Скорода Ю. Cтереотипи. – Тернопіль: Видавництво «Крок», 2011. – 116 с.
ISBN 978-966-2362-83-1
Дизайн обкладинки, макет і верстання: стронґовський

Поетична книга Юлії Скороди, маніпулюючи стеретипами поетичного тексту, усталеністю та втомленістю української поезії, зводить силу упередження нанівець, проте небезпечно балансує на межі поезії та своєрідної анти-поезії. Якась трешова потвора, яку ми називаємо Традицією, насувається з-поза тексту поетки, намагаючись втамувати свою спрагу завоювання, проте отримує всього лише насмішку. Сміх цей виражає себе через форму вірша поетки, соковиту мову та ліричність часто невпорядковану й таку, що доводить сама собою непотрібність у сучасному просторі літератури.

Оформлення та уклад книги надзвичайно гармонійний та виважений. Дизайнер книги стронґовський говорить, що ці “річні кільця дерев – переконлива метафора постійного виходу за рамки себе, за межі стереотипів. Авторка просила від мене мінімалізму, тож в процесі тривалих проб конкретика уступила місце геометричним абстракціям, фотографія річних кілець поступилася схематичному зображенню, а з кольорів лишилися тільки чорний, червоний і білий. Віршам це тільки пасує.”

Книга поділена на вісім розділів, які з різних ракурсів визначають стереотипність, розглядаючи сферу буття, бачачи самих себе, розподіляючи промінь мотиву на приземлені, не позбавлені асоціативних конектів і вибухів, напрямки, приносячи читачеві ще не їстівну, але цілком здатну на дотворення значеннєву субстанцію. Ця книга виявилася і простою, душевною, і рівнобіжно підступно насиченою смислом позазмістовим, спрямованим на реалізацію давно бажаного знекровлення одних форм і наповнення енерґією інших.

Про авторку. Юлія Скорода – западенка-ірраціоналка. Народилася 1988 року в м.Долина на Івано-Франківщині. Здобула свої виші в Національному університеті “Острозька академія”. За освітами інформаційний аналітик, фахівець зі звязків з громадськістю, перекладач, викладач англ.мови. Жила в Моршині, Долині, Острозі, Нетішині, Канаді. Наразі зупинилася в Києві, працює піарщиком. Основні пристрасті – авіація, скайдайвінг, йога.

Про видавництво. Видавництво “Крок” засноване в Тернополі Юрієм Завадським. Спеціалізується на виданні художньої літератури, провадить перекладні проекти та програми культурного обміну. З часу заснування, видавництво видало ряд важливих та цінних наукових праць, літературних книг, налагодило бурхливу культурну роботу в Тернополі та поза його межами. Однією з гілок роботи є перекладні проекти, що вилилися в налагодження культурних взаємин з Іспанією, Каталонією, Швецією, Польщею, Австралією, Новою Зеландією, США.

Нині в українській літературі є кілька добрих гравців на європейському полі. Є багато текстів, актуальних в Україні, але у світі вони нікому не цікаві. Нам заважає питомо український варіант способу мислення чи висловлення. Щось національне, звичайно ж, має бути.., але коли я прочитав останню книжку Ліни Костенко, подумав, що її забудуть за рік. Дуже важливо відрізняти естетику від суспільної цінності.

Джерело: http://tyzhden.ua/…

Видавництво «Навчальна книга – Богдан»
запрошує на творчу зустріч
із Наталею Лазукою.

Зустріч відбудеться
12 серпня о 17.00 у «Домі книги»
(вул. Коперника, 19).

Наталя Лазука — поетеса, журналіст, телеведуча. Працювала на тернопільському обласному радіо, у газеті «Подільське слово». Із 2008 р. — ведуча програм «Долі людські», «Ранок з ТТБ», «Абетка гурмана» на ТТБ.

У творчому доробку Наталі Лазуки — інтимна, соціальна та філософська лірика. Її вірші вражають метафоричною образністю, змушують задумуватися над кожним словом, кожним порухом душі, а наскрізні паралелі минулого з прийдешнім завдяки каскаду вишуканих рефлексій створюють у читача відчуття ірреальності. Щирість, відвертість, філігранність слова — все це так притаманно творчій манері мисткині. Наталя Лазука також втілила в життя декілька телевізійних і поетичних проектів, що вже встигли полюбитися тернополянам: насамперед, це відеопоезія — єдність ліричного слова, візуального образу та музики.

