Poetry/Поезія

наскрізне [o]: юрій завадський & субпродукт

zavadsky_zaratustra_subprodukt_WEB

27 листопада 2015 року в п’ятницю о 19:00 у винарні «Заратустра» в Тернополі на Театральному майдані – нойзово-літературна акція «наскрізне [о]» від Юрія Завадського та музичного середовища «Субпродукт». Справа не лише у «дірявості» літери «о», але й у її протяжності та огубленості, у фонетичній поезії, котра шукає значення у найдрібніших атомах людської мови, та всюдисущому шумі, який підкреслює фізіологічність будь-якого мистецтва.

Юрія Завадського називають явищем в українській літературі, чиї вірші «для підкованого читацького ока його вірші можуть бути складними, незрозумілими. На те й існує авангардна поезія – вона кусається саме тоді, коли ти її пробуєш погладити за шерстю» (Культурно-видавничий проект Читомо / chytomo.com). Він є автором десяти поетичних книжок, записав альбом із гуртом ZSUF.

Хочемо поговорити про поезію та все те новітнє й несподіване, що приносить і ще може принести українська поезія. Говоритимуть про це всі присутні разом з Юрієм Завадським і Юрієм Матевощуком, який буде цю розмову провадити. Юрій Матевощук – не лише професійний поет, а й вправний модератор, організаційними потугами якого рухається не один фестиваль.

Юрій Завадський разом із відомими віршами з виданих книжок прочитає свої найновіші тексти, що складуть його наступну збірку. Другий блок акції учасники присвятять фонетичній поезії: Ю.Завадський контрольним пострілом продекламує фонетичну поему «еа». На цьому етапі варто приготувати свої додаткові рецептори та відчуття, адже товаришуватиме виступу нойз від «Субпродукту».

Музичне середовище «Субпродукт» існує як тривалий звуковий експеримент із мінливим складом, який підтримує загальну концепцію проекту. Одне із завдань, яке вирішує для себе «Субпродукт» – створення шумового енвайроменту, який набуває значення та експресії в прородній спосіб, як зміна погоди чи стабільність людської недосконалості.

Вхід на акцію безкоштовний. Під час акції можна буде придбати книжку Юрія Завадського «Таксист».

Подія на Facebook: https://www.facebook.com/…

НА ОСТРОВІ

Думаєш, голова болить,
подразники вимикаєш,
і розмова не вдається,
бо ні з ким говорити.

Грошей не залишилося,
думаєш, ніби горло стискається,
риба, що її розчленовують,
її сірі нутрощі на столі.

У собі ти, всередині – дівчинка,
помітити стать непросто,
їжа огидна й ословлена,
і хвилі письма беззмістовні.

Скроні треба розтирати,
пити Аполінера повільно,
ніби холодний він і міцний,
ніби слова перевернуті,
ніби думаєш по-іншому.

Приніс би тобі книжку –
тебе немає.
Острів геть голий, безлистий,
острів чорної води,
острів брудних крісел,
острів нерозуміння,
острів, коли нема часу,
острів похоті гарячої.

Риба ще рухає зябрами,
ніби злітає над островом,
де порожньо.

У ПОДОРОЖ

…J’écris ton nom
Paul Éluard

Ось він, розрахунок траєкторії від себе до себе.
Як добрий виноградар, вирощую свою радість без води та землі,
я викохую свою лозу, і вона – з посмішок,
і я проклинаю спасителів.

Чи ти знаєш, що ти лише іграшка на одну ніч?

За високими дверима університетів нема тебе,
за ґратами білоруських в’язниць нема тебе,
за кров’ю з носа, за мозком розбитим,
за відірваними ногами.
Тебе нема під каменем, нема в годиннику,
нема в черевиках, і нема без черевиків.
У тонкому голосі школярки,
у сльозах дружини, нема у смерті,
нема в розгубленості, нема в покаранні,
нема в ритмах музики, нема в горілці.

