Іов І.П. Мене вам дав Господь (поезії): - Хмельницький, НВП "Евріка" ТОВ, 2001. - 44 с.

ЗОРЯНА ПАСІКА

СИМЕТРІЯ

Диха духом буйним Буг,
Рим у рим - миру - мир!
Світиться сяйвом Бог.
В німбі небес - вир.
Пухом звіється прах,
Гріх не проститься й борг.
Перам не спит пора
За цей вселенський торг.
Зірниці хочуть зіниць,
Що випромінюють лють.
Ллються звуки з дзвіниць,
І молиться грішний люд.
Де світлий, сонячний склеп,
Де буква свята й число.
І мариться мій Степ
Із хмарою на чоло.
Ой тягнеться до шаблюк
З грязі у князі - смерд.
Боже, не вже від падлюк
Нині спасіння - смерть?!
В храмі Отець-Дух-Син,
Хто кого переміг?
Набові мариться синь,
Степові - переліг.


БОЖЕВІЛЬНИЙ СОНЕТ

Мовчи-німуй, не слухай і не думай!
Хрест в головах клади!
				Поклав?
					Амінь!
Бо розум не поверне навіть Умань,
Ганьбу і сором одягнула тінь.

І чистоту святу терпи - не пекло,
Де й простота - найменше - кримінал.
Нестяма-шал, безумство-сказ - переклад,
А божевілля все ж - оригінал.

Коріння поливаєм у каміння,
Де голоси роси колись клялись -
І тільки небо в їхнім піднебінні,

Світ-заповіт: сумління і спасіння,
І тільки Божа воля - воскресіння,
І вічність, і хрести для бісектрис.



ТОВАРИСТВУ
Мене вам дав Господь!
                           Небагатьом...
На покуті, немов брати і сестри,
Той німба приміряє, мов шолом,
І тишу в туш розмазали оркестри.
Братове, я куняв, а не конав,
Ви ж мотуза плели з струнів'я ліри.
Уміло зупиняючи коня,
Нюшкуєте над порохом горілим.
Відлуння слави в світі - визнання,
А не пороки-вади у пророків!
І кидаєтесь, наче вороння.
Помилосердствуйте про людське око!
В оману вводить вкотре чарота,
І дмухаю вже й на холодну воду.
Вчорашнє товариство - череда,
Сьогоднішнє хмеліє від свободи.
І кома крапці зоряній - кума,
Де спогади знайшли свої дороги.
На пальцях - побратимів...
                                Її - катма!
На жаль, в житті їх не буває много.
Мене вам дав Господь!
                         Беріть всього!
Черпайте із очей з сльозами небо.
І вигортайте спрагло з вен вогонь,
На ліри жили забирайте й нерви!
Я знаю, в небесах мені простять,
Знов звично привітаюся із кожним.
Се - час знімання з віршенят присвят
І час для невмирущих віршів, може...



КАВАРНЯ
Вже відбулось падіння білих веж -
На їх руїнах возвели зброярні.
Герб арій, мов гербарій, бережеш,
Льох арсеналу, а у нім каварня.
Аж крізь ключиці - звуки у цвіту,
І хмари пінить у фужері левич.
Мурмочеш самовиту висоту,
Де мочить мур мализна, а не велич.
Тут щирі лиш у закутках щурі,
І вірші тріпотять - в'юни у верші;
Дівки-щедрівки в мороці-чадрі,
Гармати й грамоти - у сяйві вежі.
Іскринами гра гніт, немов граніт,
Неволя вміє в хмелі возсіяти.
Притягує богема, як магніт,
Так будень притяга за вуха свято.
Так падають плоди досиглі з крон,
І котяться у зорянім більярді.
Це - арсенал! І кулі біля скронь,
І лампи вибухають, наче ядра.
Але вітрини - збільшувальне скло,
Вітрами аж роздмухує пожежі.
А блискавки оголене жало -
У стелі, де була підлога вежі.
І вже ніхто нікого не зляка,
Є степу чай, не вичаха гір кава.
Помітиш наостанку: дзеркала
Визбирують меди мети гіркаві.



