* * *
Три феї в траншеї збирали трофеї -
війна, голодовка, причинна чума...
Їх руки, мов круки, а то, як форелі,
де, наче гадюка, душманська чалма.
Вполюють полюддя криваві полотна,
від раю бряжчать журавлині ключі...
І дірка, мов зірка, в линялій пілотці,
горить БТР в поминальній свічі.
І гасим, коли починаєм зітхати,
і листям, як чубом, тріпне із домівки горіх,
бо мариться матір'ю білена хата,
до чоботів тулиться важко поріг.
Стривай, та ж учора наснилася церква,
а ми на листи, ніби бджоли на мед...
І майже ровесники нам офіцери,
де навпіл ковток і пайок, і намет.
Під кулями в нас розгулялися нерви,
бо ж кров'ю спливає афганський похід.
Дівчатам напишем: "Засмагли, як негри,
що хай виглядають обличчям на схід...
Не судять за клятви нещирі, за вчинки,
Іван, що живий залишився - не пан..."
Ми вдягнемо завтра сорочки із цинку
і візьме на крила нас "чорний тюльпан" *
Та щоб не наврочить, ми сплюнемо тричі,
чи бачите нас з-під гарячих долонь?
Три феї в тумані й диму, три сестриці, -
залиште на бруствері хоч медальйон.
Пасок автоматний на шиї, мов шлея,
ключі - журавлі, і горіхи, і страх,
де ми помираєм в міленьких траншеях
з'явилися мати, дружина, сестра.
На струнах гітарних доносять орфеї -
туман розсівають в вітчизні густий.
Три феї збирають нехитрі трофеї,
лишаючи знімки, листи і хустки.
1988
* "Чорний тюльпан" - літак, яким доставляли загиблих з Афганістану
* * *
У серці осідають - попіл, бруд,
ти їх, мов сало, міряєш на пальці, -
вилизуєш талановито брук,
сльозами заливаєш пил, що палить.
І кров Дніпром реве у рукавах,
вдягає далина відлуння голе...
Бог береже у чистоті слова -
і називається це - власний голос.
Живого місця не знайти... нема,
тріщать, мов на вогні згоряють, кості.
А ти іще проказуєш псалма,
прощаючись, прощаєш, мов апостол.
Шукає тінь лиху підступний Брут -
лиш воріженьків не благай у Бога...
Мовчиш у глибині вкраїнських руд -
так на могилах замовкає спогад.
Ї серце - не серденько, а верблюд,
яка свобода з долею, мосьпане?!
Чим заливати попіл цей і бруд,
коли в зіницях і сльози не стане?
СТАРОВИННІ ЗАГАДКИ
Вікторові Дияку
Свічки запалим із вощини
і заколишеться в серцях:
то зраджена в снах батьківщина
і схований з розп'яття цвях.
З руйнацій - греблі та загати,
мов ранки, наче вечори.
І світ ніяк не заховати
у наші душі-хутори.
Умієм гудить поза очі,
вогнями затоплять ріку, -
ковдр зім'ятих натхненні зодчі -
із тими снами вже вікуй!
І павутині теж світитись,
і змучено опустиш погляд:
що залишив ти у світлиці -
й світлиця починає розгляд.
Про що незгаданий той сон,
тлумачні словники у скрині, -
козацтвом розцвіта вазон,
немов загадки старовинні.
І в руку - гусяче перо,
століття повертає небо,
як води поверта Дніпро -
слова самі пливуть у невід.
У пам'яті втопись й домар,
хоч вікна наглухо забиті...
А ти повинен, як димар,
завити!
Перепроси себе й прости,
по осені рахуй курчата...
Такі на вікнах цих хрести,
що не мовчати, а - кричати!
В цій глибині - холодні сльози
і пекло для минулих бур.
І думка: з цього верболозу
ударять сполохи бандур!
Вазон і лебеді - пейзаж,
наївний вельми і простий -
на терезах глибінь, ти зваж,
а терези - хрести!
І де сидить козак Мамай
і написи, письмо - переклад, -
одне крило - небесний рай,
а друге - лиш підземне пекло!
Від крил впаде на води тінь,
смаглява, що не охолола,
як ранки й вечори до стін,
лише на водах вічних - кола!
І соняхи, мов картузи,
знов шиї круто так ламають.
І голови, як гарбузи,
але голів, на жаль, немає.
Що ж, варишся у власнім соці,
у снах відмарених й синцях.
А соняхи шукають сонця,
бодай з-за хмари промінця.
Здається: все отут на місці,
і все очікує грози,
і голомозі, наче місяць,
у оселедцях гарбузи.
І перехресть нерівні крила,
і шальки терезів - ставки,
і під порогами сокири,
і ліплять гнізда ластівки.
І погляди, немов ножі,
таки по осені - курчат...
О Боже правий - сторожі
з дзвінниць про правдоньку кричать.
Сини синиць і сни суниць
злітають раптом з-під ноги,
де глибину святих криниць
збагнути не змогли.
І позу обираєш горду,
вертаючи до україн,
і зім'яту розгладиш ковдру,
мов доторкнешся до руїн!
НЕСЕШ ВЕРЕТУ ОЧЕРЕТУ
сто косо зрізаних Вкраїн
сто криків не із оперети
а сто сльозин з гірких руїн
колосяться густі султани
мов оселедці козаків
їх закривавлені світанки
і полум'я їх вечорів
таке завдав собі на плечі
а діло ж начебто просте
не донесеш а вже малеча
на тій отаві підросте
услід зігнеться постаріло
де хата журиться в латки
як невпокорені братки
несеш верету тільки й втіхи
і тільки доля велича
і буде очерет зі стріхи
завжди під серденько влучать
БАЛАДА ПРО ПОРОГИ
Без порогів немає ні хат, ні стодол
і, либонь, хмародряпи мають пороги.
Лиха завдавали каблукам сто доль -
до приступок осипались порохом.
За поріг не простягають руки,
та й гостей стрічають за порогом...
Крок до зустрічі, що ближчий до розлуки,
крок до радості, що ближчий до тривоги.
Берегами-травою минуле, повозками,
і, наче вихор, лихо загуло...
А
С
І
Ч
Б
И
Н
А
З
И
В
А
Л
А
С
Ь
ЗАПОРОЗЬКОЮ,
коб на Дніпрі порогів не було?!
ДОШКА ОГОЛОШЕНЬ
Припасована в людному місці - наречена, кохана, повія,
Папірці шелестять, як фата, як сукня, як Життя,
Промовляє здалека і зблизька: міняю, купую, продаю!
Біля неї спиняються - опецькуваті, гандрабаті, чваньковиті,
Здивовано і нудьгуюче розглядають: голу-голісіньку,
плоскогруду, засмаглу,
Із-під вій, наче сльози - дощі, клей, фарба.
