ПЕРЕДАЄТЬСЯ ГОЛОС КРОВІ ІЗ ПІСНЯМИ
у спадок від батька-матері...
У ній б'ють на сполох дзвони,
горять у душах незримі пожежі,
колоситься єдине в житті поле
із магнітними аномаліями,
земним тяжінням,
Запорозькою Січчю і Дніпрельстаном -
того й очі світяться весняним цвітом
у 220 чесних, цнотливих вольт.
Та частіше в крові гуркотять поїзди,
а їх обганяють зі стригунами позаду
табуни, що по колу кружляють до скроней,
найгарячіша кровина викида норовисто з сідла,
бо ніяк не об'їжджу баску і дику...
Веду за гриву, що не рана - то пісня,
так боюся, щоб кров, хоч і пісенна, та й не понесла...
ПО ВСЬОМУ СВІТУ ЗІ МНОЮ
ця річка, це поле, посадка
і Ковалева балка - навпростець.
І запахи війнуть - не треба їхать,
чи очі поза обрій проглядать.
Розгадують себе в моїй крові
і просяться, як діти, все додому.
Розпитую про степове село,
до них приводжу дуже рідні лиця,
хай вибачать, що відірвав від справ -
на свої тіні змусів подивиться,
а може на відбитки у воді,
чи на сліди на зораному полі,
хоч мить, а поживуть для себе.
... На місці річка, поле і посадка,
без них, примітних, можуть заблукати,
останньою вертає балка -
їй через серце - навпростець.
ЯК НЕ БЕРЕЖЕШСЯ В ДИТИНСТВІ
ступаючи по шовковому шнуру стежини,
не наробивши й на мізинець шкоди,
а все одно ходиш битий:
на весіллях б'ють мелодійно цимбали,
нагнешся - у вуста б'є пружно джерело,
птиці б'ють крилами над головою,
в груди б'є річкова невисока хвиля
і, навіть, сонце б'є мені в очі -
тільки встигай руку підставляти до чола.
Жаліють матуся, купаючи в літеплі:
"І де тебе носило, що весь у синцях?"
ТУТ ЖИВ САМОТНІЙ СТЕПАН-ЧОБОТАР...
Хатина у Степу якась циганська, -
колесами обкладена з причілку,
яких вже одцуралася мазниця,
але не ця заблукана дорога -
тому й риплять,
везуть до мене хату...
До рівня серця вироста поріг,
на нього станеш і опинишся...в минулім,
біля дитинства, де незгаслі блискавки
освітлюють хатину на півнеба,
розливши необачно так дощі, -
тоді й притулку, що оцей курінь,
бо до села ще бігти-літ і літ.
Веселий чоботар годує піч,
і тіні обживуть кути затишні, -
кує, немов зозуля, молоток,
а дратва шиє гомінкі дороги,
які судилось чоботам сходить.
Та відстають вже зношені підошви...
Тоді вганяє у підметки блискавки,
тримаючи в зубах, що відгриміли,
а світла залишилось в них для сміху.
Ще й голка миготить в руках циганська
і чесно творить долю для чобіт,
а спогадам немає й досі зносу.
СВІЙ ШАР ПИЛЮКИ ЛИШИМ НА ДОРОЗІ
в своєму ріднім і щасливому селі,
де вішає, немов сіряк на плоті,
веселу куряву із-під коліс авто.
З дитинства поспішаєм за лаштунки,
які здійняв у полі зайда-вихор.
І навіть стежка тиха й та курить,
де безіменно витоптані трави.
...Запишу у святці незнайому стежку,
де упала пилюка, неначе туман.
Прийде повагом сусіда ґречний:
"І мої сліди вписати не забудь..."
Тут лежать його біблейні стопи -
милиці багато місця не взяли.
Сядем біля груші, що була межею,
всі перед очима - аж сідає пил.
Насіяно слідів, - хто буде там шукати
у руслі стежки те, чого нема?..
Куди ж ми її топчем споконвіку?!
...А пил хрумтить за вітром на зубах.
У ВІДЧИНЕНИХ СІНЯХ БАТЬКІВСЬКОЇ ХАТИ
розходиться промінь, як гроно калини,
і в'яжеться на стінах у пучки.
Заходжу й нагинаю низько голову
і все одно торкаюся плечима -
аж у серці кровоточить шерхіт.
Зачиняє матуся сінешні двері,
та крізь ляду квадратну з горища,
наче з цямрини лункої кринички
солодко сочаться рідні профілі.
І так мені глибоко в затишних сінях,
таким жаром пашать дивні видива
біля вішалки, де самотіє зношена одіж -
волога, притрушена порохом давнім.