У 2002 р. з’явилася перша поетична збірка Наталі Лазуки — «Танець квітки». Готується до друку наступна книга у співавторстві з сестрою Любою Лазукою у видавництві «Крок».

Крім сполоху-крику кажанів, фруктових опадів осілого дерева,
гілля зрощене побіля струмка, завширшки в долоню…
хвилинна затримка наслідковості пуголовка.
       Білий какаду вовтузиться і бурчить -
       ми не можемо просити тиші,
       тож дозволь мені поледарювати.

Фондові ринки валяться, потім набирають обертів,
белькотіння грошей на цілій планеті.
Дороги розтягуються, аби вміститись на наші попереки,
як вояцький табір на спірній землі.
Кирилиця білого
на чорному лебединому крилі
не план битви ані для жодного ґенерала.
       Але очі мої – люзні,
       ті шляхи не розколять світу.

Виклик свавільної курки літакам угорі,
по чому повертаюся в дні арґументів у жестах
все ще печерних -
“нам треба ще”, “вони хочуть нашого”. Знову Жадоба й Переляк.

Вербовий трал у ставі,
вугрі архівують історію мулу.
Пора змінити дикунських богів -
вони почали й виграли кожну із воєн.
       Люди Книги
       мали би викинути свої книги геть.
       Надійшли часи, коли кров
       переважує чорнило.

Я зобразив усі маловидні крихти,
спочатку зрозумів, потім -
зумів… без прожекторів і публіки.
Мій батько мертвий,
хай антрацитові черепахи пильнують підвалин;
ми співатимемо наші гімни до риб.

Мева розштурхує хмару на мілині -
твій сон потривожили! І ти – обід!
Що нас оточує – не є безтурботним.
Ворони співають “Маленьку овечку”**, за кожну
травину – змагання.
Але це насильство миготливого ока, гул шкіри.

Прикувати кожного можновладця до вицвілих дерев’яних лавок,
допоки вприск вабика не впокорить їхні руки.
       Знерухомлені повіки здадуться
       на користь дня з випадковим харчем.

Це буде спрощенням – говорити,
спрощенням – заперечувати,
нам потрібні миротворці
для патрулювання наших голів. З “ледарювати” як нашою молитвою,
привчити себе говорити “досить”. Розум слухатиме,
як кожний день стає
його власною заявою про наміри.

—
* Австралійська чорна птаха з жовтими очима.
** “Mary had a little lamb” – дитяча пісенька про овечку. Австралія відома розведенням овець, і їхні ферми часом досягають розмірів країн. У зв’язку варто згадати маловідомий бік цієї справи, що там ягнятам деколи вибирають очі, аби вони далеко не заходили.

© Юрій Завадський, адаптація, 2011

*

Аудіо-запис вірша в авторському виконанні Леса Вікса в супроводі гурту “GIRT“: Les Wicks with GIRT – “Beside The Road To War”

What are your views on natural rights? Is there such a thing as a right to life?

I don’t believe that anyone, man or beast, has a specific ‘right’ to life. That is not to suggest, on the other hand, that we shouldn’t continue to resist those who seek to exploit our labour in the factories and the fields, attempt to bleed us dry through the machinations of the international banking system, or cruelly torture innocent animals in the name of fashion or medical science. We hear a lot about ‘rights’, but never enough about duties. What about our responsibility to the environment, for example, or our duty to ensure the well-being of our children and not leave them vulnerable to the corrosive effects of the liberal ‘education’ system? But in short, nobody has a ‘right’ to anything. ‘Rights’ are purely contractual and can only be drawn up superficially. We know from experience, however, that just as weeds will overrun a beautiful garden, basic human nature ensures that even the best intentions inevitably come to nothing. This may sound very pessimistic, but these utopian liberal bubbles are there to be pricked.

Source: webcitation.org

The Universitat Autònoma de Barcelona was founded in 1968. The founders aimed to establish four principles of autonomy: freedom to select teaching staff, admission available to all students (but with a limited number), freedom to create its own study plans and freedom to administrate the University’s capital. It is therefore a young university, but in its short history it has moved forward at a rapid pace.

UAB’s structure includes three campuses, all in the Metropolitan Area of Barcelona and its outskirts. Bellaterra: a large campus for teaching and research
The main UAB campus, in Cerdanyola del Vallès, is home to most of our faculties, departments, institutes and services, as well as to a significant scientific and technological cluster.
The Bellaterra campus is also home to the UAB Research Park, a group of centres and specific partner research institutes created to meet the specific needs for important fields of research.