Зупиняються на мить, на годину, на вік -
розлучені, безхатні, безробітні,
Шукають вчорашнього дня - речей, квартир, вакансій,
Аж поки не потрапляють очима в небо чи в землю,
як у потрібний текст.
І не помічають тих, що з'являються - непомітно, крадькома,
похапцем,
Вони,підозріло оглянувшись,-
чіпляють, клеють, прибивають папірці,
Наче крамольні листівки, ніби ярлики, як цінники.
Руки в них - доглянуті, грубі, музичні,
Легко розгладжують долонями,
ніби пестять, голублять, ніжать,
Що мають міняти, купити, продати.
Потім зніяковіло зникають, як за вітром листя,
наче зірвані папірці,
Однак встигають пильно приглянутись до молодят, до жінок
і до чоловіків,
Що читають, читають, читають, читають, читають, читають,
Як і ви оцей вірш.
* * *
Павлові Гірникові
був би в кобзаря поводирем
звісно сирота козацький джура
Господи яку ж веду зажуру
наче тягнем хмару з бунтарем
в цих степах не зірка а звізда
грішників просіює крізь сито
пурхають дороги із гнізда
тільки й світу що кобзарська свита
до огуди й слави до тавра
до якого пекла недоріко
першою стрічає дітвора
а до Бога проведуть каліки
і зігрів і на зорі згорів
і тим співом будні козиряли
знаєте з часом поводирі
теж стають старими кобзарями
МИ
ми - дим
ми -
гавка
ми -
гнуть
ми -
за
ми - лак і калим, ми ран Нарим,
ми - Рим, а мир - "Прима".
ми -
лиця,
ми -
ля,
ми -
нулі,
ми -
тра,
ми -
лосердя
ми - жим, а ми - рима, а ми - рев дверима!
* * *
каторга тиші у морі степів
потурнаки розгулялись над нами
до обмолочених схожі снопів
в землю уперлися міцно ногами
в кріслі ковильнім дрімає султан
править і править на рідні могили
ирій свистить накидає аркан
поглядів нам одірвати несила
бачимо церкву стернуєм але
руки не весла обшмуляні крила
молимось подумки баням з галер
і запливаєм по груди в могили
сльози з нас кожен у ладанці грів
а потурнак одним оком все блискає
вдарив розколото з безвісти грім
і спалахнула сполохано блискавка
кинулись литки кусати хорти
росні мережки що зорями шиті
і вже підгнилі дубові хрести
красно цвіли на невольницьких шиях
ЧОТИРИВІРШ
На горлі річки зашморг - тріснув лід,
а тіло запручалося у зашпорах...
І посмішка, немов мотузки слід, -
така, як посмішка бува... у зашморгах.
ВІДЛУННЯ-II
де українська воля-слобода
лобода
в серцях шукаєм в стані ховраха
врага
задумайтесь краса коса роса
оса
і нувориш фетиш бариш бакшиш
гашиш
а ще вояж пейзаж і пляж багаж
бага ж
тоді сплелись мораль печаль медаль
даль
як шал і шквал бокал кинджал
жаль
аркан жупан канкан бран бусурман
сурма
з гетьманщини гармаш розгардіяш
отченаш
зерно вікно сукно вино судно
дно
для свобод заброд насолод клейнод
вод
* * *
ганебний гнотик в полум'ї гонитви
на гонах цих ви каятись вчите ж
нема ні сліз ні крові ні молитви
немає Бога і немає меж
Прогірклі хмари і святі калюжі
останній стогін вічних перемін
признайся що й хотілося не дуже
і свого неба і чужих вогнів
а ти возводиш на Дніпрі млини
кохаєшся в козацтві молочарнях
хоч раз би на глибоке із труни
бо й наші хуторянські яничарні
ти звично загортаєш в рушники
і виглядаєш і чекаєш лебедів
і носиш на надгробки крашанки
і стогін свій і осяйні молебні
оце твоє прокляття гнів і лоно
твої пророцтва одчайні і злі
ця поминальна грудочка землі
немов твоє спасіння у долоннях
БАБА ДОЛОНЕЮ БАХНУЛА В БУБОН.
бачить: на білому, божім - бедлам, -
бари безжурні наводнені блудом -
так банкетує із бидлом біда.
Бережно лоба вперізує бинда,
бісики болю, у більмах - блават...
Блискавки жебрає торбами блиндар,
блохи зібравши й облаявши блат.
Бабонька, бабця, бабище, бабуся -
бавиться в звуки, які не ввібгать -
в брагу, в бурду, у барвисті обруси,
у боротьбу і братерство багать.
Брилами падають бронзові брівки -
вибила бубну майбутнім боям.
Голубом бухнулись в ноги барвінки,
що голубим іще будуть буять.
В бурю бабуся бубнявіє булькою,
збридивши будні: буряк і бур'ян...
І обертається бубон їй бубликом,
і як не б'є - дістається діра!
* * *
Василеві Корпанюку-молодшому
Така отава гостра у майстерні,
низеньке небо гіркоти.
І терни - без яких ніщо - майстерність,
і лавру славоньки кортить.
Ніяк журби не розминуться гарби, -
мороз не вибив, а туман укрив.
Не на меду - на крові чесні фарби,
прислухайтесь до сповідання кривд.
А час вирує вітром у деревах
і попід серцем болісно щемить.
І пада незакінченим шедевром,
звисає промінь, як сувора нить.
Але чому щасливо і так тужно
на дні душі, в пітьмі гамуєш крик,
коли змітаєш на долоню стружку,
яка до хлібних схожа крихт?!
РИНГ
Миколі Мачківському
...і злодійство свята простота доброта
культ особи культ м'язів озвуться лукаво
вовкулак навкулачки отам де братва
наче бритва на битву іде з кулаками
і звірячий пронизливий ризик як рик
де товкли добивали фальшиво хрестили
шмат паперу Миколо це сонячний ринг
це із всесвіту кинута хустка-хустина
ти приглянься як рими зносили шовки
як вони віддаватися ринку бояться
а попереду потяга більшовики
......................................
