Варто було писати саме так, варто було так довго чекати на саме такий текст. Варто було чекати на появу поета, який має однаковий шанс на визнання й невизнання. Про що я подумав, читаючи Мірка Боднара: це вірші, яких я ще не читав, яких я так довго чекав. Пил доріг, аморфність матерії, непослідовність й алогізм — за рахунок простих засобів поетові вдалося відкрити двері до поетичного мислення, приватного, потенційного.

Вірші, що довго чекали свого рейсу, вже мають місце в літературному просторі, і не варто суперечити порядку речей, бо Мірко Боднар зі своєю книгою мандрів і споглядань є необхідним і неминучим. Та й наближається до особливого засобу вираження мовлення персонажа; ось він такий, в кедах, говорить так і так, курить цигарку, кохає.

Хороші вірші, бо написані не заради чогось, погані вірші, бо надто хороші. Якісні вірші ніколи не будуть масовими, очевидно. Вихваляючи своє власне читання Мірка Боднара, хочу додати, що почуваюся впевнено: текст цієї книги є тривалим і водночас фраґментованим документом людини, який обов’язково знаходитиме собі місце в читацькому досвіді. Книгу можна розрізати на шматки, але вона надалі буде. Ця книга може це робити, а це означає, що вона зроблена належно.

Надскладне завдання ставить перед собою ще молодий, хоча вже не настільки, як це прийнято вважати, тернопільський поет Юрій Завадський. Відтак і у рецензента завдання не з простих. Та й звичайним пересічним читачам, тим, хто все таки ризикне, також не позаздриш:

ерст кел ерст
келер ерст тер
олер керст орт
колер ст тор
орлст терст лер
глер глор оргл

Оце й усе, у значенні – увесь вірш із не менш промовистою назвою: “Без назви”.

І перше питання, яке виникає: для чого все це? Тобто в ім’я чого всі ці муки? Експеримент заради експерименту, чи просто дурня? Можливо, якби не знав Юрка особисто так і подумав би, каюсь! Крім того, це вже не перша його збірка, яку я тримаю в руках і пробую не лише прочитати, а й зрозуміти.
А можливо, просто певні труднощі із вимовлянням слів (Юрко у житті вельми симпатично заїкається) і були поштовхом до написання:

гх гк гкг
кш сш
лд лр зд… –

це вже рядки з іншого вірша, якого автор назвав “Розвиток”. У якийсь момент я навіть упіймав себе на думці: а, може, це просто якісь вправи із арсеналу логопеда?.. Як би там не було, але сміливості та упертості у Завадського не віднімеш: із збірки у збірку продукувати нерозбірливі звуки під українськими назвами, подекуди із реченням-двома пояснень, або навмисним викручуванням-перекручуванням відомих слів. За бажання, це можна сприйняти і як протест, правда, не зрозуміло проти чого, а можна і як свідоме консервування себе на рівні вічного початківця? Бо ж звуконаслідування, так звана фонетична поезія – це за великим рахунком вправи для початкуючих, і не більше.

Однак… А що якби у свій час Казимір Малевич також нічого більше, окрім чорного квадрата на білому тлі? Не факт, що тоді той його квадрат взагалі хто-небудь помітив би. Але чи це була б проблема Малевича, чи наша з вами? І все ж, мені давно кортить прочитати від Юрка Завадського щось більш “нормальне”. Якщо вже силабо-тонікою ніяк, то хоча б пару-трійку верлібрів. Ну, а вже потім нехай і ці “Нічні комахи” прилітають:

сшш згшшш
млбннн шшб шшв
згзз згзз вл шшс
шшшс –

(до речі, щось справді дуже схоже на нічне вовтузіння за віконною шибкою), то може тоді б і питання: для чого все це – не було б таким неминучим?

Книги без сторінок

До речі, про розділові знаки. Так почали писати, якщо не помиляюся, в середині минулого століття. Та де там! – ще раніше. В українській літературі таким прийомом вміло користувався ще цьогорічний столітній ювіляр Федір Потушняк, творчість якого не те що не вивчена – ще маловідома навіть літературознавчому загалу. Але жоден із попередників не зайшов так далеко у питанні використання розділових знаків, як молодий поет Юрій Завадський з Тернополя. Він видав книжку без назви і без нумерації сторінок. Оригінально! Це як казка без початку і кінця – де відкрив, там і читаєш. А знайти щось із того, що сподобалося просто неможливо, бо і змісту в книзі нема. Але який же може бути зміст, якщо сторінки не нумеровані. Будемо вважати що це теж такий собі поетичний прийом, задум автора. А взагалі то у нього, у Юрія якесь особливе уявлення про поезію, притаманне тільки йому. Зорова поезія, про яку пише він у коротенькій інформації про себе, настільки буквальна, що перед очима справді постають банальні картини після прочитання коротеньких сюжетних замальовок. Прикольно, але не більше, скажу я вам, панове юні засідателі.

