Іван Павлович Іов народився 1948 року в селі Кам'янці Апостолівського району Дніпропетровської області. Працював токарем на заводі, служив у Радянській Армії, закінчив філологічний факультет Кам'янець-Подільського педагогічного інституту ім.В.П.Затонського. Працює вчителем однієї з шкіл на Хмельниччині. Вірші І.Іова друкувалися в республіканській пресі та обласній періодиці, колективних збірках. "Стяг золотої гілки" - перша книга поета.
СТЯГ ЗОЛОТОЇ ГІЛКИ
* * *
Я просто не знаю. Признатися страшно,
Яка ж окриляє щаслива мета,
Коли виглядав на голову старшим
І плавив у серці слова, як метал...
Роками рокована клекітна плавка,
Заграва її у зіницях сія...
Я тими словами багряними плакав
І ними уголос розкуто сміявсь...
Вагони тепла їм знеможено шлю,
Хоч в холоднім безсонні пручався,
Із ними вступав у шалений шлюб,
Із ними, пекельними, розлучався.
Потом солоним слова омиті
Вуста у краєчок несміло цілують,
Наче сплачують вічне мито,
І вогнем у серці німують...
Та коли вже переплавиться руда,
Перемліє в пісенному колі -
Одне слово сміється, інше рида,
А на вустах не холонуть ніколи.
* * *
Звичайні люди, що вищі за гори,
Звикли правді дивитись у вічі...
Уміють гуртом покотити горе,
Про майбутнє думають вічно.
Високі люди - із єства, із плоті
Низького, в коліно, зеленого жита.
Вірять сьогодні, і вчора, й потім,
Що густими рядами посівів шиті.
Їм шляхетно і рівно добром палати,
Навесні лишатися свіжими, юними.
Набирають поля щороку на плаття,
Набирають матерії їм на костюми.
Судилося людям у їхнім житті
Минати й бороти бурі чи лихо...
Їх чисті помисли буяють у шитті,
Бо шиті густо посівами, а не ликом.
В людей невтомних щаслива доля:
На землі вочевидь по смерті палати.
Набере їм весною квітуче поле
До лиця і костюми, і плаття.
БАЛАДА ПРО КАБИЦЮ
Батьківське подвір'я відоме усьому селу,
Як на долоні з граніту - гарман і жорна.
І кабиця, що вогнем огортає столітню золу,-
Родоводу великого святий жертовник...
Білизна димом од неї віяла на мотуззі,
Віяла димком трава п'янка...
Кожної квітучої весни матуся
Хату білила і кабицю, кладену з вапняка.
Однієї дожнивної празникової пори,
Ще в зелених пуп'янках були айстри,
Її, закурену зверху, бляхою покрив
За гостювання нетутешній майстер.
Біля неї уміли любити й прощати,
Повелось уже так, що без неї - ні кроку.
Та найкраще вміла вона пригощати -
Галушками, борщем в ореолі кропу...
І тоді подвір'я, як зоряна зала:
Димок над кабицею ледве куриться...
Скількох людей в обличчя знала
Тепла, як матуся, роботяща кабиця!
...Нарубаю гілля на короткі друзки,
Розпалю...
І дим у хмаров'я рине.
Хочу, щоб і тепер вона зводила друзів,
Як у давні літа - односельців запеклих мирила.
ЗЕМЛЯ БАТЬКІВ
Пам'ятаю тебе обрійним кряжем,
Святом білої причілкової вишні,
Вороном, що триста літ кряче,
Односельцями, котрі з тебе в люди вийшли.
Повен тобою-урожаями і кагатами,
Червоними криворізькими пірамідами...
Тобою тебе безтямно кохатиму-
З потом солоним навіки поріднений.
Моя крута і моя ти рівна -
Усе згладжує тільки трава і роса.
До душі тобі космос, та рівня
Ті, що обрали сині небеса...
Тебе я в дитинство своє водив,
І сприймала ти як повинність,
Що гірким полином я вродив,
Що дитинство-завжди полинність.
На репанім, на чорному лиці
Скорботно небові і мовчанню.
Твої вуста в гіркому молоці
Крізь білі стебла молочаю.
Увійду в твоє лоно обрійно кряжем,
Святом білої причілкової вишні,
Односельцями, котрі з тебе в люди вийшли,
А зійду полином чи безсмертником краще.
* * *
Я так скучив за вишиванкою,
За косою та за отавами,
За врочисто-бентежними ранками,
Полонинами та отарами.
А найбільше-за нениним словом..
У моє бунтівне повноліття
Сива мати приходить ізнову -
І не може не думать про літо.
Вона каже:
"Іване, Ваню,
Чом з листами баришся довго?
Виглядаю поштарку зрання
І роздумую у тривогах.
Однокласниці заміж вийшли,
Розлетілись по білім світі.
А у нас біля вікон вишні
Залишились травневим цвітом.
А учора знайшла я в скрині
Вишиванку твою святкову...