і яких облаченій яких іще риз
і яких усеношних всепрощень за втрати
і виходять на ринг та й підступні як рись
блюдолизи статечні гаремні кастрати
не на покуті ми не в святому куті
з носа соплі течуть що гулящі мов сперма
воріженьки оцінюють м'язи круті
і зневажливі погляди в наших суперників
починається гон суєта рукавиць
і нам боком вилазять шинки із жінками
і пролито ж ночами крові-сукровиць
сорочок не стачає для ран з рушниками
і оцінюють зважують наче на ринку
як впадеш то й ногами убік наостанок
цей папір цей квадрат ще страшніший од рингу
і ніжніший світліший ніж досвіт-світанок
і шукаєм плюси що полярні мов полюси
за собою лишаєм і попіл й вогонь
головне не ударити нижче пояса
гонг
КОРЧМАРСЬКА РАХІВНИЦЯ
списки козацькі компути
пута і віск таємниць
марш запорозький в комп'ютері
звичніше до рахівниць
і рахувати брехати
промінь вхопивши з пітьми
цокають клуні і хати
телекс скелетів кістьми
не розірвати намисто
кісточки з вишень кістки
вклались з козацтвом навмисне
в буйні могили віки
впріли від подихів цмоків
хоч ні церков ні дзвінниць
замість комонного цокоту
цокоти лиш рахівниць
паморозь вчиться сивіти
гра - моти
палять містки
перевернулись і світять
на рахівницях кістки
БЕЗ НАЗВИ
Катуєшся із вогником у жмені -
В лиху годину засвітити встиг, -
Тож гнотик бережеш од теревенів,
Від правд-неправд - простеньких і пустих.
Він сам себе у плечі турить, шпетить,
На вітрі затанцює гопака,
Та добре зна, що коштує той шепіт
І чим окупиться промовонька палка.
Не вміє ні брехать, ані божиться,
По-сучи блимати крізь вибиті сучки...
Спалахує у жмені й при божниці,
Вже злизуючи рани, як свічки!
СТЕЖКАМ ТУМАНАМИ У ПОЯС ЗАРОСТИ
де цілувався коровай із сіллю
Вкраїна заміж йшла заслали старости
і справляли бучне і криваве весілля
немов у клітку та й жар-птицю дорогу
ой полем полем килиїмським все жокеї
і думи і пісні змалює дерегус
столітній майже їх озвучить їжакевич
себе в усіх річках побачить у ставах
і пізно пісні прісній торг на ринку ранку
не відлунало ще лягай а вже вставай
і на сорочці квіти вишиті як рани
на сто народів стане вистачить журби
бо дурні бо хмільні бо сироти бо ярі
і вік оків років ротів своїх чужих
а дружок зґвалтували вже бояри
і на бандурі не стачало леле струн
сльоза давно гіркіша за горілку
віддавалась Вкраїна за старшу сестру
це ж віддавалась дівка-та й за дівку
і шлюбну постіль застеляли до пори
мов проявляли височайшу милість
нічну сорочку возвели у прапори
щоб доказать Вкраїноньки цнотливість
ДЗВОНИ-II
І дзвони глибокі нагадують рани,
помітиш криваву пітьму із юрми.
Гримлять над Вкраїною, ніби кайдани,
і спрагло вбирають оглухлі громи.
Хотіли струсити їх, начебто груші,
і серденька-била тоді - до сердець!
А дзвони пливли, як в стерні - волокуші,
свобода завжди поспіша навпростець...
Розхристані дзвони по вінця в печалі,
в цій тиші нічого нема від яси...
А люди на прощу ідуть у Почаїв,
на звуки ідуть молоді голоси.
І не відлунають в блакитнім озоні,
відвіють лиш порох буденних дрібниць.
Віч-на-віч з собою калатаю в дзвони
до Батька, до Матері з вічних дзвінниць,
які височать Великодніми нуртами,
бо з сонцем веселим гаряче литво...
І дзвонять не лиш до вечірні, до утрені -
й на сполох, коли вже не чуть молитов!
* * *
Сашкові Дудареві
німота по-вкраїнськи, братове, німота,
і такі татарове, неначе кентаври,
вибачайте, бо маємо пильну роботу,
по якій не позводяться зорі і трави.
...у душі найстрашніші, найглибші темниці,
що обжиті неволею і козаками, -
за які потойбічні, свої таємниці
розплатився народ-потурнак язиками.
і могили, як хмари за вітром, у нас кочові,
і хрести, і зірки увостаннє при купі,
і стожильно із Січей кричать, як сичі, кошові,
голоси ланцюгами до горла прикуті.
і сміття попід серце, як тин, не собі наміта,
твого сина не вчить, а береться повчати...
і німота твоя і твоя німота
по душі каблуком, наче ставить печатку.
* * *
Василеві Герасим'юку
..І коси ще хлопці несуть, як знамена,
і кожному виткані місячні шалі.
Їм ручку широку вкосити за мене,
і лезо литовки тримати, як шаблю.
Їм терпко вустами торкати ожини,
Їм піт із обличчя небавом утерти,
Їм разом з травою негучно ожити,
а потім судилося разом померти.
Із досвітку густо пропахнути медом,
пізнати, нарешті, в шаленому тижні:
наскільки траві цій одважено неба,
настільки наділено звуків і тиші.
Заплюще зіниці весільна провина,
і смеркне колиска пахучого листя,
і раптом у груди ударить травина,
і дивно засвітяться втомлені лиця.
І кожен косар придивляється потай
у вічка стерні - у зіниці зелені,
що трави по вінця налиті їх потом -
і схиляться коси, неначе знамена...
* * *
Олегові Романчуку
Смертей нема. Душа водночас плоть.
Ти чуєш - метушиться страхополох:
і плач, і сміх лунають на тепло -
холодний український мегаполіс.
Розірвані часи, немов нитки,
отам, де важко людям рветься-тонко, -
зшиваєш вітер з досвітком не ти,
а з мороку, з-за обрію десь тронка.
І хвилі напливають, наче хор,
і мова груба, всмолена, як дратва.
І що не голова - святий собор:
молитви ревні і на вірність клятви.
На небеса возносяться луги,
де хмари із верхами, наче храми.
І тільки втома, мовби ланцюги,
притягує донизу із гріхами.
Узір пекельний гноблених корінь,
бодай бажання вочевидь останнє:
в Раю, неначе у Степу, курінь,
і тиші по зірки, як на баштані.
Ти вибрав сам себе, як небеса,
молився і світив свічки іконам.
Жахає лиш неторкана роса,
немає із дощів, снігів запони.
Ні пари з вуст... Якби ж біду ти знав:
ну хто отак тварин домашніх лише?!
...Там світла смуги, там давно зима
і вівці у ногах, й телятко руку лиже.
* * *
наїхали німці
під нашії сінці
а правди немає
гуляє з Мамаєм
і спить собі міцно
в Дунаї пливе кора
мов кара господня
встає козак Мамай пора
поглянуть
що в тополі на споді?
московські сподні
сироти голодні
до влади сходні
повії та зводні
із салом бодні
а взагалі безодня
і це сьогодні?!