Sabadell: committed to technology, business and work
Work began during the 2004/05 academic year on transforming the university schools in Sabadell into a full campus with undergraduate and postgraduate courses, research groups and services. This campus focuses on technology, business and employment.

Sabadell, along with the Bellaterra campus, will be the home to the School of Engineering and the Faculty of Business and Economics. Therefore the degree in Work Relations, coordinated by the Faculty of Law, will be available in Sabadell.

Sant Pau: a new Health Sciences campus
As the historical pavilions of Hospital de Sant Pau were gradually opened, UAB began transferring university lectures and research in the field of Health Sciences to this new site.

During the 2004/05 academic year, UAB began moving some parts of the Faculty of Medicine, such as the Office of the Dean, administration offices and conference halls to the new site. The next stage included activities which were transferred there, as well as the creation of halls of residence for students, researchers and lecturers. A large part of the lecturing and research structure of the Faculty of Medicine will remain at the Bellaterra campus, since it is not viable to move due to its special requirements.

Another important part of the new campus is the Sant Pau School of Nursing.

The campus at Sant Pau has increased the number of courses offered, with Speech Therapy, Physiotherapy and a wide range of postgraduate courses being made available.

Source: http://www.uab.es

ВАЗ 21214 у відмінному стані, 2007 р. в., пробіг 35000, г/п керма, колір вишневий, ц/з, сигнал., магнітола (CD, MP3, AUX, USB), використовувався обережно, ніколи не був у ДТП, комплект зимових коліс Toyo та верхнім багажником.

Ціна: 9000 у.о.

Українці як етнос

Розповідь про галичан, мабуть, слід почати з розповіді про українців. Українці як етнос дуже слабкі. Причому слабими вони є зараз на десятому році існування незалежної України, слабими вони були і десять років тому, коли своєї держави ще не мали, і сто років тому, і значно раніше.

Зауважимо, що мова йде про українців саме як про етнос, а не як про націю. Адже поняття нації є одним із найзаплутаніших, найнеоднозначніших у гуманітарних науках. Існує дуже багато теорій нації, і їх детальний розгляд аж ніяк не є метою даної статті. Виділимо тільки, відповідно до деяких концепцій нації, українців взагалі важко назвати нацією, вони тільки формуються як нація. Навіть якщо усе таки визнати, що українці є нацією, то ця нація доволі проблемна, нація знову ж таки слабка. Цей висновок зовсім не оригінальний, до нього приходили дуже багато науковців і в Україні, й за її межами, й українців, й не українців.

Українці як етнос слабкі, перш за все тому, що вони слабо консолідовані, у них немає єдности. Є дві найважливіші причини, які зумовили відсутність консолідації в українців:

– по-перше, консолідація українського етносу, була сповільнена тим, що українці ніколи по справжньому не мали своєї держави, яка б, як це було у розвинутих европейських націй, у чомусь за рахунок об’єктивних суспільно-політичних та економічних процесів, у чомусь силовими методами забезпечила об’єднання населення у міцний етнос. Ті українські держави, які виникали на короткий час у різні періоди історії України, лише послужили історичним аргументом на користь того, щоб у кінці ХХ століття створити Україну, проте зовсім не забезпечували консолідації етносу, оскільки процеси етнічної консолідації є тривалими у часі. Тому, найбільше, як це на перший погляд не парадоксально, консолідації українців посприяла існуюча у совєцький час УССР.

– по-друге, консолідацію українського етносу постійно затримувало географічне сусідство зі степовою зоною. Близькість степу постійно стримувала структуризацію етносу, оскільки вимагала витрат матеріальних та людських ресурсів на усунення загрози нападу кочових орд. В останній четверті ХVІІІ ст. консолідаційні процеси в Україні взагалі були порушені та деформовані необхідністю широкомасштабної колонізації причорноморських та приазовських степів. Адже на колонізованих землях етногенетичні процеси мають принципові особливості, й зокрема, значною мірою визначаються економічними та політичними чинниками. Унікальність України й полягає власне у тому, що на її території реалізовувалися водночас дві схеми етнічного розвитку: традиційна та колонізаційна.