Виринають здалека дорогі силуети,
розбирають стежки під спільним порогом
і тупцюють на місці...
На горищі взуття,
на підошвах цвяхи поржавіли.
ТРИКУТНИЙ СТЕПОВИЙ КУРІНЬ
і пасіка у неглибокій балці
тягли мене за душу, мов за руки.
Сидів старий зі своєю тінню,
з бджолою на крутій брові,
обличчям до білого сонця, -
не зводив із мене очей.
Сорочка на грудях розстебнута,
рушниця висить без набоїв
і пес розімлілий спить.
Лежать кавуни, як планети,
снують вже потомлені бджоли,
а день уже тінь доточив.
Мовчки старий
оголив кавунову душу,
здалось тоді -
свою мені відкрив.
НА ПОРОЗІ БРАТОВОЇ ХАТИ
затишно, неначе у світлиці.
Спочивають в ногах дороги,
закотивши краєчок ряднини.
Стоїмо на своїх дорогах,
на полум'ї легкого пилу.
Обережно опускаю погляд
на братові втомлені руки -
жили переплетені вузлами,
горбляться м'язи тверді,
вовтузяться весело, сподіване,
хоч і тягара ніякого немає.
...Торкаю грудку чорнозему
таку тугу, як м'язи братові.
Анатолію Мойсеєнкові
НЕ У ШРАМІ, А В ПОГЛЯДІ - БІЛЬ,
на всю вітчизну, на все тіло,
тужавий, як обійми на розлуку,
вагітний пам'яттю до жилки.
Люблю той біль гарячим поцілунком,
міцним потиском щасливої руки
і рідним полином, на запах якого я колись необачно
оглянувся, коли відчув - ятриться він вогнями, запікається,
німує у собі.
... Давно зажила рана,
але часом вона розкривається,
наче квітка,
на яку сідає бджола Поезії -
гіркий у неї хліб.
ЯКІ СТРАШНІ БОЇ
ПРОЙШЛИ НА ЦИХ ГОРОДАХ,
що й небеса оплакують полеглих,
які щоліта виростають головами
гарячих кавунів,
вилицюватих гарбузів...
Така січа була жорстока й люта -
не пощадила і жінок, що динями
закохано і тепло так лежать.
Це не трава і не безлике листя,
уява легко домалює очі, вуста, вуха,
які кому рідніші, щоб ожили
славетні лицарі і їхні вірні жони...
На барвистих східних базарах
я викуповую з неволі кавуни, де
корінці закручені за вуха, неначе
оселедці.
НІЯК НЕ ЗНОСИТИ МЕНІ ЦЮ ДОРОГУ,
тільки почну нову стежину,
а вона вірно стоїть за плечима...
Куриться пилюгою на підошвах черевиків,
які я перекинув через плечі,
щоб ноги відпочили у траві.
Варто, щоб з дороги хоч порошина впала на поріг -
насіється відразу ж пасом неба
і тягнеться до серця од зіниць.
Кладу її у ліжко біля себе,
бо в снах і то ступаю важко, довго,
по-братськи поділивши з нею втому.
... Клубком скрутившись, лежить в моїх ногах дорога
і мозолі до ранку намулює.
ДАЛЕНІЮТЬ ВОГНІ,
не згасають - давнішають
над почорнілими серцями
на хрестах.
...Ці вогні, наче кров без тіла,
наче Дніпро без лунких берегів -
кожна жилка тріпоче і хвиля, -
по них Вітчизна звіряє ЧАС.
Вилискує в них мідь оркестрів
із пам'ятним "Прощанням слов'янки".
Тільки скупа сльоза збільшує
ці вогні, наближає до серця
і стає навіки променистими зорями,
яких не злічити в червневому
небі України.
...Пашить Вічний вогонь
чоловічим забутим теплом,
бо половина його на війні,
а половина в рідному селі,
розлітається крилами,
ніби полами шинелі,
а на щоці жіночій й досі відбитки
шорсткого сукна -
аж рукою торкають задумливо, недовірливо.
Даленіють вогні десь у серці,
розтікаються по жилах,
щоб стати зорями...
Таке воно червневе небо України.
СУВОРА ПОЕЗІЯ БАТЬКІВЩИНИ
у пожовклих артільних списках,
що зацвітають
і шепочуться із житами,
де прогріта до грудей лежить борозна.
Прислухайтесь:
колосся й листя
шепочуть глибоку
думу України -
із пам'яті напам'ять.
ЗНАЮ СВІТЛЕ, ВЕСЕЛЕ
ім'я цього вогнища,
що запалене
останнім сірником,
а, може, тими
іскорками,
що розгоряються в погляді.
