* * *
Писались вірші й на старій шпалері,
й на пачках з цигарок - не до порфір,
коли пера вечері на папері
таємні, то й таким стає папір!
Залиті воском вм'ятини, як зморшки,
тонкоголосо сплакує свіча, -
бувалий у бувальцях грубий зошит -
рядки розмиті - сльози чи сеча?!
Чернеток житія страшні, гіркаві -
аж захлинаються рядки, немов струмки.
Чи нагадає про наснагу кава
і попіл про книжкові сторінки?!
Бо на віку було жахне безмов'я,
а букви в реченнях, немов разки...
Чорнильниці-черниці із хмаров'ям,
чорнильниці, де плавають зірки?
Це зрозуміло жайворам і совам,
хоч вічність вже обвуглює поля...
І рветься Слово з болем напівслові,
де квіти-вибухи чорнильних плям.
Клубок, мов туга, котиться до горла,
бо аркуші-катуші, як життя...
Не вилягають хвилями, а горнуть,
і сію Слово, а ростуть... жита.
Здавалося б, часом усе погребне,
для віршів навіть душі замалі!
З очей по обрій нарізаєш неба,
паперу нарізаєш, як землі!
Оскома скону ранить вже не дуже,
але людей списав у чистовик,
неначе поселив там грішні душі,
де рай-едем - із вербами стави.
І Бог людей омиє зі світами
дощами світанковими згори...
... Запахне гірко погорілими житами,
коли чернетка в полум'ї згорить!
ВЕСТИБУЛЯР-БУНТ *
Все, що буде, як наші джерела: ніщо.
Все, що буде, як наші молитви: казна-що.
Все, що буде, як наші провидці: ніхто.
Все, що буде, як наші надії: ніяке.
Все, що буде, як наші чуття: абищо.
Все, що буде, як наші повстання: нічого.
Все, що буде, як наші пісні: хтозна-що.
Все, що буде, як наші химери: нікому.
* Відчуття хронічного недугу суспільства, в якому не відроджуються, а
вироджуються джерела духовного здоров'я. Це пошуки незвіданих гарувань
думки, не висловлених раніше істин, поетичного Слова. Своєрідне повстання
духу.
* * *
секретар Бога
нотую вічність
тому не вбогі
перо і свічка
смеркають води
світає час
і руку водить
лиш Божий глас
катуйся сердься
ріж без ножа
гаряче серце
свята душа
перо як скрипка
звучить вина
і скрикне й скрипне
бо йде війна
неволя глушить
і забуття
чинуші туші
і суть буття
магнітне поле
у ланцюгів
ховай під поли
під вигин брів
толочать лона
долонь жага
і ешелони
й комуни стяг
і горблять плечі
ці житія
обрав чернече
не ти а я
народу товпи
їх плин мов клин
з пожеж потопів
Звізда Полин
паперу копи
прошу спаси
у не рукопис
а голоси
хоч букв насіння
зерно століть
а до спасіння
ще літ... і літ
торбини боргу
сухар кришу
секретар Бога
про що пишу?!
* * *
це наші ріки несуть хрести
до глини як до крові стерши кручі
народ немов об'ївся блекоти
милується зірками понад тучами
у попелі небес не відшукать слідів
чи не тому у нас безхмарні чола
вуста в барді бурді і баланді
прикуті ланцюгами очі-човни
свій хрест несе зажурена верба
під журавлями вознеслись криниці
де молотьба на жаль не боротьба
і голосьба що хочеться хреститься
миттєві хвилі як вінки віки
несуть і рвуть джерела наче жили
і берега торкають мов щоки
і не доносять хрест свій до могили
могили на плечах немов горби
сирітка-янголя країна-кураїна
сукном води прихована ганьба
де на хресті розп'ята Україна
* * *
Матір Божа залишиться в оці -
подорожниця сива з глевких бездоріж, -
отак верби бредуть, проминаючи осінь,
і так люди спішать крізь капіж і грабіж.
І позаду прологи, неначе болючі пологи,
а попереду зорями хрестяться вечори.
Журавлі, як послання, неначе епохи,
аж клекочуть у вирійнім небі, як вир-чорторий!
І усе повертається суще під небом,
поспішає до гурту пристати свята самота,
де поразками стали перемоги хвалебні,
і де світить цинічно людська срамота.
Перед миром за це безпросвіття покаюсь:
чом ти. брате, на світі сльозливий такий?!
Що ж ми й досі у душах порожніх шукаєм,
і від себе втікаєм чому навтьоки?..
Голодівки минаються, тиф і холера,
як смутна і скорботна зажура-моква.
Київ лупить киями - вкраїнські химери,
відтинає голівоньки звично Москва.
ПАННА
І панна п'яна, наче від шампана,
зорить крізь павутину вій - впритул, -
тому така й підкреслена пошана,
долоні пітні й пики у поту.
Ой доле, кожен хоче хтиво лапать,
гойдається земля, мов корабель...
Вродлива, горда і-невмілий ляпас,
спадають з пліч мережива бретель.
Принадна панна - хоч би раз пантера,
зірви крохмальну скатерку шорстку!
Повіки чавлять сльози, ніби зерна,
о Боже, лізуть цілувати у щоку!
І "старший брат" із ликом херувима
над головою келих підніма,
і липне, й нагло роздяга очима,
і захистить нема кому, нема...
Отак вантажники гвалтують піаніно
оздоблене цнотливо під горіх, -
не сад пісень, не ніжна панна Інна,
коли здирають все - аж до панчіх!
Це Україна, це її нірвана *,
ось хрестик-медальйон і... на панель.
Наплюй... Не похмелилась від "тюльпанів",
до дна за президентський пий портфель!
Не чарка в Тебе - замовляння-чари,
зніми повішених на гаки за ребро.