ПРИБОРКУВАННЯ ПИСЬМОВОГО СТОЛУ
Миколі Жулинському

Метелики линуть - нічна авіація,
І слава, яка одцуралася слів.
Та оплески злив переходять в овації,
А сльози - у горлі. 
			Очам не до сліз!
І обрії столу - круті небосхили,
Де волі волотця, як воля Отця.
Важливо душею ні разу не схибить,
А сонце вирощувать із промінця.
Промовити "баста!" шанованим бюстам,
Додому в кишені внести кошеня.
Сідаєш за стіл, де з рукописів - 
				бруствер,
Все криком кричить - вибирай навмання!
Метелики - Музи примхливої почет
В години натхненні, спасенні - нічні!
І очі пророчі - пророчий і почерк,
Руйнують кордони, як нічиї!
По скронях гарцюють безбожно підкови,
А час, наче вітер, усе перемів.
І пишеться завше цікво під каву
У всесвіті тиші й книжок-пірамід.
І думку в слова пеленаєш, мов з купелі,
Засукуєш вкотре до скель рукави.
Впокорений стіл з абажуровим куполом,
Вже й дзвонять світанно собори й церкви.
Почин споночів'я - немає спочину,
Проміння загусло, немов чистотіл.
…А стіл підставляє натомлену спину,
із оком чорнильниці - звір,
					а не стіл!



НА КІНЧИКУ ПЕРА

Абетка робить із співця абата,
Слівця-молитви - вічні вири віри.
Сяйнуть сапфіри щедро і щербато,
Де борозенку в небі вирив Ирій.

Заб'ється серце у дзвінкої рими,
Які сапери розмінують пера?!
Дмухнуть на Божу іскру херувими,
І заштормують штори чи портьєри.

В холодну кров умочиш гостре вітря,
Печуть-ятряться у митців повіки.
І подаєш, як милостиню, вісті,
Їх в базиліки понесуть базіки.

Перо - найтонше волокно-корінчик,
Заліза ризи у чорнильній рудні.
Клює, мов здобу, тонко дзьобик-кінчик - 
Святі свята 
і людні блудні будні.

В Саду Розваг - у затишній майстерні,
Де в чіт і нечіт абеткує почет - 
Є світський шлях через колючі терни,
І крапка-вузлик,
			якщо нитка - почерк!




ЗБИРАННЯ ПЛОДІВ

Це обривання зоряних планид - 
Служіння Музі у садах буяння!
Вже налились дунаями плоди,
І журавлів транзит - доба збирання!

Це осені екстаз - ажіотаж,
Це поривання в небеса раз-по-раз.
Жінок так роздягають ніч і пляж,
Сад роздягає по корсаж, по пояс.

Вже вересень нитками даль відбив,
Гріх думать про хвороби і про гроші.
Жінки зривають солодко плоди
І крадькома лукаво пестять груші.

В жінок цікавий погляд не потах, -
Це ж всесвіти у кошиках-торбинах.
Лиш гласом чоловічим зойка птах
І похитнуться Якова драбини.

І сік оскомний на вустах, липкий,
І листя вже не листя, а лисиця.
Сліпучі окорінки, мов литки,
Бентежний вітер задира спідниці.

Жують журбу і гусінь, і жуки,
Оголеність - все ж таємничість саду.
Кохаються з деревами жінки,
Не знаючи про Фройда і де Сада.