Нема у війні, нема в двигунах,
і нема в післявибуховій пустці,
нема в мовчанці після злягання,
нема в розмові з професором,
нема в холодильнику, нема в теорії,
нема й не буде в бетоні чи цеглі,
нема й не буде в легенях шахтаря,
нема й не буде в її піхві,
і в мені нема, і нічого святого не продукую.
Тебе не проковтують разом зі спермою,
лікарі не викидають разом з апендиксом.

Іграшка на одну ніч, спаситель від порожнечі,
пожежник у тіарі, причастя від людськості,
зізнання в радості, покаяння за щастя й невимушеність,
спокутування вірності й цноти.

Без них, без них виряджаюся
у подорож пилюкою.

ПОВЕРНЕННЯ

Невеликі зворушення:
осінь надто високо синіє, гігантський канал зв’язку,
що відкривається, цигарка, що довга й міцна.
Кричи, кричи, одягайся в червоне,
коліна до холоду переспрямовуй,
приваблива смаком.

Зворушує електричний струм тіла,
вперта обмеженість едукації,
безсловесність пригожа.
Клич мене, клич, одягайся в червоне,
радосте тавтологічна,
радосте перетворення,
радосте повернення.

Зворушення мізерні,
а більші за шматок їстівного бога.

Морозиво істоти, зворушення пластикове,
сядь рівно заради повторення недомовок.
Ось і ти, ось і ти, одягайся,
пошвидш увиразнюй себе гнучким хребтом,
у тобі осінь, у нутрощах і відростках.

09/2015

ДОДОМУ

Знову зависає загибель у повітрі,
непевність в легенях, ледве стою.
До себе гірка огида,
що повністю поглинає частковість.

У сморід, у рибу та м’ясо,
додому ніколи не повернуся.
У товщі повітря ясно, безхмарно,
лиш колиться блиском вода.

Може цю руку, пропахлу їжею,
шукатиму в прозорому холоді,
рухатимусь її руслами,
хворобливий, прозовий.

Подобається – даю знати, а ні – то ні,
невпевнений і недобрий.

Два вірші

Із телевізора втоми
абсорбую тебе неуважно.

Мабуть, у тому
є переваги.

Не варто просити
часу, котрого нема:
ще словами не ситий,
але вже тюрма.

Хотів сказати:
– Повчальна твоя любов. –
але все позаду.

Я не сплю, бо
ти повертаєшся
принизливою розмовою.

І допоки є ця сльота –
димить румовище.

*

Зарозбуявся, ледве себе заспокоїв,
вибачився, заплатив, позіхнув.
Тепер ніби моніторю крізь прозірку
що з тобою коїться.

Незвіддаля, а з кишені роздерті банкноти,
не куплю за них вже ніколи твоєї свободи.
Люди, здається, роздягнені до проводів роботи,
люди без цноти.

Чи ти у книжці, чи в метрійному поцілунку,
чи у коньячному вечорі, чи…
Відсутність твою без обов’язків і розлук
не перевершити.

[реґресивна асиміляція приголосних]

як сидиш
як слон як сноб
як дибіл
як трава
як сифон як сова як самець
як труна як туман
як шифон як шофер
як пік як тік
як сморід як сирота
як калію перманганат
як перископ як філософ
як шум як шик
як стяв як став як сцяв
як звик як дебіл
як дебіл як дебіл

«Таксист» Юрія Завадського

cover

Книжка «Таксист» Юрія Завадського, як і попередні, радикально відрізняється від українського поетичного мейнстріму, представляючи читачам документ безкінечного пошуку ліричним персонажем своїх власних меж. Форма віршів «Таксиста» є свідченням беззупинного пошуку автором засобів виразності, котрі б якнайкраще допасовувалися до світоглядного та емоційного тла, на якому будується так званий художній світ Юрія Завадського. У книжці змішалися партитури саунд-віршів, ориґінальні ще свіжі та емоційні тексти і рімейки текстів із старших книжок, які відновили свій первинний потік та вдавану кінечність. Відтак треба наголосити на тому, що найстарші вірші датуються ще двотисячним роком, а найновіші — кінцем чотирнадцятого.

