Кожному боляче так само, як і боляче нам,
Ми ж прибираємо болю твого осоружність, дівчисько.
Коли ти в страху притислася раптом до матері,
Наче хотіла в утробі її заховатися від небезпеки,
Коли в полудень небо загрозливо почорніло.
Марні твої намагання, адже повітря отруєне
Шукало тебе за зачиненими вікнами будинку,
Де за товстими мурами ти пробувала безпечна,
Сміялася стиха й пісню надії співала.
Минули віки, а попіл на камінь перетворився,
Руки та ноги твої назавжди скувавши.
Ти залишилася з нами, скорчена ґіпсова постате
В безкінечному стражданні, що нам провіщає
Про цінність роду людського для богів ненаситних.
Нічого проте не залишилося від твоєї сестри,
Єврейської дівчинки, ув’язненої в чотирьох стінах,
Яка записала словами свою невимовну юність,
А вітер роздув її мовчазний прах,
А конечне життя її зосталося в зім’ятому зшитку.
Не зосталося нічого від школярки з Хіросіми,
Тінь її, випалена ядерним сонцем, залишилася на стіні,
Обрана випадково на жертву безоглядного страху.
Сили планети, творці вишуканих отрут,
Принишклі охоронці зосталих громів рукотворних,
Вже досить нам цих зісланих з неба страждань.
Перш ніж натискати вмикач, зупинися й подумай.