Найважливішими рисами, що вказують на відсутність консолідації в українців, є:

1. Відсутність на даний час у них чіткого етноконсолідуючого територіального ядра, тобто території, яка би об’єднувала навколо себе інші реґіони України. Певний час цю роль виконувала Наддніпрянщина (Київська, Черкаська, Полтавська області та частини суміжних із ними). Проте, етноконсолідуюча роль Наддніпрянщини була різко ослаблена в ХХ столітті двома факторами. Перший – це швидка індустріалізація Донбасу та Придніпров’я (Дніпропетровська, Запорізька, частково Кіровоградська області) Консолідувати ж етнос, може лише економічно передовий реґіон. Другий фактор – це голодомор 33-го року.

2. Відсутність чітко-вираженої української етнічної столиці. Сучасна столиця України, Київ попри його славне історичне минуле та надзвичайно вигідне центральне положення в межах української етнічної території, у процесі консолідації українського етносу відіграв не надто видатну роль. Адже після зруйнування Києва монголо-татарами, це місто декілька століть значно поступалося як економічний, культурний та політичний центр багатьом іншим українським містам. Вже у ХІХ – на початку ХХ ст. Київ серед українських міст Російської імперії економічно помітно відставав від Одеси, Харкова та Катеринослава. До початку 20-років ХХ століття у його населенні взагалі переважали не українці, й це місто у процесі консолідації українців нерідко відігравало деструктивну роль. Й зараз, незважаючи на масовий притік українського населення до Києва, після того, як сюди було перенесено столицю УССР із Харкова, більша частина його населення є російськомовною, а саме місто багато у чому космополітичне.

3. Відсутність сталих внутріетнічних зв’язків між населенням різних реґіонів держави. Формуванню цих зв’язків перешкоджають відмінності у рівні економічного розвитку, у мові (українська та російська), релігії, культурних орієнтаціях (Росія і Европа). Оскільки немає внутрішніх етнічних зв’язків, слабою є цілісність етносу. Причому, навіть існуючий ступінь цілісності досягнутий здебільшого шляхом конструювання історичних мітів, а отже – швидко може бути зруйнований.

4. Російськомовність значної частини українців. Причому російськомовними є з економічної точки зору найрозвинутіші реґіони України.

5. Наявність в Україні чисельної російської меншини, яка є економічно дуже потужною, і проживає здебільшого у великих містах.

6. Наявність декількох субетнічних груп (субетносів), які перебувають на різній стадії консолідації у єдиний український етнос, і мають помітні культурні відмінності, зумовлені перебуванням в минулому у складі різних держав.

Хто такі галичани?

Галичани і є власне субетносом, тобто частиною українського етносу, яка тривалий час розвивалася окремо від основної частини етносу і у результаті дії різних факторів набула помітних відмінностей від населення інших реґіонів. Ці відмінності зумовлюють дещо іншу психологію та поведінку галицького субетносу.

У чому галичани відрізняються від українців інших реґіонів.

1. Виразна конфесійна окремішність. На відміну від абсолютної більшости населення України, галичани є греко-католиками. Релігійна окремішність, це дуже важливий показник окремішности. У історії існують випадки, коли лише на підставі цієї відмінности формувалися окремі етноси.

2. Не до кінця знівельовані совєцьким часом мовні особливості, які зумовлені частково внутрішніми особливостями розвитку галицьких діалектів, а частково – сторонніми й, особливо, польськими мовними впливами.

3. Культурні особливості, які в першу чергу полягають у чіткій проевропейській орієнтації галичан, яка сформувалася тому, що реґіон століттями перебував у сфері впливу европейського культурного простору (у складі Польщі, Австрії, Австро-Угорщини).

4. Ментальні відмінності, зумовлені особливостями історичного розвитку, міжетнічними контактами та природними особливостями території Галичини.

Яку роль відіграють субетноси у процесі функціонування етносу? Чіткої відповіді на це запитання немає. Якщо етнос сильний, консолідований, то субетноси у його структурі власне і забезпечують його силу та подальший розвиток шляхом взаємодоповнюваности, шляхом обміну історичним досвідом, шляхом взаємної конкуренції. Субетноси тоді також сильні. Галичани є дуже яскраво вираженим, і мабуть, потенційно найсильнішим субетносом у складі слабкого українського етносу.

Чому галичани є сильним субетносом?

Галичани мають яскраву власну історію та традиції державности. Свого часу на території Галичини існувала могутня Галицько-Волинська держава, яка певний час була однією з провідних держав Центральної та Східної Европи. Дуже багато героїчних подій у історії реґіону було за нетривалий час існування ще однієї держави створеної галичанами, Західно-української Народної Республіки.

