Микола Шостак
Добра і щира душа
У біографічних рядках Івана Іова є спогади про журналістську працю на Київщині. Уточнюю: в Борисполі, в міськрайонці, куди його доля прибила влітку 1979 року. Майже рік - пропрацював у газеті, знову повернувся до Городка на Хмельниччину. Здавалося, за такий короткий термін багато чого не зробиш... Та цього не скажеш про Івана. Бо саме він приніс на сторінки "Трудової слави" новий подих тем, зокрема, історичної давнини, сучасника, людини праці. Тієї газети, де свого часу працювали Олекса Носенко, Панас Юр, Олесь Бердник, Микола Карпенко, Борис Мамайсур, Іван Чумак. Він віднайшов багато нових імен трудівників, познайомив (і познайомився сам) їх з читачами газети, яка тоді виходила накладом понад 20 тисяч примірників. І саме Івану Іову належить майже хрестоматійний рядок про долю журналіста: "Немає такої людини, яка б не мовила чогось цікавого для газети"...
Саме в Борисполі він підготував до друку першу книгу "Стяг золотої гілки" з передмовою Івана Драча. Частину віршів він "випробував" на сторінках нашої газети. На початку 1980 року я також прийшов до цієї газети. Познайомилися, І надалі нам було легко спілкуватися, вирішувати багато справ не тільки "виробничого", а й побутового характеру, Іван завжди відгукувався першим допомогти: чи фортепіано занести на третій поверх, чи картоплю посадити на щойно виораному городі. Йому було не звикати, адже умів усе робити і не вважав себе "білоручкою". Треба, то треба...
...Зима того року була досить доброю, тобто відповідала саме зимі; з добрими морозами і заметілями.
- Ти знаєш, - звернувся він до мене, - у тебе є якась робота, хочу приїхати... в гості.
- Будь ласка, - такою була моя відповідь.
Суботньої днини я нагадав дружині, що приїде колега з редакції, але коли -не знаю. Казав, що зранку буде. З цим і відлучився з хати, адже обов'язково знайдеться робота, і не тільки надворі.
У суботніх клопотах я затримався на годину-другу, і прийшов до хати десь по полудні. Яке ж було моє здивування, коли побачив у веранді чоловіче взуття і одіж. Тільки тепер збагнув, що це є приїхав у гості Іван. Відчинивши двері, я був вражений ще більше: мій гість після гарного пошанування (стіл був накритий) відпочивав на ліжку, розповідаючи дружині потішні випадки зі свого життя, анекдоти. Я зрозумів, що це так і треба, що Іван тут був наче не вперше і ніби знає мене та дружину Тамару - не один рік.
У нього не було отієї зайвої сором'язливості, він знав, що ми поети: так було - так і буде. Він завжди був "свій" настільки, наскільки його можна було розуміти. А для себе я завжди вважав, що поети повинні бути саме такими: без отих зайвих "будь ласка", "можна" і тд, Майже ніч ми проговорили - аж доки почало світати, а дружина ще нагадала нам про те, що не зайвим би було залишити трохи спиртного "на витирання", бо хіба можна стільки споживати. Іван був широкої душі. Якщо писати, то брався і писав. Для газети він був тим "валом" матеріалів, який чотири рази на тиждень "ковтала" міськрайонка.
Зумисне більше скажу про нього як про журналіста, хоч виокремити поезію, публіцистику, досить добру прозу - неможливо.
"Коли духмяно зацвітає звіробій, материнка, чебрець, молочай, то у літньому мареві білими квітами буйнує і заячий холодок. Сторожова Могила здається сизою-сизою. Та не тільки від різнотрав'я була такою. Коли нападали татари, на ній спалахували просмолені живицею діжки. І сизий дим, наче туман, обтікав вершину, А за ним, як чорна хмара, в півнеба, стелилась курява. Наближалися войовники..."
Це з легенди "Козак Ворон і Любка", яку за народними спогадами відтворив Іван Іов. Ось так кількома рядками прози він міг просто заглянути у глибину століть, відтворити невеликий епізод розповіді.
І таких знахідок на сторінках "малої" преси знаходимо не одну. Бо писати влучно, дохідливе і глибоко - риса, яку не виховують навчальні заклади, це передається таланом і талантом. Тож, можливо, мали колись би прозові твори досить умілого і доброго майстра.
За ті дев'ять місяців Іван увійшов досить міцно у бориспільське товариство. Він познайомився з багатьма цікавими людьми, відвідуючи родини, підприємства. Вони його сприймали як давнього друга, порадника і цікавого співрозмовника. Бо ввібрав до пам'яті і луки Придніпров'я з його старовинними селами Кийлів, Жереб'ятин, Пропів, і бані Покровської церкви Івана Сулими в с. Сулимівка. А ще ж Бориспіль заворожував спогадами про Василя Лука-шевича, Миколу Рєпніна, Тараса Шевченка... Бо добре знав Іван зміст отого листа Шевченка до брата: "...Занехай Ржищів, цур йому тому домові, повітці, вітрякові й отим трьом грушам. Якщо тобі дуже уподобався пан Трощинський, то бери у його службу; я чув, що він пан і заможний, і не дуже лукавий. А там, як матимеш час, то подивися сам на ті Рудяки..."
Хутір Рудяків, який залишився лежати під Київським морем, а рудяківці, переселені хто куди, часто заманював Івана своїми кручами Дніпра, що лишилися від цього населеного пункту Бориспільщини. А ще П. Чубинський, М. Лисенко, а ще Павло Тичина... І його "О панно Інно, панно Інно! Я сам. Вікно. Сніги..." Це дочка Івана Коновала з с. Вороньків так запала в душу поета.
І це Іван відкрив для себе. Бо кожне село обов'язково віддячувало допитливому і шукаючому журналісту десятками спогадів про людей знаних...
Потім були поетичні книги, які Іван Іов надсилав до редакції і короткі приїзди до Києва і Борисполя з Хмельниччини. Безперечно вони ставали годинами спогадів про людей, яких Іван знав і про яких писав. Лунав сміх, веселі розмови... І вони неодмінно починалися так: "Ванюшко, пригадуєш партійні збори (Іван не був партійним)..." Дійсно було що згадати і про партійні збори, які практикувалися тоді "відкритими". Тобто всі працівники редакції мали бути присутніми. Ось тоді й нагадували - хто, де, що сказав непотрібне, хто кого образив, хто зайву чарчину перехилив і став "стяжателем". Чого тільки не пригадували...
У травні 2000 року Міжнародне Шевченківське свято прибуло на Хмельниччину. В обласному центрі на святковому вечорі побачив Івана. Обнялися, попривіталися... Але того Івана, тої кремезної його фігури, могутнього голосу - не було. Тільки залишилася усмішка.
Я дізнався, що він переніс операцію... Підсівши тихенько в залі до мене, він розпитував про своїх бориспільських друзів, знайомих. Я прагнув пригадати якісь смішні наші історійки... Він сміявся і радів, мов дитина. Шевченківське свято вдалося... Але мине кілька місяців і я з сумом згадаю, що Іван тоді, востаннє говорячи зі мною, прощався з Борисполем і Бориспільщиною, з газетою, з друзями...
Листи Івана Іова до Юрія Завадського