Іов І.П. Мене вам дав Господь (поезії): - Хмельницький, НВП "Евріка" ТОВ, 2001. - 44 с.

ТРИНАДЦЯТИЙ АПОСПОЛ

ВІРШ ВИТРИМКИ 1965 РОКУ

Життя - спочатку. Пагонів фа-сад.
Морози є, то й Морозенкам бути.
Минуле оглядалося назад,
І уперед дивилося майбутнє.
Світ щедро бризкав цвітом і вапном,
Безбатченко за поясок вів чарку.
І чорний вус вмочався у вино,
Й заходилися гавкотом вівчарки.
І тінь од вежі - схилена Пізань,
І пузані - мов лантухи чи клунки.
Розлуки ж квапились на прощу до прощань,
Як самота - в обійми і цілунки.
Й мазурка в мізках, наче сказ музик,
Пустеля, ніби не-сезон на пляжі.
І стебла гнулися з гвіздків-гвоздик,
І погляд смакував горласту пляшку.
Не вірш-знамено і не вірш-бунчук,
Відлуння з горловини, як з тунелю.
Перебродивши, сяйво закарлюк
Горить зірками, блиска льодохмелем.
Так вдячність простягала удова -
Тримав сльозу із кукурудзи корок.
Випростувались змучені слова,
Скидаючи з плечей вологий морок.
І погляду вуста з вітриллям хвиль,
Вино із граду, іскор - мов рулада.
І пляшка з світла, де дрімає хміль,
Який комусь забороняє влада!



БОГОМАТІР УКРАЇНИ

Радуйся, радуйся, вкраїнська Мати!
Колядка

І не стежки-дороги, а бистря,
І не пилюка, а глибокі води, -
Із Богоматір'ю ти не байстря,
Вона веде за руку до свободи.
І гірко плаче ж від своїх пісень,
Що й з вузликом обнявся костуряка.
Таки спасе Той, що усіх пасе,
Якщо молити ревно, а не плакать!
Хоч добре знаємось, де се, де те,
Що й плащаниця Божа - не ганчірка.
Ведуть за руки матері дітей,
І не дуже ридає, а… горілка!
Вона приводить в царство золоте,
Де ще виспівують козацькі сотні.
Тополя вкотре небо замете,
Розмотуючи хмари, як полотна.
Цей засвіток ще менший, аніж мить,
У голови і в ноги всілось горе…
І на Вкраїні можна  вік прожить,
Не бачивши Дніпра і Чорне море!
Здійма до неба вихор порохи -
Це сестри, що не страпили в реєстри.
Мені і їм простяться всі гріхи,
У пам'яті вони, а не вінки-оркестри.
Від снів старих іржава пада тінь,
У неї теж хрестини-іменини.
Ошукаті влягаються під тин,
Свобода - це здоров'я батьківщини!



САД РОЗСТРІЛЯНИХ СТАТУЙ

І мармур ні мур-мур.
			В густих садах
І день, і тінь, і небеса коротші.
І статуй сих жіноча стать.
				Шкода,
На лоні лоно - це частіш курорти.
На таємницях фіги у фігур -
І плоть, достигла, хтиво манить клени.
І парасоля - ніби абажур,
Й ознак не відшукаєш в манекенів.
Зникає все. І ця липка мара!
Згадаєш Бога і покличеш Маму.
І в небосхили перейшли моря,
Моря, мов мармелад, з'їдають мармур.
В майбутньому покаються.
				Колись
Поглянеш в бусоль і угледиш бусла.
Стежини тонкосльозо розтеклись,
Йде розстріл статуй.
			Це не вбивство бюстів.
Це волі тло - із прапорів фасад,
Я знаю: люблять статуї суботу,
Як власні корені й вершини Сад,
Як я люблю і мову, і свободу!
Турбіни у турботах - навзворот,
В оазах у піяли піє півень.
І рута залишає раті рот,
Де забуття - один-єдиний рівень.
Паскуді в писок - пляцок із піску,
О, де заблукана межа відчаю?!
Це п'єска: піся песик на паску,
Чи ланцюжку.
		Усе це - скраю!
Із чужини - густа речовина,
Із присмерком густіша стане тільки…
І Сад стоїть високий, як стіна,
І статуї хтось притуля до стінки!



УКРАЇНА-ІІІ
Божа, безгрішна, спасенна, свята,
Вкотре розп'ята й з хреста ще не знята,
В сяйві столітнім, немов сиротя,
Сльози-сльозинки - не зерня-зернята.