Тобі не скажуть Правди яничари,
її не скаже і політбюро!
О панно, надійшла така планида,
терпіння до склепіння поклади,
Щоби по ньому подзвін й панахиди.
видніше стало від панікадил!
Нірвана * - заспокоєння
* * *
відкриваються наче провалля глибокі вуста
випадаєш безжурно з реєстру козацької сотні
на Голготу бандуру несеш як важкого хреста
і рятує згадай не востаннє й не вперше самотність
зі скляниці нап'єшся терпкого як терен вина
і закуриш міцну преміцну найдешевшу цигарку
і як сестри сивіють в диму за струною струна
і бандура пекельна уміло тримає за барки
і живеш одиноко не знаючи горя біди
сухарі у торбині для пороху сірка й селітра
а цілюще вино до джерельної схоже води
нікотиновий дим наче свіже ранкове повітря
не до серця усім не до пари і не до душі
щедро губиш себе і нескупо себе брате гаєш
з корогов запорозьких удались кунтуші
тих що ждав глянь прийшли а ти ще виглядаєш чекаєш
спиш без снів без тривог без думок без турбот досхочу
в простирадлових дюнах у теплих її кучугурах
це трафунок що голос бандури почув
Боже тягнуться пальці до струн із нутра не із зовні бандури
і стоїш задубілий в заметах чужої зими
не збагнеш з потойбіччя холодне сьогодні
пропонуєш бандуру голодний і гнаний візьми
але гребує нею колодник народник угодник
не потрібно нічого крутнувши хрестом як хвостом
празникові мелодії знов на німому папері
і трапляється стукаєш! стукаєш!! стукаєш!!! в двері
і запитують злякано хто там ну хто там
НІХТО!
* * *
в дві ніздрі праведно сопи
без шаблі й так правиця стерпла
дались тобі оці степи
хіба не проживеш без степу
за ким стуживсь скажи за ким
кого чекаєш ти за бродом
з могил не встануть козаки
а воскресають лиш... заброди
вози не торохтять кістки
коли на Україні скрута
та ж наші сестри невістки
і наші матері свекрухи
за совість купиш чобітки
обвикнешся між холуями
чиї жебрачать це батьки
і луплять по душі халявами
і розкошують у гнізді
такі Месію не народять
народ великий і в нужді
у мріях золотих марнотах
зі ступою де не ступи
такі голодні подорожні
хіба з могил оці степи
знов переллються в щось порожнє?
КОЛОДЯЗІ
Володимирові Міщенкові
старі колодязі із журавлями
розп'яті як прип'яті до шляхів
поклони б'ють з молитвами-жалями
де цвинтарі козацькі мов архів
звучать немов розчавлені бандури
і по-вкраїнськи вміють німувать
води цілющої забута рецептура
себе вчимось у відрах цілувать
(любить шанувать)
порожні відра українські дзвони
від них терновий вітер і терпкий
це їх нутро що непомітне зовні
то й загадкові наче вітряки
немов козацькі згублені булави
алкоголізм трагізм і архаїзм
вівчарками відлунюють облави
не журавлі а націоналізм
віки перуть ці хмари яко пралі
і ноги миє чорний Чорний Шлях
засмаглі поспішають а ще спраглі
але спішить й татарин й турок й лях
таке у горлі вільгому майнуло
пропало зникло в чорній все дірі
тягар в старих колодязях минуле
та й тексти на воді із Псалтирів
скупі Голготи з українських царин
як груша-дичка рідше абрикос
і не вода а кров біжить на цямрини
на журавлях розіп'ятий Христос
старі колодязі в XX віці
кого за втрати ну кого корить
отарами татарами як вівці
із жолобів п'ємо їмо з корит
покаємось що брате мій із того
я хвилями сторіночки гортав
у глибині такий озвався стогін
хоч світ наш божевільно реготав!
* * *
степові мальовничі ошукані овиди
земляки бенкетують запорозькі паливоди
хоч немає весіль лиш поминки і проводи
суховії духовні пияцтво без приводу
чи із приводу свята що зветься обжинками
колективна безкровна степів гайдамаччина
інша справа не люди були б небожителі
і регочем причинне на кутніх і плачемо
пиячимо
Колима колимага зігріта оборами
мов до цицьки до чарки до маку до цибуха
небо наше ущерть й так набите соборами
і я глухну як Глухів Батурин од вибухів
і зірками спадають хрести що просвітлені
з дерев'яних церков обіруч з кам'яницями
і випалюють очі та ж ми й так осліплені
на чотири боки ще вклоняємось ницо ми
нищимо
небеса а морочимось й досі з онучами
і роковано Богу вчимося молитися
і простіть ми тоді лише праведно мучимось
як не можем сіроми в чуму похмелитися
грішимо словесами у "Чайних" за зливами
винуватця вбачаєм у дядькові з клунками
і свою батьківщину ми любимо злиднями
і неволю свою перетравлюєм шлунками
соцзмагання герої вчорашні ударники
їм сплелося химерно усе про що марили
хочуть лихом об землю як шапкою вдарити
долинають громи що шугають під хмарами
ВИРІЙ ВЕРБ
Обре-вербо, лоза зол: мо' брег-гербом?
Чи бре' вербич? Я не бре', вербеня!
(З чернетки)
Сідають верби попід образи,
бо небеса чужі і в снах латають,-
комусь вітчизни не стача, комусь - сльози,
таких багато і тому... літають!
Чи їх сподобав хоч один фамільний герб,
чи змалював, коли летять за хмари?!
Ми стільки вивезли в очах зелених верб,
що Україна-не Вкраїна, а-Сахара.
І тішимось пейзажами - дурні!
Пустеля всюди, де не кинеш оком...
І вербам навздогін - шляхи курні,
вмирають вдома ті, що всохли-зжовкли.