Було журно мені, дитино,
Було болісно, як ніколи.
Ти вже, мабуть, лягаєш спати?"
І сідає до мене в ноги.
Я проснувсь, а звіздар пелехатий -
Як сигнальна ракета:
"Тривога!.."
* * *
З легенд, з пісень, із материних снів
Сусідки ворожили на причілку рубленім,
Та бавили у пеленах заплаканих синів,
Давали перса повні їм пригубити.
Дівчата вишивали сонячні узори
На вибіленім грубім полотні.
Жіноцтво помічало їхній сором,
Цнотливо схований в міжбрів'ї днів.
І молодиці помічали їхню радість,
Коли із сіножатей пісня линула,
І закрадалась їм у душу заздрість,
Коли дівчата зустрічалися із милими.
Коли веснянки не давали спати,
Коли музики грали щось весільне,
Коли дві тіні цілувались біля хати
Й брели, обнявшись, за копиці сіна...
А хлопці повертаються із армії,
І не 'дного у серце пісня ранила.
А молодість для молодиць - як марення,
Вже журавлями вдаль відкараванила.
Здається їм, що і осінні бриндуші *,
Як птахи, пурхають на росяній леваді...
І заздрість, здобрена турботою в душі,
Жінок торкає молодо і владно.
З легенд, з пісень, із материних снів
Сусідки ворожили на причілку сивім
Задумою під колисковий спів -
А діти на руках на їхніх мрійно снили.
________
* Бриндуші - квіти.
* * *
Ця постать жіноча мені не змаліє,
У кожній оселі вона мені на виду.
Я щасливий, що жінка отут на землі є,
Крізь життя пронісши себе молоду.
Не змінилася зовсім... Така, як була.
Всміхається лагідно, молодіє уся.
Угадує те, що в дитинстві дала,
Знайомиться з тим, що без неї узяв.
З мандрів далеких мене вітає:
Справді, вертатись ніколи не пізно.
За довгі розлуки поспіль прощає.
На вустах, що дала у дитинстві, пісня.
Жінка пісню дала мудрувату,
Таку дала пісню, що з нею не прісно
Мені по світах золотих мандрувати,
Аж в грудях од тої пісні тісно.
І голос тривожний - це голос ненин.
Він найріднішим стане після...
Не думала, як там мені без неї,
А думала, як то мені без пісні.
Її постать ніколи мені не змаліє,
Все життя я від неї й до неї іду.
Я щасливий, що жінка отут на землі є,
Що пісню за руку веде молоду.
БАЛАДА ПРО ДУХОВНІ ТИЛИ
Мій перший крок на тій землі,
Яка зоветься - батьківщина...
На ній ніхто корінням не змалів,
В ровесники ж годиться батько сину.
Лишає крок у серці тихий слід,
І серце міряє першим кроком
Ту трудну заповітність слів,
Що писалася потом, а часом - кров'ю.
Відбилося все на рідному лиці,
Як на землі - траншеї та окопи...
Я - ще грудний... Вуста у молоці,
Далеко ще до голубого кроку...
Перемога усім налила по вінця,
На кухлі окраєць: батькові налили.
Співала і плакала глибока провінція,
Яку згодом назву "духовні тили".
Я приходив до батька часто... у сни,
Він приходить до мене.
За північ.
Натомлені завжди батьки і сини,
Та батьки більше-як сама вічність.
...Не скажу, чи весна, чи зима,
Чи дощова, чи світла осінь...
Батько надійні духовні тили мав,
Ті духовні тили клекотять мені й досі.
Ось і перші кроки весни-сивини,
Що у будь-яку пору на силі.
Я до батька приходив у сни,
Тепер з квітами йду до його могили.
БАЛАДА ПРО СВІЧАДО
Сестрі Тані
У світлиці портрети сусідять щільно -
По родовідному рангу батьки і чада.
А між ними висить на місці чільному,
Ясніє веселе, іще довоєнне свічадо.
Уперше у ньому побачив себе на світі,
Відіб'ється дитинство у відлунні слів...
Хлопчину малого свічадо насвітить,
Що з вуст залишив туманець на склі.
Правдива для нього і казка, й байка -
Аж очі укотре руками протре.
Це люстро живого бачило батька,
У ньому видніється батьків портрет.
Коли у світлиці нікого - він вуса
Трофейною бритвою в профіль рівня.
Аби не порізавсь, за нього боюся,
Вболіває вся з фотокарток рідня.
І так мені з ним наодинці любо!
Моєю рукою він смика мене за чуб,
Моєю рукою поволі мене голубить
З такими словами, що тільки од мами чув.
А то до грудей притуляє звичайні квіти -
І квіти святково у люстрі мені цвітуть.
Від тих квітів у хаті шалені квітні,
Лаштуються звідси весни майбутні в путь.
Зайчик сонячний зблисне швидко
І втече, заховавши в зіницях зляк.
