Іов І.П. Словопис. Супертворотексти-традиція. Хмельницький, "Поділля", 2000 рік. 106 с.
Замість анотації: (Від воскресіння Слова - до воскресіння Духу).
Майже всі передмови до книг Івана Іова починаються словами: "...перед Вами, читачу, талановита поезія...". Сьогодні навмисне порушуємо узвичаєне правило тому, що "Словопис" - це не лише поезія, а філософсько-поетичне явище в літературі. З головою пірнувши у словогру, звукопис, асонанси, алітерації, у словотворчі авторські знахідки, взагалі в художній арсенал "Словопису", ми все більше і більше впевнюємося, що поет творить дивовижні світи, своєрідний процес переродження Слова у філософію символу, наповнення Слова глибиною думки, вибудовуючи свій мистецький алгоритм бачення світу.
Микола МАЧКІВСЬКИЙ
У ВЕЖІ ЗІ СЛОНОВОЇ КОСТІ
СЛОВОПИС
Зізнаюся: нема багатослів'я -
Бігма, катма, чортма! -
Нема!! Нема!!!
Є префіксів і суфіксів весілля,
Уст су всерйоз і, може, жартома.
Є злі слова... І є, як мама, добрі,
Є таємничі, загадкові Ню...
Повітря ними клекотить по обрій -
З вогню без диму, з диму без вогню.
Вони в салонах одягли салопи,
У масках носять і пляшки, й миски.
Роздолля для пера - його словопис,
Отак зіниці кидають мазки!
До лона долі долина долоня,
Долина ліні - сон ліг у траві.
Я чую опір слів - хмільне долання,
Так темінь роздягають ліхтарі.
Голосники - не звуки - сяйво скрипки,
Майбутнє - це світанок букви "Є".
Але ж які страшні криваві крапки,
Що зупиняють Слова житіє.
Між буков укляка пекельна тиша -
Аж заніміли літери малі.
Та дух зорі ці речення не лише,
Бог їх за руки водить на землі.
Він пам'ятає всі слова в обличчя,
Ще й надихає полум'ям єство.
Ця обрійна межа, як пограниччя,
Де Слово - таємниче Божество
Й свічадо - води свіч, коли відлига,
І чепуряться в них слова-жінки.
За їхнім блиском - миґи та інтриги,
Навиворіт, успак і навпаки!
Так роздягається із хвиль Славута,
Що й Слово роздягнеться догола.
Такий словопис, і така спокута,
І пута почерку, і кабала.
Слова Господні з небом світанковим
Лягають твердо на папір-ґрунти.
А може, голоси тому й святкові,
Що хори їх збирають у гурти.
Отак звучать гаї й діброви,
А біля церкви золотий майдан.
І звуки-бджоли обліпили Слово,
І розкошують в барвах та медах.
Кохань - ах! - ок - це голуба година
Дія янголів, які несуть хрести.
Із крови слів - рудого нікотину,
Голосував і паску посвятив!
Не фану носиш - образок-фонему,
Бо хочеш поєднать графему й звук.
Це тонкощі султанського гарему,
Де слово-покруч блудить, мов байстрюк.
Слова складаєш зі снаги-любові,
Зі снів, із часу, відчаю-сльози.
Які ж рядки написані на лобі? -
Словопис приховають картузи!
Прохання - прахом над холодним пругом,
Але не гасиш зорі на вустах.
Перо незграбно порівняєш з плугом,
Це ж божевілля - і від нього страх.
Перо папір переверта до глини,
Так чоботи перевертають плац.
Звисає з неба просто так драбина,
Зупинка у пустелі, мов абзац.
Це пауза, яку придумав лідер,
У ній квітучий, соковитий дух.
Літрова пляшка - й забунтують літери.
Ви бачили колись руїни букв?
СЛОВО
І золоті, і срібні, й мідні звуки,
На знак м'який лягли, мов на диван.
Словопис - це розлуки у завулках,
Це зустрічі нові для мордувань.
Ти знаєш, що зв'язок міцний - се голуб,
Що числа приведуть його до слів.
Ой вигрівають в словниках суглоби
Зі званого обіду у Кремлі.
Лаборант в лабіринті:
"Та є мені таємні
свята з.. (затявсь)
Сурмить сур мить
тим Русь
Епігони знають,
що вуста
гаманець для
Слова,
що Слова - це гроші!
Тож намагаються розкрити вуста
вишуканим жартом,
співчуттям.
Епігони
говорять,
що Слово -
смачне!
О рим - миро!
Абетка росте у великі букви, як буки. Літера "Ж" на дієті. У
неї осиний стан і жало. Вродлива буква "Б" наливає вино в
літеру "О". І тоді порушується строга готика літери "А". Тим
часом слова од чорнила німіють. Абетку сухо омивають
друковані тексти. Далень іє буквальний буквоїд. І слова
зачаровано чекають іскристих очей.