Щира в побілених снами хатах,
Мучиться, вірші читає Шевченка.
Сестри й брати! Усіх стримує страх,
Душу руйнує брехня і казенка!

Неба немає і сонячних рос,
Лиш глитаєнки кохаються в чарах.
Справді, Вкраїна терпить, як Христос,
Скупана в стронції, в горі і чварах.

Чи на роду закарбований код,
Щоб ошукало погибельне кодло…
Не одиниці, а цілий народ
Зможе прорвать зачароване коло.

Встаньмо з колін і звільнімось від пут,
Знищити їх - то обов'язок, подвиг!
Доки ми будемо, загнані в кут,
Жити, тамуючи подих?!



* * *
І сонце з місяцем, як очі України,
Де парпаються в пурпурі батьки.
І президенти обіцяють переміни,
Від їх промов по тілу дрижаки!
Відцарствують собі в Маріїнськім палаці,
Бо влада - грошу-слава і… вельможний крик.
Їх двійники відбились на м'яких матрацах,
І ляк ніяк не приховає гожий лик.
Їх двійники - вимогливі арбітри,
Це монументи, що чекають першу кров.
І загуса, мов холодець, лунке повітря,
Багряні хмари - Богоородиці покров.
Зір  двійника відпочива на меблях.
Куди ж ото прослались килими?
По них за протоколом й на молебні,
Втирать цілунки й сльози чобітьми.
У моторош вкидає вікове "Добридень!"
У нім злился віра, рабство і гоп-стоп!
А президенти зі свічками у Великдень
Ще й хрестяться, хоч вірять в гороскоп.
Могили свіжі - че не-піраміди
У святотаськім сяйві пишних нагород.
Пришпилюють хрести за наші горе й біди,
І по зарплату йде до Києва народ.



НІМИНА

Так чом же вам заціпило вуста?
Іван Драч, "Мовчанка Стефаника"

Намріє-намарить—тому і щасливий вигадько,
Увесь в сивині, як у буйнім цвіту.
...І гривні до гриви складає розгублений дядько,
І губи-губища спасуть німину-німоту.
Майдан безгомінний, порожній, холодний,
			мов чайна,
У соннім райцентрі куняє усе і дріма.
Не зморшки од вуст — павутина тонка від мовчання.
Причинність, затурканість і божевільний дурман.
Від холоду-голоду діти заходяться криком,
І соромом світять з обкладинок кінозірки.
Він пива замовить у чайній отій без'язике —
В долоні спітнілій простягне скупі копійки.
І мертвого пива по - во - лі нап'ється із кухля,
І думка стріпнеться, як пташка маленька-мала.
Розкришиться хліб у руках, мов торішня макуха,
Порепані руки — водночас і віск, і смола.
Слова замордовані.
	Губи —тугі пласкогубці,
Із кухлем і хлібом нема де сховатись рукам.
І дядькова постать — це поза усіх самогубців,
І спину покірну шмагає нагайка реклам!



ЄДИНИЙ ДОКАЗ ПОЕТА

Ти двічі входиш у ріку-дорогу.
У шлях-ніпро, що зношує траву.
На споді, як на сповіді - се спогад,
Де погляд натягає тятиву.     
Є сонячні і місячні колеса,
Є греблі — еталони загород.
В оправі берегів дзеркальні плеса,
В які вглядається з висот Господь.
Хати пливуть в ріці, немов конверти,
Дахи в негоду схожі до невдах.
Бог любить Трійцю — ти увійдеш втретє
В камінний український битий шлях.
Отак русалки входять в мармур-бронзу,
Так входять в дзеркала в кінці путі.
Бозна-чого на світі хочуть бонзи,
Щасливіші в металі, ніж в житті.
Ти входиш в русло, звісно, у білизні.
Тобі простили, й ти усім простив.
Речей не залишай! — ти у вітчизні.
Де крадуть навіть в ангелів хрести.
Ти раптом входиш у ріку-дорогу —
В Дніпро-Дністер, а мо', Південний Буг.
Тут перехресть нема, не йдуть "до рогу".
Говориш так тому. що тут вже був.
Ти бачив зміни у дороговказах,
Кирилиця не тягне на санскрит.
Поет ніщо нікому не доказує,
Бо доказ — се натхнення та інстинкт.
А повінь Бог придумає не в березні,
Потоп знесе кайдани рік—мости.
Не залишай, неначе одяг в березі,
Чернетки, книги і старі листи...