Буде батько дивитися в шибку,
Де парує пахуча врожайна земля.
Там зерно щовесни йде на подвиг,
Там батьків початок, а не кінець.
Затамовую в грудях глибокий подих -
Знову батько в свічаді крізь туманець.
* * *
Живими всі приходять іздаля
Іменами, речами, піснею,
Їм землю на серце поклала земля,
Їм шану воздати ніколи не пізно.
Їх душі крилаті, немов жар-птиці,
Уже наяву (не казково, не в сні)
Освітлюють копані ними криниці,
Засвічують чисто калину мені.
Їх биті шляхи і спрагла вода
Говорять з великих літер.
Усі дороги свої віддам
За їхній шлях, за воду, вітер.
Стрічками плаче птахів креп,
До зірок досягає вирій.
Кожен, хто від кулі, осколка затерп,-
І в мить останню у мене вірив.
Із них повищав рівний степ,
Помолодів літами віщо...
Палю хвилинне вогнище густе,
Де спалахне їм по заслузі - вічне...
БАЛАДА ПРО ФОТОКАРТКУ В
НАГРУДНІЙ КИШЕНІ
Миколі Карпенку
Піраміди братських, наче рудні,
Отверзаються, щоб кинув землі жменю.
І погляд на кишеню нагрудну,
На ліву нагрудну кишеню...
Цей погляд крізь кілометри -
Воєнні, звитяжні, вогненні, скажені.
Нагрудні кишені, наче конверти,
Як трикутники, нагрудні кишені.
Уявляю... Побачити спрагло мушу
Крізь літа і одвічну муку,
Як арієць кишеню бере на мушку,
А батько на неї кладе руку.
Фотокартки дитячої торкнулись вузли
Мозольних пальців, як туга рання,
Побратими з медалями її привезли
У сльози, плачі, зітхання...
Цей біль планетарний мене не мине
І в травні святім, і у білому грудні.
Снайпер фашистський убив і мене
У кишені батьковій нагрудній.
...Живемо в суворім відлунні,
Все пам'ятає батьківська земля.
Я на фотокартці такий манюній,
Що пам'ять і досі руками її затуля.
БАЛАДА ПРО ШАХТАРСЬКІ ЖНИВА
Пам'ятаються довго прикмети, не повір'я,-
Про них часом розпитує старший син...
Простують на зміну шахтним подвір'ям,
Батько оглядає неба квітучу синь.
Поміняють на спецівки чисті шати,
Перед спуском у шахту побалакать нагода.
Син цікавиться: "Навіщо в шахті
Знати, к приміру, чи вітер заходиться на негоду?"
В обличчя війне степова прохолода,
Скаже батько, вмикаючи ліхтар:
"Для моїх однолітків багато важить погода,
Були хліборобами у далекі літа..."
Сотається мертва вода і жива,
Стікає по коліях у завали вільго.
І здається батькові: у нього гарячі жнива-
Важко хилить колосся дорідне вугілля.
Комбайнер обережно врізається у пласти
Глибоко під землею, в чорній оболоні...
Ця косовиця нічна.
Плисти і плисти...
Лягає вугілля, мов зерно, на долоні.
Кольори приходять зі світлої пам'яті,
Наче серпа - обушка гострі знаки.
На очах розквітає нев'януча папороть,
Колоситься жито-пшениця, одвічні злаки.
Любиться батькові врожайна загінка нова-
Пам'ятає завжди прикмети, а не повір'я...
Комбайнери по шахтарських жнивах
Несуть пшеницю на брилах подвір'ям.
І нарешті збагне тоді старший син,
Що батькові про погоду знати потреба.
Добрі жнива, коли квітуча синь!
...Шахтарі-комбайнери звично дивляться в небо.
БАЛАДА ПРО ХАТУ, ЩО ПРОДАЄТЬСЯ
Ластівки свої гнізда лишають із подивом,
Кружеляють обійстям, не знаходячи місць.
Покупці все на світі руками пробують,
Двері й віконниці перевіряють на міць.
Продається звичайна білява хата...
"По руках!" - І долоні озвуться ляском.
Перед тим, як навчилися тут кохати,
Толока вже заклала в основу ласку.
Тут глибокі стежки означують рух -
Втомлено йдуть вечори, пролітають світання.
Ручка дверна лискуча од потисків рук,
Хата сприймала ті потиски наче вітання.
Але раз у житті вона рухалась так,
Що рипіли, як милиці, крокви:
Кидав бомби на неї фашистський літак,
І дітей вберегли ті немислимі кроки.
У причілку любові не тільки глина -
Причілкова стіна затерпає од ран.
У негоду зненацька осколок вирне,
Ним стіна заболить на усенький екран.
Та ще й досі іржаві розходяться кола,
Перековують мечі на орала з літами зозулі.
Вже не мама, а небо підсинює осколок,
На негоду болять у причілкові кулі.
...Слава богу, минулась година прицінки:
- Будемо хату відразу ж білить!