сидить козак Мамай
у червоних сап'янцях
кінь гілляку лама
і копитить у рямці
і тільки святу росу
не збиває
будь воно все неладно
буває
бо й досі по-турецьки сидить
* * *
ти у плавнях козацьких де одна пора року весна
і для опису видно з Покровського церкву
у хрестах як у зламаних веслах молитви і словеса
справжнє свято монета знайшлася ачи табакерка
і лишають сліди на піску малюки
і не часто не густо шалені глибокі копита
із минулого здибаєш тільки сулії люльки
воно й справді прокурено все і пропито
все одно на речах з берегів із музеїв горищ
масний погляд засмага що п'ють могорич
і клянуться у вірності дружбі любові
і за сулію платять народною кров'ю
і тому кожен спогад із власною тінню
інша справа що вбите морозом цвітіння
що не видно тих тіней бо в нас або ніч або вечір
дуже страшно що душі ще дбають про речі
і тому за скарби вже розкопані душать
більшу тінь ніж тіла відкидають все ж душі
із могил із небес із церковних парсун
ти візьми оці речі у Москву пересунь
і тоді блискавиці прошивають стіну
ти у плавнях козацьких збагнеш всю вину
ковилу сивину
ШЕСТИВІРШ
Ой неба китаєчка стомлена -
шматована, в блискавках-споминах,
немов житія всіх нетяг-
Гріхи і поразки відмолені,
хрести височіють звитяг,
а небо заходиться стогоном!
ПОМИНАЛЬНА БАЛАДА
І канемо, мов камені, в дірі,
мов Каїни - в лівреях, еполетах...
І думаєм: омились у Дніпрі,
насправді ж потрапляємо у Лету.
І що гориш - волають із горищ,
тебе ж давно без музики хоронять!
І не відкупишся за могорич,
не поламаєш весла у харонів.
Лиш за повір'ям пугають сичі,
а ближні підніматимуть на кпини,
та навіть поминальної свічі
нема кому поставить і купити.
На пальцях - скільки маєш володінь,
і не загнеш, бо лічать посполиті!
Яскраві відблиски не гаснуть у воді,
здалося, можна свічку припалити.
ПЕРЕСТОРОГА
Віталію КЕНЦУ
Не сховаєшся від себе за лаштунки,
та й сап'янці не пасують до стремен!
Боже, сльози, шепіт, крики, поцілунки -
вічні сцени на омріяній зі сцен.
Грать-розкошувати, весело каратись:
килими, картини, ліжко і свіча...
Можна до сухот наснажено догратись,
слава, ніби шуба з панського плеча.
І коханців біла - з простирадл епоха,
тануть, розпливлися, мов за льодом - слід.
І розіп'ята на бильцеві панчоха,
віник біля входу - сісти й полетіть!
Пси на ланцюгах - приручені пантери,
вистига білизна і китайський плащ.
Забігають випити партнери,
чи прихильники із квітами - хоч плач!
Подейкують: ось, мовляв, ще й примхи прими,
спить в обіймах із погруддям... Гляньте, бюст!
І тоді палю міцну, дешеву "Приму",
і не граю, а сама себе боюсь!
Переможні губи - пишні, соковиті,
і сльозу-квасолю посува сльоза...
Тільки сумовиті в нас талановиті,
та й вони бездарні, бо порожній зал!
Тіні муку п'ють, як в залі світло,
золоті плачі, слова всі золоті.
Бачте, квіти постиралися, як мітли,
може, хтось літав чи прилетів?
Недоброхіть з-за лаштунків гляне,
у сап'янцях ти чекала змін...
Знов уклін... Ще крок і оркестрова... яма,
оплески... Квітки... Уклін... Іще уклін!
Кріпацтво почалося...
ВОДИТИ "КОЗУ"
Товариство гучне веселить оковита:
капелюхи, змішались шапки й картузи, -
божевільна, свавільна, крамольна гонитва,
мовляв, прагнуть чарчини шістки і тузи.
Кужбеляють, полохають землю і води,
і клекочуть, неначе лелеки, в грозу, -
воловодять безглуздо, калюжно... і водять
без різдв'яної зірки уперту "Козу".
П'ють-гуляють, гуляють і п'ють без оглядки,
поганяють, бо кожен в блукання запрігсь...
Господиням і донькам співають колядок,
міхоноша в дарах: за порогом - поріг...
Відкидають за плечі утому й напругу,
витирають розчулено щедру сльозу...
Мовби лугом - не містом - бредуть волоцюги
і ведуть на налигачі свято - "Козу"!
Випадкові зникали із гурту, мов зайди,
бо на жарти лихі в товариства врожай!
І вродливі, чиновні розковані байди
і та пісня, де їхав козак за Дунай!
І душа-козарлюга усе перетерпить,
та щемливість видінь починає чавить...
Дійові, теж особи в сучаснім вертепі
не ілюзії - поруч ідуть, вочевидь.
І тверезі й схмелілі - по давньому рангу,
що ж: у дошку свої, та між нами стіна.
І лілею лаштує до крилоньок Ангел,
ноженята конячі хова Сатана.
На душі столочили й так вилягле жито:
Пастухи, Смерть з косою, Москаль і Псарі.
За "Козу" торгувалися довго із Жидом
в найміцніших вузлах - три восточних царі.
Погуляла на славу вчорашня еліта,
упізнала себе, і тебе, і мене, -
ті, що вміють "Козу" невертепну доїти,
й ті, що вміють по місту водить її: "Ме-е"!
* * *
в цій хаті
з нічною соннотою
із ликами й грішними лицями
дівчата пишаються цнотою
як ангели ніжними крильцями
веслуєм немов на галері
хоч намір добрий і замір
коли відчиняються двері
дівчата виходять заміж
і кожна в майбутньому пані
і ангельські крила на ринку
і тільки загоєні рани
мов хліба святого шкоринки
БУРЛЕСК
Козак врагів поклавши в штабель,
стискає у правиці шаблю,
і кровію вписав бурсак:
козак без шаблі - не козак!
Вона лиш булаві рідня -
без неї браття попідтинню...
Козак - аж до землі матня:
у павутинні!
І ходить назирці ковил,
і плава ють у небі хмарки, -
мошонка схожа до могил,
щебече марно десь Одарка.
Гай-гай, до Січі ласі лярви,
та й ми в любовній справі - буки!
У шароварах канделябри,
обшити можна всі Прилуки.
І оселедець знов за вухо -
простує на Муравський Шлях, -
кружляє коряком сивуху,
і раптом трафив бісів шляк!
Питання змучило старе -
для слави досить канцелярій,
а ось од герців ще помре
чи запалають канделябри?!
У козарлюги чиста совість -
аж до Дніпра, як туча, суне:
чи не тому лише по пояс
маляр малює на парсунах?
І грозовішає дедалі -
все 'дно Одарку чи татарку!
Вчорашні подвиги зухвалі
не спокушають, ніби чарка.
Козак до себе гнівно товпивсь,
читав бурсацький точний опис,
як ворогів поклавши в штабель,
правицею стискав сам шаблю.
