Poetry/Поезія

«Таксист» Юрія Завадського

cover

Книжка «Таксист» Юрія Завадського, як і попередні, радикально відрізняється від українського поетичного мейнстріму, представляючи читачам документ безкінечного пошуку ліричним персонажем своїх власних меж. Форма віршів «Таксиста» є свідченням беззупинного пошуку автором засобів виразності, котрі б якнайкраще допасовувалися до світоглядного та емоційного тла, на якому будується так званий художній світ Юрія Завадського. У книжці змішалися партитури саунд-віршів, ориґінальні ще свіжі та емоційні тексти і рімейки текстів із старших книжок, які відновили свій первинний потік та вдавану кінечність. Відтак треба наголосити на тому, що найстарші вірші датуються ще двотисячним роком, а найновіші — кінцем чотирнадцятого.

Книжка видана в серії сучасної української поезії видавництва «Крок» у 2015 році. У серії також вийшли книжки Василя Махна, Дмитра Лазуткіна, Юлії Мусаковської, Томаша Деяка, Олега Коцарева. Серію дизайнує Ілля Стронґовський, продовжуючи лінію оновлення українського книжкового дизайну. Увесь звук, використаний на цих сторінках, записаний на студії Шпиталь Рекордс у Тернополі. Книжку можна придбати в книгарнях України, Білорусі та Польщі.

*

«…НЕ ПІДДАВАТИСЯ ТЕКСТУ…»

На фото: Роман Малиновський, Юрій Завадський. Автори фото: Andriy Golcha, Alisa Achramovič

Роман Малиновський: Який тариф у таксі, де кермує «Таксист»? І скільки має заплатити людина, котра доїде до самого кінця?

Юрій Завадський: Валюта, що нею оперують у книжці, вимірюється кількістю шляхів, які розруйновують перспективу. Перед тим, кого везе таксист, стоїть вибір між сміливістю і сміливістю, між мудрістю і мудрістю. Але є те, що говорить таксист, є його воля дати пасажиру вільно обрати собі дорогу, і це буде або війна, або самогубство, або любов, або бездоріжжя, або влада, або письмо тощо. Хоча цей таксист і не є, він у собі.

Роман Малиновський: Звідки беруться і куди прямують персонажі твоїх віршів?

Юрій Завадський: Розхитуючи цей світ у пам’яті, раніше ніяк не міг набратися сміливості лупонути ним з усієї сили, аби він розбився. Одного разу я таки наважився це зробити, і він розсипався, як автомобільне шкло. Між дрібними його фраґментами я не міг відновити й одного тексту, котрий був би достатньо наповнений ґазами поетизмів. Емоційний вибух перевідкрив мені мої тексти, і саме тому частина віршів у «Таксисті» – рімейки віршів попередніх років і книжок, які були між собою пов’язані натурально, залінковані персонажами й чинами. Говорити про природність цих віршів мені не треба, не треба мені, бо я добре це знаю та відчуваю. Кожна книжка була наступним дуже суттєвим етапом, і ця – чи не найсильніший удар по собі самому, після якого вже й писати несила.

Роман Малиновський: В тебе така особистісна, замкнена поезія, особисті маленькі історії. Але у «Таксисті» є рефлексії на події, котрі упізнаються чи то за настроєм, чи за назвою. Ти часто рефлексуєш на якісь епохальні події, які вже виходять за межі твого інтимного простору?

Юрій Завадський: Мене нераз питали, чи в мене є вірші про те чи про інше, а я не міг сказати, про що вони, бо пишучи ніби про ніжність, я ніби пишу про диктатуру, а пишучи ніби про революцію, пишу ніби про секс. Справа в тім, що в жоден спосіб не пишу про «щось». І не пишу, думаючи. «Таксист»-вірш і «Таксист»-книжка народилися як цитата, хай навіть мені це не подобається. Із мене самого, із текстів, що в мені живуть, це тексти про пошук перспектив і про правду, котрої бракує щодня, особливо коли йдеться про мене самого. Паґанізм київських пагорбів, ґлінтвейн ілюзій, хоча це була істина емоційна, не філософічна, але від того не менша. Не менш епохальними подіями за революції та війни були відкриття нових людей. Не вірю нікому, нічого не чекаю, нічого не боюся. Один крітянин казав, що це і є свобода. Але це болісна свобода, свобода самотня.

Роман Малиновський: У твоїх віршах інколи курять. Потім п’ють алкоголь, ходять холодом без шапки. Ти наділяєш свої вірші особистими «спокусами» і «слабкостями»?