СЛОВО
Слава - вальс,
коли слово - колискова!
Вік - ні вінків у вікні, ні інків.
Юні - тінню!
Вір! - ведеш тут шедеврів!
Слово для ока. Слово для душі.
Слово для вуха. Слово для серця.
Слово для вуст. Слово для єства.
А лун кортіло - болі торкнула.
-ОЛО-
коло солод
соло холод
воло волос
голос кволо
голод волоть
аБЕТКОВА НІРВАНа
* * *
Дружині Валі
І раптом прокидаєшся вночі -
Таких пробуджень не буває ранком.
Отак зі снів виходять глядачі,
І входять у суворі й строгі рамки.
А десь рахують лихо лихварі,
І вищий світ вертається з бенкетів.
Зірки не гаснуть - гаснуть ліхтарі,
Й навідується Муза до поетів.
Білизна, мов небесна борозна,
Готичний стиль - чіткий відбиток карку.
Гірку цигарку куриш край вікна,
А потім гасиш, ніби ставиш крапку.
Слова згадай, промовлені у сні,
Що наяву, зодня й не пискнуть.
А Божа іскра - це суціль вогні,
Що п'ють чорнило спрагло з самописки.
Що сон у ночі звично відберуть,
Придумавши блукання і розлуки.
А прагнення заглянути в майбуть -
Це уникання темряви-марюки.
До слова прислухаєшся не мить,
А вічність... І усе тобі байдуже.
...Дружина солодко і мрійно спить,
Як Муза!
ВІЗУАЛЬНА ВЕЖА-СВІТЛИЦЯ
Розумію чорнило, що зсідається кров'ю,
Клякси-рани словами божевільно мовчать.
В башті-вежі дзеркальній солов'їне безмов'я,
Сонце-місяць водночас, може, всесвіту стать.
Переломлені промені - немов макарони,
Голос - лось, - це обнюхана відлунням кора.
Аз і я - чарівні мечеті,
маку корони,
Соковиті кальяни - поетичний Коран.
Віщо од дощів храмам.
Молодому дощеві
Входить в сяйво калюж, морів, річок, ставків.
Шелест листя в порівнянні з дощем - дешевий,
Скрип дверей - глузування із майстрів-скрипалів.
Дзеркала обікрали, обвели, обманули,
Перепрали у небі всю стару каламуть.
І не хоче, не прагне героїчне минуле
Навіть іскорку кинуть, щоб заглянуть в майбуть.
Все відомо, все знаєш - сам до себе, тра' гучно,
Щоб із люстер, як з круч, покотився обвал!
Зал дзеркал, де і тіні вмирають трагічно,
Думка ж має статуру і для мізків овал.
Думка в слові - могутня, блискавична, крилата,
Буйна, п'яна, принадна, наче перса, туга.
І не відаю, що вона має кресати, -
Самовитому Слову - полум'яний тягар!
Поспішає по чарку (нерозбірл.) почерк,
Без вогнів поганяє, мов ґноти, ягнят.
В візуальній світлиці полоняники пошуків,
Що шукати припрошують і янголят.
Дивно дихають гулом дзвіниці і вулії,
Роздягають до лона, до мальв дзеркала.
Й стережешся чорнильниці, наче Везувія,
Бо на голову сиплеться попіл-зола!
НЕ-ВІД-СВІТУ-СЬОГО
Я з геніями пив - крик півнів - оковиту
За їх рахунок, бо наопашки душа!
Розчулений до сліз - хтось навіть око витер,
Я знав, що кожен з них - це ледь не падишах'
Запам'яталися чавунні литі лави,
Як непомітно переходив з "ви" на "ти".
В них понад чолами вінці тримала Слава,
Ворон і голубів зганяли з пліч пости.
Я знав святі місця, що співпадали з часом,
Сан долей у сандалях і порохи - сандал.
Щоб знаменитим бути і ...не згаснуть,
Потрібний не талант, а загадкова даль.
Іржали віршарі із мороку іржаво,
Що носять від собак в руках міцні ціпки.
Дер зань не хоче молода держава,
Хоч слава-підліток наївна, як чутки.
Зберуть плоди і невідомість, і бездарність,
Де прагнеш ти озвучить зором глухомань.
На чорне й біле ділить все лиш заздрість,
Свідома, що ніщо не варт талант.
І лебеді по мармуру, по гіпсу - попаски,
Чому по снігу? - так ніхто й не запита ж.
Це слава в слові, слово в славі - оплески,
Комусь етапи, іншим - етапаж!
Лиш перед славою страшна пасує влада,
Із поспіхом зніма казенні ярлики.
Бо слава - це гоніння, це блокада,
І - навпаки!
Блукальні мандри - таємничістю овиті,
В захмарних далях небеса усі в зірках!
Я з геніями був,
пив з ними оковиту
На площах, в скверах, на бульварах
і в парках!
1999,
лютий, 8
* * *
І широко, й далеко, й глибоко, й високо, -
Дека - дансу із прощ, із прощень і проїдань.