І розпогодивсь в люстрі річки,
бо мчало степом військ... і військ, -
помре, то в пальцях буде свічка -
і... вуха заливає віск.
ТИША ТИЖНЯ
читаю авангард старенькій матері
закручені розхристані вірші
обмиті у святій воді як митарі
в козацькому чорноземі в іржі
на покуті вслухаються апостоли
вустами тишу у світлиці п'ють
вірші немов дорога на Апостолове
і гарт для грат і авангардний путь
писалося ж в закоханому маренні
що дар гонив вино град і виноград
намореній як степ читаю матері
наївний хуторянський авангард
що риби ранами ятряться в ятері
і тиша тижнем вишита густа
життя неначе авангард для матері
талановито тишу п'ють вуста
* * *
Графомани хижі, наче грифи,
накидаються на зернята рядків,
і визбирують із криком все до крихти,
не пізнавши пекла-прірви слів.
Налітають ордами із поля -
і волочать, мов крило, ярмо...
"Похилились верби і тополі", -
порохи густі, немов письмо.
Відбирають в слова чисті звуки,
і псалми гугнявлять, мов дяки...
Закарлюки б краще - лялі-букви,
що дзвенять, мов стерті п'ятаки.
Графомани... ім'яреки хрипнуть,
уподобились і птахам, і волам.
Ці слова - лаковані, у гримі
ждуть, коли життя вдихне талант.
БАЛАДА ПРО МІСЯЦЬ-МОЛОДИК УДЕНЬ
награвся із сонцем у жмурки
не сяйвом холодних монет
неначе Вкраїна під турком
на Січі стоїть мінарет
зірками пала козаками
яким вже не вихлюпнуть слів
а степ закипає бузками
не чути давно солов'їв
неначе уперше побачив
колиска як човен мана
закохані йдуть на побачення
і день вечоровий мина
так висвітить сонячне небо
ночей не було і нема
де слава твоя і ганеба
в святих золотих письменах
і ніколи вже і ніколи
брика вавілонський цапок
у тексті ні титли ні коми
і годі шукати крапок
на серці у кожного гарно так
нарешті усе як в людей
печатка у гетьманській грамоті
цей місяць-молодик удень
пророки вчорашні апостоли
на тайних вечерях свої
лишився один лиш апостроф
від українських солов'їв
АБЗАЦ
...І сади - куполи азіатські з густих верховіть,
де водночас ідуть в небеса з Магометом - гора,
то й не можна упасти в хандру чи запить-захворіть,
бо могила висока, ще глибша в горі тій нора
особиста, що зветься: ізба, гуртожиток, гараж,
плац-палац. Засипай, насипай, заливай, налива-
й вилиці широченні і вузький розріз очей - дружній шарж
митарів провінційних. Потрафить, то візьмуть на вила
лютих пліток, що бійся самого себе, що тираж
пліток стане вже кількістю жителів в цих еміратах,
заруба не на носі - на смерть зарубає тиран
коли куполи храмів з коріння почне руйнувати.
ШАНСОНЕТКА-II
гопля Маруся отравилась
хєрньою кислим молоком
із нею вчора ще любились
і аферист і околом
Маруся королева Ринку
донька Підзамче й Карвасар
всім віддавалася із криком
ніхто ж не рвав і не кусав
лиш вітер з Заходу повіяв
і багатіти став лихвар
гуртом збиралися повії
під Кремль неначе під ліхтар
жене мете людська поземка
водночас спека і мороз
стриптиз совдепівський в підземках
і груди бомби бомбовоз
і що на вулицях творилось
ця вістка скоїла грозу
гопля Маруся отравилась
хтось на могилу по сльозу
зарізали Бориса й Гліба
майбутнє ринкове ляка
бог з ним Маруся а от хліба
подайте хліба... й молока
ПОСЛАНІЄ У КРИВИЙ РІГ
Григорію Гусейнову
"Доки має земля сумувати, а трава сохнути на всім
полі? З-за ледарства її мешканців гинуть звірі й пта-
хи..."
Пророк Єремія
Ти встигаєш у вічність, де мають і стопку хмільну, і стопу.
не блукай у пітьмі, бо могили покраяні плугом в Степу.
І блажена хвальба, може, й варта запінених хвиль і хвилин,
де у балці Червоній по схилах галопом гасає полин.
Він у скроні копитами б'є на холодній, останній межі,
і сюди не приходять в гріхах сповідатись свої і чужі.
І немає із чим порівняти святе на стражденній землі,
інша справа - у небі врочисто, по нитці, летять журавлі.
І торкнешся в задумі рукою крутого, мов доля, чола,
бо озвучує морок невтомна, залітна, пропаща бджола.
І помітиш, що зорі в підковах некутих - старі вухналі
і що тіні од хмар шелестять, мов пробу те життя на землі.
Що повітря смертельно цілує вуста молодих корінців
і закоханий обрій не зводить сліди, як з кінцями - кінці.
Ось порожні, спустошені, спраглі, слухняні і чемні вогні -
заздрять гордому світлу, барвистому світу в козацькім рядні.
Із джерельця-руки гомонять із собою жвавенько сто жил,
наче хочуть дізнатись про те, що поховано в нас до могил.
Вистачає червоних, мов кров, недобутих, калинових руд -
гірники шматок сала, цибулю до хліба святого беруть.
Товариство не гребує брати тарань у торбини-вузли -
під грунтами кляне тих, що в світле майбутнє з оркестром везли.
День у день, ніч у ніч, тиждень в тиждень, і місяць у місяць,
рік в рік.
мій жебрацький сьогодні, чумацький, терплячий, як віл. Кривий Ріг.
Розуміють вони, як себе, на землі несвоїй сівача -
тільки й світа в руках побратимів загиблих - дешева свіча.
І нікого, оглянься, нікого і близько не буде-й нема,
навіть промінь зіниць, наче відповідь, краде гіркотна пітьма.
Із сорочок розстебнутих віє холод жорстоких утом -
сповідавсь: заспокоїш бунтарським віршем чи любовним листом.
І не думай, що жити на грішній землі ще віки... і віки,
на колінах стоять в жовтих водах і вміло втирають плювки.
Тільки Степ нагада, наче клекіт, про волю, забуті права -
й засинають, бо в сні недошкульні пророчі шалені слова.
І хай вилають звично, зваливши з плечей щонайважчу із брил -
їхнє небо святе, грішне небо з утятих, як погляди, крил.
Я їх чув із пітьми між людьми в срамоті-самоті,
прости Господи, вірять, що рибки їм вловляться ще золоті.
У німотній юрбі ця жага до ілюзій-казок, де бузок
зацвітає печально, немов материнський простий образок.