Читаючи саме Юрія Завадського і беручи до уваги те, що на відміну від абсолютної більшості ровесників, які грішать багатослів’ям, його твори відрізняються лаконічністю і вміщаються інколи всього в два рядочки,так от, читаючи саме його тексти я зловив себе на думці, що і він, і багато його колег по перу не вміють, як співає кумир «продвинутої» (просунутої?) молоді Святослав Вакарчук, не можуть зупинитися вчасно. І ті зайві слова, а інколи єдине слово, псують непогані загалом тексти. Відчувається, чесно кажучи, брак хороших редакторів у видавництвах. Бо інколи навіть у двох рядках виявляєш таки зайві слова.

«Буквоїд», « Інша література », «Поезія.орг», інші популярні сайти при публікації текстів не допускають недопрацьованих матеріалів на свої віртуальні сторінки. Так Єлизавета Горбачевська, Оксана Гаджій, Лесь Белей, інші автори, а їх досить таки багато, представлені ґрунтовними добротними доробками і жодних претензій до них бути не може. Навпаки, своєю працею вони вселяють переконання, що справжня література може не впасти в око, не лягти на душу одразу. До неї потрібно буде повернутися. Через рік, через роки…

[..]

Джерело: http://www.bukvoid.com.ua/…

“Коаґула – це зліп, згусток”, – так розпочинається інтродукція першої книги поета Володимира Дячуна, члена Тернопільської організації Національної Спілки письменників України. “Це згусток енергії плоду, що [..] летить на родюче безмежжя землі, щоб дати початок новому життю. Це, врешті, нависаючий обрис краплі, що відірветься ось-ось від загалу і зірветься вниз. Це, напевне, і сконденсований вияв думки, що заповнює кожну пoру паперу”, – в цих словах, як бачимо, поетичне кредо поета. Його досягнення в творчості доводять правоту такого бачення.

В.Дячун – один із тих письменників, які довго торують собі шлях до читача. Мабуть, саме через те його тексти настільки справжні та неповторні, такі несхожі та в деяких випадках герметичні. Сприймати вірші В.Дячуна непідготовленому читачеві, безперечно, важко, адже його твори – це не лише окремі вірші, його книги – не лише “збірки”. Кожна з його книг – дієвий механізм, очевидно пов’язаний як із попередньою книгою, так і з майбутньою. Ця природня продовжуваність – відмінна риса творчого методу Володимира Дячуна.

Несхожість поетичного стилю поета визначають свідомі чи несвідомі пошуки нового несподіваного вислову, власних формальних вирішень втілення естетичної форми, що мали б вплив на читача та підсилювали вираження. Вірш В.Дячуна – винахід, кожен з елементів якого виправданий та необхідний. Чіткість постановки мистецького завдання та вправність його втілення не зайвий раз підкреслюють майстерність В.Дячуна як письменника. Навіть ловимо себе на думці, звідки така точність та коректність? А на це має безпосередній вплив життя поета, хоч як це не по-сучасному звучить.

Володимир Дячун народився 20 лютого 1947 року в селі Лозова поблизу Тернополя. Закінчив Львівський політехнічний інститут, аспірантуру в тогочасному Ленінграді. В.Дячун працював конструктором у науково-виробничому об’єднанні “Ватра”. Попри поширену думку про непоєднуваність техніки та поезії, поет зумів побачити у світі шумних цехів, рукатих машин і розумної електроніки промені мистецтва, що проясняють нам духовний океан людини, яка силою свого єства пробивається до висот. Художній світ, створений поетом Володимиром Дячуном – доказ життєздатності поезії, її розмаїтості та неосяжного потенціалу.