Поведу покупців до святого причілка -
Ось тут кулі й осколок...
Обережно... болить!
БІОГРАФІЧНЕ
Розсіває туман
задимлений вітер,
Перехлюпують хвилі через високі борти.
Над човном постають
Василь,
Володимир,
Віктор -
Мої рідні, вже сиві брати.
Поволі світаю до них чистим чолом
І освітлюю в березі коріння верби...
Я очима чалю,
швидко пливу човном,-
Старший брате, ти сильний - верни...
Бо мене ж до неї все життя вело...
Відчуваю - підхоплює чесна твоя рука,
Що напружена й дужа,
наче весло,
І тепла, і пружна,
як дитинства ріка.
З розлук та зустрічей брати нагодились,
Над моїм човном зійшлися в коло.
Вони стільки в житті
по стерні находились,
Що вже й скроні у них половіють, мов колос...
І мій човен рухливий владно верта,
Під руками братів мені високо.
Традиційно у березі плаче верба,
Щоб річка дитинства ніколи не висохла.
БАЛКА
По ній женуть гіркі і вічні соки,
Що дають всьому сущому силу,
Коли у розпалі травневі сінокоси
На крутих і пологих схилах.
На землі офортні узори травлень -
Така соків скажена трутизна.
Бенкетує корінням ошатний травень,
Справляє по скошених стеблах тризну.
Заголосить у балці-далеко те чуть,
Аж відлуння в стерні, як у сотах...
А густі, як живиця, соки течуть
По стеблу... Залишаючи цвіту висоти.
І траві не гратися ненастанно,
Зі схилів до русла не котиться:
Наче зелені козацькі кургани,
Насипає травень високі копиці.
БАЛАДА ПРО ТИРСУ
Вечорово до обрію горнеться тиша,
Що лягає в ріку - неспокійну вулицю...
Відстань велика, а чутно:
ворушиться
У цілинному грунті соками тирса.
Щоб возродитись у пісенній судьбі -
Шлях прокладає гострими списами
Усьому живущому, а не тільки собі,
Над рікою сама себе чітко списує...
Світить красиво на вершині гори -
В росяні ранки і вечорові заграви.
...Пробували вогнем - а вона не горить,
То й врятувались за нею медові трави.
Арканили вітри трав'яний стан,
Душили сніги підступно за горло.
Та колоситься ніжно сивий султан
На давніх місцях велебно і гордо.
Соками густо в півнеба кипить,
Од вулиці-річки затято лине -
У настояний цокіт далеких копит,
Що струмують скаженими зливами.
Вечорово до обрію горнеться тиша -
І смеркає поволі у лунких берегах.
На вершинах неопалима тирса,
Яка ще дивом збереглась.
Коли сонце червоне за обрій сідає -
Минуле у стебла соками верта...
Тирса грунт вправно сідлає-
І на обрії кориться їй висота.
* * *
Пам'яті матері Онисії Степанівни
...А поїзди гримлять на полустанках,
А полустанки за ними рвуться,-
Разом з матерями, які на світанках
Усе не діждуть в село з дітьми вернуться.
Чутливо серцем по-синівськи назорив,
Де родоводу гілка зросла,
Де встають іздавен матері на зорі,
До полустанків ідуть з села.
Матері, як ластівки стрільчаті,
Низенько долають гони.
Все життя поспішають стрічати,
Пильно вглядаються у вагони.
Махну жінкам рукою наостанку,
І розквітне чиєсь обличчя сумне.
Може, на такім ось полустанку
Виглядали матуся мене.
І моєму ровеснику вслід світились,
І світилися довго самі собі...
Це їхні діти... Не помилились -
Ані в полустанках, ані в судьбі.
У ПОХОДІ
Кілька днів не співаємо стройових,
Жито минаємо, як острови.
І минаємо ночі-літні, короткі,
І заходим у села - поправляєм пілотки.
Хлопчаки по тих селах проміняли б всі блага
На пілотки руді і порожні баклаги.
А малеча, як соняхи з-поза плоту,
Аж просились на руки хлопцям нашої роти.
Молодиці віталися здалеку ґречно,
З молоком подавали пузаті глечики
І дивились услід з-під важкої руки -
Може, родич в колоні який?..
Усміхались привітно вустами медовими,
Як ми вдарили крок перед хатами - вдовами,
Де на перелазах матері-бабусі,
Де під димарями в'ють гніздов'я бусли.
...Дівчата білизну за бродом прали,
А ми йшли, ми чекали привалу.
Ніби руки дівчат,
обняли наші плечі скатки.
І сльозу вслід ронили вдови-солдатки.
БАЛАДА ПРО ДЕСАНТ
Легко падав на чорні скиби...
Заспокоїтись у небесах тебе прошу -
Тим літаком, що сіяв-скинув,
І вітром, що розкрив мій парашут.
Лягла під серце м'яко хмара,
У ній і рілля, і весна, і сади...
