Collections/Книги

1

Я не знаю, що сталося (з книжки “Крик”, 2017)

Не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима.

11

Юрій Завадський – Коли зустрінеш (з книжки “Тілом”, 2017)

Аби ти відчув себе людиною, з руками й очима,
хтось повинен перерізати комусь горло. Аби ти дійсно зрозумів,
що ти почуваєш, коли цілуєш свою однокласницю,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб тобі раптом потеплішало,
і сніг танув на долонях, хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби ти радів поступу довкола та сміливо витрачав гроші на власні зручності,
хтось повинен перерізати комусь горло. Аби ділитися з коханцем ковдрою,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб ти роздивлявся напружені брови незнайомки,
поки вона спить на сусідній полиці смердючого радянського плацкарту,
хтось повинен перерізати комусь горло. Аби ти чекав дочку біля її школи,
а вона бліда від хвилювання бігла до тебе тонкими своїми ногами,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб тобі приходили несподівані листи
з подарунками та запрошеннями, а ти, не відкриваючи,
кидав їх у сміття і брався до роботи, хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб ти міг думати про втрачене, котрого більше, аніж здобутого,
бо тобі бракувало сміливості визнавати свою несміливість,
хтось повинен перерізати комусь горло. Аби ти мовчав і мовчки радів,
що з тобою поети й актори гутарять як зі своїм, хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби тобі було тепло від холодного помідорового соку,
що гасиш його тягучістю вогонь дешевої горілки, хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб друг твій, упившись, пропалив цигаркою дірку у твоємі лікті,
хтось повинен перерізати комусь горло. Аби ти міг дихати гуркотом старечих мотоциклів,
що гублять себе по-троху з кожною краплею мастила на асфальті,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб твоє кохання ставало ще ніжнішим
і навіть прозорим від спільних зусиль досягнути якогось орґазму,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб убивці були ніби діти
перед обличчям твоїх віршів, розгублені, хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб ти не боявся зустрітися поглядом із незнайомцем,
що натирає долонею свого налитого хуя, удавано ховаючись за зіржавілим трактором,
хтось повинен перерізати комусь горло. Аби ти врешті наважився користуватися
перевагами сучасних комунікацій, бо твоя вразливість насправді нікого більш не вражає,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб ти міг виживати за рахунок різниці вартостей,
і радіти кожній заробленій гривні, хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоби вдалося тобі утекти з міста, що стоїть на смітті та собачому гівні,
хтось повинен перерізати комусь горло. Аби твоя впевненість була опорою для інших,
а сім’я твоя була закритою, ніби мушля, хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб ти мовчав, коли тебе вбивають, хтось повинен перерізати комусь горло.
Радість раптом поміж усіх, і ти щоб радів з усіма, хтось повинен перерізати комусь горло.
А тепер у церкві сільській щоби покірно стояв, збираючи в ноги холод і цвіль у легені,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб сорочка вранці випрасувана,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб пошанівок і ввічливість,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб курка варена, петрушка й чебрець,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб вервиця-транквілізатор,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб чинний квиток,
хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб світанок,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Уся моя любов виснажена, уся моя любов…

Нова поетична книжка Юрія Завадського “Тілом” 2017 року вкотре змінює напрям поетових вишуків, трансформує українську мову та розпросторює поетичну форму. Як завжди, ця книжка буде цікавою шанувальникам сучасної поезії, адже кожне наступне видання Юрія Завадського – це дуже суттєвий крок далі, і традиційно це неукраїнська поезія українською мовою. Книжка позачергова, насичена кров’ю нашого часу, спермою надій, сексом розчарувань. У віршах – насильство та безбожжя, людина з її силами та безсиллям, людина-тварина та людина-бог. Усе, що постає на цьому перехресті, утворює густий текст, котрий говорить про значно ширші світи, аніж його слова можуть це висловити.

Аби ти відчув себе людиною, з руками й очима,
хтось повинен перерізати комусь горло.

– таким віршем книжка розгоряється, а тексти дискутують поміж собою, персонаж губиться між вірою, людськістю та соціальним укладом, і його статевість, ймовірно, залишається ключем до книжки. Відчуваючи себе тілом, персонаж будує себе без початку та кінця. Коротка певність себе це лише коротка мить, котра здається стабільністю. Врешті, це людиноявлення, коли всі чекали богопояви.