І вселенське терпіння, де лише до Бога немає в нас черг,
і ніхто не подбає про власний духовний собор чи ковчег.
Нарікають затято: страшні, божевільні, скажені часи,
Боже праведний, вслухайсь, немов галушки із ротів - голоси!
Знов глаголять уперто у цій холоднечі вогненній про дерть,
та це ж смерть за життя, бо чуже розділ я на землі тільки смерть.
І так прагнеться в душі сипнути по вінця не гніву - вогню,
щоб уміли самі розпізнати здалека облудну брехню.
І уперше в житті об'єднала не пляшка хмільна, а - мета,
й пізнавали в руді загартований степом козацьким метал!
А я що? Я - нічого! Збудивсь, а мені дочувається: "Спи";
Як безжально, Григорію, горе-біда б'ють козацькі степи!!!
РІЗЬБА ПО ДЕРЕВУ
Миколі Мельчичуку
Борозеночки різця -
світла пам'ять про борця,
щоб від лоба до губів
згадувать святу глибінь;
батьківщиноньки яри
і ласкаві прапори,
грім і гріх, і, може, грим,
де шляхи для рим - у Рим!
Інші риси у весіль:
в рушниках - автомобіль,
попереду - березіль,
ангел відчуває біль,
наче спалахи снаги,
бо провини замолив -
згладжують різьбу сніги
ті, що душу замели.
Лише стружка з пантомім,
як пилюка із томів -
теж по дереву різьба,
як розбій і як грозьба.
Заздриш змучено бджолі,
що вже сіє на чолі,
сонечко несе обід,
то й не сходить із орбіт.
Передплужники різця
теж заорюють творця,
то й ні рук давно, ні ніг -
весь в щасливій глибині.
Водиш, водиш олівцем -
вимальовуєш лице,
не минаєш і рубець.
де гостив колись різець.
СПОКУШУ НА УТЕЧУ В СТЕПИ МОЛОДИХ МАНЕКЕННИЦЬ...
Ще ні разу дівчата вродливі у них не були.
Опишу їх Різдв'яні блукання, розгубленість, враження,
Як спочатку жахалися награно іскор з багать,
Бо ж пропалять сукенки дебютні із фотомоделей...
І побачені вперше сніги на козацьких могилах -
Українські сніги - загадкові, мов Кіліманджаро.
В Чортомлицькій кав'ярні дівчата сушили панчохи,
Попрохавши на мить відвернутися хлопців-нетяг, -
Смакували нехитрі, козацькі забуті вже страви
(особливо ж, тюрю...)
Полюбились казки характерника-діда з Капулівки,
Одночасно він схожий на Сніг, на Ріку і на Степ,
А дівчат же сприймав, наче блудних, бідових дітей -
На віку ой набачивсь: хто подумки їх не роздягав?!
На прощання хлоп'ята з коріння козацьких дубів,
І підземних, підводних джерел і Підпільної, і Скарбної
Удалися до жартів: поховали блискавки тіней
У великі, із довгими шиями, глеки,
Запечатали міцно вузькі горловини цілунками...
А ще хвилю тому вони гарно отут танцювали
на стіні Чортомлицької щедрої диво-кав'ярні.
Як змогли оті глеки вмістити потужні джерела
тих козацьких річок, що про них зна лиш дід-характерник?
Тільки-но розпалить вогнище і вони оживають.
Залюбки бігають по хмиз, стрижуть і доять
овець, пасуть корів...
3 Чортомлика поверталися гуртом: радісні й
натхненні, стомлені. Розкошували в переповненому
автобусі, в напівпорожньому поїзді, в літаку.
Оговталися, хто у довжелезній черзі, хто у
перукаря, хто на мітингу, хто в ліжку,
а хто в пошуках роботи... Та все ж вдалося
забутися, щоб раптом опинитися наодинці з
собою біля стогу сіна чи груші-дички, залишивши
бодай на снігу сліди... Здається, що вони до Києва
ведуть. Тужать манекенниці за своїми тінями. Хоч,
може, лише у Степу вони були справжніми. І не тіні
лишилися у глеках, а... душі. Не вдаються витончені
фотомоделі! Світла досить, а тіней - катма!
Дзвонять зі своїх ательє до хлопців, щоб повернули
їм тіні, бо без них - аж ніяк!
І один скаже Слово, що аж облущаться ті глеки, де на
денцях тупочуть дівочі ступенята. Та й відпустить
їх на волю.
І все стане на свої місця. Тільки цілий день буде
хмарно - то тіні дівочі поверталися до Хрещатика,
в ательє сучасних фотомоделей. А хлопець не встигав
за ними - ні поїздом, ні літаком. Які чіткі у манекенниць
світлотіні! Якби не втеча в Степи, не їх язичництво.
БАТЬКО СЛІВ
Не від мене залежить.
Ні причому тут я,
що пісок, наче букви:
для голосу,
для вітру,
для паперу...
Слова ростуть, мов каменюки,
живі слова ворушаться, як бруньки,
і квітом вибухають в цьому березі -
із вуст - крізь крик і усмішки -
із вуст, неначе з лона породіллі,
і добре знаю, хто їх Батько.
БАЛАДА ПРО СТЕЖКУ НА КУРГАНІ
ДРАНА КОХТА
Збігаєш по-хлоп'ячи
на вершину,
щоб лопотіли крила-рукави...
Під глиною світи
заворушились,
пробивсь чубами скіфськими - ковил.
Поглянеш вниз -
така вузенька стежка,
пророків, кобзарів, де не ступи!
І вже єством з кургану
пильно стежиш,
бо не охопиш поглядом Степи.
Полин лоскоче
і гіркоче ніздрі,
ти ворушив його, як ворожив...
Минав мовчазно
захололі гнізда,
які пришиті болем до вершин.
Віки отут
могилами вагітні,
вода свячена - сріберна роса.
Померхнувши,
вдається повогніти,
де стежка на курган не заросла.
Возносишся
і круто,і полого,
себе давно по вінця повен, вщерть.
І помічаєш
болісні пологи,
а ще побачиш в муках лютих смерть.
І де подівся
той хлоп'ячий легіт?
Не сплюндрувавши й поглядом світи,
все ж пригадаєш:
як збігав ти легко,
і важко як було тобі зійти...
ПРОКЛЯТТЯ СКІФІВ
У Степи - на старі українські шляхи,
де розсунули обрій кургани-могили,
де одвикли від слави, спізнавши хули,
і де Богу давно у гріхах не молились.
І, як блудного сина, тебе колиха
не на спині - на грудях насипаний вузлик.
І цілуєш збентежено небо кохань,
і гудеш в порожнечу, як спалений вулик.
До землі доторкнешся, немов до кори,
як безжально її молотили булави!