Під кольоровим куполом, наче в храмі,-
У повнім озброєнні я такий молодий.
А внизу - ріка голуба, Десна,
І весна, і рілля, і сади...
Приземляється парашутний десант
Точно на вказане місце висадки.
Штик-ніж, мов серп, густо стропи бере
При самісінькім пні, при корені.
...Збився на потилицю берет -
Оглядаю в небі висоту покорену.
ПАРАЛЕЛЬ
...А степ засівали - кулями й збіжжям,
І родили хліба, і високі знамена росли,
І степи напилися по обрій крові й роси-
Славні воїнством,
та сівачами - більше...
Землю обрій вгортає в зелені багети,
І пливуть у загінках червоні комбайни...
Розминають колосся колишні комбати,
Що вели за собою в атаки багнетні.
Лиш на хвилю спочити натомлено сіли,
А спомин звучить на найтоншій струні,
Бо скошене поле натомлено-сіре,
Мов солдатська шинеля...
із ворсом стерні.
* * *
Я на землю дивлюся,
як на долоні,
Мені видно й сьогодні на ній:
Ось тут наші стояли в обороні,
А тепер обеліски... уже по війні.
Лихого слова пам'ять не обронить
І гірко так не зайдеться плачем.
Зове до себе, кличе оборона -
Аж вигнувсь кряж, немов круте плече.
Такі у батька стомлені рамена,
Що промовляю:
- Батечку, прости...
До твого білого зіркатого ромену
Чи зможу хоч колись я дорости?
* * *
Чи відпишеш мені, сіроока струнка галичанко?
Відпиши падолистної, тужної ночі,
Коли зціпить уста полохлива мовчанка
І матусина пісня затихне над ночвами.
Коли скрип колискових тугих вервечок
Заколише твою світлооку сестричку,
Я на чатах стоятиму пізнього вечора
І не буду присутнім на перекличці.
Друзі лист мовчазний в караул принесуть
Опівночі з бентежним і тихим усміхом.
Я ловитиму вперто скупу його суть
У місячнім світлі - без успіху.
Прочитаю рядок, таємницю, мережану снами,
Лиш коханим, що ждуть, відому...
І на кронах сніги заворушаться квітом весняним:
То солдати читають листи із дому.
* * *
Хлопцям хочеться бути гарними
І щасливими - щоб аж хмеліти...
Ждуть дівчата листів із армії
Й фотокарток, де хлопці в кітелях.
Хлопці ходять гуртом у звільнення,
До світання стоять на чатах,
їхні думи стають цивільними -
Шлють цілунки в листах дівчата.
Хлопців поночі будять "тривоги",
Марять похапцем хлопці квітами...
Старшина вусатий і строгий
Не проща за зім'яті кітелі.
Хлопці йдуть додому із армії,
Друзям тиснуть руки щосили.
...Хлопцям хочеться бути гарними,
Хлопцям хочеться бути щасливими.
БЕЗСМЕРТЯ
...І коли не було уже сил для наступу
І корчагінці падали навзнак мертві -
То здіймали руки на голому насипі,
Щоб продовжити колію хоч на півметра.
БАЛАДА ПРО ПРИЙОМ У ПАРТІЮ
Засвітилося поле у бентежність ранкову-
У свіжість високу хліборобських світань.
Приймати у партію на тракторний стан
Приїхало в повному складі бюро райкому.
Питали жартома: "А де ж наш богатир?"
(Розмову з ремонтниками починали поволі).
Розвів руками безпорадно бригадир:
"Саме оглядає теплом пробуджене поле..."
Відчуваючи тонко, що вийшла заминка,
Сказав у гурті щиро так і урочисто:
"Це тут неподалік у колишнім урочищі -
Там остання пройшла недавня загінка".
Спочивали сівалки, що насіння родили
У ріллю на живущому рівнім заливі.
Дощем війнула хмара вередлива,
Що згодом пустилась у танець-зливу.
Загасав лемешів гордовитий вогонь
На плугах, бо скінчилося свято - сівба.
По приступках піднявся хлопець у вагон -
У той, що по нивах, а не по світах...
Промоклий до нитки... У жилах степ,
І гроза весняна, і свіжість ранкова.
Штани до колін закасані... Аж стерп,
Як побачив членів бюро райкому...
Скінчилася злива... Виходили із вагона,
Під колесами врунилися вічні трави...
Запах насіння закуштували ворони,
Що особливо голодні у травні...
Світилися глибоко широкі креси
У степу голому і дзвінкому, як бубон.
Усе на світі велично так воскресло,
А найбільше життя, а не просто життєві будні.
І тиша запала на стані врешті...
Біографія... Дати... На хвилю присіли.
Мовив секретар: "Подивимось гони перші...
Перші святкові і сонцебригадні посіви..."
Ступали райкомівці, бригадир - друзяка по парті,
І раптом усі стишили ходу і рухи...
