Translations/Переклади

15965086_10209872465547116_7124913202337099770_n

Йоанна Дзівак – The virgin suicides

Ми сідали на пластикові сумки, щоби
не примерзнути до крісел, або на кольорові
журнали. Я ніколи такою не буду, я говорила, як оті
люди, що зараз під нами, усі такі
з паперу та друкарської фарби. Любов уже

назавжди перша, до скону і до кінця
травня. Писання не так, як тепер, без участі
комп’ютера й есемесок, аркушик, переданий
під партою на уроці біології: як задовго витримаєш
із заплющеними очима?

З книжки: Joanna Dziwak, sturm & drang

© Joanna Dziwak
© Юрій Завадський

tomasz-pulka

Томаш Пулка – Ас

Певний польський поет носить дві пачки
бо коли йому душно то палить лайтові.

Мені поки що бракує на дві пачки
але надійде час і куплю собі чотири

і буде такий день що не запалю.

*

tomasz_pulka-korporacja-haart

Томаш Пулка (1988-2012) – польський поет, пов‘язаний із краківським літературний середовищем. Вивчав полоністику в Яґеллонському університеті. Автор п’яти поетичних книжок. Разом із Романом Пробощом, Лешеком Онаком, Лукашем Подґурні та Пйотром Пулдзяном Плуценнічаком творив артблоґ “Тихий Набіау”. Був учасником групи “Перфокарта”, котра займається кібернетичною поезією – її творенням та просуванням. Страждав роздалами, після невдалої спроби самогубства лікувався. Не приховував того, що вживав наркотики, а його улюбленою формою “нарконавтики” були психоделіки. Внаслідок трагічного збігу обставин втонув ув Одрі 9 липня 2012 року.

miedzy_wierszami__miedzy_ksiazkami__poeci__roman_honet_czesc_2

Роман Хонет – мотузки

жінка, як прощаєшся з нею,
і смерть, коли тебе приймає,
говорять одне й те ж – мусиш іти

над зануреним у тишу містом
і дітьми в цьому місті, котрі перетворюються вночі
в потік облич і голосів, але вже вкритих кришталем, льодом

раптом птах як опахало з утрамбованого снігу –
твоя тінь попередня

перед настанням тіла

і товща землі, котра їх прийняла

13528659_10154217241068808_3235363010678772549_n

Малґожата Лебда, з книжки “Matecznik”

лице: лекція малярства

під лісом помер старий батьків друг
ми навідувалися до нього взимку його долоні нагадували
пазурі хижого птаха на глиняні талірчики наливав
падевого меду і плескав у долоні бачачи обліплені солодким лиця

батько шепотів переконуючи йому в горлі
живе погане тому якщо молитися за це його горло
то ж і проти того що там живе

це від нього я взяв перший рій каже батько коли
здоймаємося полями щоб востаннє доторкнутися до його долоні

у холодній халупі розглядаю засушене лице
друга мого батька думаю про малярські амбіції
смерті про те яким чином видобуває тіні
як обережно роздає барви

*

перелік: народження і різня

побілена стіна обори слугує батькові за нотатник
ґрафітним олівцем записує дати запліднення
корів і вираховує народжених і померлих тварин

увечері ведемо ялівку до бика
батько обирає цього з-під лісу швейцара симентальської породи
бик виявляється здоровенним з носа йому звисає стальне кільце
питаюся батька чи не розчавить корову він ніжний заспокоює

хлопці з-під лісу ведуть мене до стодоли до її воріт
тонкими цвяхами поприбивали ропух ми молимося
до них кажуть низько вклоняючись істотам

*

Малґожата Лебда (1985) виросла в гірському селі Желєзнікова Вєлька у польський Бескидах. Поетка, науковець, фотограф. Займається екстремальними видами спорту, туризмом та альпанізмом. Мешкає у Кракові.