Книжка видана в серії сучасної української поезії видавництва «Крок» у 2015 році. У серії також вийшли книжки Василя Махна, Дмитра Лазуткіна, Юлії Мусаковської, Томаша Деяка, Олега Коцарева. Серію дизайнує Ілля Стронґовський, продовжуючи лінію оновлення українського книжкового дизайну. Увесь звук, використаний на цих сторінках, записаний на студії Шпиталь Рекордс у Тернополі. Книжку можна придбати в книгарнях України, Білорусі та Польщі.

*

«…НЕ ПІДДАВАТИСЯ ТЕКСТУ…»

На фото: Роман Малиновський, Юрій Завадський. Автори фото: Andriy Golcha, Alisa Achramovič

Роман Малиновський: Який тариф у таксі, де кермує «Таксист»? І скільки має заплатити людина, котра доїде до самого кінця?

Юрій Завадський: Валюта, що нею оперують у книжці, вимірюється кількістю шляхів, які розруйновують перспективу. Перед тим, кого везе таксист, стоїть вибір між сміливістю і сміливістю, між мудрістю і мудрістю. Але є те, що говорить таксист, є його воля дати пасажиру вільно обрати собі дорогу, і це буде або війна, або самогубство, або любов, або бездоріжжя, або влада, або письмо тощо. Хоча цей таксист і не є, він у собі.

Роман Малиновський: Звідки беруться і куди прямують персонажі твоїх віршів?

Юрій Завадський: Розхитуючи цей світ у пам’яті, раніше ніяк не міг набратися сміливості лупонути ним з усієї сили, аби він розбився. Одного разу я таки наважився це зробити, і він розсипався, як автомобільне шкло. Між дрібними його фраґментами я не міг відновити й одного тексту, котрий був би достатньо наповнений ґазами поетизмів. Емоційний вибух перевідкрив мені мої тексти, і саме тому частина віршів у «Таксисті» – рімейки віршів попередніх років і книжок, які були між собою пов’язані натурально, залінковані персонажами й чинами. Говорити про природність цих віршів мені не треба, не треба мені, бо я добре це знаю та відчуваю. Кожна книжка була наступним дуже суттєвим етапом, і ця – чи не найсильніший удар по собі самому, після якого вже й писати несила.

Роман Малиновський: В тебе така особистісна, замкнена поезія, особисті маленькі історії. Але у «Таксисті» є рефлексії на події, котрі упізнаються чи то за настроєм, чи за назвою. Ти часто рефлексуєш на якісь епохальні події, які вже виходять за межі твого інтимного простору?

Юрій Завадський: Мене нераз питали, чи в мене є вірші про те чи про інше, а я не міг сказати, про що вони, бо пишучи ніби про ніжність, я ніби пишу про диктатуру, а пишучи ніби про революцію, пишу ніби про секс. Справа в тім, що в жоден спосіб не пишу про «щось». І не пишу, думаючи. «Таксист»-вірш і «Таксист»-книжка народилися як цитата, хай навіть мені це не подобається. Із мене самого, із текстів, що в мені живуть, це тексти про пошук перспектив і про правду, котрої бракує щодня, особливо коли йдеться про мене самого. Паґанізм київських пагорбів, ґлінтвейн ілюзій, хоча це була істина емоційна, не філософічна, але від того не менша. Не менш епохальними подіями за революції та війни були відкриття нових людей. Не вірю нікому, нічого не чекаю, нічого не боюся. Один крітянин казав, що це і є свобода. Але це болісна свобода, свобода самотня.

Роман Малиновський: У твоїх віршах інколи курять. Потім п’ють алкоголь, ходять холодом без шапки. Ти наділяєш свої вірші особистими «спокусами» і «слабкостями»?

Юрій Завадський: О так, вони залежні. Десь ізмалечку ношу певні уявлення про персонажів, вони не привабливі трікстери, що притягують увагу публічності, вони собі в собі, люди в спортивних шапках, у тисняві маршруток і метра. Часом питаю себе, чи це дійсно мої «слабкості», бо й ніби нічого собі не забороняю. Мій персонаж давно курить, відівчити його несила, та йому краще знати. Є частиною культури ці прості речі, як і музика чи будівельні технології.