В назвах сіл - залишилися назви кормиг,
та і досі тривають духовні облави.
Полохливі, оглухлі, осліплі - не злі -
все говорять, говорять, говорять про горе, -
і руйнують могили на власній землі,
забирають в них скіфи і спокій, і море.
І не звикну ніяк, що минуле - майбуть,
чи не надто сучасно звучать усі міфи?!
Наступають Степи на глейку каламуть,
де вода брудно-жовта, як пам'ять про скіфів.
ЩЕ Й ДОСІ ВИЛИВАЮ ХОВРАХІВ
у цім степу що марить козаками
лежить доволі тут своїх врагів
з віками ув обіймах і зірками
лівобережний січовий архів
не знищений царями і псарями
я може розпитаю в ховрахів
крутились під землею з писарями
і свідком буде зораний курган
гамуючи свій переможний гонор
у цім степу не ставив я капкан
на кого ставить й так живуть у норах
надбали із минулого страхів
козацьку славу не збагнувши здуру
на волю відпускаю ховрахів
хоч добре платять в нас за їхні шкури
не руш комори і не зворухни
живи на світі білому казками
несуть харчі у нори ховрахи
і може діляться із козаками
БАЛАДА ПРО ВІДКРИТТЯ ВІТРУ
Трава жовта од вітру до ноги полягла,
мимоволі згадаєш левади зелені...
Полуденка,
карасль,
обаза - вітри...
Пилюга
полинним духом зцілює легені.
Гнали вітри клубками торішній курай,
я пручавсь, боронився - на більше чекав.
І себе мовчазно потім не карав
у безводнім Степу на палючих солончаках.
Розгубився...
Чи сил для веремії вистачить?
Навіть сказав щось уголос осипло...
Розгнівався велебний бог Посвистач -
межи очі пісок мені жменями сипле.
Так хотілось води, вже так праглося пити,
утомилися руки від пружних змахів...
Відтак вітрами буйними битий
до Дунаю ішов у кортежі птахів.
Відлуння відра, журавля дерев'яний скрип,
мов питають мене:
- Іздалека сюди, на базар?!
Усміхнусь журавлю: вітер собі відкрив,
що по-тутешньому зоветься - обаза!
* * *
Борисові Ільчуку
Звучимо інструментами часу,
то курличемо, як журавлі,
то зигзичем, як зболені чайки,
щоб світліше було на землі.
Дослухаються скіфські кургани,
натрудивши вершини в борні.
Наші душі звучать, як органи,
і серця ще навчають бриніть.
Нам судились розкошлані бурі,
вже й тривоги по імені звуть.
Звучимо, наче струни бандури
і роздмухуєм полум'я вуст.
У життя ми приходимо вчасно
до органів, бандур, журавлів...
І стаєм інструментами часу,
зрозумівши себе на землі.
ВІЩІ СНИ
І небо є, яке не орють вирії,
і хмари не подерті на сніги.
І Шлях Чумацький, що його не вирівня,
де обрій, як розмиті береги.
І носиш вічну самоту свідомо,
чи не тому твій хліб завжди гіркий...
За що ж ці муки в болісній судомі?!
І тільки витанцьовують зірки.
Возводиш пишні, золоті собори,
і жнеш, і в'яжеш блискавки в снопи, -
це небо кам'яне таке суворе
й печальне... Солоніше від ропи!
Ніхто його із місяцем не хоче,
не хоче й з сонцем... й не хотіли вже!
А небо не вміщається ув очі,
і кожен промінь проліза вужем.
Тоді рятують ріки і криниці,
молитви - не полова-словеса.
Є віщі сни, коли ніщо не сниться,
а тільки попід вами небеса!
БАШТАН
Олегові Покотилу
А діти випасають кавуни,
де межі схожі до квітчастих китиць.
І ситі, на припоні, скакуни
у цім Степу не зможуть загубитись.
Де стогони возів ідуть у скрип,
і де плачі ніколи не міліють,
де розметались буйні гриви скирт
і треті півні піють, як уміють.
І божевілля сивини-вини,
і в дітлахів покута оборонців...
В нас червоніють лише кавуни,
як сонце!
Земля у рясті накида аркан,
без полум'я горить і без насіння сходить.
І наплива з туманами - дурман,
і дим такий, який бува на Сході.
Шайтан і Бог живуть у курені,
у полинах і чебрецях не дружать.
Той пальцем б'є у чола кавунів,
а Бог поранену зціляє душу!
Ні мінаретів-башт, де молиться баша,
криваве молоко од веснозарів, -
хіба Вкраїна - сонячний баштан -
в тюрбанах із торбами для базарів?!
БАЛАДА СКРЕСЛОГО ДНІПРА
Кобзареві з Нікополя Миколі ТОПЧІЮ
В Степу тополі грають, мов бандури,
вночі горять безлисто, мов свічки...
Тут в нас натура вперта, як у тура,
розхристані і душі, й сорочки.
І даленіє пам'ять аж до Риму,
чи за Дунай, хоч із коня злізай!
Тут стільки крові в берегах, як в римах,
що вже й Дніпро тече, немов сльоза.
Биками мідними потоптані майдани,
де на тортури йшли батьки мої.
Єднали із народом їх кайдани,
галерні весла і гульвіси-мамаї.
На лезах шабель завше волі присмак,
хоч ще не закривавлені, сухі!
На гострих вістрях залишився присмерк,
у згаслих іскрах - вимучений схід.
Але ж які густі у нас тумани,
і владна булава, немов кужіль,
бо скільки скопом пнулось у гетьмани
і скільки мітило у кошові?!
То ситі морди із парсун, то лиця,
щось є в них від лисиць, а то й тхорів.
Їх малювали звично у столицях,
щоб порошились в тиші хуторів.
Маляр по брови шапку їм насуне,
підіб'є пензлем, ніби ватою, плече...
І хто ж там поглядає з них не сумно?
Це тільки нам... І то не всім пече!
Бо не один плювки негордо витер,
цькувать навчившись, лживо намовлять.
І їх слова, що кинуті на вітер,
нас обертають часом в немовлят.
Слова ще світять, та давно не гріють,
немов горох об стіни наших доль...
І від тополь духовна алергія,
і від могил, де пух від цих тополь.
Гарячі голови схолонуть від морозу
і хтось щодня тужитиме за кимсь.
Залякані віками малороси
і все-таки колишні... козаки.
Все б відкладали боязко на потім,
зневірившись у Господа благать,
хоч голови їм посипає попіл
з повстань і бунтів, згарищ і багать.
Де кошовий чи наказний полковник?!
Це ж стільки проминуло літ і... літ!
Вже пізно: не рубайте ополонки -
в Дніпрі давно скресає сивий лід.
* * *
Летить Вкраїною щербата куля,
із мідним носом на усе лице...