З інтерв’ю з Лукашем Ґресічаком: Це дуже особиста розповідь. Хоча може саме вона є дуже універсальною? Коли моя попередня книжка “Granica lasu” повставала кілька років, то “Matecznik” я написала відносно швидко, в неперервному, – боюся цього слова, але це зроблю, – божевіллі. Я дуже вагалася, чи показувати ці вірші світові. За мить до того, щоб надіслати книжку до видавницва WBPiCAK у Познані, я жахнулася, що в кожному вірші з’являється батько. Пишучи, я не усвідомлювала, що він настільки заповнив простір цієї поезії. Джерело фото й інтерв‘ю: wyborcza.pl

14690942_875884889213495_459058093354447074_n

Багатоголосся у Львові

14690942_875884889213495_459058093354447074_n

28, 29, 30 жовтня у “Дзизі” – поетичні читання у рамках спільного форуму литовських, українських, білоруських письменників “Багатоголосся у Львові”.
Найкращі українські поети і перекладачі познайомлять присутніх із текстами авторів, знакових для литовської та білоруської літератур. Присутні матимуть унікальну можливість долучитися до світу інших мов, інших мов культур.

Щовечора початок о 18:00.
Вхід — вільний.

Корнеліус Плателіс – Катерина Калитко
Дайва Чепаускайте – Юлія Мусаковська
Юргіта Яспоніте – Катріна Хаддад
Біруте Йонушкайте – Валянціна Аксак
Відас Моркунас – Олена Гусейнова
Артурас Валіоніс – Олена Герасим’юк
Тадас Жвірінскіс – Ірина Старовойт
Уладзімір Арлов – Юрій Завадський

Подробиці тут: http://dzyga.com/

pasolini1

П’єр Паоло Пазоліні, із “Семи віршів для Нінетто”

1.

Ти був зі мною
і цим пишався.
Але, тримаючи руку на кермі авта,
промовив: “Не можу далі йти. Мушу залишитися тут, на самоті.”

Залишившись тут, трапиш до пастки,
Ми усі трапимо. Не знаю як і коли, але трапимо.
Роки, що складають життя, зникають.

Ти притихлий, задуманий. Я знаю, що це любов
нас роздирає.

Я віддав тобі
всю силу свого буття,
допоки ти був смиренний і гордий, і корився долі,
яка тебе виснажувала. Ти не знаєш тепер,
що чинити, коритися чи ні.

Не можу вдавати, ніби твій спротив
не завдає мені болю.
Я можу бачити майбутнє. А там кров на піску.

 

2.

Думаю про тебе і кажу собі: “Я його втратив.”
Не можу знести болю і краще б я помер. Хвилина
чи більше минає, і я все переосмилюю. Із радістю

набираюся снаги від твого образу. Відмовляюся плакати.
Моя свідомість змінена.
Тоді знову я приймаю тебе, втраченого і самотнього.

Хто цей потворний пан,
який не розуміє, що турбує його найбільше? Чи ти
чи не ти цей Інший,

той, хто завше програє, не вмираючи?
“Він” є моїм двійником: я, педантичний. “Він”, невимушений.

Знання про “Нього” змінило все в моєму житті.
Він каже, що якщо я загублюся – він мене знайде.
Він знає, що якщо він загубиться – я помру.

Переклад з англійського перекладу.

12871493_1406624952696387_1393886060905277241_n

Йоанна Лєх – Мурахи в цукрі

12871493_1406624952696387_1393886060905277241_n

Heart in a cage
The Strokes

Тепер я переконалася: я динаміт. Язиком
вогню і хлібом; коли думаю про вибухи на сонці,
думаю про тебе, коли ти лежиш на березі згаслої вулиці
і крешеш іскри. У місті, повному ліхтарів, ти був вузьким,
темним тріском. Я хотіла кинути в тебе
каменем і розкришити, щось для тебе забути.
Повернути річку навспак.