МАРЕННЯ №1

Над текстом титли пурхають, мов птахи,
І крила ті крилаті, мов "кру-кру!",
Сумні рядки уже печаллю пахнуть,
Ярам у риму срачуть кенгуру.
До ста рахує Рим, щоби заснути,
Гондоли - гони долі, а не склеп.
Син Йорика, що "бути чи не бути?"
Й абетки опера: "…О, Пе, Ре, Се,
Те". Стру єно - тому і кури дохнуть.
100 стомлених млинів і лій нудьги.
Гарцюють тіні, наче місяць, дьоготь,
Густий, що й сад не витягне ноги.
І па горбів з синами із Синаю,
І схима в схемі схилів, де слід И.
Як добре тим, що миттю засинають
За черпачок бурди чи баланди.
У бочці із водою, наче в оці,
Ще й можна не вміститися в сльозі.
Це все одно, що викупатись в оцеті,
І зло зганять на вірному слузі!
Від бритви небезпечної оскома
На шкірі.
		І нажавши снопик снів, -
У погляді - туман, а в нім оса, мов кома,
Скликає блудних із світів синів.



ПРИЯЗНА ВІРША

Пустелі золоті постелі стелять -
На музику кладуться словеса.
І поглядами вимушляна стеля -
Як покришка рояля в небесах.

Житуха простягає капелюха,
І тіні дякують за мідяки.
Слова солодкі Богові у вуха,
Що аж ховають очі будяки.

І сивіє сивуха, як пасемця,
І сваряться за крихти горобці.
Родина Муз наснажено спасеться -
Творець завжди прихильний до творців.



ГЕОМЕТРІЯ ПЕЙЗАЖУ

Пейзаж завжди доповнює… пейзаж,
Ну, хочеш діву, а угледиш - диво.
Соборні риштування, мов корсаж,
А парасоля бані святоблива.
Ворони щедро капають із гнізд,
Стрялють стовбури птахами францувато.
Підсхіддя чорне розкрива під'їзд,
Де приголосні звуки - африкати.
Відлунюють пейзажі в двоїні,
Розгладить тиша щонайглибші зморшки.
Будинки - се подоба двигунів,
Де ліфти туго ходять, наче поршні.
Будинки - се будильники з дзвінків,
Твоя висока вежа - краща з кліток.
Ботаніка - гербарію архів,
Сідаєш бджілкою із квіточки на квітку.
Слова тебе підносят догори,
Се з білим світом без обійм братання.
Хай хтось розпитує в Стамбулі, де гарем,
А ти - шляхи доодму із Британії.
Бо чужина - вітчизноньки муляж,
Що й курява сховалася за комір.
Се свято для очей - з церквицею пейзаж,
Де рідний запах-смак і дотик-колір.
Де українські золоті герби,
І обрій небо не вміщає ніби.
І не буває слави без ганьби,
Вінків лаврових - без гарячих німбів.



ПРОСВІТЛЕННЯ ДРАГОМАНА

До ґанку-ранку - Час, до ган…
Розмінюєш віки на миті.
І все тлумачить драгоман - 
Слова, як золото намите.
І строга паморозь із скронь
Зрива печать із небосхилу.
Що й лайка люта удогонь,
Де "кадиллаки" і кадила.
В погоні й небеса порве ж,
Зупинить хмари, як бізонів.
Запевнює, що не помреш,
Й сьогодні оминеш безодні.
Журба весільна, як вода,
Що одяга вериги криги.
Тов.Мач усе переклада,
Забувши й запах мамалиги.
І прірву полум'ям зляка - 
В століттях лунами овитий.
Себе вкладає до дзеркал -
Голодний, то й несамовитий.
Хоч почувається старим,
Позбавившись зірок і свастик.
Загусле світло - стеарин,
Й папір не білий, а сивастий.
Туману стіни, хмари бань,
Поразок молитовні тіні.
Це б дочекатися світань
Й лишити гонор попід тином.
Так мчав-летів, мов з Богом біг,
І звуки мали швидкість світла.
Вдалось осяяти тобі
Вертання з Всесвіту до світу!