Вірші В.Дячуна дуже різноманітні, проте виконані в одному неповторному стильовому ключі. Його поезія має смак та відчувається на дотик, бо є настільки справжньою, що читач, увійшовши до її світу, там залишається, наповнений почуттями та візіями, що їх так влучно та доречно приховав поет під поволокою слів. Справжня поезія, за нашим висловом, завжди має на собі легкий наліт отої “справжності”, яка може й затемняє чистий поетичний образ, але водночас дає додаткові шанси читачеві відчути отой часом болісний, часом разючий, часом вражаючий дотик поезії до його серця. Саме такий наліт ми злегка згортаємо з віршів В.Дячуна та зачудовано зупиняємося, дихаючи уривчастим ритмом, що його диктують нам вірші поета.

Цікавим для нас був образ дитинства (або ж героя-коли-він-був-дитиною), який займає важливе місце у поезіях Володимира Дячуна. Ліричний герой з непідробною щирістю та водночас осмисленою інтелектуальною іронією через образ дитинства говорить про щось значно важливіше для його художнього світу, аніж нам може здатися спершу. Ми лише можемо здогадуватися про дійсні підстави та суть роздумів ліричного героя, але з упевненістю накреслюємо основні спрямування його роздумів. У першому вірші збірки “Тернозба” він говорить так:

О прекрасна хвилинна дитинства пора –
з неї ласку виносять, здорове зрум’янене личко.
Я зі свого дитинства виношу осінній буряк
із замерзлою пізньою гичкою. [..]
Неприхована інакшість цієї постаті конфліктує із суттю світу, в якому доводиться існувати. Мотив неминучого страждання, відторгнення, очуження, вигнання присутній у багатьох віршах поета. А, можливо, і сама його життєва позиція – інакша, що не дозволяла йому часто здійснювати задумане, робити різкі повороти й міняти пріоритети? Згадати хоча б такий фраґмент вірша з першої книги “Коаґула”:

[..] Як тяжко пливти й опиратися – проти…
і бути антипком – о, хай йому грець!
і стати антипком – тим, прогнаним геть!
Вдивляємося в повсякчас творений текст В.Дячуна, в довгий шлях від перших літер назви до кінцевих крапок, та бачимо, що в свої шістдесят перед нами один з найориґінальніших поетів Тернопільщини, а ориґінальність його – в молодому духові та готовому до радикальності поетичному таланті. В серці його поезії хай вічно пульсує отой згусток енергії, коаґула, що виштовхує слова на пористий папір.

Щиро вітаємо поета Володимира Дячуна з 60-літнім ювілеєм та просимо прийняти наші побажання доброго здоров’я та гумору, поетичних та життєвих звершень!

Юрій Завадський

Найбільша цінність літературної критики в тім, що здатна вона представити досвід індивідуального читання літературного тексту, і досвід цей надалі може бути використаний як про- чи анти- образ твору, якого собі творить інший читач. Це – надихає, і це – головний арґумент на користь літературної критики поза політикою та комерцією. Розпочинаючи мову про творчість Анатолія Косарєва, прагнеться бачити саме такою незаанґажованою нашу невелику розвідку.

Пам’ятаю ще зі шкільних років рядки:

Последний троллейбус,
возможно, один из последних,
По улицам снежным
надеждой кому-то бежит,
При виде его в толпе,
от мороза чуть нервной,
От выдохов многих печать облегченья лежит.
[“Последний троллейбус”, із книги “Позови меня” (1995)]
Рядки А.Косарєва, важкі, акцентовані, попри складність спримайння, володіють важливою для такого ґатунку поезії ознакою: доречність кожного з елементів тексту, сконденсованість, експресійність вираження, яку я б назвав оптимальністю форми. Вірш А.Косарєва говорить про спадкоємність поетичної манери – в його стилі помітний трансформований досвід літератури 20 століття. Чудове відчуття слова, як точність надрізу скальпелем, – свідчення досконалого поетичного слуху А.Косарєва, на який, я переконаний, поет може вповні покладатися.

Анатолій Косарєв народився на Дніпропетровщині 1948 року, куди знову повернувся аж 2006 року. З 1975 року мешкав у Тернопільській області й самому Тернополі. Творчість А.Косарєва-людини пов’язана з Галичиною, історичним досвідом західних українців. І мова його віршів тут не є перешкодою.

