прикмета, що надибав скарба.
Вже скільки ним розкопано левад,
уже й той скарб здавався поруч, близько -
аж обертом від щастя голова,
і очі сяють нетутешнім блиском.
Той скарб заклятий - вічний утікач,
очкур змінив копач на поворозку, -
знайшов лиш мідну ступку і товкач,
сковороду, напевне, запорозьку.
Він смажиться розгублено на ній,
без неї навіть кроку вже не ступить.
Катується скарбами при мені,
годується, хоч мріями при ступі.
Углиб степів збентежено веде -
ні сіяти, ані серпами жати...
Нічого тут не знайдеш і удень, -
опівночі копає, сипле жарти.
Змахне росу у листя на крилі,
посвятить у чергову авантюру...
Я ж тільки день, а він ось тридцять літ -
позаздрю копачу Бонавентурі.
Повірю раптом у його талан,
пробачу мимохідь химерну вдачу, -
цікавинка якась у нім була,
та й долю мав козацьку - не ледачу.
З лопатою досвітньої пори -
щось плямкає скоромними губами:
мо', мариться крізь далечінь Париж,
чи щедрий Степ з козацькими скарбами.
Без нього аж ніяк мені тепер,
коли почну над віршем ворожити.
...Знайшовши скарб, Бонавентура вмер -
йому без мрії не хотілось жити.
АНГЕЛ ОБРАВ ПОДІЛЛЯ
Якось із поетом Валерієм Басировим зайшли у майстерню
до художника-побратима Миколи Мазура. Витончено -
худорлявий, у своєму традиційному чорному светрі,
понад глибокими, здивовано-настороженими, сумними очима -
легенькі пасемця сивини. У цю мить він був дуже схожим
на козацького іконописця-маляра. Із-за його пліч височів,
прошиваючи стелю майстерні, як небо, крилами, смертельно -
блідого кольору... Ангел. Втілений у гіпсі. Син Богдан разом із
матір'ю-художницею Людмилою, яка, на жаль передчасно
пішла з життя - Царство їй Небесне! - і сестричкою Оксаною
заробляли дефекти-заглибини після відливки тим же гіпсом.
Наче загоювали рани...
Не раз ми говорили з Миколою, що у нас і пам'ятники
озброєні і... могили: якщо не танк чи гармата, то солдат
обов'язково стоїть із автоматом, у наймирнішому варіанті -
в жалобі тримає в долоні шолома. І ось у повен ріст випростався,
постав Ангел-охоронець - пам'ятник жертвам репресій кличе до Покаяння...
ПАМ'ЯТНИК ЖЕРТВАМ РЕПРЕСІЙ
Алілуя!
О як свобода освітила націю,
Весняну кров остуджує зима.
Є пам'ять, спогади-галюцинації,
Є пам'ятник і, начебто, нема!
На покривавленій землі пересів -
Лиш черепи - ні прізвищ, ні адрес.
А пам'ятник - і не лише репресіям -
Посланець Бога, Ангел із небес.
І є такі, яким він.. ні до чого!
З торбами ходить, байстрюкує зляк,
Облесно лижучи московський чобіт,
Кляне свободу в чергах, аж закляк!
Клянеться палко, наче із під палки,
Німує над безоднею душі:
Вкраїнські перепалки - переплавки
Мечів і на лемішку, й лемеші.
Не назбиравши гніву ув ужинок,
Хіба свого ми щастя ковалі?!
Та кров однакова тече у жилах
Хохлів-жидів-ляхів і москалів.
Запльовані, безрідні із віками,
Що й не омиють навісні дощі.
...Чорніє в сквері перебутній камінь -
Той камінь в подолянів на душі!
Святих нема! Усі набрались скверни,
Щоб задобрить свою гріховну плоть...
Іще немає пам'ятника в сквері,
Та вже благословля його Господь!
Чарівним світ стає від алкоголю,
Скаженим і шаленим - у грозу.
Я знаю: ті, що дочекались волі -
Голодні й голі - принесуть сльозу.
Вони зовуться й досі Іванами,
Взяли рейхстаг - здавали саркофаг.
Розстріляні, замучені - їх снами
Вирує уночі універмаг!
Тому і тінь кривава у калини,
Така й рілля з державного стерна.
Немає пам'ятника - є Вкраїна,
А може, і Вкраїноньки нема!
А є патенти і експерименти,
Чорнобильські охриплі солов'ї.
По закордонах їздять президенти,
Хоч земель не об'їздили своїх.
Народ відходить серцем і ...відходить
Туди, де глина крижі заголя.
Чому зі всіх світів лайно-відходи
До себе пригорта моя земля!
Стає не горами, стає не степом,
Давно у пасинках її сини.
І тихо божеволіти - нестерпно,
І, слава Богу, що нема війни!
Лишилося одне - це жерти, жерти,
І продавати совість, барахло.
А може, нас чекають більші жертви? -
Пожертвуєш, аби їх не було!
Пекельний світ земельку гріє в жмені,
Цнотливе Слово одягає в гнів.
Попереду блаженні й бережені,
Бо попіл охолонув од вогнів.
Брехня собача, каркання над світом,
І куля у потилицю - своя!
Старі застерігають заповіти,
Бо не чужинець тішиться - свояк!
Вже вділено чорнозему по скибі,
Але кому оскаржити, кому,
Що вимовляють першими "спасибі!"
Оті, що гнали нас на Колиму!
А звідти не вертався навіть вітер,
Мов кошовий останній з Соловків.
Вони кладуть до пам'ятника квіти
І поправляють крила у вінків.
Несуть вінки, як загребущі сіті,
Могилами таємними ідуть.