У історії Галичини є усе необхідне для конструювання власної державницької ідеї: досвід державотворення, потужні постаті, вражаючі події і, звичайно, – стійкі патріотичні міти. Цим Галичина виразно відрізняється від більшости реґіонів України. При спробі вибудувати ідею окремої держави на Донбасі, Слобожанщині, Поділлі чи Буковині обов’язково виникне проблема штучности, неприродности, навіть фальшивости подібної ідеї. У випадку з Галичиною цієї проблеми не буде. Мабуть, саме тому найбільше, що можуть пропагувати місцеві еліти у названих реґіонах – це поміркований реґіоналізм, тоді як у випадку з Галичиною одразу ж зайшла мова про сепаратизм.

Галичани мають свою історичну столицю Львів, який століттями був центром реґіону й який на даний час є за етнічним складом на 90% українським, більшість населення якого говорить українською. Львів є найбільшим містом краю, причому Івано-Франківськ та Тернопіль, відповідно друге і третє за чисельність населення міста Галичини він випереджує у три рази.

На даний час Галичина є майже абсолютно моноетнічним реґіоном. Помітні прошарки етнічно іншого населення є лише у найбільших містах, тоді як сільська місцевість на 99% українська. У той же час на сході та півдні, у сільському населенні спостерігаються помітні вкраплення неукраїнського населення (росіян, болгар, греків, молдован), а міста наполовину російські.

Виразні реґіональні особливості населення Галичини, порівняно з мешканцями інших реґіонів України можна прослідкувати ще з часів Київської Руси. З другої половини ХVІІ ст. (з часу прийняття унії) й до середини ХІХ ст. розвиток населення Галичини у напрямку створення окремого етносу узагалі простежувався цілком чітко. Ментальні відмінності від українців інших реґіонів, інша релігія – греко-католицизм, проевропейські культурні орієнтації, так і не згладжені остаточно у совєцький час мовні особливості плюс традиції державности – у світі можна зустріти немало випадків коли нові етнічні спільноти формувалися на значно слабшому фундаменті. І якщо спробувати побудувати концепцію галичан як окремого етносу у відповідності із сучасним розвитком етнологічної науки, ця концепція, радше, виявиться досконалішою, сильнішою, аніж сучасна офіційна концепція української нації.

Зазначені вище переваги галичан роблять їх дуже сильним субетносом, оскільки дають можливість забезпечити внутрішню субетнічну консолідацію населення реґіону, тобто зробити те, що не вдається зробити ось уже десять років у незалежній Україні.

Тоді, коли у складі слабого етносу існує сильний субетнос, можуть спостерігатися дві тенденції:

– сильний субетнос стає ядром консолідації етносу;

– розвиток субетносу прямує у напрямку створення окремого етносу, у напрямку сепаратизму.

Чому галичани не можуть консолідувати українців?

Незважаючи на те, що у певні періоди свого суспільного розвитку Галичина відігравала дуже важливу роль у історії України, вона ніколи не була і не буде Українським П’ємонтом, іншими словами ніколи не буде територією, яка консолідуватиме українців. Чому саме?

Вона є економічно слабкою порівняно з багатьма реґіонами сучасної України, й не має особливих підстав вважати, що це відставання буде подолано найближчим часом. За сукупністю найважливіших економічних показників економічно найрозвинутіша галицька область – Львівська – у кращому випадку замикає першу десятку реґіонів України. Івано-Франківська область перебуває у другому десятку, десь ближче до третього, а Тернопільська – взагалі входить у трійку найвідсталіших реґіонів України.
Центр Галичини Львів помітно відстає і економічно й політично від найбільших міст України, а саме від Києва та Харкова, Донецька та Одеси, Дніпропетровська та Запоріжжя. За економічними параметрами Львів випереджають навіть такі міста як Луганськ, Миколаїв чи Маріуполь.
Географічне положення Галичини в Україні є окраїнним. Галичина перебуває далеко від географічного центру України, від провідних економічних районів, не має виходу до моря.
Населення Галичини становить усього 5 мільйонів чоловік, що складає лише 10% населення України, тобто стільки скільки одна Донецька область, що відверто не достатньо для того, щоб виконувати місію консолідації.
Галичина знаходиться у оточення економічно відсталих реґіонів України та сусідніх країн, що однозначно не сприяє її економічному розвитку. У зв’язку з тим цікавим є історичне порівняння Галичини із дійсними П’ємонтом, визначна консолідуюча історична роль якого не була б можливою без підтримки могутніх сусідніх провінцій – Ломбардії із Міланом – найбільшим економічним центром Італії, та Ліґурії із потужним портовим містом Ґенуєю, яка забезпечувала економічні зв’язки П’ємонту.
Втім, скептикам запропоную просто відшукати відповідну літературу й детально порівняти ту роль, яку відігравав і відіграє у історії, економіці та суспільному житті Італії П’ємонт і порівняти із роллю Галичини в Україні.

