Іов І.П. Мене вам дав Господь (поезії): - Хмельницький, НВП "Евріка" ТОВ, 2001. - 44 с.

Ти бачив зміни у дороговказах,
Кирилиця не тягне на санскрит.
Поет ніщо нікому не доказує,
Бо доказ — се натхнення та інстинкт.
А повінь Бог придумає не в березні,
Потоп знесе кайдани рік—мости.
Не залишай, неначе одяг в березі,
Чернетки, книги і старі листи...

Як грім, що розкочується сам у собі і відлунює в небі

Iван Іов — поет спонтанний. Імпровізатор. Полеміст. Природ- жений вловлювач — й "підсилювач"! — контрастів буття: як зовнішнього, соціяльно-історичного, так і (щоправда, рідше) внутрішнього, психологічного буття-процесу.

Авторською своєрідністю — а може, й унікальністю ? — І. Іова є те, що він майже однаково сильно володіє мистецтвом творення словесного зоро- й музикообразу. Поруч з Миколою Мірошниченком вважається одним із найталановитіших майстрів сучасної зоро- поезії; поруч з Іваном Драчем — одним із найпослідовніших про- довжувачів Бажанової традиції "форсованого звуку" у поетичній виразності. При цьому звуко-виражальна, музична стихія перепов- нює й ті його тексти, які самим автором свідомо ідентифікуються до сфери поезії зорової. Цим самим вочевидь знімається питання про те, яке ж з двох означених зображально-виражальних начал вважати для нашого автора визначальним, першопочатковим.

Справді, важко знайти в І. Іова бодай один-єдиний рядок, де б не вчувалося певної при тім же й впізнавано авторської "відінструментованости": асонанс і консонанс, вигадлива внутрішня рима, семантичний розподіл одного слова на два, локальний паліндром — власне увесь арсенал засобів художньої "інструментовки" вико- ристовується ним сповна. При чім же, робить усе це він не тому, що хоче прикрасити рядок, а тому, що інакше просто не може, не вміє інакше.

В одній із попередніх моїх статей про нього я вдався до порівняння із невгасним вулканом, який вергає гарячу свою лаву постійно, не- ощадливо, потужно. Мовляв, потребується лишень холодний редакторський розмисел, аби з тотої "лави " відбирати, викшталтовувати, ато й на "переплавку "назад до кратера вкидати... Нині мені таке порівняння видається хоча й не позбавленим певного сенсу наближення до іовської поетичної матерії, а все ж далеко не ви- черпним. Бо з'явилися з-під його пера й представлені у цій ось його збірці, зокрема, у першій її половині, ліричні перлини особливої чистоти виразности. Немов весняний грім, що розкочується сам у собі: ті, хто уважно слухав весняний грім, пам'ятають, як він розкочується наче б сам у собі й уже відтак — небом.

Звісно про "небо "нашої сьогоднішньої поезії— сиріч про постій- ного її читача-реципієнта, "публіку" у широкім сенсі, важко гово- рити без печалі.. Але мені б не хотілося за цієї нагоди зайвий раз рюмсати на звичну постсовкову тему: ось, мовляв, які були тиражі поетичних книг учора, а які — нині, яка система книгорозповсюдження "тоді" й "тепер". Згадаймо, як ті тиражі розходились, чим наповнювались, як і ким контролювались. Хто має вуха. почує й тепер:

Розбудить Бог —метелик на землі,
Гри мить гримить, немає бляшані крила.
Пергу-пилок із німба на чолі
Смакують зморшки — аж брунькують жили...

Вірніше б мовити: хто має вуха, саме сьогодні і почує, і розчує, й — при потребі —розшифрує.

Втім, розшифровувати в Іовській поезії не так вже й багато чого треба. Варто бути просто уважливим та влучити хвильку власної самозосереджености. Чи бодай бажання такої самозосердже- ности, принаймні — готовности до неї.

Читаючи, було, перші, розрізнено надіслані "матеріали" до цієї збірки, я під враженням напрочуд пронизливої поезії-посвяти "Товариству " пропонував назвати збірку за першим рядком, тільки, можливо, змінивши знак окличний на багатокрапку: "Мене вам дав Господь..."Іван мав деякі сумніви й—вочевидь—рацію мав: книжка із такою відповідальною позірно "егоцентричною " назвою мусить бути тематично монолітною, замикаючись на мотивах дружби- любови, зради-відступництва, альтруїзму-егоїзму... Хочу, однак, вірити, що подібний тематичний моноліт — й можливо, що під пропонованим заголовком — в І.Іова поставне. Туди, до речі, могло 6 увійти й чимало з опублікованого в попередніх книжках. Це було б логічно: важко-бо назвати в сучасній нашій поезії іншого автора, який з такою послідовністю, пристрасністю, з глибиною такою порушував би тему Товариства. Товариства з великої літери — сиріч у гоголівськім дусі, у розумінню Тараса Бульби. І. Іов її. цю священну тему, на папері "порушує", а в житті утверджу є: власним умінням і бажанням дружити, товаришувати, співпрацювати.. Талант І.Іова — це немов оте лезо, що самозаточується в процесі застосування. Як на мене, цей його неординарний талант, поступово, але невпинно набираючи творчої потуги, дійшов нині дуже цікавої межі, де означилися певні суперечності, сказати б, між стилем та жанром. Стиль—яскравий, полемічний, "громохкий", насичений (а то й—перенасичений!) одкровеннями, інвективами, антитезами, — торжествує. При цім же й імпровізаційні можливості автора такі, що — суджу з досвіду нашого листування — йому нічого не важить сісти й написати "на задану тему " кілька варіантів — один своєрідніший від іншого. Натомість жанрова палітра дещо обмежена. Схоже, про жанрові можливості — й тим паче — канони!— нашому поетові багато роздумувати не доводилось. Це іноді спрацьовує проти нього, зокрема, в широкоформатних (відносно) текстах. Тоді—повертаючись до нашої весняної аналогії —й виникає враження, що "грім" триває безперервно, а "блискавка" перетворюється у "сяйво". Простий розподіл подібних текстів на частини (глави) та увага до сюжетності допомогли б, гадається, "громові" залишатися "громом", "блискавці"— "блискавкою". Відтак і цінність самобутніх афоризмів, неповторних Іовівських мікрообразів у цьому жанрово організованішому, відповідно кон- центрованому та обмеженому просторі зросла б.

Втім, можливо, оце моє враження-зауваження й суб'єктивне. Що ж, я пишу не розділ до підручника з української літератури XX ст. (у якому, на моє глибоке переконання, Іванові Іову місце знайдеться), а таки ж суб'єктивні мої принагідні роздуми- спостереження. Тож якщо мимохідь зачеплена оця проблема знайде своє полемічне продовження у критичних рубриках якихось наших періодичних видань (дай їм, Боже, здоровлячка та не-забування про їх особливу місію!), я буду з того лише радіти.

Михайло СТРЕЛЬБИЦЬКИЙ

1.08.1999