Юрій Завадський: О так, вони залежні. Десь ізмалечку ношу певні уявлення про персонажів, вони не привабливі трікстери, що притягують увагу публічності, вони собі в собі, люди в спортивних шапках, у тисняві маршруток і метра. Часом питаю себе, чи це дійсно мої «слабкості», бо й ніби нічого собі не забороняю. Мій персонаж давно курить, відівчити його несила, та йому краще знати. Є частиною культури ці прості речі, як і музика чи будівельні технології.

Роман Малиновський: Назви твоїх віршів – це люди, стани, рідини, періоди, комахи, кирилиця, латинка, території і ще бозна скільки всього. Назва вірша для тебе – це початок, кінець чи середина? Коли її вигадуєш?

Юрій Завадський: У «Таксисті» вперше так все просто вийшло з назвами, вони самі собою проявилися з тексту. І тут вони дійсно є назвами, не частиною тексту, а дверима до тексту. Ними можна ввійти до тексту, але, як і двері, їх я встановив згодом, коли фасад тексту вже чітко вималювався. Знову повернуся до особливостей книжки та скажу, що «Таксист» є дуже суттєвим проривом у боротьбі супроти свавілля тексту. Текст не керував анітрохи, і я зробив з ним усе, що потребував. Може мене зрозуміє хтось, що я маю на увазі, кажучи про свавілля, – не піддаватися тексту, керувати мовою, творити свою мову, ладнати метастиль, осліпнути нарешті.

Роман Малиновський: У «Таксисті» ти поєднав старі й нові поезії. Як це для тебе змішувати себе «нового» і себе «колишнього» під одною обкладинкою? Що тобі подобається в тому Юрієві Завадському, який писав вірші ще сім років тому, а що ні?

Юрій Завадський: Попри мову, ілюзії, оточення, я ніби писав один текст, і він по-різному себе виявляв. Саме тому в «Таксисті» є «вірші без слів». Саме тому там є рімейки, передумування текстів, пересортовування одиниць, відновлення старих зв’язків, будування нових текстів, досі ще непізнаних, досі ще вкрай важких і відвертих. Я не буваю відвертіший. Я захоплювався тим, як я писав у квітні дев’яносто восьмого року. У жовтні чотирнадцятого я зумів написати з такою ж силою, і це мене справді налякало. Думаю, не шкода було би взагалі перестати писати. Писалося колись легко, без зайвини, навпростець, без тягаря й осуду. Заздрю собі колишньому, так.

Роман Малиновський: Інколи мені видавалось, що твої вірші у «Таксисті», то переклади з шведської, чи, може, норвезької, так у них багато півночі. Ти зумисне добирав сюди вірші «холодних тонів» , чи так тобі просто писалося?

Юрій Завадський: Книжка виявилася настільки глибоким переосмисленням колишніх віршів, що я б сміливо датував її тринадцятим-чотирнадцятим роком. Вірші стали іншими. І в них дійсно багато жорстокості, хоча її не бракувало й раніше. Тепер усі бачать у віршах оці вбивства, зброю, зраду, війну. А вірші про це написані ще на початку двотисячних. У них багато холоду, бо, мабуть, його не бракує. Ситуація з непробивним шклом надалі актуальна.

Роман Малиновський: Книжку ти закінчуєш «Поспіхом», але насправді дуже вчасно, чітко і врівноважено. Книга поезій є добіркою текстів, поскладаних у певній послідовності. Для тебе має значення як укладати вірші під одною обкладинкою? З чого починати і чим закінчувати, а що ставити в середину?

Юрій Завадський: Кожна моя книжка могла повністю бути сенсовною лише в цілісності, хай часом її доводилося розтинати на фраґменти. Я писав покнижно, ґвалтуючи свій тимчасовий стиль, змінюючи напрям і бачення. Часом було більше пафосу, часом менше лексики. Тому скажу, що так, це дуже важливо, але це не фабула, я нічого не розповідаю, це лише вікно, композиція об’єктів у якому має бути зваженою й настільки негармонійною, аби скидатися на якусь дійсність.

Роман Малиновський: Коли ти перестав бути лишень поетом, а поряд з тим став видавцем, пізнавши особливості справи видавничої, це допомогло тобі якось по-інакшому подивитись на поетів, як персонажів літературного процесу? Ти ж в цьому випадку опинився «по той бік барикади».

Юрій Завадський: Особливість моєї діяльності як видавця, мабуть, і полягає в тім, що я поетом не перестав бути. Хай навіть клену поезію за те, що вона руйнує мене і моє життя. Не приховаю, що мені відкрився літературний світ зовсім з іншого боку відколи я почав видавництво. Хай деколи мене й розчаровують і нервують літератори. Ніколи не писав свого для когось, тому й звик диференціювати багато речей у своєму світі. Але часом заздрю іншим поетам, котрі вміють собою користуватися зараз популярності, не приховую цього анітрохи. Відтак люблю їх, поетів.