І на спині не бубна, а - зоряне око -
Сльози - па-де-труа, падеспань.
З порожнечі червоним героям відзнака,
Поспішають апостоли на аванпост.
Зарізяка до вен приклада залізяку
І зсідається кров, бо так хоче Христос.
Він ще більший за літеру першу у Слові,
З Коломиї глаголить герой ланковий.
Влада дика!
І ти за велінням владики
І квадрати, й трикутники, й кола ці мий!
Бо і спогади-мрії вкривають все лаком,
У в екстазі солодкім по ситцю - сонця.
Де ти віруєш в Духа,
хоч всюди і мряка,
Де ти віруєш щиро у Сина й Отця!
ТАЄМНА ВЕЧЕРЯ 3 АБЕТКОЮ
Миколі Коломійцю
В абетці літери усі хвальки -
З гілок зірок проміння п'ють та іскри.
На покуті саджу, під образки -
Отак сидять апостоли й міністри.
За довгий стіл саджу - не за столи,
Маню медівником, зганяю буком!
Пора пера, що напилась смоли,
Чорнилом щедро пригощає букву.
Морів-полів не видно з-за голів,
І гір не видно! І від того смуток...
В долині сліз - густе письмо слідів,
Де бути бунту, там завжди дебюти.
Чому спочатку "хай!", а потім "ах!",
На цім столі нема сукна-суконця.
Букви, неначе люди, у гріхах,
Хоч родовід ледь не сягає сонця.
І часом віє перебутній час,
Сутулий стиль від столу і до... стелі.
І "Ч" в руках тримають замість чаш,
Немов чиновництво трима портфелі!
І черпає чорнильниця з віків,
І літери чарівні, як ніколи!
Й не золоті крапки в кінці рядків,
А коми,
Абетка із міжзоряних глибин,
З святих курильниць письмена кирилиці,
Вони - букети вишуканих вин,
І те вино словами хмільно виллється.
Від букви "А" до букви "Я" - сівба,
Що в їхній крові, в геніальних генах?!
Хвальба - це теж запекла боротьба,
В абетці все: від Бога- до богеми.
І раптом заголосить буква "О",
Бо знак м'який - твердий, немов надгорбок.
Бажання неба - це завжди Різдво
Від подарунку і до нагороди!
Піднімеш до очей вуста.
Слова
Ховаються, мов гроші, у шкарпетки.
Шукає так долоней голова,
Так пера розпорошують абетку.
Колиска мрій заходиться плачем,
І день іде від темені до теми.
Абетка із наснаженим Лицем, -
Мої фонеми і морфеми, і лексеми.
В майбутнім плодоносять, мов сади,
Ці літери, буквальні смолоскипи.
Стоять в абетці. Я їх посадив!
Скрипи, перо, і закипай у скипні!
СПОВІДАЛЬНЕ
Костели, церкви, синагоги, мечеті -
Авто, хмародряпи, вогні казино.
Мовчання-самотність - від себе утечі,
Де кусень - казна, де в знаменах - озон.
Ой вчили душею кривити в краватці,
Ходить сповідатися до пірамід.
Молився ж за родичів, вписаних в святці,
До Мекки й до Риму дороги прямі.
Зривав із плечей остогидлі погони,
І вірші читав - аж захрипла гортань.
І ледве встигав за пером.
Це - погоня!
Так вітер цікаву сторінку горта.
Змарнований час - це не простір у мандрах -
Туманним в тумані лишавсь Альбіон.
Ти ж Слово шукав у душі, як у надрах,
І від кровотечі натще дудлив льон!
Тинявся по світу, на схід і на захід,
Розп'ятий розпуттям - святий марнотрат.
Наївся з віночка тернового ягід
І лаврів нарвав.
І тобі п'ятдесят!
Байдужий, холодний до вічних симетрій,
Усе ж врівноважуєш шепіт-виття.
І серце говорить, що є в тебе серце,
Життя промовляє, що маєш життя.
Кафе, ресторани, пивниці, їдальні -
Дороги для роздумів, а не для мук.
І доля відлунює в даль сповідальну,
І молиться Богу - йому одному!
ТИТЛА
Ази мини - звіз дар - звіздар озимини,
Тому й зоря - як титла понад Словом.
Нить борозни обронить крапку в півціни,
В сталевих стелях совгаються сови.
Ваг ряні ненюфари - не буття бутон,
Не голу бить і голуба голубить;
В обійми буйні затиска бетон -
І титла сяє там, де її люблять.
Рядки-висотарі на вістрячку вершив,
Верніть тінь-рев! -
валторни - се вал тернів!
І ярма рках на ярмарках віршів -
Ось титла, тиші тло із титулом модерним.
Пригнічує слова щасливі, у добрі,
Тре сльози, зморшки, піну у терпінні.
Слова - немов зіниці із-під брів,
Це світло титли - альфа, - ікспроміння.