НЕКТАР ДЛЯ ЯМБІВ

Розбудить Бог — метелик на землі,
Гри мить гримить, немов бляшані крила.
Пергу-пилок Із німба на чолі
Смакують зморшки — аж брунькують жили.
Зіграє стрибунець серпневий сон.
Позаглядає промінцями в очі.
А Музи заум се: "Ні сонісо..."
І зоряні слова вуста лоскочуть.
Се звукова матерія полів,
Де колоски у дзеркалі — свічками.
Святі ікони пишуть скрипалі
І пензлями, і струнами-смичками.
Мир небесами пахне, ніби мирт,
Наприкінці століття - пора мітів,
Де таємниче сяйво світлих скирт
Від зіккурату і до піраміди.
Народить тишенятко тишина,
Рос линня лине в спогади рослиння.
І просо слів, й словіття Із пшона
В ім'я Отця і Сина!
За суховієм суне сарана,
Де оком не накинь — усюди чорно.
А голос-промінь прагне серенад,
Неначе слово в голосі — се човен.
Та є щаслива здатність у дзеркал
Перевертать за обрієм відбитки,
Й озвучувать усе, мов карнавал,
Й на каві відчайдушне ворожити.
Що й з-під пера зазеленіє луг,
Свої нeктари визбирають ямби.
А ще метелик зробить коло-круг,
Де у повітрі глибочезні ями.



ОЗАРІННЯ

По Бугу — вниз — на хвилях терпугів,
Блукаєш за високих і за ницих, —
Ще й підпрягаєш погляд до плугів —
І вдень зірниці сяють, як зіниці.
І голуба голубить голубінь,  
Як моду, від мадери — до модерну.
І ті, що народились для горінь,
З пустель, як з гетто, на віку не вернуть.
Жарінь холодна в нас до ожирінь,
Мороз до мору-голоду байдужий.
Свіча — меткий метелик озарінь,
Гарячими крильми очистить душу.
Які ж убогі, немічні слова?! —
Отруєні етилом чи метилом...
Постука в двері... Третя світова —
На всі легені; "Господи, помилуй!"
І Бог, і ангели Тобі в лице,
Хоч ти Іов,                      
	хоч Божа іскра в віршах.
Спроможешся на Слово — не слівце.
Що вірував, і вирував,
		і віриш!
До себе небо пригортає Степ —
Єдине в світі місце для спасення.
Над Бугом, в Бузі — церкви силует.
Де із свічею Ти просив прощення.



ЖИТЕЙСЬКЕ

У зіницях — вперекидь човни,
Чорні днища смолені печаллю.
Нагороди, слава і чини —
Спалені прощаннями причали.
З оркестрових ям — аж до криниць,
В слухавку ячить, як в мушлю: "Мушу!"
Молиться на бані паляниць,
Має потаємний двір для муштри.
Щовесни милує квітники,
Устигає посвятити паску.
Лета ласо розсува литки —
Сам спустошить, заманивши в пастку.
Із крови украдене: "Кру-кру!"
Переходить пошепки на ідиш.
В рота загляда блазенський гурт,
Проводжає, наче кудись їдеш.
Нетутешні ігри в піддавки, —
Вдягне вишиванку-виживанку.
Пелюшки на стеблах пелюстки,
І вітчизна — панночка-коханка.
Солодкаво втне хмільний псальом,
Так цвітуть медвяно липи в липні.
І декор вчуває над хребтом,
Ніби частку барокових ліплень.
Доброго ж і злого не чинив,
Хоч лукаво мудрствував із Богом.
І, немов на березі човни,
Черевики під чужим порогом.



ПОЛЯ МАГНІТНІ

Ще вірш не написавсь: "Ловити вітра в полі!"
Він крутиться, як вихор, в голові.
Так виділяється із почерку прополіс,
І так пливуть хмарини громові.
Поля вкраїнські скиртами вагітнії
Пресується в їх персах тиша з тиш.
І тягнуть звідусіль поля магнітні,
Вчуваєш це тяжіння і... терпиш.
У мегаполісах славетних стрягнеш,
І серце носищ у єстві, немов міхи.
А ще минуле за собою тягнеш.
Світанні роси і вечірні порохи.
Не квапишся талантом крамувати,
Бо схема сміху — схимництво біди.
Із хмелем кварти — шумовинь квадрати,
У пахощах щириці й лободи.
Так щем, отак боління й лихо манить,
1 так Дніпро притягує добром.
Холодний Яр од крови лихоманить,
Неначе ці поля — фотоальбом!
Шлях до ставка, як ложка до тарілки,
Гризе спокутник жало олівця.
У дзигарях зашкалюються стрілки,
Хапаються пророки за серця.
І не найгірша звичка до куріння,
Страшніш кріпацтво, і покора, й гніт.
І суховійний вітер з України,
Коли поля магнітні у вогні.
Хіба ж давно гуло тут од голоти
І ці поля завіював пісок,
Де ти стоїш між полум'ям і ґнотом,
Як між землею й небом — колосок!