Чому галичани не стали окремим етносом?

Остаточної відповіді на запитання, чому свого часу в ХІХ столітті у колі галицької еліти перемогла проукраїнська орієнтація, а не орієнтація на ідеологію окремого галицького етносу так і не має, проте провідну роль тут зіграли наступні фактори.

1. Для такого вибору були вагомі історичні підстави. Галичани є східними слов’янами, територія Галичини раніше входила до складу Київської Руси, до ХVII ст. як і українці інших реґіонів, галичани були православними, південна частина Тернопільщини узагалі до 1772 р. входила до складу Подільського воєводства і т.д. і т.п.

2. Концепція галичан, як окремого етносу, була слабшою порівняно з концепцію галичан як частини українського етносу. Для галичан, перед якими стояла реальна загроза повної полонізації, загроза втрати власної ідентичности (навіть чітко не усвідомленої, якої саме, проте, однозначно відмінної від польської), ідея стати частиною 35-мільйонного українського етносу, була значно привабливішою, аніж як окремим усього лише 3,5-мільйонним етносом, оскільки поляків на той час уже було близько 20 мільйонів.

3. Орієнтації галичан на Україну сприяла діяльність багатьох відомих наддніпрянців (В. Антоновича, М. Грушевського, М. Драгоманова та інших), які, не маючи можливости займатися науковою та політичною діяльністю на території Російської імперії, наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть, співпрацювали з місцевими галицькими громадськими діячами проукраїнської орієнтації, видавали свої твори українською мовою чи навіть жили у Галичині.

4. Орієнтації галичан на Україну сприяла певна підтримка у кінці ХІХ – на початку ХХ століття української ідеї з боку державних кіл Австро-Угорщини та Німеччини, які розробляючи свої ґеополітичні плани, підтримували проукраїнські настрої в Галичині та антиросійські – в Україні.

Крім цих факторів, створенню ідеології окремого галицького етносу перешкоджали:

– наявність у етнічному складі Галичини значної кількости неукраїнського населення, як у сільській місцевости (поляки, німці), так і в містах (євреї, поляки, німці), які загалом становили понад 30% населення реґіону;

– відсутність потужних галицьких сил в галицькій столиці, Львові. Адже у середині ХІХ ст., у Львові греко-католики за австрійською статистикою становили менше 10% населення, пізніше їх питома вага дещо зросла, але до Першої світової війни вона так і не досягла навіть 20 %;

– низький рівень соціальної стратифікації галичан. Вони були представлені здебільшого селянами та священиками, чисельність українського міського населення була дуже незначною, а місцева галицька інтелігенція лише почала формуватися.

Чому зросли сепаратистські настрої в Галичині?

По-перше, дія майже усіх перелічених вище факторів, які раніше сприяли ідентифікації населення Галичини як українців, упродовж ХХ століття припинилася. Австро-Угорщина зникла з політичної арени ще у 1918 р. Німеччина після обох світових воєн, мабуть, остаточно, позбулася свої надмірних політичних амбіцій. Небезпека полонізації минула тоді, коли спочатку у 1939 р. Західна Україна перейшла до складу СССР, а потім у 1944-1947 рр. у результаті обміну населенням Галичину покинуло майже усе польське населення краю. Той ж таки обмін населенням та винищення нацистами єврейського населення Галичини привели до того, що як місто Львів так і Галичина за етнічним складом населення стали практично мононаціональними. Нарешті, із здобуттям незалежности Україною наддніпрянським українцям уже не має жодної потреби реалізовувати себе у Львові, адже вони можуть це зробити у столиці держави – Києві.

По-друге, за десять років незалежности України не було зроблено практично жодних реальних кроків, спрямованих на подолання існуючих реґіональних протиріч, на консолідацію українського етносу. Більше того, центральною владою допускаються грубі помилки у внутрішній та зовнішній політиці, які, у принципі, можуть привести до руйнування галицької ідентичности, а отже підштовхують галичан до сепаратизму.