Хрещеного навідала і кума,
не радістю налита, а свинцем.
В червону, куцу вбралася сорочку,
зубовний скрежет з посвистом в імлі...
Даремно попереджують сороки -
від неї не сховатись на землі.
Зняла, немовби черевики - гільзу,
а в п'ятах - пороху гіркавий дух...
Влучає у серця, весільні гільця,
і триста літ ворони по сліду.
І падає сліпа, заклята куля,
І суне носа в грішне і святе...
Без милиць по шляхах курних накульгує
і жебрає проміння золоте.
І не мина крамниці і світлиці,
в повістках, похоронках звідусіль.
А на ніч в ранах почина стелиться,
вкусивши із поминок і весіль.
Захоче, то й сама покаже дулю,
зачне псалми гугнявить і постить-
Летить Вкраїною щербата куля, -
дай Боже, понад вухом просвистать!
* * *
Але жоден поет не був непоетом.
Ліна Костенко
... Ще й ображав: ні хисту, ні кебети, -
вганяв страшні слова, мов колуни...
І крісла, наче палі в кабінеті -
приховують безодню килими!
І блискавки мигтіли в окулярах,
такі безжальні, строгі і меткі...
І, може, краще, щоб навідліг вдарив,
бо звісно як душі від матюків.
Запитував знічев'я: віриш в Бога?
Тягнувся до цигарки, до води, -
визбирував "гріхи", неначе блохи,
і що йому - не вбий, не укради!
Лисиці у зіницях, як хитринки,
усе ж лишили в пам'яті сліди...
О як він прагнув, щоб Душа - навшпиньках,
хто право дав і ображать, й судить?!
Шалені жести за якими - ницість,
дратують навіть вигини вусів...
Карають, зрозумів, не за дурниці,
бо не такий, як всі!
Шестірки з-під копірки знов сватами,
умивши руки, ходять, як святі...
Згадай, колись судили за статтями -
і не звикать - звільняють по статті.
Пліток із вуст облесних, наче плетив,
з народом вигрібаєш тільки вплав.
Живіть не тим, що скажуть про поета,
а тим, що він зі стогоном сказав!
* * *
БЛУКАННЯ В НЕТРЯХ - все-таки політ,
махнеш рукою до чужих порад.
І хвалиш, мов кулик, одне з боліт
під цмоки-чавкання брехні і правд.
Ось древо роду - обгорілий пень,
зачовгана очима в небо путь.
І воду в рота набирає день -
без нього щось міцніше спритно п'ють.
І сам в неволю-козуб лізе гриб,
і марно молитви шепоче ліс.
І голос розтікається на хрип,
густе відлуння замітає вміло лис.
Із гілок часу - український пліт,
де просіки низенький перелаз.
І заборонений солодкий плід
зове і кличе хтиво: "Перелазь!"
І хмара стогне, мов ковальський міх,
і путь у небо вигинає стан.
Мох-скоморох, де ти ніщо не міг,
спочинь собі, у позачассі стань.
Це воля солов'їв - як не крути,
хоч і тумани накидають шаль.
Десь кручі дибки зводяться круті -
не ті вже кроки і роки, на жаль!
І не лякає рокотами рись,
як ті, що в школі вчилися "на п'ять".
Звикаю до небесних Божих рис
і до земних - отак - за п'яддю - п'ядь!
І на тонкім повітрі листя друк,
читаєш, не згадавши й про обід.
Комусь заказуєш, узявши дрюк до рук:
обходь оці місця, а чи об'їдь!
* * *
... І слава Богу, що ти віриш в Бога,
мила - малим, а сліз не вистача.
Здивуйсь весільно: "Ого вир-тривого!"
Душа і серце - двійко цих старчат...
Ніхто не кличе з божевіль на празник,
часу вусач - під обух їх... обох!
Вага вагань: поради - не поразки,
бо за плечима диха вічно Бог!
Зі снігу небо молоде ос ліпить,
і свічі, в палець, палить вод вдова...
Огонь те у суєтного осліпить,
і буде теж незрячого вдавать!
І ниви - сивини, і вело болеві,
що виводок аж сатанів незрим...
До кого прихилить прокляту голову -
не з рим, мир з N: мул-тлум мерзен.
Кора чарок похиле келих - оп!
Гони-вигонь далебі тяма пана.
Сварог, а загорявся, як холоп,
бенкет-гопак і сили лом напам'ять.
В яр мет і темряв саги вигас,
гір паз запріг - лав чвал...
Рать вів вівтар, як волочив на випас
і не згасала... й не згаса свіча!
БАШТАН-II
Ти стоїш на такому небесному полі,
де і голос себе почуває в гостях, -
це- баштан... Є криниці, шляхи і тополі,
є свобода і Бог, що вже зняті з хреста.
Є жаданий спочинок і є марципани,
і музики весільні, що вітер найма.
Плодоносять на виріях завше баштани,
де вкраїнські сонця і вселенський туман.
І є сила шалена! Оговтуюсь: де ми?! -
в тишині, рябизні, нуртині, дурині, -
цей обвітрений спокій південних едемів -
кров козацька сочиться з сердець кавунів.
І освітлюють овиди протуберанці,
і до крил сиве небо собі не встига.
Кавуни, наче бранці, чекають обранців,
ледь не репає шкіра - і сита, й туга.
Старовинних пісень намело у бархани -
аж до заходу сунуть... і сунуть піски...
Відгуляли орли степові по баштанах,
що плодами вагітніють, хоч не жінки.
Ти ще й досі підковам загубленим віриш,
де обнюхує стерні і тіні лоша,
де вилискує масно кавуняча шкіра,
а під нею вистогнує-зойка душа.
ЦИГАНКА
Руки за голову - лікті оголені,
І замилуйтесь! - вгинається стан, -
Наче гріхи у покутах відмолені
Й вишні Всевишньому ще на вустах!
Дражне тугими втікачками-персами -
Хтива, невинна, хмільна ненасить, -
В танці сама себе ніжно розтерзує -
Поглядом ледве встигаєш вловить.
Бубни з брязколами гучно полопали,
Пальці освітлював з персня рубін-
Мов по жаринах босоніж йде зопалу
І піднімає поділ до колін.
Пахне димами, медами, туманами,
Бачить майбутнє з старих ворожінь.
Зрібні сорочки з кривавими ранами,
Маки червоні на стеблах ножів!
Плечі - без неба важкого із місяцем,
Очі - зірниці утеч і погонь.
Склянку горілки підносять, щоб втішилась,
Вихлюпне трепетно хміль у вогонь!
І заірже молода кобилиця,
Збудять зорю молодани-півні.
І помічаєш дитячі ключиці,
Губи, що вишні цілують і в сні.
далі >>
|
|