ВИБАЧЛИВА ВІРША

…Все хочеш, як краще, -
				виходить, як гірше,
І рудні щоденні - старі словники.
А вірші не каються - автори грішні,
І творчі літа - щонайменш Соловки!
І прагнеш у люстрах світитись подовше,
І хочеш молитись в пісках самоти.
І зносу немає землі на підошвах,
Всміхаєшся приязно-щиро з світлин.
Мов кров'ю пришитий в юдолі до гурту,
Зорю розворушиш в хмарів'ї-золі.
Говориш: полотнам не вистачить ґрунту,
Як свіжим могилонькам жмені землі.
Із попелу - поташ, вибачлива вірша,
Хіба ж то поет, що не скоїв дурниць?!
І той, хто на шию при зустрічі вішавсь,
Згубився в марнотах, у пеклі дрібниць.
Їм крила дубові під назвою "двері"
Відкрив перегорблений літ. Авраам.
І пишеш своє на чужому папері,
Спустившись із неба не в храм -
					а Амстердам!
О, як літаки поевертали голоблі,
Де хмелю із кисню в зірках наварив.
Сто грамів громів з соломини гобоя,
І брови повій все ж не варт Броварів!
Не вірте, що вірші живуть у смітничках,
Не вірте в застіллям задобрений спіч.
А кругле сирітство все ж має сяйнички,
І спогади варті запалених свіч.
Я щиро не раз ще подякую Долі,
Що вчасно збагнув щось, чогось не уник.
Вони виганяли за північ із дому,
І кава була неміцною у них!
Правицями вправно хрестились навідліг,
Встигаючи видих зробити і вдих.
Я дякую Богу, що довго не відав,
Як спать на підлогах і ліжках чужих.
Зненацька заскочений, все ж перо виніс,
Так сурму в негоду ховає сурмач.
Колись надрукує Петро Перебийніс,
І мо', на листи відповість Іван Драч.
Я знаю про себе: великий ледащо,
Але не метнувся до Сильних в зяті.
І вірші писатиму кращі і… кращі,
Це ж слава Вкраїни в моєму житті!
Пророк невітчизни - кумири все зважать,
Бо ти вибачаєш-прощаєш всім - сам!
І хочеш, як краще, -
			виходить, як завжди,
і Бог помічає усе в небесах.
Й оці п'єдестали, що п'ють там, 
де стали,
І тих, що з юрби утекли, із шерег.
І я вибачаю вітчизноньку-стайню:
В ній тварі по парі -
		вселенський ковчег.
Зійду крутосходами з вежоньки-башти,
Вина пригублю із кульбаб
				чи ситра.
І вкотре прощу винуватцям вибачливо -
І… et cetera.



ПЕР ЛИНИ

З пергаменту - не порох, а - перга, -
Чорнильниця, як Вавилонська вежа.
Перонів і перин сумна пора,
Папір, як паперть, де перо не влежить.
Все ж ручка-стовбур вежу підпира,
Легені вже роздмухують горнило.
Хоч шкіра гусяча у слів із-під пера,
Хоч звуки висихають, 
як чорнило.
Навчаються ходити піхтура
У кляксах-черевиках - всі на силі.
І вилита любов їм потура,
Хоч пера у чорнилі, мов у милі.
Озвучать скрип читацькі голоси.
Утаємничені, мов чари Нилу,
Уміють і сміяться, й голосить,
Вести перо на прощу… до чорнила.
Словами воловодиш без жалю,
І на собі виносиш, наче з герцю.
Перо, що напилось зірок з калюж,
Тримає каламар побіля серця.
Наперсток так подібний до відра,
Задзвонить лунко небесами раптом…
Де буква А гостріша
			від пера,
і владу має макоцвітна крапка.



* * *
На подвір'ї сяють кавуни.
Сяють кавуни в повітці й хаті.
Розсипають сяйво сміхуни.
Запахи і чебрецю, і м'яти.

Ні вини немає, ні війни, -
Хата научає світ кохати.
Репають достиглі кавуни -
Зерна повизбирували Мати.