Учі чотири поетичні книги А.Косарєва належать до “тернопільського періоду”: “Позови меня” (1995), “Чёрный квадрат” (1998), “Мираж” (2001), “Лунный таксофон” (2003). На його тексти відгукувалися літератори Тернопільщини – передмови до книг писали П.Тимочко, Б.Демків, В.Драбишинець. Його поетичні добірки – документи сформованого цілісного поетичного світу. Також і формальні шукання Косарєва-поета обумовлені визначеністю його світу, потребою висловлення його правд. Лиш ледь помітною проходить невелика зміна від “Позови меня” до “Лунного таксофона” – незначне ускладнення образності, згущення вислову, про що говорять навіть назви книг. І ось, до мови про контекст, строфи з вірша “Памяти Бориса Демкова” з книги “Лунный таксофон”:

Барахтаются наши лица,
В пространстве, что похоже на студень,
Мы вгрызаемся, словно в пиццу
Зачерствелую, – в туманность будней.

В минувшее без проволочки
Могли мигом войти катаклизмы,
А кем-то воздавались строчки
На меж небом и землей карнизах.
Два драматичні тексти, як перші спроби у цьому жанрі, вийшли 2007 року під назвою “Біла осінь сорок п’ятого… Прощальний вальс”. Образи, які постають в уяві під час сприймання цих творів – знайомі, передбачувані в своїй принциповості. Людина в драмі А.Косарєва позбавлена точно визначеної автором позиції, коли вона виконує свою роль у своєму світі, натомість оцінка її діяльності – далеко поза повноваженнями тексту. Та сама ощадність у представленні, котра настільки важлива для поета в його ліриці, присутня й у драмі: сцени є фраґментами подій, а між ними – простір, де провисає думка, дотворюючи ланцюжок подій, що, врешті, не є важкою роботою. Говоримо про наявність цих прогалин тому, що вони особливо помітні; вони є структурно більш помітними, аніж в типовій драмі. Чи це особлива манера А.Косарєва? Зізнаюся, що мені буде цікаво прослідкувати шлях Косарєва-драматурга. Ключові мотиви лірики А.Косарєва, котрі одразу дають про себе знати: любов з розлукою й еротизмом і Вітчизна з болем та радістю. Як на мене, шедевром А.Косарєва є передостанній вірш з книги “Позови меня” “Любовная быль”, де з великою майстерністю та без зайвої нарочитості списана інтимна ситуація в лісі, який дістає людських рис:

И с мудростью прожитых лет
Лес улыбался посветлевший.
…А рядом ждал велосипед,
От ревности позеленевший.
Інший варіант – любов, позбавлена майбутнього, зневажена. Ось у вірші “Переплавленная любовь” із книги “Мираж“:

Автобус, что мчал нас далями,
Где мы счастливы были в нём, –
Разрезали, переплавили
(Старый был автобус). А потом
Для почты ящики осенью
Сделали. И, словно в печь дрова,
В один ты письмо мне бросила,
Где о разлуке были слова.
Батьківщина для ліричного персожа А.Косарєва – болісні рани воєн, але водночас і прихована провина перед матір’ю, що по-сосюрівськи налита любов’ю, наділена всесильною здатністю до самопожертви:

Я ей не клянусь в любви,
В любви не клянутся матери,
Когда и трагичны дни
Иль радость бушует кратером.
[“Об Украине” із книги “Лунный таксофон” (2003)]
Відкритість світогляду, гостре сприйняття своєї дійсності, чуттєвість, поранена байдужістю оточення – ось, що приблизно означує суб’єкта лірики А.Косарєва. Це образ людини, яка пройшла крізь 20 століття, пропустивши через себе всі кулі й слова того важкого часу. І тепер, в нашій епосі, ця людина не дає нам забутися в швидкостях і цифрах, нагадуючи, якими жахливими потворами ми можемо стати самі в собі! Чи не говорить герой про великі зусилля, які ми мусимо докладати для того, аби гідно жити? А втратити шанс на людськість є в кожного:

У любого из нас есть,
наверно, последний троллейбус,
Только вот на него
может в спешке любой опоздать.
[“Последний троллейбус”, із книги “Позови меня” (1995)]
Творчість А.Косарєва, глибоко українська за духом, є тісно пов’язаною з Тернополем, проростала в літпроцесі нашого міста. Тому для мене є ще більш зворушливим шістдесятилітний ювілей такого талановитого поета і щирого чоловіка, як Анатолій Косарєв.