СТЕПОВИЙ ПОРТРЕТ
ЛЕОНІДА ЧЕРЕВАТЕНКА

Схильний любить Бористенові схили,
Бачить коштовну сережку в серпу, —
Тінь відкидати на захід з могили,
Вити вовком у голоднім Степу.
Серце ж складається з сонячних м'язів,
З вітру, вогню і святої землі.
Степ український, яка в біса Азія?! —
Ноги, як ноти, на свіжій ріллі.
Скільки ж прискорень у слові "скорити!"
Тиша колишня воруше жита.
Вершники — рибою в верші — се скити,
Щоб се угледіти - обмаль життя.
Тінь повільніше, а курява — хутко,
Тирса в коліно, курай, молочай,
Степ уміщається 3 небом у грудку,
Мова лише виростає з мовчань.
Як вона щедро Із Серденька виллється,
Все ж дочувається, де не ступи.
Тесані грубо загострені вилиці,
Плечі надійні, круті, як степи.
Ориґінал — не відбиток чи копія,
Доле, до Бучі щасливим верни!
Як електричка повторює вигини колії —
Тіло повторить шляхи і лани,
Ті, де зірки засіває Месія,
Сонце проміння згинає в круги.
Луки Луки, Візантію Матвія,
І береги заверта, мов плуги.
Крає хмарини у небі, як брили,
Робить загати із них в Інгульці.
...Обрій багетом уперся об вирій —
Ще ж домалюю синицю в руці!



ЕТИКЕТ

Духмяний подих Муз — обітний і орбітний,
Словник вкраїнських рим ~ незмінне буриме!
Палка, весняносвіжа кров кипить в робітні,
Жагою бурхає у почерку, бігме!
Се бризки променів, се світла бадилини,
Ясне, святкове тріпотіння всюди-скрізь.
Майстерні далина долине,
		бо долина-
Юдоль снаги-натхнення, де по вінця сліз.
І звуки пурхають, як білі риби-ліри,
І мить — когут, що оспіва кути й кутю.
І пахнуть мандрами вкраїнські сувеніри,
Й вірш-дервіш стомлений,
	і з бакуном — тютюн.
І отверзаються вуста для нових віршів,
Звикають очі до небачених часів.
Отож, хіба собі самому не повіриш —
Ось голосів збиральник голо сів.
І слава Богу, не кривляється, мов блазень,
У вежі-башті не звивається, як вуж.
У нього, може, тільки й зобов'язань,
На батьківщину квапитись чимдуж!
Мовчить спасенно, вчено про нові знамення,
На шиї заголовок, наче амулет.
Хоч хору вир, неначе корогви натхнення,
Та голос в фрак вдягає строгий етикет.



ДЗЕРКАЛА ДЖЕРЕЛ

Вкраїнські криниці — в ярмі журавлі,
Хоч крутиться корба, неначе пропелер.
Назовні себе виверта жар валів,
Відлунням помноживши бризки на перла.
Волога глибінь приміря до відра
З криниці-керниці-кирниці-курниці.
Туман, як чадра, —
	cе чар дів, що від Ра.
Лиш відьмам відомі джерел таємниці.
Джерела спасенні, у припол полів
Насіяли густо злотистий криничник.
Розходяться кола — відлоння нулів,
Де вежі колодязів — замки клясичні.
І тінь, наче спогад води в курені,
Метелик чаклує над прописом стегон, —
Пульсують скажено струмки крижані,
Перс тень. наче перстень загублений
		в стернях.
Ми бачимо небо у зелен-воді,
Ув очі його набираєм із скриньки.
Нам чути з веж дів, що частують вождів,
Вкладаючи іскри в найменші іскринки.
Політ у гніздов'ї згортає орел.
Полотна річок,
	наче розписи в мисці.
Вкраїнські криниці — дзеркала джерел,
Де місяць медовий на чільному місці.