Роман Малиновський: Назви твоїх віршів – це люди, стани, рідини, періоди, комахи, кирилиця, латинка, території і ще бозна скільки всього. Назва вірша для тебе – це початок, кінець чи середина? Коли її вигадуєш?

Юрій Завадський: У «Таксисті» вперше так все просто вийшло з назвами, вони самі собою проявилися з тексту. І тут вони дійсно є назвами, не частиною тексту, а дверима до тексту. Ними можна ввійти до тексту, але, як і двері, їх я встановив згодом, коли фасад тексту вже чітко вималювався. Знову повернуся до особливостей книжки та скажу, що «Таксист» є дуже суттєвим проривом у боротьбі супроти свавілля тексту. Текст не керував анітрохи, і я зробив з ним усе, що потребував. Може мене зрозуміє хтось, що я маю на увазі, кажучи про свавілля, – не піддаватися тексту, керувати мовою, творити свою мову, ладнати метастиль, осліпнути нарешті.

Роман Малиновський: У «Таксисті» ти поєднав старі й нові поезії. Як це для тебе змішувати себе «нового» і себе «колишнього» під одною обкладинкою? Що тобі подобається в тому Юрієві Завадському, який писав вірші ще сім років тому, а що ні?

Юрій Завадський: Попри мову, ілюзії, оточення, я ніби писав один текст, і він по-різному себе виявляв. Саме тому в «Таксисті» є «вірші без слів». Саме тому там є рімейки, передумування текстів, пересортовування одиниць, відновлення старих зв’язків, будування нових текстів, досі ще непізнаних, досі ще вкрай важких і відвертих. Я не буваю відвертіший. Я захоплювався тим, як я писав у квітні дев’яносто восьмого року. У жовтні чотирнадцятого я зумів написати з такою ж силою, і це мене справді налякало. Думаю, не шкода було би взагалі перестати писати. Писалося колись легко, без зайвини, навпростець, без тягаря й осуду. Заздрю собі колишньому, так.

Роман Малиновський: Інколи мені видавалось, що твої вірші у «Таксисті», то переклади з шведської, чи, може, норвезької, так у них багато півночі. Ти зумисне добирав сюди вірші «холодних тонів» , чи так тобі просто писалося?

Юрій Завадський: Книжка виявилася настільки глибоким переосмисленням колишніх віршів, що я б сміливо датував її тринадцятим-чотирнадцятим роком. Вірші стали іншими. І в них дійсно багато жорстокості, хоча її не бракувало й раніше. Тепер усі бачать у віршах оці вбивства, зброю, зраду, війну. А вірші про це написані ще на початку двотисячних. У них багато холоду, бо, мабуть, його не бракує. Ситуація з непробивним шклом надалі актуальна.

Роман Малиновський: Книжку ти закінчуєш «Поспіхом», але насправді дуже вчасно, чітко і врівноважено. Книга поезій є добіркою текстів, поскладаних у певній послідовності. Для тебе має значення як укладати вірші під одною обкладинкою? З чого починати і чим закінчувати, а що ставити в середину?

Юрій Завадський: Кожна моя книжка могла повністю бути сенсовною лише в цілісності, хай часом її доводилося розтинати на фраґменти. Я писав покнижно, ґвалтуючи свій тимчасовий стиль, змінюючи напрям і бачення. Часом було більше пафосу, часом менше лексики. Тому скажу, що так, це дуже важливо, але це не фабула, я нічого не розповідаю, це лише вікно, композиція об’єктів у якому має бути зваженою й настільки негармонійною, аби скидатися на якусь дійсність.

Роман Малиновський: Коли ти перестав бути лишень поетом, а поряд з тим став видавцем, пізнавши особливості справи видавничої, це допомогло тобі якось по-інакшому подивитись на поетів, як персонажів літературного процесу? Ти ж в цьому випадку опинився «по той бік барикади».

Юрій Завадський: Особливість моєї діяльності як видавця, мабуть, і полягає в тім, що я поетом не перестав бути. Хай навіть клену поезію за те, що вона руйнує мене і моє життя. Не приховаю, що мені відкрився літературний світ зовсім з іншого боку відколи я почав видавництво. Хай деколи мене й розчаровують і нервують літератори. Ніколи не писав свого для когось, тому й звик диференціювати багато речей у своєму світі. Але часом заздрю іншим поетам, котрі вміють собою користуватися зараз популярності, не приховую цього анітрохи. Відтак люблю їх, поетів.