І вітер пісню донесе лісну,
востаннє, може, не розгубить тишу.
Стоять по груди верби у піску,
і страшно, що стоять на вербнім тижні.
Верхи-знамена завжди в боротьбі,
завмерли в небі - крилами веслують.
Кислиці на осиці, груші на вербі, -
самі із себе посміємось-поглузуєм.
Чаклую проти ночі - вирій зву.
де плуг скарби закляті ще не вирив.
Братусь в коріння верб востаннє взувсь,
рипить гіллям і проситься у вирій!
Той помах крил і той щасливий свист -
аж ріки витанцьовують вертепно...
Верб рев! Вербинець-вербич - в падолист,
що аж майбутнім веснам терпко й вербно.
І довго вслід з-під брів і бровенят -
до обрію такий зелений вирій.
Плачем зайшлось маленьке вербеня,
бо не взяли з собою, ще не виросло...
Ця вірність у долонях оболонь,
де поклики прощення і прощання...
Їх розуміють журавлі з вогню безсонь
і прочії прочани...
* * *
Василеві Піддубняку
пригадай і забудь і забудь і забудь
знов себе у духовні провалля пошпуриш
розкошують у нас лизогуб салогуб
морозенко біжить не по шкірі по шкурі
навіть шлях обриваєш легенько мов нить
на річках рівчаках як ударом копита
голий голос пророка свічею манить
і не можеш на голос як світло ступити
одреклися батьків ні провин й пуповин
і простити (хто право це дав?!) не змогли ми
ти забув як свободою пахне полин
де розірваний шлях і розриті могили
де олжа моложава вітчизн чужина
тільки ж правда плуганиться стомлено довго
і цілує в чоло як сестра чи жона
землячки вже готують мазниці і дьоготь
а заблуда за дубом задуб хоч вкуша
коли віко труни розчахнеться як двері
справді тіло в проваллі злітає душа
і говорить лише з морозенком відверто
що цілунком слова яко свічку гасив
прибивався як обрій зірками до ночі
що доточують шлях молоді голоси
а старечі нічого на світі не хочуть
Україну подовжить журавликів клин
пригадав і забув дуже високо й низько
та свободою-волею пахне полин
і розірваний шлях поєднають колиски
ВАРІАНТ
не мовчи заклинаю тебе
розкажи про пекельність сукровищ *
глупоту провінційних тетер
гробову тишину книгосховищ
шкрябнуть ложки по дну казанка
кошенята до тебе живого
спом'янути одне козака
зовсім інше згадать кошового
хоч очима мені не мовчи
ні сьогодні ні завтра повіки
кров'ю квіти усі намочи
вік і віко труни і повіки
підкрути цей посивілий вус
оцю паморозь вистиглий іній
і дали вже на сорокауст
а про дань не запіяли півні
і яка ж оця пісня стара
а нової нема чи не визнай
і солона як воля тарань
і гірка як Свобода вітчизна
не мовчи покажи що зника
вік вовків тупа путь по живому
козаків кодаків казанків
і бодай би свіча кошовому
* Сукровище - місце, де хтось убитий.
* * *
Кайданів дзвони пригасають, мов багаття,
сльозу не будять, відлунавши в гранчаках, -
народ бува назвуть у скруті: сестри й браття,
війною знають про закляття і безхаття -
той дзвін повториться у випитих пляшках.
Для воскресінь де візьмеш стільки глянцю, лаку,
талановитість замовчань і забуття,
бо й ланцюги шляхів стираються на ланках,
крізь сни-тумани, крізь похмільну люту лайку,
причини й наслідки, шукання майбуття.
Не обминути в каламуті баламутів
і безхребетних не з уральського хребта...
і п'ятим колесом до воза в них покута,
і кисень волі у безвітря, як отрута,
та повертаються незняті із хреста,
де влучні постріли і де нема салютів.
Таке криниць вкраїнських світле водосвяття,
для них немає смертоньки-карги!
Вони з любовії на воленьці зачаті,
себе знімають із розп'яття, як з манаття, -
в очах, немов при витоках джерел, круги.
І хмелем повниться нестрижена куделя:
на місці - лобне місце, як медаль - майдан,
коли майнуть в гурті погони і шинеля,
життя, подумаєш, не варте й справді шеляга,
бо на руках заниють струпи від кайдан.
ГОЛОСУВАЛИ
(таємно)
за бобони за кон
за броди за кут
за вірюхи за лишок
за гадки за льоти
за гасання за микання
за гибель за міни
за гул за мороки
за дачі за несення
за дирки за пас
за клепки за писки
за ковики за поруки
за ...хрипли
"одноголосно"
СОНЯШНИКИ
Дружині Валі
В густім тумані - росяно - не мокро,
в нім ще не родять, а квітують всі.
І барви хмелем звеселяють морок,
всміхаються щасливо, як ввісні.
Розкішні фарби, свіжі і гарячі,
із ними не прощається гілля...
За соняхами небо лиш заплаче
і кине грудку восени рілля.
Від Бога - вінчики святі на скронях,
і тіней шелест, наче багряниць.
І світяться у серці, мов ікони,
де поле, як поличка із божниць.
Ван Гога образи вмістилися у вазі -
джерельна воля з хмарами внатрус!
За сонцем ледь не скручували в'язи,
хоч і сірів над чолами картуз.
Ідуть убрід ланами синіх течій
із українських, клопітних політь.
...Голівка зрізана, як голова Предтечі,
і пригасає сонячність палітр.
Очима загрібаєш квіт й полудня,
дими беруть до вирію стручки,
де випромінює нерівне полум'я
бадилля, як без ґнотиків свічки.
За плечі озираєшся, хоч зайве,
де вчора буйність сонячна була.
... Та соняхи іще світили сяйвом
із корінцями золотих булав!
