Іов І.П. Словопис. Супертворотексти-традиція. Хмельницький, "Поділля", 2000 рік. 106 с.

Від редактора (замість анотації до книжки):
"Бозна, чому автор "Словопису" надає переваги біблійному написанню прізвища "І0В", а не народному "ЙОВ", а між тим "ЙОВ" йому більше пасувало б, оскільки у віддзеркаленні з'являється києворуський великокняжий "ВОЙ..." А наш поет якраз належить до тих, хто заВОЙовує все нові й нові мистецькі території для рідного українського слова, - пориньте у глибини розгорнутої Вами книжки і впевніться, що я в оцій анотації анітрохи не злукавив."
Микола МІРОШНИЧЕНКО

Редактори: Микола МІРОШНИЧЕНКО, Микола МАЧКІВСЬКИЙ
Художник Едвард МІЛЯР

НАГОЛОС

ПЕРШИЙ АВТОРСЬКИЙ ВІДСТУП

І нема, і не буде ніколи нікого,
Вивертаєш назовні сузір'ями Степ.
І на зоряній мові навчаєш німого,
І навчаєш його обживати вертеп.

Вже й відлуння, мов кров з корогов,
                                       рясно бризне -
Спрагло вип'ють злиняле рої комарів.
Їм байдужі відлиті-увічнені в бронзі,
Хай птахи поклопочуться ними вгорі.

Можна погляди, кидати влучно, мов камінь,
Христарадити сумно - просити на хліб.
Покаяння несе грішний Каїн у Канів,
Що жонглює словами "обіт" і "обід".

А піїти щасливі, бо в устілку п'яні,
Хоч навколо жебрацтво, олжа, бариші.
Навіть гречне звертання: "Панове і пані!"
У підтексті лукавому - "Товариші!"

Полоняники всі Вавилонської вежі,
На зорі виглядаємо зоряну ніч.
І хай краще гримить нам Ілля-громовержець,
Ніж з Кремля не похований досі Ілліч!

Як ми звикли ходити з розпачливим криком -
Без матусі цей світ і оглух, і осліп.
Богоматір розпростує руки, мов крила,
Сповива немовля, наче вкутує хліб.




*  *  *

Україна заснула в тиші,
З головою лягла в Дніпро.
Тільки водить пером Всевишній,
Умоча в атрамент перо.

У душі сповідаюсь щиро:
Захотів чи гори, чи гри.
Ось під місяцем батьківщина -
В чагарях сумний Чигирин.

Час у пір'я столітнє вбився,
Під собори ідуть старці.
Їх, як свідків, не люблять вбивці,
Їх не люблять святі ченці.

Їх збивають із ніг машини,
А відспівуватимуть дяки.
Небеса - це теж батьківщина,
Там - свічки, а не мідяки.

І хильнеться, буває, ницому
В пана Ющенка на балю!
Шаблю вкрали у Б. Хмельницького
Тепер хочуть ще й булаву!

І гребуть, і гребуть руками
Ті, що мали колись крило.
Бо стає все на світі крамом -
Навіть київська Оболонь.

Булаві захотілось Степу,
Де баштанний лишивсь курінь.
Уночі ходить тінь Мазепи,
Так нечутно, як ходить тінь!




*  *  *

Ми стоїмо століття на шляху,
Хоч шлях давно не шлях - продажна шлюха.
Хай лопухи кохають лепеху,
Вареники хай будуть й варенуха.
Химерні таємниці каганця,
Хай розпрощається при нім незгоддя.
Це сни - де ні початку, ні кінця,
Слова, які зносили пишний одяг.
Століття стоїмо на самоті,
Отак під грушею стояла Мати.
В кутах овальних не бува куті,
З розлук ніхто не буде обнімати.
Нема обручок - вдосталь обручів
Для сліз, для слова, кам'яниць, свободи.
Уже пройшли податків збирачі,
Та все-таки лишилось щось на споді.
Невже все тишиною замете -
Квапливо-хутко-швидко-прудко-поспіль.
І на шляху цім сонце золоте
Сипким промінням віється, як попіл.



ДО ЮРІЯ СЕМЕНКА

Ви мучитесь, неначе Прометей,
Приковані до скелі, як до ліжка.
Святий вогонь очистить, промете
Боденське озеро.
                               І сонячна доріжка -
Се теж вогню крадіжка із небес,
Де гостро йодом вичаха свобода.
В житті все відбувається не без
Творця.
          Ви звично прокидаєтесь до сходу,
Але над головою - стеля. Жах!
Калина по краплині крапле в серце.
В шухлядах - задуми, книжки на стелажах,
Вогнем озветься із озерця все це.
Одухотвореність шляхетна.
                                                  Бог
Не хоче жартома приймати жертви.
Нема поразок-перемог - є борг,
Що в дзвони оберта гарматні жерла.
Запанібрата лиш козацький дух,
Апофеоз чужих і охів, й ахів.
Холодна місячна стежина по льоду -
Се погляд упівоберта на захід.
Що був немилосердний і ласкав,
Жорстокий спокій і заграви слави.
І спрага до завершення всіх справ
Із Вашими і мріями, і снами.
Вогонь забрати у людей - пусте,
Бо розсипають іскри пензлі-пера.
У дюнах білосніжних із постель
Ще дивовижні маряться повернення.
Розлуки мають і букет, і міць,
У їхніх люстрах зовсім інший устрій,
Хоч клініка - найтимчасовіше із місць,
Певніше вимальовується зустріч!
Се випасання в пам'яти коня -
Що сполучає кривизну, як хорда.
І я  дорослий хлопчик-дитиня
Теж сивину сумну даю негордо.
Ступа Пегас - некований Пегас,
Країна-кураїна -
                             Україна!
Він сам собі найкращий самопас,
На клавішах, мов кладці, піаніно.
Озвучує листівки і листи -
І соловей очей затьохка в тишу,
Де крові густо напились бинти,
Де всі читають й дуже рідко пишуть.
Печаль - свіча крізь віддаль, наче скло,
І настрій невідчепливий, як муха.
Згадається Михайлівка-село,
Та хочеться вернутися у Мюнхен.
Чекає-жде старий письмовий стіл,
І Муза ще панянка, а не пані.
Із РагасеLsus-кLіпік - виднокіл,
Який підтверджує Господні плани.
Натхнення, мов листи нагородні,
Здається, спокій дихає любов'ю.
Шалене відчуття пожеж-вогнів,
Хтось чарку вип'є за міцне здоров'я.
За те, що зеленіюча верба
Зодягне найчарівніші сережки.
Колись, а доведеться повертать
Туди, де з-під гудрону в'ється стежка.
Це буде вдень, а, може, уночі,
Та двері відчиняєте Ви рвучко,
Тримаючи в одній руці ключі,
А іншою відшукуючи ручку.
І тільки досвід вигукне: "Постій!"
Йому світ клином після всяких клінік.
...Ногами міцно вперсь в-підлогу стіл,
Й проміння прагне почерку - не ліній!