Бо поле приймало хлібороба у партію -
Посіви густо зійшли... Одноголосно підняли руки.
* * *
Гордим коням для злету не досить кону,
Майстри для нащадків одлили їх із бронзи,-
1 на брилах крутих стали дибом коні.
...А їм би в степу прокладати борозни...
Та знову майстер сам себе вершить,
І поки бронза димить ув опоках,-
Припадає до гриви, неначе вершник,
Якому судилось долати в галопі епохи.
Не стояти цим коням у стайнях гратованих,
Бо злітають у небо й з гранітного кону.
В живих коней підкови гартовані,
А тут-разом з підковами гартовані коні.
* * *
Сусідські діти обсіли діда
(Немає в нього своїх онуків),
І дід, на дитячу увагу бідний,
Обережно-боязко бере їх на руки.
У голосі - ніжність, стареча туга...
Ними чарує дітей до смерку.
І діти в уяві стискають чепіги плуга,
І руки у них, як в дорослих, терпнуть.
Дід з малечею листя палить-
І снує гіркий дим обійстям.
Стає високою дідова пам'ять,
Як братські могили від обелісків.
* * *
Я вже потім довідавсь на ріці,
Біля тирла... За дзвоном відер
Доносить болюче запитання вітер
Од жінки з листами в руці...
Зустрілися вперше...
Вся у білому,
І хустина світла, мов свіча.
І неголосно так зі своїми бідами:
"Чи синочків моїх не стрічав?"
Мені стало у березі страшно,
Як вона простягала листи:
"Чорнобровий Льонько, то старший,
А молодший - такий, як ти..."
Іде назустріч густою гречкою,
За собою смугу, як стежку, веде.
"Не бачив?" - запитує ґречно
І далі розпитувать болісно йде.
Поля чітко хвилюються межами,
Жито плавно переходить льоном.
На все життя: "Старший Льонько,
І такий, як ти, менший..."
* * *
За туманом нічого не видно,
Де верба, де тополя, де дуб...
Напливають яблуні винно -
Такий в них важкий, такий гострий дух.
Перемерхає калина мокра -
Ні вітру, ні морозу, ні грози.
Тримається за землю морква,
До листя туляться щоками гарбузи.
Тиша лежить у городніх залах -
Усе достигло вчасно у собі,
Настоявся собою теплий запах,
Який буває тільки на сівбі.
Он густі з перевеслами віхи
На мить пристали при горі,
Туман соковитий і вільгий
У пазусі осінь пригрів...
Весела чуприна поволі мокне
(Напливають яблуні винно).
Село і в тумані не мовкне-
Усе за туманом з дитинства видно.
* * *
Ув очах молодих замрія,
Відбивається в них тривога.
Стоїть на подвір'ї Марія
Розгублена трохи...
Далеч дзвонить весіллями -
Розікрав мелодії вітер.
Жінка квітів насіяла,
Сходять у погляді квіти.
Знає до них вона слово,
З тим словом собі вікує.
Під поглядом чорнобровим
Усе на світі квітує.
Допоки змете подвір'я
Весельцем - просяним віником,
Вберуться в яскраве пір'я
Фіолетові ніжні півники.
Вона у задумі сивіє,
Щоку починає терти...
Щороку на клумбі сіє
І перші півники, й треті.
Вони ранкову росу
Поволі з китиць спивають,
У погляді жінки ростуть
І весело так співають.
* * *
Словами сонячно уголос мріє,
Прихилившись натомлено до оборога.
Крутить осінь вічну веремію
І багрянцем встеляє дорогу.
Ця хрещата дорога уся золота,
Золотиться барвінок обабіч хрещатий.
Листя у криницю лунко заліта,
Пурхаючи у польоті од щастя.
Жінка накликає сяєвом зіниць
Усе, що колись пролетіло-промчало.
Сіли гуси на жухлий зільник,
Вперше у житті їй проячали...
А жінка зіницями далі кличе
(У них доброта і сердечні жалі),
Вже над нею журавлі курличуть,
Такі високі і музичні журавлі.
У жінки щасливе маленьке мовчання,
Кожен птах крилом-весельцем до неї гребе...
Заплющила очі серед ячання -
І уперше не чує вона себе.
* * *
Слова недомовлені гірчать молочаєм
У жовтому світлі селянських гвоздик.
На розлуку лягає глибоке мовчання,
І крізь нього рушають усі поїзди.
Запахне перон горіхом волоським,
І на вітрі скипить, одквітує сльоза,
І Дніпром зануртує довге волосся,
І в зіницях не вичахне синя гроза.
Окреслює блискавка вічним пером
Усе, що стає із втратами ближче,-
Скроплений зливою холодний перон
І осяяне спалахом тривожне обличчя.
А вуста заклинання гарячі ронять
У жовтому світлі селянських гвоздик,
Бо пливуть вдалину залізничні перони,
А на місці заклято стоять поїзди.