Роман Малиновський: Події у твоєму «Таксисті» відбуваються в місті без назви. Це якась локація загублена в ґуґл-мапс, місце без координат. Ти можеш зараз назвати це місце чи місто? Це Тернопіль?

Юрій Завадський: Та ж ні, як його назвати? Краковотернополекиєвольвовокосововільнюсоніде? А ще одна з небагатьох географічних назв у книжці, вкрай важлива для усвідомлення одного з планів змісту, не така вже й упізнавана для українського читача. А те, що Тернопіль там є, то хіба ж здивуєш когось? Хоча й топоніми вже й не топоніми, а таки слова, котрі мають значно більше простору в собі, повторювані й беззмістовні.

Роман Малиновський: Хочу врешті з’ясувати – юрійзавадський – це натяк на схильність до поезії фонетичної? Чи такий спосіб відділитись від Юрія Завадського щоденного, чи може, мільйон якихось інших причин? Назви бодай кілька, якщо вони є?

Юрій Завадський: Щось десь якось так. До речі, проклинаю той день, коли народився цей термін «фонетична» поезія, бо ж пишу «фонематичну» поезію, але взагалі не маю потреби це називати. А «юрійзавадський» дійсно відділився від Юрія Завадського. Ніби зсув автора й персонажа. Автора я колись прибрав з книжки, і може тоді персонаж почав курити. Тепер я почав по-іншому оперувати текстом, автор тепер існує. Я чомусь згадую тернопільську міську бібліотеку, літературну енциклопедію, Маяковського й Байрона, котрих там перегортав, мороз поза тридцять, тролейбуси та практикування в поетичній майстерності, шкільні роки, котрі вбив літературою, і перші тексти, до форми котрих сам дозрів, а виявилося, що я вже не перший. А потім Ружевич в ориґіналі, і Ружевич власним голосом, і голос Ружевича в слухавці, а тепер Ружевича немає. Автор – дуже особлива постать у тексті, дошукуватися якої часом не варто.

Роман Малиновський: Уявімо ситуацію з двома людьми: людина, яка прочитала твою книжку лише на половину, та інша людина, яка прочитала її повністю, вони переживуть одну й ту саму емоцію? Ти читаєш поетичні збірки повністю, чи вірші вибірково? Як думаєш, як робити краще для сприйняття збірки?

Юрій Завадський: Маю єретичну віру в те, що не треба читати тексти від початку до кінця. А відтак мав би вірити, що враження від фраґмента і від цілісності будуть майже однаковими. Але не можу в це вірити, бо вірити – це взагалі неможливо, хіба коротко й наосліп. «А» – все ж таки чорне, чергування голосних у корені – прийнятне, а читати всупереч своїм відчуттям – злочин. Я мало читаю. Поезію читаю вибірково, дуже хаотично, а до прози не беруся, хіба нон-фікшн і дуже нечасто. Яку інструкцію до книжки маю дати? Впитися горілкою, дістати по морді, закохатися в сусіда, змусивши його покинути сім’ю, бути популярною ґей-парою, а потім залишити його напризволяще, роздягатися привселюдно, вбивати чиновників, їсти сире м’ясо, любити свою дружину безоглядно й наосліп, стати лінґвістом і дошуковуватися асиміляцій, чи любити когось, попри те, що він брехливий і непевний, – хто його зна, який рецепт кращий, аби почати сприймати цю книжку.

АДВЕРТИСМЕНТИ

Адвертисменти мовчать.
Могли б казати:
«Вбиваємо заради вас»
або «Заради вашої любові
ненавидимо».

Твоя воля, людино,
комусь небезпечна,
й обирати собі ворогів
ніби мусиш.

Дитина-згусток
не мусить все знати,
як не мусиш і ти,
щоб не загубитися в собі.

Свічка з людського лою —
цей порядок у світі.

@ Київ, 11/2014

КІНЕЦЬ МІСЯЦЯ

Інспектор зі швидкості
навідувався до мене,
його долоньки мокрі й холодні,
на чолі блискітки поту,
а в останніх числах
він вирішив утекти від усіх.
Інспекторе, відкрий мені таємницю,
хто виграв у війні за свої любові,
кому віддав незліченного часу,
і як дожив би до лоґічного завершення
ліній ніжного метрополітену?
У кріслі сиджу навпроти нього,
витягую цигарку і не наважуюся підкурити,
я собі колишній, з повними легенями кашлю,
з усіченим відчуттям такту,
з нервовими літерами.
Був колись малим хлопцем, інспекторе,
без жалю за жовтим сонцем,
отримував листи, налиті віршами,
не хочу тепер і згадувати
імена коханців.
Рядок закінчується, як дорога,
запахом смоли і солярки,
і хто тепер чекатиме з перевіркою
мого наплічника і мої долоні?
Інспекторе, відкрий мені таємницю,
хто виграв у війні за свої любові,
кому віддав незліченного часу,
і як дожив би до лоґічного завершення
ліній ніжного метрополітену?