ПОТЕРТІ СТІНИ ХАТ КОНВЕРТІВ
...І першому хата, як розкритий конверт
І.Іов
амінь або концерт
самотність і багнюка
де хата і конверт
і зміст листовний мука
залишили в собі
нестрінуті світання
і хата і Сибір
не вперше й не востаннє
здавалось не вмістить
в столипінські вагони
але конверт летить
і "воронки" й ворони
і мандри ці страшні
і холодно і жарко
не бачать в метушні
що вікна наче марки
і конвоїра перст
і ті червоні мітли
і хрестики як хрест
на дверях ставлять мітки
їх вкинуть просто в піч
яка вогнями марить
оце вкраїнська ніч
оце московські хмари
словами лопотять
про жертви жертви жертви
та сонячна печать
на марках і конвертах
їх кожен з нас носив
тому й потерті стіни
вертають голоси
ні тину а ні тіні
конвертів?
хат?
КОЛАЖ
ПАПІРЕЦЬ ПАПІРЕЦЬ
ПЕРСОНАЖ ПЕРСОНАЛ
ХУТІРЕЦЬ КАЛАМАР
ТАБУРЕТ
АРЕШТАНТ
МАГАДАН МАГАДАН
АФЕРИСТ АКМЕЇСТ
І ПАЙОК І ПАЙОК
СТРАВОХІД ЛЬОДОХІД
АБАКУМ АБРИКОС
БЕСЕМЕР РЕВОЛЬВЕР
АД'ЮТАНТ ЛЕЙТЕНАНТ
А ЕТАП ВЕСЬ
ЕТАП
АВТОМАТ АВТО МАТ
БАЛАДА ПРО ТРИКРАПКИ
...Віршам, як в'язням, похмуро на тлі
аркушів білих, що схожі до стін...
...Вірші римуються болями тіл,
вже й конвоїри командують: "Стій"!
...Хтось видиха безнадійне: "Труба"!
...Очі у небо і очі у руту...
...Одноголосно увесь трибунал
проголосив, щоб звільнили їм руки...
...І заголовки, як голови, високо,
вироки довгі, неначе трактати...
...Віршам не треба роздумливих висновків,
бо на папері від куль лиш трикрапки...
1971
ВТИРА ДЕСНИЦЯ СЛЬОЗИ І ПЛЮВКИ
горить щока розгнівана ряба
виховують навчають Соловки
вчорашнього месію і раба
апостоли зреклись Павло й Петро
якби ж то граматичні помилки
не підпис хрестик ставило перо
в безхресті братські ляжуть селюки
свояк а не ханенко чи мурза
позаду ні Дніпра ні переправ
сльоза застигла лиш не замерза
чорнило що на кінчику пера
мов поснували почерк павуки
умри не народившися умри
втира десниця сльози і плювки
і ставить хрестики римує Рим
і слідчий що до всього певне звик
відводить очі стомлені сумні
ти ж висуваєш старанно язик
бо ще ж на шиї хрестик і в умі
* * *
Миколі Савчукові
Мені Вкраїна - найсвятіший вівтар,
хіба у церквах не траплялось битв?!
І страшно, що ґуля, мов степом, вітер,
та в ньому й досі спалахи молитв!
Місця святі зачовгали коліна,
і дзвони переймають десь плачі...
Мені вже стільки літ, як цим руїнам,
про все тут знають лише втікачі.
Їх голоси, неначе блискавиці,
мов по калині йдуть - слідами кров.
І що із того, що в церквах бійниці,
ви гляньте - скільки знищено церков?!
Які гіркі, немилосердні луни,
перо не зайдеться зухвало солов'єм,
бо легко все ж виводить про минуле
і не своє...
Печаль слізьми притулиться, мов чалить,
у неї брови згублених підків.
Ми стільки над хрестами намовчали,
розп'явши Україну без гвіздків!
Кому не кланялись, до кого не ходили,
купали голосіння у меду...
Над мертвими задимлені кадила,
живі стоять, але до них ...ідуть!
Тут воля переходила майдан,
завіяли усе вітри суворі,
як на долоні звідси - Магадан,
а з нього - бані бачаться собору.
Немов голки відшукуєм в стерні,
караємось таки галерним зором -
на старість - грішні - йдем в монастирі,
і десь за брамою лишаєм сором.
Заздалегідь настружим домовин
і смертоньки очікуєм щомиті
І слава Богу, якщо Бог омив,
воно ж... у пекло... можна й неомитим!
Кривавляться, на те вони і губи,
і, може, й тому не приймають слів,
пройшовши Крим і Рим, і мідні труби,
спізнавши і весіль, і божевіль.
Шукаєш, мов причинний, лиш очима,
ще й молиться зіницями сльоза
ту волю, що хрестами скупо блима
де час могили-рани зализав!
* * *
...і покликавши Бога у свідки
таки тулиш слова до спопелілих вуст як чоботи до слідів
халяви ляскають відсвічують базарами і вокзалами днів
здогадуєшся по латках і мозолях вони великі чи тісні
майнеш пастися поглядом наче поститися по ротах
під підошвами калина сочиться і Слово спрагле
мов казанська сирота
не розминаються долею калинові вуста снів і слів
і тому без чобіт по осіннім путі шкандибає кобзар
чому не бакаляр бенкетяр бубняр бунтар корчмар
це український шлях розгрузле чортовиння для повій
та усіх сповива в небуття цей пресивий туман
і куди не поткнись поглина з головою затурканий бур'ян
і даремно кричать забороненим гласом півні
і самі набиваються в судді аж за коміром холод
які знаки розкажуть пребагату кутю та про голод
приємно пальці втопити у торбинку рятівницю з пшоном
і тоді добрий вечір немов охололе у грудях багаття
виправдовують на чеснім суді мене сестри і браття
помирились на тайник вечерях за щедрим столом
я боюсь островів що так схожі з терновим чолом
це як вірші написані вправно про суще і
суче вже заднім числом
це бажання боротись за тин за город за хліви за повіт
а воно ж нереальне неначе вина що близька і далека
це холуйська судьба переписувать з роду у рід заповіт
а пора вже і виконать
подзвін не дзвонів а глеків
цей світ казенної московської білизни вапна хлорки
неволі горілки клозетів колій махорки
зротний просвітленим селянським веснам і зимам
безголосі стають недородами і щезають із ними
і ділять на живих і на мертвих і жертвує їм люд
і встати суд іде і не доходить правий суд!