Отак з-під листя сяють ситі гарбузи,
Отак освячують причастя і молебні.
Солодка титла - блискавиця без грози,
Я знаю, що вона живе у небі.
З високих веж за думкою простеж -
Як добре, що не зна про житло - бидло.
І тюлем пані, як тюльпаном, проросте,
І брови понад поглядом, як титли.
Не стишити рядків шалений біг,
По жару - парко і паркету в тиглі.
Рядки -- в отару, титла - мов батіг,
Не титулярна, наче фіглі-міглі.
Ну хто про неї зна, хто запита,
Відомо, всім давно усе - до фені!
Гніздиться титла над рядком, як птах,
Із того ж духу, що й крилатий Фенікс.
МАЙСТЕРНЯ СЛІВ
Миколі Мірошниченку
Шедеврів сяйво - небеса робітні,
Хоч в сум овитий сумовитий лицедій.
І тиша вибухівкою вагітна,
І лебеді ячать в зірковій лободі.
Пастель постелі - дюни, павутина.
Горби зсідаються. І сонце сіло за
Будинки.
Божевільний пошук стилю,
Коли і стелю пропіка сльоза.
Слова ж старанно просять, христарадять,
Струнка струна, як промінь для стерна.
І є говерли в ковдрах-простирадлах,
Галери-галереї і ...стерня.
Зал ізний, сон яшний - і схід, і захід,
Де вистача довжин, бистрин, глибин.
Майстерня слів - це не навчальний заклад -
Воронами стають в ній голуби!
До мови йдеш від ясель-домовини -
Є роки в кроків,
як слова в послів.
Сваволить телефон якісь новини,
Для словозмін не вистача таблиць-полів.
SЕМІОТІКЕ - "ЗНАК" 3 ГРЕЦЬКОЇ
Державний дим із вогнища в степу -
Знак-індекс, що у тебе є вітчизна.
І вир, і вихор, уподібнившись стовпу,
Оголяться цнотливо до... білизни.
Пірнаєш в мову хмар-води-роси -
З ниток дощів'я вузлики в'язати.
Вод линня і відлуння віддаси,
Щоб згодом щедрим поглядом узяти.
На божій мові - божі почуття,
Не єресь яру, а веселки ярі.
В худоби животіння, в нас - життя,
Й знак безкінцевості - суворі ярма.
В сигналах-знаках - соки трав, мов струм,
Букви, вітрини, карти, знімки, схеми.
Без них не вчуєш брата і сестру,
Лиш Батька-Матір в спогадах, як схимі.
Умовне все, немов умовний знак,
І божевілля напливає з міста.
Причинні запах, колір, дотик, смак -
В підтексті смислу і у тексті змісту.
1998,
грудень, 1
З ПОГЛЯДУ БУТТЯ
Сузір'я слів на сонячних губах,
Й плечима стиснеш крила серед степу.
І молочай на висохлих горбах,
Стікає скупо молоком, ще... теплим.
З трибуни табунцями стрибунці,
Мала бджола і вже дорослі бджоли.
Суглоби повипростують борці,
Клянучи гнівно, літеральну школу.
Це мертві звуки.
Й не один затих,
Тебе назвавши наостанок - "рідний".
Глас крикунів у німбах золотих,
Але на п'яти наступа і в срібних!
Вітчизна -
духом охуд - це сіль сіл,
Росту в ногах потужної пшениці.
І задивляюся ув очі слів,
У їхні світлі і вродливі лиця.
Бенкети мови - зоряний букет,
Це українські речення зі ставу,
І щоб їх втримав-витримав хребет -
Бог у Дніпро сузір'я на ніч ставить!
ЕКСТАЗ
Потужна енергетика майстерень -
Де срібне світло - це щоденний хліб.
Історії - істерії містерій,
У люстрах - айстри,
хоч робітня - хлів!
Та стеля стелить небеса свободі,
Мов стебла, осипається гроза.
Палітри щедрість - фарби кругообіг,
Й ґрунтованих полотен комиза.
Глибокі нори німо риє норов
Для музики, бурхливих фарбослів.
І марно стукає у шиби норма,
Вже божевілля мариться у склі.
І не накинеш зопалу намордник -
Вуста все ж блискавицею стулив.
Із цих розкішних вельми натюрмортів
Накрити можна золоті столи.
Але громи стікають у екс-тазик,
Наснагу звично буднів спалить шок.
Соха насахано не сохне ув екстазі,
У сяйві мішковини-пелюшок.
Пан Зел схова цнотливо зелен-пеніс,
Майнувши з позаобрійних садів.
До чого тут перо, смичок чи пензель,
Очікування свідків і судді?!
І тільки німота затулить позіх,
Розмиті миті і самотність Лі.
І ці сміливі у натурниць пози
Ще покрадьки відіб'ються у склі.