Наразі найважливішими проблемами українського етносу, які підштовхують галичан до сепаратизму, є:

1. Мовна проблема. Серед безлічі причин, що її породили і підживлюють, слід виділити наступні фактори. Перше, це однобока, а часто і просто неправильна оцінка існуючої мовної ситуації, недостатнє розуміння дійсних причин, що породжували русифікацію населення України у минулому та приводять до подальшого зниження ролі української мови у наш час. Друге, це надмірна надія на Українську державу, що знову ж таки було зумовлено нерозумінням суті мовних процесів в Україні і полягало у переконанні, що створення Української держави уже автоматично приведе до різкого підвищення статусу української мови та зупинить русифікацію. Третє, це відсутність продуманої мовної політики на державному рівні. Почасти це є наслідком звичайнісінької некомпетентности державних чиновників, почасти наслідком прямої незаінтересованости частини з них в тому, щоб вирішувати мовну проблему, оскільки самі вони часто також є російськомовними або не українцями.

2. Економічна криза в державі. На її фоні проходило зростання диспропорцій у розвитку різних реґіонів й, зокрема, подальше відставання Галичини від ряду економічно найрозвинутіших реґіонів. Причиною зростання диспропорцій у рівні розвитку різних реґіонів можна вважати, у першу чергу, нерівні стартові можливости різних реґіонів на час переходу до ринкової економіки. Крім того, економічно потужніші реґіони часто через збережені зв’язки у органах центральної влади у Києві послабили тягар економічної кризи, а багато осіб з цих реґіонів отримали можливість швидкого збагачення. Нарешті, певну роль у процесі зростання економічних відмінностей між реґіонами відіграла економічна політика Києва, яка інколи нагадувала політику метрополії щодо колоній, а не політику незалежної держави, яка намагається подолати реґіональні економічні відмінності, оскільки розуміє, що вони є причиною соціальної напружености.

Дуже часто коріння галицького сепаратизму взагалі пов’язують майже виключно із економічними проблемами України, із нездатністю центральної влади їх вирішити. Подібне пояснення у принципі цілком зрозуміле, адже Галичина чи не найбільше постраждала від економічної кризи. Саме у цьому реґіоні спостерігався найбільший в Україні спад промислового виробництва та найвищий рівень безробіття.

3. Виразна останнім часом проросійська орієнтація центральної влади, яка йде всупереч із проевропейською орієнтацією галичан. Сама по собі політична та економічна орієнтація центральної влади у Києві ще не є особливим злом, оскільки не враховувати наявність нашого потужного північного сусіда просто не можливо. Проте, останнім часом у багатьох випадках ця орієнтація відверто йде на шкоду інтересам українського етносу, веде до остаточної його русифікації.

Зазначені вище фактори породжують певне розчарування багатьох Галичан в Українській державі. Галичани отримали державу Україну, але багато з них переконуються в тому, що це не є та держава, в якій вони хотіли б жити. У цих людей виникає побоювання щодо майбутнього цієї держави, майбутнього українського етносу, незадоволення роллю Галичини в Україні. У результаті певні політичні сили у Галичині починають пропагувати ідею галицької окремішности, відчуваючи що для підтримки цієї ідеї у масовій свідомості уже створене певне підґрунтя. Ця ідея виступає у наступних варіантах:

– Галичина як окрема держава;

– Галичина як автономія у складі федеративної України;

Тут слід, звичайно, зауважити, що за будь-яких умов автономія Галичини – це уже крок до подальшого сепаратизму, це уже евний успіх і вона може розглядатися як проміжна ланка на шляху до дійсного сепаратизму. Отримавши автономію, висувати подальші вимоги значно легше. Вияснити ж наскільки щирими у своїх публікаціях є ті люди, що говорять про автономію Галичини, відкидаючи ідею незалежної Галичини, немає жодної можливости.

Чому зараз ідея сепаратизму не реалізовується відкрито?

Незважаючи на поступове проникнення ідеї сепаратизму у свідомість частини галичан, наразі ця ідея у політичній боротьбі активно не експлуатується. Що ж стримує місцевих політиків?