ВСЕ ШВИДШЕ ВТІКАЄШ ВСЕ ШВИДШЕ
від блиску полум'я у власних очах
від ваги що теж пломенить
від кривань
віконниць дверей скринь ларків
облич сердець душ сцен і пляшок
виставок їдалень лікарень дитячих садків
курсів урочистих зборів і правди
семафорів бляшанок обіймів
світів рахунків кровоносних судин
другого фронту ротів карт
клапанів псевдонімів вогню
америк життя ...творчих перспектив
ВІРШ 3 ОДНІЄЮ РИМОЮ
Заклято дивляться то в очі, а то в рот,
де сльози - креозот, і крізь них - анекдот,
ярмо на шиї, на чолі сяйнім - цейтнот,
на чорний день в блокноті схований банкнот.
І антрекот до рота лізе, як у дзот,
хоч шлунок-бегемот оголосив бойкот,
у нім - круговорот, давно переворот,
воює з вітряками, наче донкіхот...
На мітинг не встигає горе-патріот,
банкрот духовний вимагає тільки шпрот,
не знає, що люд на майдані, неначе шрот:
хіба лиш юшку безкоштовну і компот?
Ідіот!
Такий фокстрот, закот, шевйот і коверкот:
кому потрібний Чорноморський флот,
а він Вкраїни вільної таки оплот!
...і санкюлот за це іде на ешафот!
ПОДВІР'Я
Альбіну Тарчевському
Воно з розлук святкове, як неділя,
степліло степом, наче у рядні...
І дим над головою, мов надії,
І порання, І клопоти рідні.
І на тину і глечики, і невід,
і золоті дороги в тишину...
І Бог святий живе у цьому небі,
спасає за гріхи і за вину.
І молиться гілками з саду вітер,
вляглися хмари всі до ваганів.
Подвір'я урочисте, наче вівтар,
не чути матюків, ані брехні!
А долинають великодні хори,
де соняшники жовті і джмелі.
Стоїть подвір'я, як стоять собори,
туман лиш пада на оцій землі.
Не святотатству - це мій Почаїв,
благословляє матінка: "Рости!.."
Я звідси колискове починаюсь,
де паничі, лелеки і хрести.
Це ж скільки волі узяли могили,
і як її розтринькали свати?!
Злились потоптані і дні, і глини
під споришем у праведні світи.
Душа й дощі, і кличе голос тонко,
і свічі в полум'ї, як у хустках.
...Заходиш в хату і святі ікони
відшукуєш очима у кутках!
* * *
голова колгоспу шлях до комунізму чи комізму
бозна звідки взявсь чужий як бонза із чужих країв
на вождів рівнявся вилитих із бронзи чисто грізно
стайні замість храмів гнів і гній обіцяні раї
і сопе така особа всіх рівняє по ранжиру
там де розум має бути запливло в два пальці жиром
голіафи галіфе
ой бездонні в них кишені
для інтриг і для афер
для півлітра і смажені
ув очицях у зіницях хтивість як хотіла тліла
кітель був йому за шкіру а все інше звалось тіло
в нас сортири наче тир
сходять в них усі із глузду
навітьсправний бригадир
вийшовши шукає... гудзик
справді місце де буваєм наодинці тет-а-тет
це громадський безкоштовний більшовицький туалет
був поміст для трубадурів
виступали ігрек зет
згодом вже трибуна дура
а тепер для всіх клозет
славний текст для лозунгів болото тут по шию вічно
розуміємо жест хліба і видовищ але ярма -
рок попса соцреалізм із кривавих горлянок у вічка
думали що крила проростають лиш дишла з ярма
нецензурні тут слова
вистача на це кебети
зайнято це голова
з кабінету? з туалету?
ждать Месію певне вік нам бо у всьому винні Пушкін
і
Шевченко
ЩОДЕННИК-II
полінувався брате запанів
ах вуса зашморгнулися у вузол
ти сам шукав цієї западні
де тісно як в Степу як в Небі вузько
у голосах півнячих по свічі
старшують перші треті над панами
і другі безіменні уночі
за нас у нас над нами і під нами
не передати голоси півнів
бо сповиває із Січі напруга
полінувався брате запанів
а вже півні проріди інші
другі
ти пригадай як піну їх гасив
як німоту свою зневір'я і німоту
півнів вкраїнських голоси
як мотуз
СТЕПОВА ПАСІКА
Анатолію Кучерову
Роїв сузір'я - густо - аж смерка,
земля стає подібною до неба, -
здається, водить Богова рука -
нема ні України, ані меду.
Гудуть світи святі із самоти,
самі від себе повтікали доли.
Із дьогтем навпіл сонячні меди,
гіркі зірки, як воля і як доля.
Пасеш бджолят, пасеш росу скупу,
свободи кров переганяєш в пам'ять.
І, ніби цвинтар, пасіка в Степу,
а блискавки - хрестами і ціпами.
На небі й на землі нема руїн,
і сповідаєшся, немов перед причастям, -
раї шукають золоті рої -
є Україна в соняхах -і це щастя!
ЗАПОРІЗЬКА СІЧ-1994
Василеві Лаханову
...І по-латині і страмить, й свариться,
визбирує тривоги із узбіч,
як мідяки останні від цариці.