«Таксист» Юрія Завадського

cover

Книжка «Таксист» Юрія Завадського, як і попередні, радикально відрізняється від українського поетичного мейнстріму, представляючи читачам документ безкінечного пошуку ліричним персонажем своїх власних меж. Форма віршів «Таксиста» є свідченням беззупинного пошуку автором засобів виразності, котрі б якнайкраще допасовувалися до світоглядного та емоційного тла, на якому будується так званий художній світ Юрія Завадського. У книжці змішалися партитури саунд-віршів, ориґінальні ще свіжі та емоційні тексти і рімейки текстів із старших книжок, які відновили свій первинний потік та вдавану кінечність. Відтак треба наголосити на тому, що найстарші вірші датуються ще двотисячним роком, а найновіші — кінцем чотирнадцятого.

Книжка видана в серії сучасної української поезії видавництва «Крок» у 2015 році. У серії також вийшли книжки Василя Махна, Дмитра Лазуткіна, Юлії Мусаковської, Томаша Деяка, Олега Коцарева. Серію дизайнує Ілля Стронґовський, продовжуючи лінію оновлення українського книжкового дизайну. Увесь звук, використаний на цих сторінках, записаний на студії Шпиталь Рекордс у Тернополі. Книжку можна придбати в книгарнях України, Білорусі та Польщі.

*

«…НЕ ПІДДАВАТИСЯ ТЕКСТУ…»

На фото: Роман Малиновський, Юрій Завадський. Автори фото: Andriy Golcha, Alisa Achramovič

Роман Малиновський: Який тариф у таксі, де кермує «Таксист»? І скільки має заплатити людина, котра доїде до самого кінця?

Юрій Завадський: Валюта, що нею оперують у книжці, вимірюється кількістю шляхів, які розруйновують перспективу. Перед тим, кого везе таксист, стоїть вибір між сміливістю і сміливістю, між мудрістю і мудрістю. Але є те, що говорить таксист, є його воля дати пасажиру вільно обрати собі дорогу, і це буде або війна, або самогубство, або любов, або бездоріжжя, або влада, або письмо тощо. Хоча цей таксист і не є, він у собі.

Роман Малиновський: Звідки беруться і куди прямують персонажі твоїх віршів?

Юрій Завадський: Розхитуючи цей світ у пам’яті, раніше ніяк не міг набратися сміливості лупонути ним з усієї сили, аби він розбився. Одного разу я таки наважився це зробити, і він розсипався, як автомобільне шкло. Між дрібними його фраґментами я не міг відновити й одного тексту, котрий був би достатньо наповнений ґазами поетизмів. Емоційний вибух перевідкрив мені мої тексти, і саме тому частина віршів у «Таксисті» – рімейки віршів попередніх років і книжок, які були між собою пов’язані натурально, залінковані персонажами й чинами. Говорити про природність цих віршів мені не треба, не треба мені, бо я добре це знаю та відчуваю. Кожна книжка була наступним дуже суттєвим етапом, і ця – чи не найсильніший удар по собі самому, після якого вже й писати несила.

Роман Малиновський: В тебе така особистісна, замкнена поезія, особисті маленькі історії. Але у «Таксисті» є рефлексії на події, котрі упізнаються чи то за настроєм, чи за назвою. Ти часто рефлексуєш на якісь епохальні події, які вже виходять за межі твого інтимного простору?

Юрій Завадський: Мене нераз питали, чи в мене є вірші про те чи про інше, а я не міг сказати, про що вони, бо пишучи ніби про ніжність, я ніби пишу про диктатуру, а пишучи ніби про революцію, пишу ніби про секс. Справа в тім, що в жоден спосіб не пишу про «щось». І не пишу, думаючи. «Таксист»-вірш і «Таксист»-книжка народилися як цитата, хай навіть мені це не подобається. Із мене самого, із текстів, що в мені живуть, це тексти про пошук перспектив і про правду, котрої бракує щодня, особливо коли йдеться про мене самого. Паґанізм київських пагорбів, ґлінтвейн ілюзій, хоча це була істина емоційна, не філософічна, але від того не менша. Не менш епохальними подіями за революції та війни були відкриття нових людей. Не вірю нікому, нічого не чекаю, нічого не боюся. Один крітянин казав, що це і є свобода. Але це болісна свобода, свобода самотня.