Першим стримуючим фактором є старше покоління галичан. Частина цього покоління у ХХ столітті із зброєю у руках виборювала незалежність України. Усе життя цих людей було віддане боротьбі за Українську державу, й тому за жодних умов ідей сепаратизму вони не підтримають. Адже для них це б означало перекреслити своє життя. Ці люди користуються значним авторитетом, навколо їхньої боротьби за незалежність України сформовано багато патріотичних мітів, які активно підтримує реґіональна влада.

Другим фактором є реґіональна влада, місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Люди, що їх формують, прийшли до влади у результаті попередніх виборів, тоді, коли ідея сепаратизму тільки народжувалася. Більшість із них не можуть підтримувати ідею сепаратизму, вони є лояльними до центральної влади, оскільки майже у всьому від неї залежні, і часто завдяки саме їй мають можливість особистого збагачення.

Третім стримуючим фактором є складне економічне становище. Економічна криза, яку дехто вважає однією з причин сепаратизму галичан, у дійсності багато у чому стримує його розвиток. Криза взагалі відштовхує людей від політики, породжує зневіру у державу як таку, заставляє людей займатися суто особистими питаннями, виживанням.

Нарешті, останнім фактором є наближення нових виборів. Ті політичні сили у Галичині, які у принципі могли б використовувати гасла сепаратизму, в своєму намаганні потрапити у новий парламент наразі зробили ставку на В. Ющенка та його блок “Наша Україна”. Тому ідеї сепаратизму зараз вони відкрито використовувати не можуть. Їх залишили на майбутнє. На В. Ющенка сподівається й значна частина простих галичан, які ще вірять в українську національну ідею. Таким чином більш-менш активно ідеї сепаратизму або федералізму України використовують здебільшого політичні сили з другого (чи навіть третього) ешелону націонал-демократичного чи ліберально-демократичного спрямування, які ведуть боротьбу за місця у органах місцевого самоврядування великих міст Заходу України.

Шляхи розвитку ситуації

Остаточна доля Галичини, тобто чи галичани реалізують себе як окремий етнос, чи так і залишаться українцями, багато у чому залежить від реакції Києва на поширення ідей сепаратизму, шляхів розвитку України у найближчі роки, а також загальносвітових тенденцій.

Ключовим моментом тут є економічне становище України. Існують різні схеми розвитку Галичини за умови, якщо в Україні спостерігатиметься економічний підйом і вона досягне принаймні східноевропейського рівня добробуту і якщо в Україні теперішній підйом є лише тимчасовим явищем, а далі економічна ситуація знову погіршиться. Причому, обидва варіанти за певних умов можуть як погасити існуючу в Галичині тенденцію до виділення окремого етносу, галичан, так і підсилити.

У справі галицького сепаратизму важливою є роль світових суспільно-політичних тенденцій. У світі уже близько сотні років спостерігається тенденція до територіальної роздроблености, яка реалізується шляхом створення національних держав. Цілком можливо, що ця тенденція й далі реалізовуватиметься у ХХІ столітті. Зараз бути меншим економічно вигідніше. Й цілком можливо, що Галичина реалізується як незалежна держава років через 20-30 лише тому, що Києву стане байдуже, входить чи не входить Галичина до складу України. Він позбудеться цього реґіону, подібно до того, як у 60-х роках европейські країни позбувалися своїх африканських колоній, оскільки уже на той час віднайшли набагато ефективніші шляхи використовувати їхні природні ресурси. Створенню незалежної Галичини сприяє також ґеополітична ситуація у реґіоні. Її існування може виявитися вигідним фактично усім сусіднім з Україною державам: починаючи від Росії і закінчуючи Словаччиною.

Проте найреальнішим для Галичини є усе-таки не шлях сепаратизму, а шлях федералізації України. На цьому шляху Галичина може розраховувати на підтримку інших реґіонів України. Крім того, в Україні існують економічні та суспільні проблеми, які без надання широких повноважень реґіонам узагалі доволі важко вирішити.

Тільки що почали ми землю любить, взяли заступа в руки, колоші закачали…
- ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура!

Якісь цибаті чужоземці покурювали крізь пенсне.

А навколо злидні – як гудина, як гич! А навколо землі, столочена, руда…

Тут ходив Сковорода.

АНТИСТРОФА

Найглибший, найвеличніший і разом з тим найпростіший зміст, укладений на двох-трьох нотах, – оце й є справжній гімн.

Без конкурсів, без нагород напишіть ви сучасне “Христос Воскрес”.

Джерело: tychyna.krok.com.ua