Writings/Писання

11

Юрій Завадський – Коли зустрінеш (з книжки “Тілом”, 2017)

Аби ти відчув себе людиною, з руками й очима,
хтось повинен перерізати комусь горло. Аби ти дійсно зрозумів,
що ти почуваєш, коли цілуєш свою однокласницю,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб тобі раптом потеплішало,
і сніг танув на долонях, хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби ти радів поступу довкола та сміливо витрачав гроші на власні зручності,
хтось повинен перерізати комусь горло. Аби ділитися з коханцем ковдрою,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб ти роздивлявся напружені брови незнайомки,
поки вона спить на сусідній полиці смердючого радянського плацкарту,
хтось повинен перерізати комусь горло. Аби ти чекав дочку біля її школи,
а вона бліда від хвилювання бігла до тебе тонкими своїми ногами,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб тобі приходили несподівані листи
з подарунками та запрошеннями, а ти, не відкриваючи,
кидав їх у сміття і брався до роботи, хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб ти міг думати про втрачене, котрого більше, аніж здобутого,
бо тобі бракувало сміливості визнавати свою несміливість,
хтось повинен перерізати комусь горло. Аби ти мовчав і мовчки радів,
що з тобою поети й актори гутарять як зі своїм, хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби тобі було тепло від холодного помідорового соку,
що гасиш його тягучістю вогонь дешевої горілки, хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб друг твій, упившись, пропалив цигаркою дірку у твоємі лікті,
хтось повинен перерізати комусь горло. Аби ти міг дихати гуркотом старечих мотоциклів,
що гублять себе по-троху з кожною краплею мастила на асфальті,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб твоє кохання ставало ще ніжнішим
і навіть прозорим від спільних зусиль досягнути якогось орґазму,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб убивці були ніби діти
перед обличчям твоїх віршів, розгублені, хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб ти не боявся зустрітися поглядом із незнайомцем,
що натирає долонею свого налитого хуя, удавано ховаючись за зіржавілим трактором,
хтось повинен перерізати комусь горло. Аби ти врешті наважився користуватися
перевагами сучасних комунікацій, бо твоя вразливість насправді нікого більш не вражає,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб ти міг виживати за рахунок різниці вартостей,
і радіти кожній заробленій гривні, хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоби вдалося тобі утекти з міста, що стоїть на смітті та собачому гівні,
хтось повинен перерізати комусь горло. Аби твоя впевненість була опорою для інших,
а сім’я твоя була закритою, ніби мушля, хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб ти мовчав, коли тебе вбивають, хтось повинен перерізати комусь горло.
Радість раптом поміж усіх, і ти щоб радів з усіма, хтось повинен перерізати комусь горло.
А тепер у церкві сільській щоби покірно стояв, збираючи в ноги холод і цвіль у легені,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб сорочка вранці випрасувана,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб пошанівок і ввічливість,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб курка варена, петрушка й чебрець,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб вервиця-транквілізатор,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб чинний квиток,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб світанок,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Уся моя любов виснажена, уся моя любов…

Нова поетична книжка Юрія Завадського “Тілом” 2017 року вкотре змінює напрям поетових вишуків, трансформує українську мову та розпросторює поетичну форму. Як завжди, ця книжка буде цікавою шанувальникам сучасної поезії, адже кожне наступне видання Юрія Завадського – це дуже суттєвий крок далі, і традиційно це неукраїнська поезія українською мовою. Книжка позачергова, насичена кров’ю нашого часу, спермою надій, сексом розчарувань. У віршах – насильство та безбожжя, людина з її силами та безсиллям, людина-тварина та людина-бог. Усе, що постає на цьому перехресті, утворює густий текст, котрий говорить про значно ширші світи, аніж його слова можуть це висловити.

Аби ти відчув себе людиною, з руками й очима,
хтось повинен перерізати комусь горло.

– таким віршем книжка розгоряється, а тексти дискутують поміж собою, персонаж губиться між вірою, людськістю та соціальним укладом, і його статевість, ймовірно, залишається ключем до книжки. Відчуваючи себе тілом, персонаж будує себе без початку та кінця. Коротка певність себе це лише коротка мить, котра здається стабільністю. Врешті, це людиноявлення, коли всі чекали богопояви.

15965086_10209872465547116_7124913202337099770_n

Йоанна Дзівак – The virgin suicides

Ми сідали на пластикові сумки, щоби
не примерзнути до крісел, або на кольорові
журнали. Я ніколи такою не буду, я говорила, як оті
люди, що зараз під нами, усі такі
з паперу та друкарської фарби. Любов уже

назавжди перша, до скону і до кінця
травня. Писання не так, як тепер, без участі
комп’ютера й есемесок, аркушик, переданий
під партою на уроці біології: як задовго витримаєш
із заплющеними очима?