Роман Малиновський: У твоїх віршах інколи курять. Потім п’ють алкоголь, ходять холодом без шапки. Ти наділяєш свої вірші особистими «спокусами» і «слабкостями»?

Юрій Завадський: О так, вони залежні. Десь ізмалечку ношу певні уявлення про персонажів, вони не привабливі трікстери, що притягують увагу публічності, вони собі в собі, люди в спортивних шапках, у тисняві маршруток і метра. Часом питаю себе, чи це дійсно мої «слабкості», бо й ніби нічого собі не забороняю. Мій персонаж давно курить, відівчити його несила, та йому краще знати. Є частиною культури ці прості речі, як і музика чи будівельні технології.

Роман Малиновський: Назви твоїх віршів – це люди, стани, рідини, періоди, комахи, кирилиця, латинка, території і ще бозна скільки всього. Назва вірша для тебе – це початок, кінець чи середина? Коли її вигадуєш?

Юрій Завадський: У «Таксисті» вперше так все просто вийшло з назвами, вони самі собою проявилися з тексту. І тут вони дійсно є назвами, не частиною тексту, а дверима до тексту. Ними можна ввійти до тексту, але, як і двері, їх я встановив згодом, коли фасад тексту вже чітко вималювався. Знову повернуся до особливостей книжки та скажу, що «Таксист» є дуже суттєвим проривом у боротьбі супроти свавілля тексту. Текст не керував анітрохи, і я зробив з ним усе, що потребував. Може мене зрозуміє хтось, що я маю на увазі, кажучи про свавілля, – не піддаватися тексту, керувати мовою, творити свою мову, ладнати метастиль, осліпнути нарешті.

Роман Малиновський: У «Таксисті» ти поєднав старі й нові поезії. Як це для тебе змішувати себе «нового» і себе «колишнього» під одною обкладинкою? Що тобі подобається в тому Юрієві Завадському, який писав вірші ще сім років тому, а що ні?

Юрій Завадський: Попри мову, ілюзії, оточення, я ніби писав один текст, і він по-різному себе виявляв. Саме тому в «Таксисті» є «вірші без слів». Саме тому там є рімейки, передумування текстів, пересортовування одиниць, відновлення старих зв’язків, будування нових текстів, досі ще непізнаних, досі ще вкрай важких і відвертих. Я не буваю відвертіший. Я захоплювався тим, як я писав у квітні дев’яносто восьмого року. У жовтні чотирнадцятого я зумів написати з такою ж силою, і це мене справді налякало. Думаю, не шкода було би взагалі перестати писати. Писалося колись легко, без зайвини, навпростець, без тягаря й осуду. Заздрю собі колишньому, так.

Роман Малиновський: Інколи мені видавалось, що твої вірші у «Таксисті», то переклади з шведської, чи, може, норвезької, так у них багато півночі. Ти зумисне добирав сюди вірші «холодних тонів» , чи так тобі просто писалося?

Юрій Завадський: Книжка виявилася настільки глибоким переосмисленням колишніх віршів, що я б сміливо датував її тринадцятим-чотирнадцятим роком. Вірші стали іншими. І в них дійсно багато жорстокості, хоча її не бракувало й раніше. Тепер усі бачать у віршах оці вбивства, зброю, зраду, війну. А вірші про це написані ще на початку двотисячних. У них багато холоду, бо, мабуть, його не бракує. Ситуація з непробивним шклом надалі актуальна.

Роман Малиновський: Книжку ти закінчуєш «Поспіхом», але насправді дуже вчасно, чітко і врівноважено. Книга поезій є добіркою текстів, поскладаних у певній послідовності. Для тебе має значення як укладати вірші під одною обкладинкою? З чого починати і чим закінчувати, а що ставити в середину?