Юрій Завадський

Сьогодні мало залишилося поезії. А ще менше – справжніх поетів. А попит на поезію – зовсім непомітний. Проте час від часу доля все ж таки тішить нас поодинокими книгами, вистражданими та гідними. Власне, хотів би звернути увагу на книгу тернопільського російськомовного поета Олега Карпенка “Сонник для канатоходца”. Ця вже третя книга поета після “Columbarium” та “Чешуя барана”.

Образна структура “Сонника…” струнка та оптимальна, проте залишає в собі кілька аспектів, які створюють ілюзію незавершеності, відкритості. Власне, декотрі з віршів книги апелюють до ситуацій, стереотипів та осіб, які, ймовірно, належать до площини особистого життя автора та сприймаються в тексті як “білі плями”. Натомість такі умови сприймання поетичного тексту значно увиразнюють його “справжність”, – це саме та суперечлива “необхідність” поезії, про яку так часто згадують літератори.

Неймовірно цікаві формальні знахідки гріх було б залишити поза увагою. Для прикладу, вірш “8.06.2006” складається з кількох фраґментів, які об’єднуються ситуацією. Стан ліричного персонажа та обставини, в яких він діє, надзвичайно міцно об’єднані зі способом вираження:

Буфетчица вышла погр. на солн.
Первый клиент. И,
судя по виду, ничего не спизжю
(куда там – еле рюмку донёс до стола,
а яйцо – так и каталось по блюдцу,
с единственной мыслью: не выпасть б;
сел). Она вышла.

Хотел сказать, что украл у них вилку.
Для интриги. Но это не так.
Варто звернути увагу на те, що на загал вірші О.Карпенка сформовані в межах традиційної метрики та римування. Цей текст, як і кілька інших, є доказами великої залежності способу вираження від зображуваного в межах творчого методу О.Карпенка: поет дуже добре відчуває форму, кожного разу вражаючи читача майстерним застосуванням її можливостей. Ліричний персонаж книги – надзвичайно яскрава постать. Він, що особливо важливо для контексту окремої збірки віршів, один і той самий, зі своїм скепсисом, схильностями, симпатіями та суперечностями. Він є ядром книги, яке притягує та відштовхує мотиви.

Власне, одним з визначальних мотивів, який нав’язується довкола персонажа, можна визначити одним словом: “алкоголь”. “Алкоголь”, будучи темою, що визначила початок формування нової епохи в розвитку поезії, трансформується в складову поетичного світу О.Карпенка. Особливе світовідчуття, що незмінно пов’язане з певним трагізмом та приреченістю взаємин людини із алкоголем, запановує в його поезії.

Книга “Сонник для канатоходца”, на мою думку, є знаком значного поступу поета, симптомом звільнення його духу й, очевидно, значного технічного росту. Гадаю, ця книга, настільки чітка й виважена, легко знайде свого читача.

Юрій Завадський

Не треба думати, що літературна критика – спосіб дошкулити літераторові, зброя масового знищення поетів. Аж ніяк. Проте критика перетворюється на вбивче лезо, коли письму передує погане упередження, намір зашкодити. Це дійсно так. Разом із цією невеликою розвідкою, хай гострою та відвертою, хотілось би передати нашу надію на перспективність молодого поета з Тернопільщини Юхима Дишканта.

Дивним чином проростає талант Ю.Дишканта крізь асфальт сьогодення. Читаючи його поезії з книги “Гітарна кров”, читач знаходить себе в тексті, ніби дійсно дихає пахучим повітрям Вітчизни. Одна з важливих переваг творів поета – їхня магнітна сила, яка притягує читача. Читач насправді ідентифікується з текстом, входить до представленого в ньому світу, хоча двері, які ведуть туди, митець залишив ледь прочинені, ще й старанно замаскувавши їх багатою тропікою та ритмічною мовою.