Не дихнеш на нього уголос,
бо серце відгукується
квітучим теплом,
щоб ніколи
не відцвітати у пам'яті.
Крізь хуртовини-заметілі,
дощі проливні, як з відра,
набачиться звичайне
попелище від вогнища,
ніби острівець -
хапаюся за давню
згорілу соломинку,
щоб хоч вічність
втриматися біля нього.
У кожного своя робінзонада,
свої вогнища:
то яблуневого цвіту,
то січневої кучугури,
то грон горобини,
то червоних яблук,
а мені спокою не дає
Вічне...
Хочеться вірити, що запалене воно із останнього
каганця, при якому читалася остання похоронка, хоч уже
й Перемога була...
ПЕРЕД ОЧИМА, ЯК У КАЗЦІ,
котиться і котиться клубок,
розмотуючи до обрію
сукану, як дратва, дорогу.
Поет, якщо він справжній,
володіє чарівною силою:
розмотується клубок,
лишаючи промінець-нитку дороги -
через ліси, через моря, через гори.
Не забулося:
кинула кохана гребінця -
виросли ліси високі,
упала з її щік сльоза -
захвилювалися моря глибокі,
а з персів випросталися гори
високі-Не йди!
Але веде мене крізь пам'ять,
ніби світло з непричинених дверей
осяйна і безпомилкова нитка дороги,
що натягається, як струна обрію...
Людською мовою, усією фонетикою світу
вселяється у ліве і праве вухо,
а в душі міцно зав'язаний
вузлик рідного порогу...
Прямо з-під ніг котиться,
лишаючи дорогу,
клубок казковий -
Земля.
У КОЖНОГО СВОЯ ДОРОГА ДО МАТЕРІ,
неголосна і безпомилкова дорога -
оспівана вітром у димарі...
Котиться, як рум'яне яблуко.
А зернятка свайбують у серцевині,
прагнуть вернутися у вітчизну,
притулитися світлом до кореня,
народитися біля квітучих батьків.
Особливо ті, що ціловані жіночими вустами.
Та й несе нас по білому світу!
Блукаючі душі мережані хрестиком вишивок,
обпалені злітними майданчиками ракетодромів -
належать єдиній дорозі до матері.
Вона вміщається в малюсінькі сліди
на пухнастому снігу, на вологій землі -
усі кілометри наші зносили її черевики,
того так легко нам ходиться - прошкується.
Дорога до матері починається... від матері,
вона вся у її сонячній, непорочній сивині.
У грубці дихають батьковими легенями поліна
і не можуть ніяк відігріти захололі окопи,
а тільки присвічують дорозі до матері...
Падаю променем, сколихнувши воду у відрі,
а матуся не може мене обняти, бо трусила сажу.
Усе, що вітер наспівав у димарі -
перетліло, осіло сажею в комині.
Із батькових дерев, що стали полінами,
на теплій сажі замішане, настояне чорнило,
яким я опишу світлу дорогу до матері,
коли глухо падають і репають яблука.
У КОЖНОГО СВОЯ ДОРОГА ДО МАТЕРІ,
неголосна і безпомилкова дорога -
оспівана вітром у димарі...
Котиться, як рум'яне яблуко.
А зернятка свайбують у серцевині,
прагнуть вернутися у вітчизну,
притулитися світлом до кореня,
народитися біля квітучих батьків.
Особливо ті, що ціловані жіночими вустами.
Та й несе нас по білому світу!
Блукаючі душі мережані хрестиком вишивок,
обпалені злітними майданчиками ракетодромів -
належать єдиній дорозі до матері.
Вона вміщається в малюсінькі сліди
на пухнастому снігу, на вологій землі -
усі кілометри наші зносили її черевики,
того так легко нам ходиться - прошкується.
Дорога до матері починається... від матері,
вона вся у її сонячній, непорочній сивині.
У грубці дихають батьковими легенями поліна
і не можуть ніяк відігріти захололі окопи,
а тільки присвічують дорозі до матері...
Падаю променем, сколихнувши воду у відрі,
а матуся не може мене обняти, бо трусила сажу.
Усе, що вітер наспівав у димарі -
перетліло, осіло сажею в комині.
Із батькових дерев, що стали полінами,
на теплій сажі замішане, настояне чорнило,
яким я опишу світлу дорогу до матері,
коли глухо падають і репають яблука.
* * *
Пам'яті Антона Хмуринського
Розписують хату,
біляву подільську хату...
Приходить у відрах
кринична тиша,
полишивши замшілі цямрини,
себе схлюпнувши синьою водою.
Мучиться дядько Антон,
відгорнувши за спину небо
і розглядає пильно хату -
розписали вже сутінки стіни...