ОГЛЯДАЮЧИСЬ ІЗ ГЕТЬМАНЩИНИ

Так мало козаків в Лівобережжі —
не через те, що зруйнували Січ:
бо волі дух розвіявся в безмежжі.
й знаменом віри — українська ніч!

Сльоза виходить на поріг із хати —
ніхто давно в тій хаті не живе...
Хоч обжились чужинці-супостати,
та грізне все. дошкульне й бойове.

Ні, басурман тут не нагріє місця —
вихоплюють шаблюки козаки...
На бунчуках і вдень жирує місяць —
аж на горох взеленились зірки.

Придивиться із кропиви, як перла,
лівобережне серце: хто палкий —
своєю смертю, звісно, не померли,
у землю йдуть з Гетьманщини полки.

Сльозиться Київський, неначе роси,
і Ніжинський — по ньому лиш вітри.
Низеньке небо гордих малоросій
і тіні аж до неба від трави.

Оглянешся — ні голосу з гортані,
вуста стають подібні до кори...
Ці ночі-прапори колись згортали,
проте і вдень ті самі прапори!


...СВІЧЕЧКУ ПОСТАВИТЬ
ЗА ЗДОРОВ'Я

Роздали на паперті цукерки,
Сяють бані — сонячні жовтки.
Ближніх поминаємо у церкві,
Моляться і... моляться жінки.

Світанковий час — се урожай вір.
Паморозь цвітіння, ніби крам.
Янголом співає в небі жайвір —
Аж спинився обрій-небокрай.

Проминаєм стомлених, з дороги.
І вертаєм в дзеркалах вікон —
Свічечку поставить за здоров'я
І молитись щиро до ікон.



САМОТНІСТЬ-II

Аве, Іване!

Помолишся тричі.
Станція. Злодії злі на щиту.
Громові гарно в пустих електричках.
Горами гриму хмарів'я в цвіту.

Марно півнота... Долине півноти,
Пам'ять спіткнеться зненацька об "няв!"
Щедро вина наливає самотність,
Вип'ю, щоб інший таку не обняв!

Що ж принесло тебе, брате, під Ковель,
Шлею накинув на серденько шлях?!
Ну позбираєш на щастя підкови,
В слухавку крикнеш "Алло!"
		як "Аллах!"

Навіть гудкам неприкаяним глейко, —
Носять самотність чужу на чолі.
Рейвах зчинити — ударити в рейку,
Рейки холодні блищать, наче лід.

Лис тяме в листі, що кров'ю облите,
На безголів'ячко осінь хвали!
Хочеш сховати лице між обличчями,
Бути самотнім хоч кілька хвилин!




НАТЮРМОРТ
ІЗ КВІТНИКОВОГО ПРИЛАВКУ

Подружжю
Олені та Ігореві Скорупським

Бенкет букетів між прісних хлібин,
Вони, як слово, у цупкім папері.
Отак хмеліють з вишуканих вин
Гетери, мов приборкані пантери.
Так сяє білизна із-під панчіх.
Мережаться шпалери і білизна.
Приваблює цвітіння, наче сміх,
Коли по пояс у сльозах вітчизна.
В фарфорі, у прозорім кришталі.
Як у фаворі, айстри і жоржини.
...Письмовий стіл.

І квіти на столі,
Які любов'ю оживля дружина.
Се течії гаїв і солов'їв,
Лиш поміж квітів так буває лунко.
В них тоне по дахів'я Васильків,
І трунки васильків, як візерунки.
Се анси Ню, коли не в'яне цвіт.
Ню анси грядки-квітника і клумби.
Перга, немов цілунок на щоці.
В бутонів ніжні вустонька —

не губи!
Тут юні мрії — тут нема бажань,
Палахкотять ізнизу ґноти-стебла.
...Десь крізь гардини дивиться герань.
Їй обмаль сонця у скляному небі!
А РУЖА АБАЖУРА при вікні
Погаснувши, іще палає палко.
Я чую мову Їх удалині,

Я знаю, квітам тісно на прилавку.
Се, може, найвеселіша з в'язниць,
Мороз усе поб'є,

та не барвінки.
І квітам польовим вздовж залізниць
Є квіти на перонах — вперемінки.
Квіти в барилі, наче у брилі,
Візки у квітникарок - вузько вазам.
Волошки — бризки неба на землі,
Се те, що. може, і не має назви!