Вода - під нею -Запорізька Січ.
І хвилі, ніби праник або терка -
ні вітряків, ні коней, ні могил...
Десь тут давно була Покровська церква -
лиш вихори женуть до неї...пил.
Із бані хрестик проростає срібний,
як пір'я проростає з цибулин...
Ніхто нікому нині не потрібний,
чи ми колись потрібними були?!
Втопитись можна у калюжі, в ложці,
у чарці утопитись - благодать!
І моляться до себе запорожці,
навколішки у церкві лиш стоять!
П'яндиги, гультяї, чорти - не ангели,
та над орлами - слави ореол...
Крізь воду бачу і святе Євангеліє
й на честь Покрови Богоматері -
престол.
Щоб захмелить нема такого пійла,
козак останній в жебрах заблукав...
І чиста, як сльоза, тече Підпільна,
джерела й досі б'ють з Базавлука.
Зажура поминальна, ніби магія,
іще дошкульніший таємний, сивий біль...
У церкві як читалося Євангеліє -
виймали з піхов козаки шаблі!
Веселі іскри розганяли смерки,
ті іскри, наче іскорки від щасть.
Оця готовність захищати церкву -
із шаблею Вкраїну захищать!
Змиває кров, а не вода, провини,
бо зради всі - заради власних пільг.
Шаблі ж виймали лиш... до половини,
а треба б зовсім оголить від піхв!
...В Степу не всіх по волі половили,
за упокій - ні жестів, ні слівця...
У нас усе завжди... до половини,
це тільки смерть буває... до кінця.
Свариться Бог на сватаній латині,
де пустка, де нічого вже нема.
І святу землю їсть свята дитина,
немов клянеться долею... німа.
ХРЕЩАТИЙ ОБРІЙ
зірок нема над головою
а тільки прапорів похил
і сльози гіркнуть за водою
під вирієм сліпих могил
у нас озброєні могили
де плач і крик і чуйний схлип
які ж вітри оспало вили
ах збилися з пуття волхви
ти звик носити тінь плечима
де переслідують річки
хіба з наївними очима
ще ставлять пам'яті свічки?
печаль в злобі іде по п'ятах
буряко - лялько - діло - вод
і тимчасово брате п'яний
та не проспиться твій народ
мотузки можна з нього вити
і пісню вичавить сумну
що змушує у даль дивитись
і проклинати далину
* * *
і суче сучасне
аж глухнем од рим
атласне ковбасне
мелясне пропасне
нещасне неясне
і гасла і масла
і курям все насміх
і страсно і сласно
прекрасно і класно
а там Переяслав і Крим
все наспіх
сліпі ідуть поводирі
що роздавали по зорі
тепер дають усім талони
нема облич календарі
що світять сороміцьким лоном
киньте купон тому що грає на акордеоні
низько вклоніться панові з туманного Альбіону
слухайте слово праведне й світле з амвону
тільки не плутайте атракціони й аукціони
де рекетири статурні м'язисті як Аполлони
й досі ж "по блату" із бадмінтоном до Балатону
в чергах за хлібом гнівно й добродушно балабоним
в кирзових чоботах із "парашутами" в джинсах і балахонах
ждем місяцями газу пропану в червоних балонах
різали б горло байдуже кому барону чи баритону
зводили б дружно навколо гарячих сердець бастіони
з саперними лопатками по них пройшли батальйони
ділим на кілька днів батони чекаєм безкоштовних бульйонів
чорний день виглядає з бідонів бутонів вагонів
та є "черемуха" на озброєнні у гарнізонів
коли захочеться горілки а не одеколону
все інше деталі
закон
заслон
закордон
прокльон
притон
00Н
і так далі
* * *
Обняти хатні стіни, ніби плечі,
заглянуть молитовно у вікно:
відчуєш з потойбіччя холоднечу,
примружишся від світла із ікон.
В цій хаті буйнували віщі сни,
не охолонули гарячі голови -
від чужини, вини і сивини,
глибокі шрами щиро заздрять болеві.
Таїни шабель, грамот і булав,
пооживали рідні - не примари...
Ніхто нікого в хаті не прокляв,
ніхто малечу й пальцем не ударив.
Хліб в рушнику нагадує про борг -
ах лет свій зупинило жовте листя.
...Якщо колись тут оселився Бог,
то він навіки в хаті залишився!
ПРОХОДИШ КРІЗЬ ТИЖДЕНЬ
Володимирові Марчуку
Понеділок - шевський празник,
Роботи не починай і в дорогу не рушай;
Вівторок-щасливий день,
Хоч і бід зібралось сорок;
Гуляла середа, як ще була, молода,
Середа в нас аж до п'ятниці;
Як не тепер, то у четвер,
Хто у четвер скаче, той в п'ятницю плаче;
П'ятниця - кому що трапиться,
Сім п'ятниць на тиждень;
Субота - не робота.
У суботу помий, помах і спати лях.
Як неділя, той сорочка біла.
Прийде така неділя, що і в нас буде весілля.
І РИМУ БРУК ЩО ЗРАНЕНИЙ ЯК РИМИ
туман з дощем неначе згусток Англії
не дивно заблукали херувими
та й очі ще зав'язані у ангелів
п'ємо снагу великими ковтками
покутуєм смиренно як ченці
вуста буйнують кров'ю мов квітками
десь у сльозі Бердичів Чернівці
лиш крок від жарту до крутого гарту
з піском у вічі вітер їм лихий
солодшає полин для емігрантів
і перших і останніх може хвиль
і де ж та брама що веде до раю?
які огидні голі королі!..