Я хотіла щось тобі пояснити, але надійшов травень, мене
осліпило сонце і на мить я сплутала тебе з хлопцем,
який танцював на кущі, умів заклинати лебедів.
Ти, як ніхто інший, умієш зникати. Набираєш у рота
води так багато, що сам у ній тонеш, ти загубив лице
і сьогодні я вже не хочу навіть торкатися тебе, навіть цим віршем.

Сьогодні бажаю тобі всього доброго, коротко і здалеку.
Спокою, щоби ти більш не губив черевиків. Когось,
хто підтримає тобі голову, коли почнеш душитися
тієї гіркотою, якщо так бажаєш.

12994586_1372018129490403_8422397926595135788_n

Йоанна Лєх. З книжки “Транс”

Крихти

Sonic Youth
Sunday

Сьогодні все ж утікаю. Чую шум крапель
на траві й нема в мені ані крихти спокою.
Раптом хотіла б не жити або гратися
у хованки в твоїй великій душній голові.
Пітніючи під дощем, я б хотіла виїхати геть.
Красти авта в Мексиці, робити татуювання
дівчатам із Сен-Тропе. І щоби були
ці вузькі блакитні коралики на згинах
їх долонь, і щоби був протяг.

А може насправді блакитний це смуток

The slow drug
PJ Harvey

зернистий і нудкий, котрий вже в горлі звучить зледеніло,
якось так, ніби напхатися грудок землі чи вдушитися
волокнистим струмом, і це не так як би тобі

хотілося померти, тваринко, чи засміятися зі шлаком
на щоках, коли стоїш собі на самому краєчку і хоч тебе цілуй;
мул замість води, листя в черевику й один обірваний сиґнал
мобільного, таке часом ярмо.

12994586_1372018129490403_8422397926595135788_n

Йоанна Лєх (1984) – польська поетеса, авторка поетичних книжок “Zapaść” (2009), “Nawroty” (2010), “Nic z tego / Nothing of this” (2011), “Транс” (2016). Номінована до премії Ніке. Закінчила Яґеллонський університет у Кракові, де й наразі мешкає.

Roman Honet – szept samotnego o ubiegłych nocach / Роман Хонет – шепіт самотнього про минулі ночі

якщо самотній про минулі ночі
шепоче – це вчора, або –
бог їх придумав лиш цього року,
то йому очі вилікувати не вдасться. не
те щоб шкода, трави розхиляються

як ніздрі лисиць із гнучкого скла,
з пасочком крові поверху, тому
пливуть так тихо і дрижать. минуле
це горілка чи кістка під повікою,
що зменшує все,

крім себе самої. не
те щоб шукати знарядь і назв, орієнтаційних вогнів
на летовищах – це почалося
і закінчиться там, в містечку
посеред пагорбів:

де бігло життя
і де бігла смерть – для цього шепоту
про минулі ночі, хоча б заради жарту –
могли не зустрітися

© Roman Honet, oryginał
© Юрій Завадський, переклад

2poa2xv

Роман Хонет – польський поет, редактор, журналіст. Народився 1974 року. Лауреат Поетичої премії ім. Віслави Шимборської 2015 року за книжку “світ був моїм”, яку поділив з Яцком Подсядлом.

Philippe Jaccottet – Two poems / Філіп Жакоте – Два вірші

Зачекай, дитино: твої очі не повинні цього бачити,
зажмурся ще на мить, спи в сліпоті,
і ще якусь мить намагайся не бачити, і нехай твої очі
будуть як наївні небеса.

Зберігай у собі птахів і світло
ще певний час,
ти, що ростеш подібною до тремтливої осики,

або повернися – якщо не хочеш скрикнути від страху,
вдарена гарпуном.

*

Якось
я наляканий, темний, ледве живий,
прикриваючи собі очі видіннями,
уявляв, що проваджу смертників і мертв’яків.

Я, поет забезпечений,
котрому заощаджено навіть страждання,
шукав собі доріг аж ген-ген!

Тепер, задувши лампу,
невпевненою тремтливою рукою
я знову поволі пишу на повітрі.