З книжки: Joanna Dziwak, sturm & drang

© Joanna Dziwak
© Юрій Завадський

tomasz-pulka

Томаш Пулка – Ас

Певний польський поет носить дві пачки
бо коли йому душно то палить лайтові.

Мені поки що бракує на дві пачки
але надійде час і куплю собі чотири

і буде такий день що не запалю.

*

tomasz_pulka-korporacja-haart

Томаш Пулка (1988-2012) – польський поет, пов‘язаний із краківським літературний середовищем. Вивчав полоністику в Яґеллонському університеті. Автор п’яти поетичних книжок. Разом із Романом Пробощом, Лешеком Онаком, Лукашем Подґурні та Пйотром Пулдзяном Плуценнічаком творив артблоґ “Тихий Набіау”. Був учасником групи “Перфокарта”, котра займається кібернетичною поезією – її творенням та просуванням. Страждав роздалами, після невдалої спроби самогубства лікувався. Не приховував того, що вживав наркотики, а його улюбленою формою “нарконавтики” були психоделіки. Внаслідок трагічного збігу обставин втонув ув Одрі 9 липня 2012 року.

miedzy_wierszami__miedzy_ksiazkami__poeci__roman_honet_czesc_2

Роман Хонет – мотузки

жінка, як прощаєшся з нею,
і смерть, коли тебе приймає,
говорять одне й те ж – мусиш іти

над зануреним у тишу містом
і дітьми в цьому місті, котрі перетворюються вночі
в потік облич і голосів, але вже вкритих кришталем, льодом

раптом птах як опахало з утрамбованого снігу –
твоя тінь попередня

перед настанням тіла

і товща землі, котра їх прийняла

13528659_10154217241068808_3235363010678772549_n

Малґожата Лебда, з книжки “Matecznik”

лице: лекція малярства

під лісом помер старий батьків друг
ми навідувалися до нього взимку його долоні нагадували
пазурі хижого птаха на глиняні талірчики наливав
падевого меду і плескав у долоні бачачи обліплені солодким лиця

батько шепотів переконуючи йому в горлі
живе погане тому якщо молитися за це його горло
то ж і проти того що там живе

це від нього я взяв перший рій каже батько коли
здоймаємося полями щоб востаннє доторкнутися до його долоні

у холодній халупі розглядаю засушене лице
друга мого батька думаю про малярські амбіції
смерті про те яким чином видобуває тіні
як обережно роздає барви

*

перелік: народження і різня

побілена стіна обори слугує батькові за нотатник
ґрафітним олівцем записує дати запліднення
корів і вираховує народжених і померлих тварин

увечері ведемо ялівку до бика
батько обирає цього з-під лісу швейцара симентальської породи
бик виявляється здоровенним з носа йому звисає стальне кільце
питаюся батька чи не розчавить корову він ніжний заспокоює

хлопці з-під лісу ведуть мене до стодоли до її воріт
тонкими цвяхами поприбивали ропух ми молимося
до них кажуть низько вклоняючись істотам

*

Малґожата Лебда (1985) виросла в гірському селі Желєзнікова Вєлька у польський Бескидах. Поетка, науковець, фотограф. Займається екстремальними видами спорту, туризмом та альпанізмом. Мешкає у Кракові.

З інтерв’ю з Лукашем Ґресічаком: Це дуже особиста розповідь. Хоча може саме вона є дуже універсальною? Коли моя попередня книжка “Granica lasu” повставала кілька років, то “Matecznik” я написала відносно швидко, в неперервному, – боюся цього слова, але це зроблю, – божевіллі. Я дуже вагалася, чи показувати ці вірші світові. За мить до того, щоб надіслати книжку до видавницва WBPiCAK у Познані, я жахнулася, що в кожному вірші з’являється батько. Пишучи, я не усвідомлювала, що він настільки заповнив простір цієї поезії. Джерело фото й інтерв‘ю: wyborcza.pl

14690942_875884889213495_459058093354447074_n

Багатоголосся у Львові

14690942_875884889213495_459058093354447074_n

28, 29, 30 жовтня у “Дзизі” – поетичні читання у рамках спільного форуму литовських, українських, білоруських письменників “Багатоголосся у Львові”.
Найкращі українські поети і перекладачі познайомлять присутніх із текстами авторів, знакових для литовської та білоруської літератур. Присутні матимуть унікальну можливість долучитися до світу інших мов, інших мов культур.

Щовечора початок о 18:00.
Вхід — вільний.