Здається, ловлять і на Тому Світі,
Коли така в країні каламуть.
НІМБ НАД ЧОЛОМ
А доля свічечку світила -
Прив'язана до мотузка...
В Великдень пасочку святила,
Хоч і сварилася Москва.
З церков хрести знімали, дзвони,
І над святинями - рілля...
Та рятувало безборонну
З небес наївне янголя.
Хоч обривали, мов ромашку,
На спину вішали туза.
І каються тепер: «Промашка!»
А це ж Вкраїна у сльозах!
З яких шляхів пробився пагін,
Не вигинається хребтом.
Всю Україну бачить Ангел,
Підперши небеса хрестом.
Потрібно бачити словами,
Багнет оплакавши й шолом.
Вклонімось пам'ятнику-храму -
Вкраїні з німбом над чолом!
У МАЙСТЕРНІ МИКОЛИ МАЗУРА
Пам'ятаються кращі, наснажені й буйні часи,
Сам собі і родині - катівня, розпрокляте пекло.
Інша річ, що все линуть і линуть з небес голоси,
І натомість пляшок з гастроному - мікстура з аптеки.
Із відлунь повертає-приходить натхнення само,
Боже милий, вчиняє задихано, сонячно випит,
І вичавлює серце, вичавлює, наче лимон,
І пісків намітає, неначе майстерня - Єгипет.
Але щось заважає, щось грубо торкає плеча,
Геть німого тебе матюками розлючено криє.
Гасне світло. І не догоря в поставцеві свіча,
Коли руки з розп'ять одягаєш у стомлені крила.
І літа поцвяховані. Вітер у крові гуде,
Вони рвуться - такі невпокорені, наче джерела.
Ще ж, поради дають, юродиві й горбаті, щодень,
А крізь грати віконні мовчать наймудріші дерева?!
Переходить журба, переймає плачами талант,
Обсідають тривоги - допались таки до гостини.
Убиваєш в майстерні безжально себе, наповал,
Пожалій, іще рано йому, пожалій хоча б сина!
Оживає ваш замір. Із горніх висот ожива.
Сто віків не сховають печальний, замучений подив.
Крізь кістки-черепи пробивалась густа кропива,
Та уже із грудей крижаних затуманився подих.
Відчуваєш отруту, яка усього спопеля,
Отак цвіт вибивають весною останні морози.
Невже Янгол погорду чужу звіддаля забавля,
Хіба можуть когось у нас тішити горе і сльози?!
Не дивуйся нічому. Конвой - це сучасний кортеж,
Для якого усе - мазанина, ліпнина - хрінина!
Скільки ти перебрав у долонях достойних одеж -
Та яріла в руках із відомого Яронька глина.
Із якими сонцями-зірками затяту розтер,
І які увібгав у зап'ястя хвилини мовчання?
Уже Ангел стоїть, а ти ліпиш в думках дотепер:
Мостиш вечір на крила, вкладаєш ув очі світання.
Жмути нервів лютують на голім престолі-столі.
Ти свій голод забув. Власну страту. Коханчині кліпси.
В повен зріст сивий Ангел в майстерні, як в небі, стоїть.
На землі Батько й Син в порохах, у жорстокому гіпсі.
І витає цнотливий, щасливий, наснажений Дух:
Хто ж це попіл на сльози, на кров вельми щедро розсіяв?
З колотух, клопотух, завірюх і розрух
Не погроми б'ють морди жидам і спасають Расєю -
А оте, що не дасть із криниці напитись води.
Хоч і Ангел не дасть. Тільки буде натягувать повід.
Він зійшов із небес - на всі смерті й наруги один, -
Поспішайте на сповідь!
ПОДАЙТЕ!
Так награно і театрально не ридайте,
І не гойдайтесь увсебіч,
Як флюгер-маятник.
Молю-благаю вас
Пожертвуйте-подайте
На пам'ятник!
Хто дав мені (вхід заборонений!)
Це право -
Достукатись до серця
Долі-скупердяйки?
Я вірю,
Знімуть в сквері біле покривало -
Подайте!
А люд стоятиме в чоботях і куфайках,
Засмаглий, спраглий,
У час глухий не вбитий нагло...
Подайте
На Ангела!!!
Очистимось усі від злого духа
І флагманів!
І знімуться кашкети, шапки, капелюхи
Перед Ангелом!
У сквері (хоч радіаційне!)
Листя палять,
Невдовзі звалим
Із душі цей чорний камінь.
Подайте всі на пам'ять,
Вічну пам'ять.
Амінь!
I996,
Грудень
ВІНШУВАЛЬНА ВІРША
Всеволоду Огороднику на новосілля (експромт)
На рушнику вкраїнськім хліб і сіль,
І квіти - все за звичаєм народним.
Чимсь новосілля схожі до весіль, -
Радіють щиро друзі Огородників!
У Вас їх, пане Всеволод, ряди,
В новім житлі, як ластівки в гніздов'ї.
Святі ікони діждуть коляди,
Великоднів - на щастя і здоров'я!
Відгорне клопіт думу-самоту,
І теплі почуття під груди - хвилею.
Будинок у казковому саду -
В Німеччині - Вкраїни частка милої.
Тут голуби годуються з руки,
Родинна приязнь, золоті вітання!
І непогасні доленьки зірки,
І на порозі сонячне світання.
І радість виливається з грудей,-
Ще ж восени посадиться калина...
Ще й пісня залунає з вуст людей,
Що аж прихилить небо України!
Щоби достаток лився, як з відра,
І щоб не заздрили бува угодники.
Хай щедро родить щастя і добро
На власному городі Огородників!