ЗБИРАЧКА ТРАВ
Вона голосує машину в райцентрі,
Де шляхи розлетілись в усі кінці.
Знає напам'ять народні рецепти,
Цілющу силу трав і корінців.
Тримає в руках барвисту валізу,
А вітер тополями пух пряде...
Машина попутна невдовзі візьме,
І отак розпочнеться у жінки день.
Упізнає ходу замріяний ліс,
Дуби вітрами горішніми дишуть...
На галяві стоїть крутий обеліск
І стоїть недоторкана світла тиша.
Стріне отут дивоцвіт молодий,
Що полум'я цвіту не розтратив.
Стебла в пелюстки женуть меди,
Хмільні, соковиті меди різнотрав'я.
Обрій зубчастий окреслиться блиском,
Незабутню хвилину яскраво освітить.
Жінка поволі підходить до обеліска
І кладе у задумі простенькі квіти.
Котрий рік обеліск на галяві стоїть,
Щовесни омивають бронзу дощі.
Жінка такі почуття у собі таїть,
Що трави цілющі ростуть у душі.
І справді безсмертна ця тиха мить,
Недаремно прожитий жінкою день.
Аби полеглих бійців оживить-
На рани зілля цілюще кладе.
* * *
Надщерблені дзбанки - окремою купою,
На щастя щербаті, останні, не куплені...
Гончар тамував гіркотливий присмак,
Дививсь із надією в присмерк.
Руки складав за широкою спиною,
Коли перехожі вагалися:
- Спинимось?..
- Якби не щербаті...- про себе мимрили.
А інші, й не глянувши, човгали мимо.
Закохані йшли... Соромливі обійми...
Завертали до дзбанків, падолистом овіяних.
І стояли здивовано біля брами-
Вуйко дзбанки закоханим віддав задаром.
СКРИПКА
Дружині Валі
Її обіймали... Стихали плачі...
Їй тиснули руку-займалася реготом.
Ніби жінку, гладили по плечі
Прості хлібороби й музики-регенти.
Їй дивились у вічі палко -
Од зітхань тремтіли свічки,
А скрипка сміялась і плакала,
І їй сльози втирали смички.
Як творилася дивна пауза
Із мелодій високого тембру,
То смички їй лізли за пазуху
У прокуреній сизій темряві.
Випливала на підмостки дощаті -
У вечірню вдивлялася даль,
За якимось тужила щастям,
А яким - не відав скрипаль.
І вона аж тремтіла декою,
Як волосся, спадали струни...
Їй було, ніби звукам, легко,
Їй було, наче людям, сумно.
Причинялися двері зі скрипом -
Хлібороби вертали в поля...
На підмостках плакала скрипка
І тулилась до щік скрипаля.
ІРОНІЧНА БАЛАДА ПРО ПЕРА
В. Б.
Їх у руки беруть, наче виконують ритуали,
Відчуваючи невагомість пера ж...
Те, що гуси криком Рим врятували,-
Просто завуальований давниною шантаж.
Таких легенд історія знає густо,
В книгарнях вгинаються од них полиці.
Кричати вміють не тільки оспівані гуси,
А й інша домашня (як ріжуть!) птиця.
Тож коштовніші за золото й перла,
За місто, котре поминув, на щастя, крах,-
З невгамовних гусей довгі та білі пера,
З їх широкого царственного крила.
Ними поети, наче коронами, увінчані,
У них завжди цінилася гострота.
...Будьмо відвертими:
ними увічнені
Люди малі й великі.
Скажім - Геродот... Герострат..
Віки таїною відкрить поволі гусли,
Нотували пера страти, інтриги, подушне.
Стали спокійніше жити гуси -
Їхні пера ішли на перини, подушки.
Металеві вже пера...
Не підточить носа комар,
Коли справу, як одяг, комусь там шили.
У музеї під склом важкий каламар,
Що його для зручності писар носив на шиї.
І минулась пора лакузних прошеній,
Що писалися в корчмах за п'ятаки...
Нарешті з'явилися самописки поршневі,
Котрим за рідню - автомобілі та літаки.
Вони неймовірне в житті чинили...
- Форсуєм, - писали батьки,-Одер, Ельбу -
річки...-
В 45-м пера капітулювали чорнилом,
Дітям везли солдати трофейні ручки.
І настала для пер золота пора,
їх нині досить виходить з державним гостом.
...Чи не тому, може, пера у нас не досить гострі,
Що маємо кулькові ручки
і не маєм стального пера?..
МУЗИКА
Оце обличчя,
Руки ці ласкаві,
Що комір поправляють
В котрий раз...
Повільна музика
З далекого Ла Скала,
Що в неї спогад
Непомітно вкравсь...
Чекало в гуртожитку
Товариство,
Якому в мить оцю
Я був потрібний.
Повільна музика
Із чорного транзистора
І спогад,
Що до музики подібний.
І не хотілось
Говорить про щастя,
Бо зорі з неба
Падали нічного.