Юрій Завадський: Кожна моя книжка могла повністю бути сенсовною лише в цілісності, хай часом її доводилося розтинати на фраґменти. Я писав покнижно, ґвалтуючи свій тимчасовий стиль, змінюючи напрям і бачення. Часом було більше пафосу, часом менше лексики. Тому скажу, що так, це дуже важливо, але це не фабула, я нічого не розповідаю, це лише вікно, композиція об’єктів у якому має бути зваженою й настільки негармонійною, аби скидатися на якусь дійсність.

Роман Малиновський: Коли ти перестав бути лишень поетом, а поряд з тим став видавцем, пізнавши особливості справи видавничої, це допомогло тобі якось по-інакшому подивитись на поетів, як персонажів літературного процесу? Ти ж в цьому випадку опинився «по той бік барикади».

Юрій Завадський: Особливість моєї діяльності як видавця, мабуть, і полягає в тім, що я поетом не перестав бути. Хай навіть клену поезію за те, що вона руйнує мене і моє життя. Не приховаю, що мені відкрився літературний світ зовсім з іншого боку відколи я почав видавництво. Хай деколи мене й розчаровують і нервують літератори. Ніколи не писав свого для когось, тому й звик диференціювати багато речей у своєму світі. Але часом заздрю іншим поетам, котрі вміють собою користуватися зараз популярності, не приховую цього анітрохи. Відтак люблю їх, поетів.

Роман Малиновський: Події у твоєму «Таксисті» відбуваються в місті без назви. Це якась локація загублена в ґуґл-мапс, місце без координат. Ти можеш зараз назвати це місце чи місто? Це Тернопіль?

Юрій Завадський: Та ж ні, як його назвати? Краковотернополекиєвольвовокосововільнюсоніде? А ще одна з небагатьох географічних назв у книжці, вкрай важлива для усвідомлення одного з планів змісту, не така вже й упізнавана для українського читача. А те, що Тернопіль там є, то хіба ж здивуєш когось? Хоча й топоніми вже й не топоніми, а таки слова, котрі мають значно більше простору в собі, повторювані й беззмістовні.

Роман Малиновський: Хочу врешті з’ясувати – юрійзавадський – це натяк на схильність до поезії фонетичної? Чи такий спосіб відділитись від Юрія Завадського щоденного, чи може, мільйон якихось інших причин? Назви бодай кілька, якщо вони є?

Юрій Завадський: Щось десь якось так. До речі, проклинаю той день, коли народився цей термін «фонетична» поезія, бо ж пишу «фонематичну» поезію, але взагалі не маю потреби це називати. А «юрійзавадський» дійсно відділився від Юрія Завадського. Ніби зсув автора й персонажа. Автора я колись прибрав з книжки, і може тоді персонаж почав курити. Тепер я почав по-іншому оперувати текстом, автор тепер існує. Я чомусь згадую тернопільську міську бібліотеку, літературну енциклопедію, Маяковського й Байрона, котрих там перегортав, мороз поза тридцять, тролейбуси та практикування в поетичній майстерності, шкільні роки, котрі вбив літературою, і перші тексти, до форми котрих сам дозрів, а виявилося, що я вже не перший. А потім Ружевич в ориґіналі, і Ружевич власним голосом, і голос Ружевича в слухавці, а тепер Ружевича немає. Автор – дуже особлива постать у тексті, дошукуватися якої часом не варто.

Роман Малиновський: Уявімо ситуацію з двома людьми: людина, яка прочитала твою книжку лише на половину, та інша людина, яка прочитала її повністю, вони переживуть одну й ту саму емоцію? Ти читаєш поетичні збірки повністю, чи вірші вибірково? Як думаєш, як робити краще для сприйняття збірки?

Юрій Завадський: Маю єретичну віру в те, що не треба читати тексти від початку до кінця. А відтак мав би вірити, що враження від фраґмента і від цілісності будуть майже однаковими. Але не можу в це вірити, бо вірити – це взагалі неможливо, хіба коротко й наосліп. «А» – все ж таки чорне, чергування голосних у корені – прийнятне, а читати всупереч своїм відчуттям – злочин. Я мало читаю. Поезію читаю вибірково, дуже хаотично, а до прози не беруся, хіба нон-фікшн і дуже нечасто. Яку інструкцію до книжки маю дати? Впитися горілкою, дістати по морді, закохатися в сусіда, змусивши його покинути сім’ю, бути популярною ґей-парою, а потім залишити його напризволяще, роздягатися привселюдно, вбивати чиновників, їсти сире м’ясо, любити свою дружину безоглядно й наосліп, стати лінґвістом і дошуковуватися асиміляцій, чи любити когось, попри те, що він брехливий і непевний, – хто його зна, який рецепт кращий, аби почати сприймати цю книжку.

