Юрій Завадський - Життя промовляє, що маєш життя...

(До мови про збірку Івана Іова “Словопис” (Іван Іов. Словопис (Супертворотексти-традиція). Хмельницький, “Поділля”, 2000 р.))

Мабуть, зовсім марними були б слова про унікальність поезії Івана Іова, але доводиться згадувати про се знову і знову, гортаючи його нові книги. Непризвичаєного читача спантеличує мова його текстів, їхні нестримні, непорушні в своїй правоті слова, щирість викладу, прихована в них традиційна літературна революція в і без того революційній традиції всякої справжньої поезії. Черговим подтвердженням цьому — збірка “Словопис” 2000 року. Не хотілося би розводитися про значення творчості Івана Іова, про місце його поезії в контексті сучасної літератури, а варто було б торкнутися декількох особливо привабливих сторін його нової книжки.

Передовсім се стилістичні засоби: алітерації, паронімія та цілі синонімічні лінії, котрі гіпнотизують читача та часто додають непередбачуваних логікою відтінків та натяків. Алітерації та паронімії тягнуть в рядку слово за словом, що ніби і є виявом отого “словопису”: Баг ряні ненюфари — не буття бутон, // Не голу бить і голуба голубить. // В обійми буйні затиска бетон — // І титла сяє там, де її люблять (“Титла”, стор. 20). Зумовлення попереднім словом наступного, за котрим і твориться образ, помітне в багатьох віршах. Воно проступає неначе провідний засіб у віршуванні після, звичайно ж, ритму, рими. Наприклад, у вірші “Майстерня слів” (присв. Миколі Мірошниченку) (стор.21): Божевільний пошук стилю, // Коли і стелю пропіка сльозою. Чи у вірші “Semiotike — “знак” з грецької” (стор.22): Вод линня і відлуння віддаси, де звучання попередніх додатків в певній мірі зумовлює дію, означувану підметом. Зустрічаються і зовсім унікальні поєднання звуків, як-то у вірші “Сповідальне” (стор.19): …Де кусень — казна, де в знаменах — озон. Алітерація звуків КСН КЗН ЗНН ЗН — це неначе розвиток звукової теми: в групі КСН одзвінчується середній звук до КЗН, потім затрачається перший, але задля гармонії подвоюється останній: ЗНН, і нарешті останній скорочується і залишається саме ЗН. >Тут не можна говорити про затирання смислу вірша, — навіть навпаки, паронімія та алітерації додають незвичності до вислову, несподіванки до вирішення ситуації, хоча і ускладнюють розуміння вірша. Синонімічні ряди, часто вживані Іваном Іовом, є особливістю його як поетичного, так прозового мовлення. Бачимо такі в уривках роману “Письмак” (газета “Проскурів”, №№79-80, 20 жовтня 2000 року, стор.14): “Се невідчепний пан Писар спонукає-змушує-заохочує до спогадів…” Це як звичні синоніми, так і залежні від контексту, котрі не завжди поза ним мають подібне значення. У збірці “Словопис” зустрічаємо навіть цілий рядок-синонімічний ланцюжок: Невже все тишиною замете — // Квапливо-хутко-швидко-прудко-поспіль (“Ми стоїмо століття на шляху…”, стор.6). Такі ланцюжки підсилюють, увиразнюють, додають чіткості до предмету, дії чи ознаки: попіл-зола, шепіт-виття, знак-індекс, сигнал-знак, крадеться-ступа і т.д.

Внутрішня рима виступає часто у віршах збірки “Словопис”, додаючи її віршам мелодійності і більш акцентуючи на певних словах: …З гілокзірок проміння п’ють та іскри; і день іде від темені до теми (“Таємна вечеря з абеткою”, стор.17-18), І крок зірок, які щербили брили, // І глід услід… Біда, як молода! (“Навчаюся у небесах стелиться…”, стор.76).

Паліндромні вставки на полишають поезії І.Іова ні на мить. Бачимо їх цілі тексти (вірш “Слово”, стор.12), рядки: О рим — миро! (“Слово”, стор.11); Верніть тінь-рев!(“Титла”, стор.20), окремі вставки: Кохань — ах! — ок…(“Словопис”, стор.10); Уст су… (“Словопис”, стор.9) і т.д.

Особливими у віршах Івана Іова є порівняння дійсних за характером дій, предметів чи їх ознак зі знаками мови. Наприклад: Гірку цигарку куриш край вікна, // А потім гасиш, ніби ставиш крапку (зверніть увагу на алітерації!) (“І раптом прокидаєшся вночі…”, стор. 13), — завершеність дії (куріння цигарки) і завершеність речення, роздуму, фрази, вислову в знакові крапки. Також порівняння відносно накреслення самої літери (що певним чином виявляє відношення мовця до знаків мови як до сталих одиниць): І “Ч” в руках тримають замість чаш, // Немов чиновництво трима портфелі! (“Таємна вечеря з абеткою”, стор.17-18), чи ще: 88 — дві проскури…, …88 — // Дві невтомні золоті бджоли (“88”, стор.48). Поєднання ознак “м’якого знака” як позначки м’якості і його графічного накреслення: І золоті, і срібні, й мідні звуки, — // На знак м’який лягли, мов на диван. Знак “Ь” і справді нагадує профіль дивана із сидінням та спинкою. Цілий вірш у збірці присвячено поняттю “Я” та букві, що його позначає (“Я…”, стор. 75). Мусимо зазначити, що графеми “Я” не випадково означені поетом як такі, що “гордовито стоять на майданах” (там же), — накреслення цієї літери — це ніби людина, що стоїть на п’єдесталі, гордовито і впевнено відставивши одну ногу вбік, неначе це пам’ятник комусь видатному, кого “імена вимовляє товпа, а в підтексті — халва” (там же).

Стилістичні засоби, котрі використовує Іван Іов у своїх поезіях нескінченні до опису і потребують якнайглибшого аналізу. Подібний досвід звукового оформлення текстів пройшли хіба найвидатніші поети нашого століття, але в такому нагромадженні вони не зустрічаються майже ні в кого. Не втрачаючи щирості мови та чіткості своєї думки, І.Іов використовує весь арсенал засобів, відомий письменству. А його думки, його тверді незламні переконання — тема особливої розмови. Попри се мусимо зазначити таке: розуміння поетом суспільного та громадського життя є широким та щонайближчим до об’єктивного. Він прагне сприймати дійсне таким, яким воно себе представляє, хоче відчувати безпосередній зв’язок з тими речами, що його оточують: І серце говорить, що в тебе є серце, // Життя промовляє, що маєш життя (“Сповідальне”, стор.19). Такий погляд зумовлює і його правдивий шлях у літературі, на котрому важко помилитися: поєднання традиційної поезії із аванґардом, епатажем та всім, що з ними пов’язане.

08.11.00

Опубліковано в газеті "Проскурів" №№91-92 (900-901), 1 грудня 2000 року.