А то місячної ночі
вивчає розквітлі тіні,
прикладає до них часто серце,
зверху очі-жарини кладе.
Хата стільки одягла сорочок,
що вже годі добратись до спідньої,
яка цнотливо вишита "хрестиком",
а верхні мережать дощі і зірки.
На причілку німує палітра,
засоромившись білої глини,
а вже дядькова стежка побрела у поля...
Вертає... Бере у руки пензля, як свічку,
і спалахують маки у своєму вогні,
крутять головами жовті соняшники,
проглядають крізь листя яблука -
все - без чого хати не буде й нема.
Понесе батько тишу в порожніх відрах,
ненароком виллє в криницю,
а вона голосами жіночими
перекаже усьому селу
про розписану хату
і про дядьковий пензель, що горить, мов свіча.
ЦНОТЛИВА, СОРОМЛИВА КЛУБНА СЦЕНА,
де за лаштунками суботні вечори
про себе повторюють давно зіграні ролі -
схвильовано примружують очі
і руки притискають до грудей.
Від необережних порухів гойдається завіса -
два-три цвітіння вишні...і на сцену.
Припорошені тишею в'януть пелюстки.
Від холоду повиступали сироти
і ніяк не можуть приховати зрадливе тремтіння.
Збентежено шукають бодай невелику шпаринку,
щоб справді одним оком поглянути
в переповнений спогадами зал...
Підіймається завіса обережно, як сукня,
що оголює до кровини повнолітні дівочі весни
на тлі невибагливих, пасторальних декорацій -
з вербами, журавлем-криницею і далиною.
Забулися смертельні фінали
від пострілів, кинджалів і отрути -
живі-здорові сільські лицедії.
А пам'ятаються гарячі, спраглі цілунки,
міцні ненаграні обійми,
що хтось прожогом вибігав із залу,
ущерть переповнений ревнощами...
Найкраще вдавались аматорам художньої самодіяльності
цілунки,
бо не грали на сцені в ту мить, а жили.
А от на весіллях цілувалися соромливо.
ДАВНО ВИСОХЛЕ РУСЛО
спрагле, потріскане, як вуста...
Сьогодні по ньому тече тільки небо,
а відлунює соковито і високо
вода із криничного жолоба.
Від гулящої роси вивертає поли,
які глибоко змили дощі і сніги.
А роса, наче спогад струмків,
чи солодких підземних криниць,
чи незапліднених громами хмар.
І мій кораблик із акацієвої кори
торкає днищем русло, як цілунок -
за щасливі повені дитинства,
за рясні урожайні зливи,
за густі, що впали хуртовини,
які були в очах і цьому руслі.
НОШУ ТЕБЕ ІЗ СОБОЮ, МОВ КАТОРЖНИЙ -
день при дні...
Ти запитуєш: "Неважко"?
Припізнилася - вже із самісінького серця питаєш,
наче із серцевини єства я запитую сам себе.
Важко, зболено, наморено, якось трудно
ношу тебе в собі по весняних і осінніх світах,
а бачуся з тобою тільки у кольорових снах,
перемовляюся збентежено голосом крові,
будь вона неладна - і хвилю не мовчить.
А то заб'ється у найпотаємніший
куточок душі
і дивиться чернечими праведними очима,
як доля мережиться на долонях,
а лінії глибокі, тонкої різьби
обминають мозолі.
"Удвох, - кажу, - завжди неважко..."
А воно жінка, як жінка -
приглядається чи не згубив
я совість,
чи не втратив честі...
Схожа на матусю Батьківщина,
яку ношу з собою...
Яка страшенна у неї вага.
В СЛОВА ОДЯГАЄТЬСЯ ТИША,
у материну зношену куфайку,
у пам'ять про полеглих на війні,
у недалеке, за вигоном, поле.
Подивишся і все на світі говорить.
Тлумачні словники Вітчизни
мозольним пальцем гортає плуг.
В одному трудодні механізатора
більше дієслів ніж у Букварі.
І всі в теперішньому часі.
Читаю потиском шорстку долоню,
думаю мовчазним, з осені, полем,
коли подасть голос озимина -
весною в риму відгукнуться буряки.
На що не подивись - глаголить.
Ніби пісковий годинник мені ця тиша, -
із глибоких вирв пересипається у високі
могили.
ІЖЕ ЄСИ...
* * *
Му-у-у аз
заум
а в оман муаз
а сум
муза
і ниго богині
те газум музагет
АЛОГІЗМ ЛІТЕР
Аб вгде єж иіїйклмно
Прст уф хцчш
Щюяьа бвгде жзиіїйкл
Мн опрст уф хцчшщю я
далі >>
|
|