в кав'ярнях полонези не дограють
і ностальгію не дограють скрипалі
цей клімат для магнолій і монголів
прицінюється хтивістю лихвар
і хоч одягнуті повії все 'дно голі
і під очима в кожної ліхтар
де Риму брук що зраненний як рими
де в кожного душа немов Євангеліє
і по воді немов по суші херувими
є виявляється вітчизна в ангелів
БАЛАДА ПРО КОЗАЦЬКІ МОГИЛІ
Вірш, який Іван Сокульський
власноруч вбрав для присвяти
Великий Луг могили не вміща,
тут кожен хрест, немов натільний хрестик,
який не зносить праведна душа
на гайтані шляхів, на їхніх верствах.
Аж за Дунаєм затяглись вузли -
їх розірвати й вічності несила...
Земельку братчики в шапках носили,
і в ладанках по світу розвезли.
Та височать посмертні курені,
і мчаться коні несхололі, в милі, -
попереду у них шляхи курні,
і герці, а позаду все ж могили...
і кровію напоєна земля,
які ж у нас наморені могили!
Їх щедро поливали сльози милих
й перемивали кісточки здаля.
Великий Луг спокуту сповіда,
і обертає в свята сірі будні,
щоб у Дніпрі була свята вода,
а ще з могил ми бачили майбутнє.
* * *
Великий день сія,
великі шрами й храми.
Великий Пан-сіяч
з великими пісками.
Велика пада тінь
в ще більшу порожнечу.
Велика величінь
і височінь Предтечі.
Велике освіти"-
Великодні великі!
Великі, як світи,
маленькі сяють лики.
ГОТЕЛЬ
Зіновію Решітнику
Ідуть дощі, але й стоять морози,
де Мазура * скульптури при свічі,
як при готелі верби-верболози,
що не всихають навіть од сечі.
Сидіти вдома - мати панський розум,
та крім дощів ніщо не йде до стріх...
В цих номерах одвічні кров і сльози,
і регіт божевільний, а не сміх.
Копил казенний мірчука і норми -
аж плавляться в зіницях сургучі.
І дні сирітські ти запросиш в номер,
залишиш їм на видноті ключі.
Душі пустелі все-таки видніше,
хоч мучиться затуркана горбом, -
в очах одне, а уявляєш інше -
це як у нас із прапором й гербом.
Без сірника здаля побачиш обрій -
й додому долом-небом навмання -
від сухом'ятки і сусідських оргій,
але тобі - нема тебе, нема!..
Є простір - молодик, немов апостроф,
і треті півні піють - коб зоря!
і за порожнім столиком апостол,
і краще - сива свита кобзаря!
Нехай він руки витирає тюлем
і тиче дулі страдницькі під ніс -
і запахи усіх на світі тюрем,
і перегар, але які пісні!
Умиротворено затихне-стихне,
не на виду - у дверях чи в дверях,
і на чолі почервоніє стигма,
бо не впустили з ним поводиря.
І дзеркала помножать світлі лики,
а він спиняє ляхів на Случі, -
байдужий до горілки і до литок,
і що лежать на видноті ключі.
Що заповіти - посаги і віна
свободою освітлені, ачей...
Стуляє вимикач повіки вікнам,
а листя - п'ятаками із очей!
Ідуть дощі...
* Автор металевих скульптур біля готелю "Поділля", що в місті
Хмельницькому.
* * *
підземні човни у степах України
пливуть прогортають столітнє коріння
підносять угору хрести перископи
де все перекопано до Перекопу
з копит кавалерій громи артилерій
Дніпро одна з сонних вкраїнських артерій
сліпі йдуть дощі і поглухли тетері
і може немає московських імперій
у вічі впаде як прощальна тараня
останнє мовчання і рана та рання
смертельна джерельна пекельна тунельна
але не дуельна
тоді козаки чебрецем і вогнем
підземного човна братали з конем
таки у дідівському сонному дусі
зазнавши підступних в житті ожеледиць
так хвацько крутили для дурників вуса
за вуха сховавши густі оселедці
і може всихала для зашморгу гілка
країна міцна як міцна в ній горілка
і не порівняєш козак ніби мак
і смак заборони й бездарності смак
хто тужить у небі опуклім орлами
думок хрестоцвітний хрещатий орнамент
так змішують кров і чумацьку ропу
і сплять із гармати не збудиш хропуть
на гонах погоні погони гоньба
і шлях як онучу мотає ганьба
і голосом браття взялися гребти
бугрять святу землю козацькі хребти
палає стерня мов чуби погорільців
підземні човни попливли по горілці
і кінь лиш вудила-вуздечку закусить
цікаво а що попливе по закусці
скарбами добром (?) ці набехкані скрині
і гаснуть на салі від солі іскрини
з підводних човнів хоч повітря ковток
а може і дихають горлом квіток
вдихають трутизну сивизну голизну
які переслідують нашу вітчизну
бо волю у ній переважує тризна
свічок і свічок не настачиш кочерг
і човен підземний в сльозах мов ковчег
і черг цих скажених розпроклятих черг
неначе обручок браслетів і серг
з людей
мотузки б із них вити і струни
в житті за життя відправляєм молебні
тепер в целофан одягають не в труни
ховають у шафах згодилися й меблі
і байдужий крам нагороди чини
в степах України підземні човни
ОСІНЬ ВИСОКОСНОГО 1976 РОКУ
Світлій пам'яті мами Онисії Степанівни
Вже й цвинтарні хрести лягли у вирій,
і тінь журби, немов слідів пунктир...
І віра з кров'ю, як із потом - вирла,
й по мамі вголос читаний Псалтир.
В сльозі - зола на денці, наче осад,
залітні оси - мляві і не злі...
В могилу жменю листя кине осінь
і побреде з свічею... по золі.
Усе святе земля приймає строго,
де рушники лягають навскоси...
Вуста, як берег, розсуває стогін,
душі дають дорогу голоси.
І крилами вона ламає кригу,
і покидає білий світ оцей...