ЛИСТОПАД

Ось і Люципер, який тримав мене за руку,
я зігрівав його як міг.
Повернися, повернися до мене.

Увійди знову, листопад попереду,
і сорому більше нема —
кілька куль і траншеї.
У шепоті потопав,
ранок — ніби тюрма,
а на шиї — два пальці відбилися.

Світло приніс мій Люципер
у мій листопад з моїми стереотипами —
приціл, оптика.
Людожери зі мною в купе,
із головами достиглими, —
безпілотники падали втомлені.

Моторошності попереду досить,
мене оббілують до кістки,
все ж захочеться близькості.
Замалі мені дози,
і загуслої крові ніскільки,
лиш проблиски,
і поцілунок задушить.

День

Заплутався чи ні, вулицю з’їв і запив вулицею,
залишившись тверезим і голодним.

Ти ж не знаєш, мабуть, що день — з випущеними кишками,
він сиґналізує про переможну природу голоду й нахабства.

На те, що непрошений гість виймає хуя зі штанів і висолоплює язика водночас,
цей світ реаґує відкупленням гріхів на хресті чи братовбивством.

Програв, оцінивши свою роботу задешево, програв,
бо недостатньо жорстокості вклав у своє сімейне життя.

Відмінок корисний, коли треба скоротити собі дорогу,
коли ти стоїш надто далеко, коли не вірю, що станеш ближче.

Ти ж не думаєш, мабуть, що ці паґанські звички — аморальні,
а ніж у кишені — зайвий.

Юрій Завадський – “Fratelli” i “Погоня”

ПОГОНЯ

Усе, що міг від них почути —
напрямок руху, перекреслений голодом,
напрямок руху, чиї жовті нігті —
усе, що міг від них почути.

— Поганий твій напрям, і кілька місяців свободи —
твоє паливо назавжди, самоціль
і твій самопал.

Бог-собака мав би народитися,
мав би просити в мене налити води,
а я мав би його сліпого
втопити в іноземній мові.

Я у погоні, я в човні ґумовому,
я — прем’єр-міністр з необережності,
я під місяцем, я жахливий громадянин,
я собі пісня про любов, біла пісня,
я собі червона хвиля, що набігає на чиюсь зону бікіні,
я — зима, що насувається.

Тиждень, коли кожного дня хтось умирає.

TENSION, 21/11/2013

 

i                                                                                                        i

i                  i

i                                                    i                     i i                      i

i                    i                     i i i  i        i i               i i i

i   i                          i                              i                          i

i

i                                    i          ii                                 i                     i

i

i                                     i                      i i

i                   i                          i                                                      ii

i

i i i i i i                            i i i

i                                                                   i

i                 i                                                             i

i            i i                                                i

i                                       i

i                                                   i

i                                                      i                                  i i

i                            i i                                  i

i                               i i i i i

i                          i

i                  i                i i i                 i i i             iii

i                 g                              iii i i i                 i

i i i i i                     i    i       i i  g                      i

i                                     iii                    iii

i                      i i i                           g g

i             iiii                     i i i i                i   i   i   i   i

g         g            i i i i                       g g g          i

ii ii i                  g g g        iii                          i i i           i

i i     i                     i   i    i        i         i      g g g g

i   i     i        i            i               i   ig ig ig ig ig

g         i                     g

i                                          i i i i

g ig ig           g ggggg i          gggg i            ggggg i

ig      ig        ig           i     g i     i    g                  i ggggggg

ig   ii iiiiii iii          ggggggggggg iiiiiiiiiiiiiiiiiii          iiiiiii

gggggggggggg iiiiiii                   g iiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiii

i ii igi iigi i igi igi gi                  igi iigi gi igii gii gi iigi gi

gggg iii igi gigigi gi igi gii gig             gi gi igigi giiigi iggii

gi igi igigigiigiggiigig igi i igi gii igi gig igi gig igiiggi igi igi

igi giigig igi gigigi gi gig ig igi gi iii igi gi igi gii gii igi gii gi

gigigigigigigig  ii igigigigigigigi igi gigigigigiiggi i igig i ig ig

gigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigi

gigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigi

gigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigigi

i i i i i i g g g g g g g g g g g g g g g g g g g g g g g g g g g g g g g

ii            gg                                        ii            gggg

gg ii gg ii                            ig gg ii

ig             igi           ig

ig igigiig

giig

gig

i