1998,
грудень, 20
БОГЕМА
Блискуче коло лаври, ліри, діадеми -
Чужі чіпляються, мов реп'яхи-п'явки, -
Жадають-прагнуть втрапить в серденько богеми,
Де заздрість, ворожба, образи і плітки.
І буцімто поети хочуть еполетів,
Полотна вічні пишуть в мріях малярі.
Не до Дніпра по воду ходять, а до Лети,
І на зорі - минають сумно матерів.
Богема починається, немов поема,
Гуртує течії, вітри і табори.
І теми в темінь щедро сиплять хризантеми,
І айстри з острахом...
Це Ойстрахи-майстри!
Голодні давляться іще глевким півсловом,
Відверті позіхи в безсоння - це межа!
І на поверхні балачок густа полова -
Нечутне крадеться-ступа по ній олжа.
Це навіть оптом непомітно в сяйві оку, -
Рояль. Музика міцно тисне на педаль.
Бігме, богема - "по-до-ля-ноч-ки" уроки,
Музей предметів, різних причандаль.
Чужі ручки, чорнильниці-невиливайки,
Де спогади і сни життя перемели.
І ті, що в гніві, опускаються до лайки,
Підносять тих, хто пестився й моливсь.
МИСТЕЦТВО ПРИЇЖДЖАТИ
Сестрі Марійці
Із вуст у вічі зустріч: ой чук-чуки!
Малаєм годував її малою.
Везе сестра мені дніпровську щуку, -
Сестра ще їде - зустріч я малюю.
Із поглядів увись і вирій виріс,
І вітер хмелем бродить, наче брага.
Війне щирицею з дитинства щирість -
Терплять усі, але найбільш - бумага!
Сльозини вогкий вогник, бо волого,
Від лук і до Прилук - туман.
Відлига.
Тепло обійм ще бережуть вилоги,
Бо зустрічі - се схованки від лиха.
Хай спогади наллють усім по чарці,
Що важко попід горло котять брили.
Бо час чекання радісно почався,
Ми - тці розлук,
які усім набридли.
Шляхи сполучень - нелегкі сполуки,
Десь, сестро, добиваєшся, ще линеш...
А поїзди плетуться з-під палюки,
Сочиться батьківщина крізь щілини.
Привозиш все, що даллю даленіло,
А поїзд важко диха, мов астматик.
Талант - сі будні обертать в неділю, -
Не треба ж ні чекать, ні здоганяти.
Війне солоним духом Кременчука,
Немов розлукам відкупне подавши.
...Розкриє очі величезна щука,
Хай дивиться на зустрічі подовше!
* * *
Шепіт-шелест - вухо - шапіто,
Корот-зором мругає абетка.
Мантія абата, блиск авто, -
Жваві, спритні й чарівні субретки.
Сутінки-тумани нічиї,
Луни в перах моляться перлинам.
Речники мовчать. Грамотії
Дегустують речення, як вина.
А тому нечутні голоси,
Дзумотить і набридає муха,
Передражнює наспів оси,-
Схожа колиханням крил на Музу.
В дзеркалі є заповіт вікна,
В башті - звукозаписи вертепу.
Почерк змінить старість, як війна,
Голос ангельський - ангіна в шепіт.
І пейзажі змінює зима,
Гієрогліфи, - сказав Айгі, - сніжинки.
Це на перший погляд, літери - юрма
Уявіть, що кожна буква - жінка!
Тільки музика і тільки лет,
Поруч із черницями - блудниці.
Їх малюю - зоряний сильвет -
І запам'ятовую у лиця.
Ритму урочистого мотив -
Загорюся ув арабськім вальсі.
Звуки йдуть наосліп до мети,
І стають абеткою -
її власністю!
ОСТАННЄ ЯБЛУКО НА МАКІВЦІ
Вже галич в галіфе галить на Галич,
Сувій шляхів печатають бики.
Останнє яблуко пригріла далеч -
Із маківки звиса на всі боки.
Не порятують поглядів божіння,
Бо збуд жує зоря холодних зим.
Злютовані і мрії, і бажання,
Як рима "дим" до слова "молодим".
Гілок міцна залізна арматура,
Зірката зірка в ката із верхів?
Зажура хмарна з личком замазури,
Хоч падолисти - вічности архів.
Висить самотнє, золоте, останнє,
Горить самим собою у собі,
Бо в ніжній серцевині є світання,
Що присмерком стає у боротьбі.
Се Божий знак для виходу чи входу,
Жар-птиця так висиджує яйце.
Хоч галич налітає на свободу,
Й кривавить Слово,
що веде слівце!
1999,
жовтень, 28
БАЗАВЛУК
У долоні-полоні садів - Базавлук,
Над хатинами сонце - розгойдана люстра.
І малюк крізь вітчизну летить, наче звук,
Й перед ним розступаються всі злотоусти.
Замовляє у березі з раноньки кров,
Що аж тишу відлуння збиває з дороги!