Корнеліус Плателіс – Катерина Калитко
Дайва Чепаускайте – Юлія Мусаковська
Юргіта Яспоніте – Катріна Хаддад
Біруте Йонушкайте – Валянціна Аксак
Відас Моркунас – Олена Гусейнова
Артурас Валіоніс – Олена Герасим’юк
Тадас Жвірінскіс – Ірина Старовойт
Уладзімір Арлов – Юрій Завадський

Подробиці тут: http://dzyga.com/

accbc9_57b46d419bda48f28e8b4083027f234fmv2

Гурт «Субпродукт» з програмою «Автобус в Умань»

20:00
Інтелектуальний бар Lacan
вул. Пушкінська, 74

​Гурт «Субпродукт» з програмою «Автобус в Умань»
Юрій Завадський, Андрій Капуста, Тимур Скорбенко, Ростислав Ковальчук, Богдан Супрунюк

Чи не єдиний сучасний автор «фонетичної поезії» в Україні Юрій Завадський продовжує авангардну традицію європейської літератури, працюючи зі звуковими формами тексту.
Звукове середовище, що його творить гурт «Субпродукт» , насичує простір і насичує свідомість. Ефект досягається застосуванням сучасних аналогових та цифрових пристроїв, що трансформують реальний звук і електричний сиґнал у єдиний потік. Тенденція до безпредметності, якою відоме музичне середовище Тернополя, доповнена ословленням окремих фраґментів, вербалізацією та монетизацією, за яку відповідає Завадський. «Транспортна» тема відносить увагу до кібернетичної сутності сучасної людини. Це поєднання «нойзу» та «поезії», що змушує слухача зазирнути в себе та відчути себе собою.

Юрій Завадський (вокал, вініли, інтонаруморі, звукорежисура),
Тимур Скорбенко (вокал, какофонатор, лупери, доґ-блаббер),
Ростислав Ковальчук (ударні, спецефекти, бітмашина),
Андрій Капуста (деки, лупери, спецефекти),
Богдан Супрунюк (вокал, каосилятор, спецефекти, діджеріду)

(Всі – Тернопіль)

Відомості про акцію:
http://www.dofa.fund/literaturna
http://supbrodu.tk/

pasolini1

П’єр Паоло Пазоліні, із “Семи віршів для Нінетто”

1.

Ти був зі мною
і цим пишався.
Але, тримаючи руку на кермі авта,
промовив: “Не можу далі йти. Мушу залишитися тут, на самоті.”

Залишившись тут, трапиш до пастки,
Ми усі трапимо. Не знаю як і коли, але трапимо.
Роки, що складають життя, зникають.

Ти притихлий, задуманий. Я знаю, що це любов
нас роздирає.

Я віддав тобі
всю силу свого буття,
допоки ти був смиренний і гордий, і корився долі,
яка тебе виснажувала. Ти не знаєш тепер,
що чинити, коритися чи ні.

Не можу вдавати, ніби твій спротив
не завдає мені болю.
Я можу бачити майбутнє. А там кров на піску.

 

2.

Думаю про тебе і кажу собі: “Я його втратив.”
Не можу знести болю і краще б я помер. Хвилина
чи більше минає, і я все переосмилюю. Із радістю

набираюся снаги від твого образу. Відмовляюся плакати.
Моя свідомість змінена.
Тоді знову я приймаю тебе, втраченого і самотнього.

Хто цей потворний пан,
який не розуміє, що турбує його найбільше? Чи ти
чи не ти цей Інший,

той, хто завше програє, не вмираючи?
“Він” є моїм двійником: я, педантичний. “Він”, невимушений.

Знання про “Нього” змінило все в моєму житті.
Він каже, що якщо я загублюся – він мене знайде.
Він знає, що якщо він загубиться – я помру.

Переклад з англійського перекладу.

voronnia

ВОРОННЯ

Віддалі, чорне птаство.
У подарунках, спостерігаючи
за словозміною, пишу
чоловічне.
Мотори, мотори.
Лише вороння залишається
жити на цих пристанках,
прикурює на заправках,
галасливе та горде,
без походження.

Чи існує музика
поза цією музикою,
чи існує щось банальніше за
їхні смаки та звички?

Щось дуже статеве
у цих постатях,
ніби їхні напрямки,
їхні авта-бляшанки
та пальці, пожовклі від диму,
суть надто важливими
для таких доріг, невиразних та другорядних.

Їхній вирій тут, під ногами,
батьківщина – звалища та рілля,
цигарка, притлумлена підошвою,
юна циганка, котра надто горда для випадкової любові,
і для котрої граматичний рід – проста формальність.

© Юрій Завадський, 2016