Юрій Завадський. еа (8)

008

Відповідаючи на питання, що робиться зі мною, коли я чую фонетичну поезію Юрія. Юр-ія. Хотілось відповісти фонетикою, та відповім синтаксисом. Я чую тугу, таку двоїсту тугу, за тими часами, коли майбутнє сприймалось, – майбутнє існувало у мові, на рівні суспільного договору: ми сприймаємо майбутнє, ми хочемо майбутнє, ми творимо. І все, що потрібно було від поета – не сперечатись з цим, а навпаки, бути будівничим. Я говорю насамперед про Радянський Союз 20-х та Америку 50-х, хоча і природа того відношення до майбутнього там була різна. Ця туга двоїста, бо є ще такі як семенко та бітли, котрі залишаються ракетами для уважних, а значить ще не все втрачено. Фігура Юрія під час поезії – фігура заповнювача: «слишком много у нас белых пятен, и не только в прошлом, но и в будущем». І я не знаю, як назвати себе, коли я дивлюсь, як Юрій заповнює час та простір своєю поезією. Ще не знаю.

Дмитро Левицький, письменник

Юрій Завадський. ea (7)

007

Мова в тому вигляді, в якому вона існує зараз – це сформовані тіла, що ходять своїми орбітами, зліплені із затверділого космічного матеріалу. Окремі звуки, як космічний пил, позбиралися в ці тіла достатньо давно. Тож фонетична поезія, оперуючи звуком як таким, повертає нас кудись ближче до моменту великого вибуху. От полетіла би хмара в інший бік, стали би фонеми по-іншому – і ми би поставили певну думку за отаким поєднанням звуків. А так – летить у простір згусток фонем, зачіпає атмосфери якихось планет, засвічується і зникає десь у космосі. Приблизно з таких звуків поезія починалася, паралельно з музикою і мовою взагалі. Фонетична поезія Юрка Завадського – хороша профілактика суто паперового слова, якому, за великим рахунком, усе одно, буде воно вимовлене чи ні. Ці слова бурмочуть, гурчать, співають, намагаються на щось спокусити, чимось вразити, але головне – вони претендують на сприймання, для якого потрібен не аналіз, а чуття.

Ганна Яновська, поетка, перекладачка