І не сплутає тексти святі богослов,
Словобог, силобог, солобог - аж до Риги!
Залишає сліди босоногий малюк,
Ніби звука увічнити хоче у букві.
Я Степами за нього моливсь і молюсь,
Хоч егейкає світлом на захід розлука.
Знає мова всесвітня чарівні місця,
Що подібні зі щастям-любов'ю до раю.
І тут сонця найбільше в гарячих серцях,
Та Не-Ми ці місця на землі вибираєм.
Бачим сни, де майбутнє без проклятих мук,
Без колишніх держав ці могили, мов кола.
...І спілкується з Богом наївний малюк,
Хоч для інших те саме навколо!
1998,
падолист, 22
СОНЦЕСЛОВООБРІЙ
Подільським посестрам
Людмилі Красномовець та Світлані Мельниковій
Слав ліжники пухнасті, як бархани,
З дахів'я в душу дихав щем дощем.
Від спадню у світлиці все багряне,
З богами все кривавиться живцем.
Сліпе дощів'я, ліжникові дюни,
А може, думи... Холодає із нуля.
Старі слова чомусь не люблять юних,
Бо обрії для них - свята земля.
І гасли струни.
Й натягались знову.
І не горіли вільгі сірники.
Я знав, яке життя подвійне в Слова,
Гортав в гортані житні словники.
І корінь покидали суфікс, префікс,
Взяли з повір'ям свіжість кольорів.
Молочні перса в'янули, як персики,
І я ставав причинним поміж слів.
Слова солодкі - славою вагітні,
Безплідні, ялові слова - гіркі.
Вони вертають в зони алфавітні,
І там стають сипкі й неговіркі.
І словотвір бенкети там не править,
Наснаги там немає взагалі!
Там вимагають знати чітко правила,
І класти квіти до підніжжя слів.
І класти крапку, щоби потім клясти,
Йдучи по реченню, як по Дніпру.
Чорнило з глузду з'їхало у кляксі:
Повірило не слову, а перу!
1998,
падолист, 13
* * *
Анатолію Ткаченку
Абетка ходить у словник, як в церкву.
Ходять числа.
Сповите Слово на руках - немов дитя.
У мороці, як в молоці, Пречиста,
Що чує інших слів серцебиття.
У браму тиша товпилась і барви,
Проміння, спогади, і погляди, й думки.
І тріпотіли у повітрі чари,
Неначе знаки, ще не бачені ніким!
Від голосу ріки війне волога,
Прасовані хмарини - це туман.
На пам'ять - вузлик, наче гієрогліф,
Китайський живопис - від інь до ян.
У нас від "А" і до м'якого знака
Витійствують поезомалярі.
Дитя у сповитку.
Ти ж хочеш знати,
З яких наснаг-натхнень чи варіантів мрій.
Уява звикла, що життя все ж ризик,
Окремо небо і держава ув імлі.
І звуки - роси, що вбирають риси,
З великими буквами йдуть малі.
У церкві стрінуться букви і цифри,
Їх німо вакуум боронить від тривог.
І німб чіткий, неначе із-під циркуля,
Бо з німбом Слово в сповитті зоветься "Бог"!
ТАЄМНІ ЗНАННЯ
Романові Бабовалу
Сполох виру запалює річку,
як свічку,
Ляже хвиля на берег, неначе язик.
І не треба чужих ні освідчень, ні свідчень,
І форелям-фонемам наймати музик!
Береги - це відлунням затиснуті скроні,
Фрески флексій - у водах астральні зірки.
Свіжа мова очей - не казенно-суконна -
Дієприкметникові звороти в ріки.
Вуха вихору, сполохи виру і зерен
Літер - совісно слухають сонячне дно.
І таємні знання - це віночки із терну,
І по ватрі повітря - води полотно.
Треті півні пропіють, як завше, о третій,
Ще й на клапті порвуть сон, неначе сувій.
Обрій подихом склеїть небесні конверти -
Їх кудись віднесуть молоді солов'ї.
1998,
падолист, 24
ШКОЛА ЗИМОВОГО ПЕЙЗАЖУ
Се темпераменти температури -
Се генерал Мороз - ясирник військ.
Рядки холодні, мов клавіатура,
Папір зім'ятий - з снігу обеліск.
Хоч глас півнів вгорта в гортань піано,
Льоди стають дзвінкіш од кришталю.
Гуляє над папером протяг п'яний -
Наказує щось грати скрипалю.
Під кучугурами лежать полеглі
Роки.
І Божа іскра палить тінь.
Папір біліє - далина елегій,
Відлунює перо: "тьох-тьох", "дзінь-дзінь!"
Цупкі крижини, наче палітурки,
Колінця там, де не було й ноги.
Сніги сипкі, немовби штукатурка,
Без пострілів лягають в сніг -
сніги!
Ти клеїш дурня, наче коїш шкоду,
Добропорядний, як пузань-пейзан.