Майже на кожній сторінці книжки – прадавні боги, які є самою природою. Сварог, Перун, Дажбог, дрібні істоти й духи в дійсності лиш назви Вітчизни, її простору та вічності. Образ “Бог”, який так часто з’являється в поезіях – це мета, до якої прагне персонаж (“Не від Бога – до Бога тікаю.” [с.11], “Річка текла до Бога…” [c.14], “Долітав до світу і до Бога…” [с.18], “До Бога ще рано, до Бога нам…” [с.29], “…І побачити Бога, щоб мати лице.” [с.48]), і “Бог” – свій, близький, відкритий. Приватність “Бога” для персонажа ніби доповнюється його єдністю із середовищем, в якому він триває. Ця особа сміливо прочиняє двері читачеві, кажучи: “Перун в моїй долоні тоне – // Свята, язичницька зима” [с.30]. Проте для “інших” цей “бог” інший – тимчасовий, деспотичний, чужий, удаваний (“А десь уже ховали свого Бога…” [с.9], “І Бога бояться.” [с.8], “Співають і граються в Бога небожі…” [с.42]). Хто ці “інші”? Їхній образ фраґментований, деколи розмитий, але “інші”, мабуть, ворожі персонажеві, адже вони – збирачі життя (див. вірш “Ми звідти, де ангели з серця злітають…” [c.42]). Образ “світу” близький до теми “Бога”, – обов’язковою умовою існування для персонажа є його міцний зв’язок із минувшиною. Це ілюструє перший вірш книги:

А доля на венах грала
(годинник мовчав життям),
Безпам’ятно димнотала…
Без пам’яті був сміттям
Цей світ, що згорів далеко,
І дзвін калатав туман.
Шукали у серці Мекку,
Шукали відкритих брам. [с.8]
Образ іншого середовища, яке умовно означимо словом “місто”, лише час до часу пробивається в творах Ю.Дишканта. В текстах поезій лише зрідка з’являються лексеми, пов’язані з сучасністю – асфальт [с.32], тротуар [с.37], пікселі [с.49]. Просимо пробачити за біографізм, але зазначимо, що на невелику урбанізацію його поезії, мабуть, складається не така давня зміна в житті поета, адже він тепер навчається на спеціальності “Літературна творчість” в Національному університеті “Острозька академія”.

До однієї з рис поетичного стилю молодого поета належить багатство засобів вираження – тропи, повтори, алітерації, паронімія. Доречно підкреслив у передмові до цієї книги Ігор Павлюк: “Філософія, психологія, ідеологія світу для Юхима Дишканта – метафора” [с.5]. Проте, перебуваючи в ролі “звичайного читача” в часі першого читання, ми зустрілися з однією важливою проблемою сприймання поезії Ю.Дишканта. Суть її полягає в надмірному нагромадженні в окремих фраґментах тексту вірша метафорики, яка, разом із практично універсальною для цілої книги ритмікою, переносить увагу читача із сприймання змісту на сприймання мовленнєвого потоку. На нашу думку, невміло застосована метафора відштовхує читача від тексту, приховує зміст настільки, що доводиться говорити про перевагу формальних вирішень над змістом. Варто на це звернути увагу й молодому поетові.

Особливістю поетичного вислову Ю.Дишканта є “нанизування” образів, яке створює особливе враження мінливості середовища, в якому перебуває персонаж. Проте в декотрих місцях фраґментація настільки сильна, що гальмує читача, зіштовхує його з торів читання. Такий спосіб говоріння, здавалось би, не є чимось особливим, адже властивий стилю більшості літераторів т.зв. традиціоналістської літератури. Проте підкреслимо, що саме за це нововведення свого часу страждав від критиків відомий дадаїст Р.Гюльзенбек!

Мусимо торкнутися й версифікаційних особливостей поезії Ю.Дишканта. Його висловлювання одягнене в риму, часто винахідливу, а часом не цілком повну, – зустрічаються подекуди лиш асонанси, які, зважаючи на густоту самого тексту, сильно розчаровують. Також не завжди послідовно чергуються рими та ритмічні схеми, що насправді не підкреслює композиційні елементи тих чи інших текстів, а деформує твір, оманливо очуднює увагу читача. Гадаємо, що відсторонення поетичного стилю Ю.Дишканта від ефемерних канонів пішло б на користь його творчості, показало б дійсну силу впливу його слова на читача.

Кладучи “Гітарну кров” на полицю, думаємо одне: вийшла в світ чудова книга. Нехай не зіпсує хвальба робочого настрою поета Юхима Дишканта, і нехай додає натхнення наша переконаність: Ваша найкраща книга, пане поете, – попереду!

Юрій Завадський

Оцінка мистецького доробку поета ускладнюється не лише особливостями стилю, так званим “новаторством”, віддаленістю від “літературної традиції”, але й… часовою близькістю. Тримаючи в руках першу збірку поета, критик мимоволі порівнює свій намір оцінки із потребою провести пряму через одну точку. Куди заведе молодого поета поезія? Що він прагне вичавити зі свого таланту? Наскільки цей талант самостійний? Саме в часі появи поки що ефемерної для нас другої книги поета Андрія Любки хочеться спробувати себе в ролі першопрохідця.