Роман Малиновський: Події у твоєму «Таксисті» відбуваються в місті без назви. Це якась локація загублена в ґуґл-мапс, місце без координат. Ти можеш зараз назвати це місце чи місто? Це Тернопіль?

Юрій Завадський: Та ж ні, як його назвати? Краковотернополекиєвольвовокосововільнюсоніде? А ще одна з небагатьох географічних назв у книжці, вкрай важлива для усвідомлення одного з планів змісту, не така вже й упізнавана для українського читача. А те, що Тернопіль там є, то хіба ж здивуєш когось? Хоча й топоніми вже й не топоніми, а таки слова, котрі мають значно більше простору в собі, повторювані й беззмістовні.

Роман Малиновський: Хочу врешті з’ясувати – юрійзавадський – це натяк на схильність до поезії фонетичної? Чи такий спосіб відділитись від Юрія Завадського щоденного, чи може, мільйон якихось інших причин? Назви бодай кілька, якщо вони є?

Юрій Завадський: Щось десь якось так. До речі, проклинаю той день, коли народився цей термін «фонетична» поезія, бо ж пишу «фонематичну» поезію, але взагалі не маю потреби це називати. А «юрійзавадський» дійсно відділився від Юрія Завадського. Ніби зсув автора й персонажа. Автора я колись прибрав з книжки, і може тоді персонаж почав курити. Тепер я почав по-іншому оперувати текстом, автор тепер існує. Я чомусь згадую тернопільську міську бібліотеку, літературну енциклопедію, Маяковського й Байрона, котрих там перегортав, мороз поза тридцять, тролейбуси та практикування в поетичній майстерності, шкільні роки, котрі вбив літературою, і перші тексти, до форми котрих сам дозрів, а виявилося, що я вже не перший. А потім Ружевич в ориґіналі, і Ружевич власним голосом, і голос Ружевича в слухавці, а тепер Ружевича немає. Автор – дуже особлива постать у тексті, дошукуватися якої часом не варто.

Роман Малиновський: Уявімо ситуацію з двома людьми: людина, яка прочитала твою книжку лише на половину, та інша людина, яка прочитала її повністю, вони переживуть одну й ту саму емоцію? Ти читаєш поетичні збірки повністю, чи вірші вибірково? Як думаєш, як робити краще для сприйняття збірки?

Юрій Завадський: Маю єретичну віру в те, що не треба читати тексти від початку до кінця. А відтак мав би вірити, що враження від фраґмента і від цілісності будуть майже однаковими. Але не можу в це вірити, бо вірити – це взагалі неможливо, хіба коротко й наосліп. «А» – все ж таки чорне, чергування голосних у корені – прийнятне, а читати всупереч своїм відчуттям – злочин. Я мало читаю. Поезію читаю вибірково, дуже хаотично, а до прози не беруся, хіба нон-фікшн і дуже нечасто. Яку інструкцію до книжки маю дати? Впитися горілкою, дістати по морді, закохатися в сусіда, змусивши його покинути сім’ю, бути популярною ґей-парою, а потім залишити його напризволяще, роздягатися привселюдно, вбивати чиновників, їсти сире м’ясо, любити свою дружину безоглядно й наосліп, стати лінґвістом і дошуковуватися асиміляцій, чи любити когось, попри те, що він брехливий і непевний, – хто його зна, який рецепт кращий, аби почати сприймати цю книжку.

АДВЕРТИСМЕНТИ

Адвертисменти мовчать.
Могли б казати:
«Вбиваємо заради вас»
або «Заради вашої любові
ненавидимо».

Твоя воля, людино,
комусь небезпечна,
й обирати собі ворогів
ніби мусиш.

Дитина-згусток
не мусить все знати,
як не мусиш і ти,
щоб не загубитися в собі.

Свічка з людського лою —
цей порядок у світі.

@ Київ, 11/2014