Папір - зимового пейзажу школа,
Хоч червень за вікном -
се зауваж!
А віршування - завжди небезпека:
Перо зміта брутальний поговір.
І холод від паперу в скипень-спеку,
І жар пера,
що спалює папір.
1999,
червень, 14
ЗАЛІЗНИЙ САД
Тин самотин і тінь - пола хотінь,
І палісад - криваві палі Саду.
І хори вихорів - палахкотінь
Наснаги у небесному свічаді.
Колючі літери - латинь літань,
Досади, як до суду, йдуть до Саду.
Смереками смеркань - аж до світань,
До світла, як стрімкого водоспаду.
Се Муза - Мазура* - "Залізний Сад".
Зозулям механічним в нім кувати,
І тіням вибігати із засад,
І в сіножатях долі вікувати.
Ненашими дощами пахне жерсть,
Краплини, наче щеплення од віспи.
Прощання ще стрижуть з хмарів'я шерсть,
Для зустрічей розлуки завше іспит.
В Залізному Саду - гул двигунів,
Так звуки випробовують утому.
Журилися жаринами вогні -
Се третє око кліпнуло в сліпого.
Тут вигули тварин - се зоосад,
Дроти дратують схожістю на дратву.
З гілок плодам небаченим звисать,
. І тих плодів не в змозі обірвати.
І фарбу злизує іржа пустель,
Залізо для часу, час для заліза.
Тут завжди осінь, наче акварель,
У паморозь одягнута маркіза.
В гущавині невичахлих пожеж
Із полум'я узяти хочеш меду.
Приземкуваті кулі - бульденеж,
І діти носять плюшевих ведмедів.
Мстять протяги, подовжуючи тінь,
Розгладжуючи зморшки, ніби тишу.
Химерні форми прагнуть в далечінь,
З гори заліза народивши мишу.
В тунелі світло - се полтавське ель,
Троянди Трої насипом у кузов!
Парижу порох...
Пентагон. Брюссель,
Де маузер зав'язаний у вузол.
Залізний Сад - сівалки і плуги,
І туманець з серпанком, наче легіт.
І безадресний грюкіт навкруги,
Парують жерсті паруси -
се скрегіт!
Турбує упокореність турбін -
Змінились щогли після переплавки,
Де жебраки з окопами торбин
Все можуть проклясти і переплакать!
Натхненні сповіді з початком і кінцем,
І струм живе в дротах, немов провини.
І, може, так задумано митцем,
Що не залізні в цім Саду травини!
--------
* Сучасний авангардний митець, автор металевих скульптур у місті Хмельницькому
* * *
Біліють дні на денці у відрі,
Вогні на дні, немов червневий Відень.
Ой, тужить тиждень тінями вітрів,
Викачують яйце століттю відьми.
Звук ноти чорної - се чорнота,
І пахощі бузку - для мрії одяг.
Не стре мене в стременах - самота! -
Де вихід називається ісходом!
Небесну брилу носиш, як бриля,
Таємну дірку нехтуєш в штахетах.
У жолоби жалоб не жах жбурля,
Не гоноровість - лицарська шляхетність.
Ну що із того, що піїта спивсь? -
Не забувайте Хто за нами стежить...
І шлях летить загострений, як спис,
Це ж від криниці до могили - стежка.
Повітря хай по вістря - півбіди,
Перепились перепелиці з полудня.
...Вода із відер хлюпа на сліди,
Неначе гасить порох,
а не полум'я!
1999,
листопад, 10
ШУКАТИ БЛИСКАВКУ...
Диптих
І
Шукати блискавку у хмарах - голку в сіні,
Все перерити - й тихий Тихий океан,
Й летовища, й причали і вокзальні тіні,
І, може, спальню королеви й кегельбан.
Сніги, басейни, плаци і військові бази,
Хмарів'я шелестіння в теплий телефон.
Порівнюють з повією вітчизну блазні,
Із тілом можна все -
недоторканний сон!
Надії-мрії ще погойдують колиску,
І місяченько зодяга майбуть в шовки.
Від грому глухнеш, та шукаєш блискавку,
Жаль, що до неї не ведуть тебе стежки.
У небесах не втомлюєш ясні зірниці
- Від прочитань алегоричної грози.
Борлак у горлі дриґотить,
як поїзд у тунелі залізниці,
Гіркий клубок є часткою сльози.
Громи ночують в затишних каварнях,
Де попільнички - блюдця,
у вазочках - бузок.
Тут можна мріяти захмелено, безкарно
Про швидкість світла Божих іскр і блискавок.
Шукати блискавку у власнім ситім шлунку,
В тарілці, в чашці, на виделці, на ножі.
І заглядаєш в декольте, мов за лаштунки,
І дулю-язика показуєш ханжі.
Вчуваєш несподівано чужу мализну,
Як понад небом власну владну висоту.
Все перерив - окрім жіночої білизни,
Тепер до нитки роздягаєш самоту.