Ось поетичне покоління, ось особливості стилю, ось піонери, ось епігони, – такого не скажеш про творчість теперішніх поетів, які лиш починають з’являтися на обрії української літератури. Один із них – ужгородський поет А.Любка – суперечливий і епатажний поет, артистичний та привабливий юнак. Частково схожим на нього постає в нашій уяві його ліричний персонаж.

Намагаючись убити себе кожним новим віршем, персонаж Андрія Любки продовжує жити. Його оточує мозаїка образів, пошматованих і цілих, що описують середовище. В якому світі він існує і хто він? А він, якщо не філолог, то особа, близька до літератури. Врешті, він зізнається, виринаючи зі сленґу та поетизму яскраво студентської буденності в якийсь традиційний, “підручниковий” пафос, який звучить насмішкою:

Себе називаю поетом, тебе називаю своєю,
Маю звичку всьому давати назви й кликухи,
Взагалі маю багато звичок, хоча
Голосно кажу,
Що не маю нічого, крім Слова. (с. 16)
І його світ також олітературений. Його не дивує те, що водій таксі в традиційному шоферському монолозі може раптом заговорити “про синтаксичні конструкції Павича або Кундери” (с. 26). Проте література в існуванні персонажа не перемагає. Буденність має в його світі силу притлумити навіть думку:

Зрештою, думати, поки палає цигарка, поки
Вариться кава, поки ти спиш, це ніби робити
Якісь заборонені речі, ніби
Дотримуватися старовинних ритуалів,
Ніби вчиняти незрозумілі обряди. (с. 20)
Персонаж виявляє скептичне ставлення до християнської традиції. У кількох текстах він виразно підкреслює свою недовіру до месій, богів, янголів тощо: “…так, ніби це я брехав апостолам…” (с. 3), “…Ісус – це просто ходити по світу…” (с. 10), “…святий дух читає вірші в камуфляжі, хоча насправді є анархістом…” (с. 12), “Але треба випити, бо Бог дивиться на мене і / Каже: / “Мене звати Бонд. / Джеймс Бонд.” (с. 18), “…моїх гріхів / Вистачить для приходу нового Ісуса, для / всесвітнього потопу…” (с. 22), “…грішники, блядь, ви забули про пекло…” (с. 25), “…апостоли всі безнадійно п’яні” (с. 51). В умовах сучасного стану культури не виглядає дивною така позиція Любчиного персонажа: він теж дитя свого часу, скалічене байдужістю та недоглядом, надміром освіченості й браком емоцій. Обставини, що впливають на персонажа, не дозволяють йому хоча б на мить стати собою. Це викликає в нього бажання різких змін, яких він не чинить, – для прикладу, вірші “Кожного для одне й те ж саме…” (с. 37) або “Час від часу варто щось змінювати…” (с. 20).

Попри легковажність у ставленні персонажа до когось на ім’я “ти”, отой “ти” виявляється надзвичайно впливовим у баченні персонажа: “Ти – мій терновий вінок” (с. 6), “Ти – моя інквізиція” (с. 7), “Ти, наче вірус, нахабно залізла в мій бортовий / комп’ютер, і я завис” (с. 22), “…я однозначно обираю тебе / наче останні набої / наче останню надію” (с. 46). До речі, важливо підкреслити, що персонаж творить свої тексти здебільшого тоді, коли “ти” не втручається, спить або відсутній: “Найголовніше в цьому житті – прокинутися біля тебе / В ліжку і слухати як / Ти спиш” (с. 23).

Своєрідний “Міст Мірабо” Андрія Любки – вірш “Тасю…”, що складається з двох строф і рефрена. Поєднавши у тексті силаботоніку та вільний вірш, поет увиразнив його повторюваність, пісенність. Щоправда, мусимо визнати, що строфам бракує виразності, – можливо, на це складається надто особистий характер висловленого, що набуває сенсу хіба що в міжособистісному контакті між персонажем і нею, що має на ім’я Тася. До речі, це єдиний у книзі випадок називання подруги персонажа на ім’я. Наприкінці вірша слова в рядках рефрена зливаються, нагадуючи окремі вірші В.Стуса з книги “Веселий цвинтар”.