Сяють на подвір'ї кавуни.
На подвір'ї сяють кавуни.
Кавуни сіяють на подвір'ї.
Сяють кавуняри на подвір'ї.

Клекотять-клекочуть двигуни,
Обрії горбаті, як верблюди.
Сяють на подвір'ї кавуни -
В німбі золотім і верби, й люди.




ПАЛОМНИКИ - ІІ

Закінчуються мандри, як війна,
І полонянки платять вже поромникам.
Чужа жона - в розлуках чужина -
Тому й не оглядаються паломники.
І моляться, коли не вдарить грім,
Засмага на обличчях, ув очах - дорога.
Руді плащі, як восени плащі,
І площі для прощань - се прощі в пращах.
І спадень-схід на одному плечі,
Вертать додому - се найважча праця.
Повіки із сонцями - по віки,
Путі в поту, у путах - шляху оргії.
Паломники повзуть, мов павуки,
І тупають тополями до обрію.
І молодик, немов байстря у сні,
І вузлик брязкотить нехитрим посудом.
Паломники несуть дощі рясні,
І посохи, як струмені у посуху.
Їх кличуть в гості, поіменно звуть,
Але бредуть - запрошувати марно.
Чутливо тут чатують кожен звук,
До тишини так і не звикли в мандрах.
Паломники ворожать на золі,
Вертаючи до найсвітліших капищ.
І порошина сяєвом зорі
Із-під небес пропалювала капці.




* * *
Крижина - покришка фортепіано,
Свічадо, де відбилось сто облич.
Зрива у мороці фату фата-моргана,
Шампанське з черевичка п'є панич.
Богине, погиба в багні богема,
У ямі оркестровій спить скрипаль!
А в оплесках - грудки і хризантеми,
Але ж ця яма глибша від проваль.
Для грацій декорації - пейзажі,
Неначе берег моря у Криму.
Катма патронів - тільки патронажі,
То й сцену обираємо німу.
Бо ласо всбди точаться ж бо ляси, -
Шампан, цукерки, гості і квітки.
Парад жіночих ніжок - се балясини,
У біле пофарбовані литки.
Під крилами дверей - пороги - 
					віри ніші,
Тут поріднився із аі - аїр.
І зраджують на сцені найвірніші,
Між кріслами шукає кріса звір.
Бо ління проплива, немов лаванда,
Вал сів у вальсі, в свічники - свічки.
Крижину-покришку розплавили троянди -
Не язики свічок,
			а - пелюстки!



І Є СЛОВА З ПОДВОЄННЯМИ ЛІТЕР…

Погана музика, бездарні вірші -
Вганяєш ніж в чужий письмовий стіл.
Від харакірі шлях -
			до "заре крішна",
З Поділля - і на києвський Поділ!
Бо не вміщаєшся у строгі рамки,
Й самотність прагне уникать гурта.
Упевнившись, що дами пройдуть в дамки,
Ти спалюєш горілкою гортань.
Тіпали ж, як стебельце-волокно,
Ставало серце Меккою для муки.
І вік вміщався в слухове вікно,
Де Муза тріпотіла, наче муха.
Бо вірші не писалися у віжках, -
Обійми із обіймами невдах.
Ти на підлогах спав,
			хоч мав десь ліжко,
Блукав по світу, мов по смітниках.
Та у гайд-парках залишав утому,
Долав кордони, начебто картон.
Більш мандрами, ніж віршами, відомий,
А може, віршами, ніж мандрами, 
пардон!
Йде зміщення речей і кодів-знаків,
Каварні - кафедри, 
хоч хміль і нікотин.
І поруч все, що непомітно зникло,
Що павутиння накидає на кути.
Поет - вовк самоти - модерну лідер:
Молитва - подумки, уголос - каяття.
…І є слова з подвоєннями літер,
щоб довшали рядки, немов життя!