Іван Іов - ПИСЬМАК (уривок)

			"Хіба самому написать
			Таки посланіє до себе"
				Тарас Шевченко

… Передовсім, коли знаєшся на безсмертній ворожбі слів. Перед тим, як вони стають твердою крицею, гострим, безжалісним мечем, як їх зодягти у вогонь. Ти достеменно знаєш, що слова хворі, безсилі, бліді, що вони конче жадають гарячої письмакової крови і плоті. Несподівано на план відійшли римовані рядки. Я про них "забув". Натомість почав відшукувати старі блокноти, які дивом збереглися, де було вписано лише кілька якихось випадкових слів. Найдавніший із них датований квітнем 1966 року. Ми ще до нього повернемося. Мені, на жаль, не поталанило зберегти архіви шкільних, армійських, студентських літ. У ті часи, з відомих міркувань, не робив, вірніше уникав вести записи у тих же блокнотах, а той довіритися "Щоденнику". Тільки тепер усвідомлюю, що найгірший олівець є найкращим слугою пам'яти. Та все ж відчуваєш подих-ауру пожовклих окрайців паперу, записок, листів, канарково-цитринових конвертів, газетних вирізок, поштових квитанцій про прийом рекомендованих бандеролей (певне, з рукописами) на адреси редакцій і видавництв… Відшукуєш їх у найнесподіваніших місцях, наче у криївках. Така вже доля письмака.

..Я в місті гречнім залишив архів,
І писанки, й підсвічник, і співаночки, -
Й салони, де ток-шоу женихів,
Де панни в паніці - мої паняночки.
(вірш "Станіславський водевіль")

Сам себе цитуєш при гаснику-свічі-каганці. І вони починають мругати, наче залицятися. А той гаснути від розпачу. І тому втішаєшся дещицею буцімто архіву, що дивоглядь збереглася, дочекалася свого часу. Пригадую, з якої легкістю (направо і наліво) роздавав-роздаровував чернетки віршів, машинописні негативні рецензії, навмисне губив, а то й спалював рукописи, позбувався адресників - по всьому світу - від якогось хутора, із дуже українською назвою, і - до мегаполісів, скажімо, Лондона. І лише у грудні 1989 року, "розжившись" на власний кабінет-робітню-майстерню, вдалось якось упорядкувати в окремі папки-течки папери-папірці те, що збереглося, не розпорошилося по білому світу. У поверховому безладді барвистих течок, паперів є внутрішня впорядкованість-гармонія. Після "генерального прибирання", своєрідної екзекуції, що в кабінеті влаштовує дружина, розставляючи ті ж папки за розмірами і кольорами, вкотре приходиш до думки: а чому б не написати прозову річ? Вона ж мариться, не дає спокою. Такий стан подібний до лихоманки. Надто тоді, коли перебираючи матеріал, вникаєш у нього. Навіть подумки визначаєш щедро обсяг - чотириста-п'ятсот сторінок машинописного тексту. І заспокоюєшся, бо з'являється щось нагальніше, обов'язковіше, потрібніше, цікавіше, необхідніше. Після переселення до одного із обласних центрів "Письмак" мандрував зі мною по Європі, Великій Британії, Канаді. Але після повернень я засідав за поезію, завершуючи збірки "Словопис", "Мене вам дав Господь…", що ставали своєрідними камертонами для майбутньої прози. Се таїнство можна порівняти із квітуванням тюльпанів у весняному Степу або буянням у ньому чебрецю.

Зоресвітною, аж веселковою синявою відгороджене від щоденної повсякденності степове, козацьке село - Кам'янка. І тільки уява допомагає побачити пречисті, завше побілені хати під черепицею по обидва береги однойменної річечки. Вона по-во-лень-ки котить запліднені хмарами води в шлюбному із небом ложі, повз величні і таємничі скелі-скельки до Базавлука. Але, крізь весни, перше кохання вони ще не мають назви і не відгукуються вологим відлунням на поклик. Ступиш крок і прямо з-під ніг зринає заповітний Зоряний Шлях.

- Не бійся, сміливіше ступай, - приязно посміхається пан Писар. Сей шлях веде до вибраних. Шлях до творчости і… слави. Тобі стануть відомими всі найпотаємніші чари і тонкощі не ремесла, а творби-творива, що відкриватимуться, на перший погляд, без належних зусиль, але вони вимагатимуть Тебе усього, починаючи з розуму і закінчуючи інстинктом. Упевнений, що не зіб'єшся на манівці і не поквапишся на биті дороги, заводять у безвихідь. Знай, якщо таке трапиться, то Зоряний Шлях обірветься… проваллям.

- У мене є вибір? - Ти його зробив… І на своє безголов'я зненацька стаю на краєчок Зоряного Шляху, ніби на краєчок вишиваного рушника. Помічаю батьківське подвір'я, ніби вмозолені долоню, яка міцно тримає хату. Затишно тримає. Стоїть посередині степового села, наче припнута до високої акації. Се невідчепний пан Писар спонукає-змушує-заохочує до спогадів, до розпитів, до копирсання у давніх, випадкових записах. І виникають у пам'яті то Придніпров'я, то Галичина, то Поділля, а то країни, про які раніше і мріяти не міг, окремі міста і вулиці. Амстердамські, малолюдні, затишні каварні, Кельнский собор, що здалеку схожий на дві літери АА, православні храми в канадських преріях, лондонська Пікадільйо… І тільки світлу заздрість викликає світлина, на якій світовий блукалець, поет з Німеччини Ігор Трач сфотографований на тлі "Cafe de Flore" у Парижі… А то несподівано бачу себе у захаращеному, занедбаному, а тому і похмурому "кабінеті" редакції районної газети. Видається, що замість вікон, висять плакати із вічними гаслами на кшталт: "Жінка в колгоспі - велика сила!", "Знищуйте довгоносиків!" Та сперш помічаю потріскану грубку, де за комином гамузом звалені аж брунатні підшивки газет. Підтвердження того, що миша народила гору. Хоч можна й не перекручувати крилатий вираз Горація! Боже, скільки таких ось стінах загинуло великих надій-сподівань, бо усі вони звелися нанівець. І не оминути поглядом бувалі у бувальцях письмові столи, що теж у скиртах дешевого газетного паперу, що теж має брунатний колір, мов пучки затятого курця. За ними помічаєш згорблені статури, стомлені, несвіжі обличчя передряпів-клерків. Ніяково пригортаєшся до одвірка, пригладжуючи на голові вигорілий на сонці, неслухняний вихор, боязко ховаючи за спину зшитки з віршами. У моторошній тиші ніхто не звертає на тебе увагу…

Надруковано в газеті "Проскурів" в №№79-80 (888-889), 20 жовтня 2000 року.