Тотальне еротичне, часто брутально сексуальне тло виявляється єдиним реальним дотиком персонажа до соціуму. Засобом сексу він пов’язаний з рештою світу, хоча і від цієї діяльності він абстрагований, неначе непричетний. Водночас він прагне показати свою зверхність щодо жінок, які йому зустрічалися на шляху. Він, перераховуючи своїх партнерок, навіть забуває згадати про свою “теперішню”, яка “дивиться дурнуваті серіали” (с. 19). Єднаючи секс і алкоголь, персонаж шукає виходу із самого себе. У його думках цитати із класиків та сучасників змішалися із міркуваннями про “засмаглих студенток”, “двоногих пантер” (с. 50).

Однією з помітних особливостей поетичної манери А.Любки є нагромадження образів, які, з першого погляду, мають мало спільного. Проте в структурі вірша набувають звучання, що властиве сучасній поезії, плюралістичній за формою та семантикою. Такий підхід до розгортання мотиву поетичного твору походить із класики світового аванґарду початку 20 століття. Автор зловживає такими нагромадженнями, гублячи і мотив, і самого персонажа. Часта одноманітність синтаксичних побудов із вірша в вірш створюють загальний ритм, що, на нашу думку, не йде на користь розуміння самих віршів.

Аванґардистом А.Любку назвати важко. Кидається в око брак умінь у роботі з поетичним текстом, поверхневість багатьох поетових творінь, невиразність їхньої структури, необґрунтованість певних елементів. Очевидно, аванґардне письмо значно складніше, аніж елементарне дисципліноване римування абощо. Поет, не отримавши достатньої кваліфікації віршування, що включає як володіння ідеологією, так і кодом, не здатен на творення складних поетичних конструкцій чи впровадження новаторських технік. Прикро вражають асонанси на місці рим: всі/порі, вогні/дощі (с. 38), хоча/сльота, сповна/суєта (с. 40); або очевидно вимушені рими, або дієслівні рими, або необґрунтовані тавтологічні рими тощо. Така всеохоплююча “розхристаність” Любчиного вірша підсилюється далекою від досконалості коректурою книги та разючими мовними помилками.

Певні тексти, що могли би слугувати ілюстрацією до поетової творчої методи, також не дають підказок читачеві (наприклад, “Писати вірші…”, с. 12). Ключі від своїх віршів автор тримає в кишені, не маючи наміру дати їх читачеві. Навіщо такий текст, врешті? Варто згадати, хай йому чорт, реальний контекст: Андрій Любка грішить участю в поетичних слемах. Ця обставина диктує свої особливості стилю та способи подачі тексту. Деякі з віршів книги в уважному читанні виявляються нестерпно довгими, нерівномірними, позбавленими поетичної таємничості або підтексту. Властивий поезії А.Любки чутливий і амбітний персонаж (”ця суча українська поезія / ця йобана силаботоніка / оця закатована земля / яка дала світу / всього двох поетів до мене / шевченка і стуса …”, с. 54) здається тимчасово відсутнім. Ймовірно, ці тексти розраховані на усне авторське читання, що має на меті шокувати слухачів. Це можемо припускати також з огляду на наявність багатьох алюзій до реалій сучасності та модних у теперішній пресі концептів: лохи, губернатори, алкоголь, виступи, братва, галюциногенні гриби, авторитет, есемески, і-мейл, Іслам, Коран, проституція, фастфуди, економічна депресія, дешеве вино, інфляція, тероризм, гамбургери, Заратустра, Скнилів, автостоп.

Як, врешті, це розмаїття стає поезією? Власний досвід читання повинен дати відповідь кожному, хто зацікавиться поезією А.Любки. Фраґмент поетичного доробку з книги “Вісім місяців шизофренії” дає багато шансів упередженості критиків, які матимуть достатньо підстав заперечити поетові його успіх. Ми ж мусимо визнати, що йому вдалося першою книгою створити ескіз власного особливого поетичного світу. Цей ескіз вже має кілька рівнів прочитання, власну термінологію та принципи. Еротизм, політика, журналістські спекуляції, юнацькі переживання та все інше разом із таким непотребом, як свобода слова, створили міцний поетичний коктейль. Інша річ, яка насторожує нас в стосунку до творчості А.Любки та його ровесників, – яким чином талановитому поетові не стати зіркою-одноденкою в українському літературному процесі?

Юрій Завадський