Та й музика така,
Що хоч прощайся
Або мовчи
Й не говори нічого.
Розсталися...
І кожного галузкою
Махали у задумі
Жовті,
Вже осінні, віти...
Тебе наздоганяла
Тиха музика.
Мене - задиханий,
Як вихор,
Вітер.
* * *
Ой, учора-ізвечора розцвіло сон-зілля,
На лугах загорілось, немов на листі.
Гей, сон-зілля, сповиття весілля,
Квіти-дзвони, вогнем налиті.
Гей, три квітки, сонки-дрімки майові,-
На серденько, попід головоньку.
Всі дівчата щасливі чомусь не мої,
А ті, що ростуть,- як вогонь...
Не боліло серденько, і не скорбіло,
І не спало-щастя не мало.
Бігло в полі дівчатко, бігло
По сон-зіллю, немов по спалахах.
Потоптало моє сон-зілля -
Не учора-ізвечора, з ночі.
Гей, сон-зілля, сповиття весілля,
Гей, весільні мої дзвіночки...
* * *
Ти - наче дерево, що пригортається
До вітрами розкошланих гнізд,
Як лелеки білі вертаються
До вкраїнського неба і звізд.
А деревам під весну гірко
Од лелечих незвичних рухів...
Відхиляю задумано гілку,
А вона вертається в руки.
ПРО ДАЛЕКЕ...
Так далеко мені не було ще ніколи,
А так рідно було тільки з матір'ю...
То нічого, що перше кохання в школі
На дорогу стелилося білою скатертю.
Біла скатерть лляна, не вишита,
Як синє небо, чорними лелеками.
І мене проводжати не вийшла ти -
Так далеко мені, так далеко...
Од твоїх сподівань і дівочих утіх
До моєї журби - як до свята.
І казали в селі, що від тебе утік,
Хоч ніколи тебе й не сватав.
Листоноша всміхається щиро:
- Пишуть..
А до тебе щодня прилітають листи.
Не мені рушник весільний вишиєш,
У вечоровість тебе не мені вести.
Не мені стояти під білими ворітьми.
Вишивають небо хрестиком лелеки.
Як ніколи, з осінню мені рідно,
А без тебе, ти знаєш,
далеко-далеко...
* * *
Вуста зливаються суцвіттями з вогнем,
Де я в тобі і ти в мені навіки...
Причистий погляд і на хвилю не змигне -
Так пильно очі дивляться на вікна.
Зіниці бризнуть настояним святом,
Інший погляд його вгада...
Жінка з високим чолом крилатим
Вірно і праведно з вікна вигляда.
Холодне сяйво зільникових полинів
Спізніло вологим безвітрям стіка,
Гіркотою прощальних плачів по мені,
Де щасливо кружлялося ластівкам...
Таки прийду - задуманий, плечистий
(Це ж-яв тобі і ти в мені навіки...).
Вікна зустрінуться сяйвом пречистим,
Легкі, не затінені шторами вікна.
...Вуста зливаються суцвіттями з вогнем,
І чатує на кожному кроці спогад,
І уперше не змірює погляд мене,
А зіницями ловить нев'янучий погляд.
* * *
Ще вікна туманіли з ночі,
І клени ще від ночі - голубі...
Розплющували хлопці очі,
Раніше встаючи од голубів.
А зозулі-трамваї кують
У світанні дзвони мелодійні...
Голуби перший промінь клюють-
І дзьоби спалахують їхні.
* * *
Ровесницю кликав, а наснився гурт
Усміхнених юнок з десятого класу.
Третім зайвим просили у гру
І лукаво очима вабили в казку.
Я птаху махнув - і прикрилив бузьок,
Порадив на вухо: "Дивися, синку,
Третім оком на вишиту блузку,
Не зводь очей з крилатої хустинки".
Квітку голубив - прийшла левада,
Принесла закохану рівну стежку;
Крутила нею на всі боки владно,
Щоб я пильно за колом стежив.
Випив росину-засвітилась криниця
Зірками, що в ній тамували спрагу.
Сказала, що буду до смерті кориться
Отій, що залюблено дивиться справа.
...Ровесницю кликав-явився гурт,
За бузьком летить озвучено вирій,
Левада й криниця продовжують гру,
Щоб в усе наяву відчайдушне повірив.
* * *
У подільськім селі квітневої днини,
Коли перші промені озвучують роси,-
Відчув, що дивлюся на світ як дитина,
Хоч учора цей світ сприймав як дорослий.
Золотими стовпами дитинство встало,
Розлучатися мрійне, казкове не хоче...
Те, що не можу сказати уголос вустами,
Запам'ятають навіки наївні очі.
Потім до слуху назви долинуть,
А поки лиш погляд блукає уперто.
Глибоко бачить село у глибокій долині
І все, що навколо,- ніби уперше.
Рідного неба високе чоло-
Тополю, що в небо вростає гінко...
Де на світання горить за селом
Стяг золотої гілки.