І груди розриваються од крику -
ще більший біль відлунює з очей.
Тобі ж свободи-волі завжди мало,
дочовгавсь у безоднях до глибин?..
Ти чуєш, мамо?!
Все ти бачиш, мамо,
не лиш із дев'ятин-сороковин!
...Оглянусь несподівано з вакацій,
по сивині впізнаю у юрбі, -
де рвуть волосся на собі акації,
й плакучі верби коси рвуть собі!
ЯНГОЛЯ ВКРАЇНИ
Хлопчик прудко з хати вибіг в білу днину.
В білу днину з хати вибіг хлопчик прудко.
В льолі білій сміхом сипав, наче сонях.
Наче сонях, сміхом сипав в білій льолі.
Вітер грався тихо-ніжно шовком чуба.
Шовком чуба тихо-ніжно вітер грався.
Боже сонце золотило коні й верби.
Коні й верби золотило Боже сонце.
Хлопчик мрійний любить промінь, квітку, стежку.
Стежку, квітку, промінь любить хлопчик мрійний.
Першим хоче радо стріти тата й маму.
Тата й маму хоче стріти радо першим.
Янголя Вкраїни серед стежки в білій льолі.
В білій льолі серед стежки янголя Вкраїни.
МАТЕРІ
Миколі Кваскові
Ми привозим із мандрів заморські лікери,
і даруєм хустки, а з-під них - сивина...
І Онисії, й Мотрі, Параски й Ликери -
українські святі-пресвяті імена.
За плечима: ой літ, і куди ж їх подіти?!
(Розтуляють роти їх голодні роки...)
Не судіть, що найкращий шматок завше дітям,
що завжди виглядають синів з-під руки.
Із порога кленового стомлено стежать,
коли днина погідна чи вітер лихий...
В споришах не загубиться сонячна стежка -
перед нею маліють всі биті шляхи.
Літаки в нас гудуть, поїзди і трамваї,
в слові "сон" дочувається матері "син"...
У селі їх не хата з городом тримає,
а могили з хрестами, де обрійна синь.
І невічне відсіється, клопотів мерва,
і наморені руки кладуть на живіт.
І живих виглядають, як їх, може, мертві,
про живих усе ж думають нені живі.
Матерям пережите збагнути несила,
і осмислити втрат відгорьовану суть:
на руках і дітей, і онуків носили -
увостаннє, лиш раз їх в труні понесуть.
НА САМІМ ВЕРШЕЧКУ ПОДВІР'Я
воюють випрані галіфе, -
то повзуть по-пластунськи,
обдираючи до крові коліна,
а то стрибають через вирви,
полотном згадавши глибокі окопи.
Вже й матусі нічна сорочка,
що наповнена хмелем і втомою,
крізь прокляту-розпрокляту війну
галіфе батьківське здоганя...
Рукави і штанини
вітер в'яже у вузол, -
усміхнений вітер з молодих вечорниць,
що забиває подих, неначе цілунок,
доточує крила зношеному одягу,
і воно летить, тріпоче...
Аж дивно, як я вгледів,
що по шву шумує невистигла кров,
де серця калатають, мов старовинні дзвони...
Не обмину жодної латки-латочки,
бо крізь них світяться й досі батькові рани...
Зашиває матуся дірки на галіфе,
а в батька швидше гояться рани.
Опускається мотуз ледь не до землі, -
ходять по землі батько-мати
босоногі, урочисті, якісь весільні,
а потім злітають аж в небеса.
БАЛАДА
ІЗ ПОМИНАЛЬНОЮ ЧАРКОЮ
По війні в фронтовому, пожовклім листі
сам себе прочитає, хоч клопітно й ніколи...
"Застеляй-но обрусом, дружинонько, стіл", -
і розщедриться раптом здивована жінка.
Хоч ніякого приводу, наче й нема,
і зітхне у зажурі під настрій, полегко...
Побратимів назве чоловік імена -
убієнних на фронті, в окопах полеглих.
Поталанило, брате, в житті повезло,
слава Богу, живим повернувся додому,
хоч слідом по-пластунськи минуле повзло -
пережите, побачене, чуте з содому.
У світлиці пречистій, пресвітлій стогнав,
запізніло боргами старими карався...
У чарки наливав символічні сто грам,
і пригнічував свіжим, духм'яним окрайцем.
І здалось, що у вікна хтось з них загляда -
так і сиплять з цигарки гарячі іскрини...
У самого ж у кухлі кринична вода
і черства, що й не вкусиш, пшенична скоринка.
І мовчазно забуті слова добира,
може, вперше, коли повернувся додому...
А намріялось їм в лихоліття добра, -
залишилась в єстві лиш мозольна утома.
Просидить поминально до третіх півнів,
з болячками своїми - сутулий і літній, -
у вікні місяченько мордатий, вповні -
наче голод кусає оголені лікті.
Це ж минуло у клопотах літ... уже літ,
але совість у пам'яті прощення клянче,
бо не став по війні цей розпроклятий світ -
ні добрішим, ні чистим, ні світлим, ні кращим!
* * *
Помолившись звізді та узді,
в небесах вже не хмари, а храми -
тебе мчали швидкі поїзди
материнськими, віщими снами.
Ти відбілював щось і чорнив -
полігони позаду і танки.
І летять поїзди, як світанки,
їм назустріч гримлять вечори.
Чисту душу отут нагодуй,
погамуй і характер, і гонор...
І вистрибуй лише на ходу,
як з вогню, з гомінкого вагона.
Крізь тривоги, розлуки всі:
і відмарене, й те, що наснилось...
І себе упізнаєш насилу
на однім з наддніпрянських весіль.
То чому ж ти в світлиці замовк,
у душі помолившись до ликів?
Бо лунає матусиним криком
паровозний протяжний гудок.
далі >>
|
|