II
"На біс" у залах розсипаєш щедро бісер,
Не раз потилицю обвіє холодок.
Та замість творчих бенефісів - лиш дефіси,
І божевільний пошук мовних блискавок.
Не штука все на світі перерити,
Знайшовши навіть в давніх текстах букву ять.
Перо уміє по-старечи говорити,
Але уміє й зболено мовчать!
Дурман чорнила, наче чемериця,
А клякса - щеплення од сказу...
І речеш
Про озаріння-осяяння блискавичні,
І про присутність в спогадах речей.
І радість радісна стає сумніша суму,
Бо горе - гирі, хоч налий сто грам громів.
Душа не вип'є сю шалену суміш,
Душа свята у Бога на умі.
Чужі країни, бюсти, телефонні будки,
Де пози й номери уславлених самиць.
І буки відкидають тіні буков,
Подібні чимсь до блискавиць.
1998,
листопад, 30
* * *
Делекий сум, віддалена журба,
Заобрійні зітхання й згустки крику.
Їх не заглушить із весіль юрба,
Що крилами змітає все до крихти.
Розлуки зацвітають на ходу,
І голоси теж мають гострі лікті.
Все герметичне.
І неволі дух
Чорніє грізно у куточках ліфта.
Це чужина без світла і роси,
Хоч сум-журба - зодяганка для Музи.
Перо наздоганяє голоси,
Неначе теж йому потрібна блуза.
* * *
Ми - ластівки із-під небесних стріх,
З летовищ і злітання, і витання.
Пан Молодик - з окрайця-скибки - сміх,
І розцвітання, й згодом - розплітання.
Куди поставить зоряний букет -
Тепло душі і світла клекотання?
Я вигадав вітчизну - Назарет,
До чого тут Шевченко і братання?!
Повітря завагітніло од слів,
Заїкою стаючи од читання.
Холодне світло стягне слід, як лід,
Де в Забуття на ковзанах катання.
Так ріжуть скло, це - журавлиний звук,
Вразливе гримотання-грюкотання!
О Боже, я не пам'ятаю букв,
Хоч відчуваю їхнє калатання.
Тут виросли хрести, а не сади:
Картання, користання, клопотання.
І чужина у спальнях самоти,
Хоч писанки й бандури рокотання.
І вишивки, і в свічниках - свічки,
І на англійській - шепіт-белькотання.
Я у чужім Степу моливсь на образки,
І потайки хрестивсь за спам'ятання.
Тьму буков брали голуби з руки
Крізь блискотання, крильне лопотання.
Свій зір передали мені зірки
І зникли всі метання і питання.
Сліди позамітали... двірники,
Де в солов'їв закохане свистання.
І тільки тіні, наче двійники,
Вклоняються поважно для вітання.
І за плечима вироста трава -
Таке роси бентежне трепетання.
Немає уст, але звучать слова,
Немає солов'їв - є щебетання!
ПРОЗОРА ВІРША
Познімаю із неба коралі зірок,
Залунають ланами краплини калини.
Населю на проміння яскравий разок,
І постане з казок, зачарує Вкраїна.
І у серці отак - як зерну у ріллі,
Вже й покотиться сонце окато по лугу.
І натомість намиста - журні журавлі,
Небеса на хмарини розорюють плугом.
Затісний Україні з повітря намет -
Навіть хвилі не в змозі прикрити коліна.
І очима - на лоно, вустами - на мед,
Слава Богу, є зими - немає заміни!
Не оглухну розгублено од блискавиць-громовиць,
Не осліпну від блискавок в мороці, може.
За Вкраїну здійму сто солодких криниць,
Понад обрій здійму, уповні - не порожні!
ЗАУМ ЗИМИ
Божевільні сніги - із пелюсток стоги-
Кучугури, неначе зсування Сахари.
У всеношному хорі заплач-застогни,
Замети-відспівай візерунки базарів.
Наче простір простер найбіліший папір,
І вітчизна не квапиться сніг відкидать від святиней!
Ти повір, покриває отак поговір,-
А ще тінь накрива не з-під хмар,
а з-під тину.
Грудочками летить сніг у рів з снігурів -
Веселковий, високий - із сонячним шелестом.
Сніг в коліно, та Ангел іде на зорі,
Схід і захід валетом лежать, наче велети.
Білі-білі поля для майбутніх таблиць
Словозмін в українських широких широтах.
Гнізда слів із глибинних, джерельних криниць,
Бо із чим порівняти їх щедрість-широту.
Гнізда птиць - слів жарт-птиць і жертовний чар пав,
Хоч і розтруб із льоду над ними, мов краги.
Заум зим, як полтавську говірку, черпав,
Хоч карга в завірюхах звучала - як скарги.
Але й так все відбілює сірістю день,
На тополях хмарів'я, неначе на бильцях.
...Крізь причинні сніги м'яко Ангел ступає-іде,
Не сполохавши гнізд у юдолі таблиці.