Юрій Завадський. еа (8)

008

Відповідаючи на питання, що робиться зі мною, коли я чую фонетичну поезію Юрія. Юр-ія. Хотілось відповісти фонетикою, та відповім синтаксисом. Я чую тугу, таку двоїсту тугу, за тими часами, коли майбутнє сприймалось, – майбутнє існувало у мові, на рівні суспільного договору: ми сприймаємо майбутнє, ми хочемо майбутнє, ми творимо. І все, що потрібно було від поета – не сперечатись з цим, а навпаки, бути будівничим. Я говорю насамперед про Радянський Союз 20-х та Америку 50-х, хоча і природа того відношення до майбутнього там була різна. Ця туга двоїста, бо є ще такі як семенко та бітли, котрі залишаються ракетами для уважних, а значить ще не все втрачено. Фігура Юрія під час поезії – фігура заповнювача: «слишком много у нас белых пятен, и не только в прошлом, но и в будущем». І я не знаю, як назвати себе, коли я дивлюсь, як Юрій заповнює час та простір своєю поезією. Ще не знаю.

Дмитро Левицький, письменник

Юрій Завадський. ea (7)

007

Мова в тому вигляді, в якому вона існує зараз – це сформовані тіла, що ходять своїми орбітами, зліплені із затверділого космічного матеріалу. Окремі звуки, як космічний пил, позбиралися в ці тіла достатньо давно. Тож фонетична поезія, оперуючи звуком як таким, повертає нас кудись ближче до моменту великого вибуху. От полетіла би хмара в інший бік, стали би фонеми по-іншому – і ми би поставили певну думку за отаким поєднанням звуків. А так – летить у простір згусток фонем, зачіпає атмосфери якихось планет, засвічується і зникає десь у космосі. Приблизно з таких звуків поезія починалася, паралельно з музикою і мовою взагалі. Фонетична поезія Юрка Завадського – хороша профілактика суто паперового слова, якому, за великим рахунком, усе одно, буде воно вимовлене чи ні. Ці слова бурмочуть, гурчать, співають, намагаються на щось спокусити, чимось вразити, але головне – вони претендують на сприймання, для якого потрібен не аналіз, а чуття.

Ганна Яновська, поетка, перекладачка

Юрій Завадський. ea (6)

006

Боїтеся поезії без рими? Ха! У віршах, що ввійшли до цієї книжки немає навіть слів! Адже Юрій Завадський – один із головних експериментаторів із формою в сучасній українській літературі. До вашої уваги його фонетична поезія. Тексти, де головними акторами є не слова, а звуки, склади та інші більш або менш наповнені затаєним сенсом частки. Фонетична, лінгвістична, візуальна поезія, найрізноманітніші напрямки ігор із самою структурою художнього мовлення сьогодні цілком упевнено почуваються в усій світовій літературі. Вони позбулися гострого епатажного й соціального пафосу, що був притаманний їхньому попереднику – авангардові ХХ століття. Вони не потребують неодмінної прив’язки «вертикалі», як це було в часи бароко. А відтак, можуть собі дозволити вільно рухатися в найрізноманітніших площинах і просторах. Книжка Юрія Завадського – не лише предмет естетичного і концептуального задоволення. Це ще й непоганий матеріал для роздумів про те, де пролягає межа літератури та про те, наскільки можливим є поетичний експеримент на початку ХХІ століття, коли, здавалось би, «все вже було»…

Олег Коцарев, поет, перекладач

Юрій Завадський. ea (5)

005

Уперше прочитала фонетичної поезії в книжці Завадського “Пейпербек”. До того моменту я не уявляла наскільки літера може бути автономною від слів, від раціональності, від звичайності. Найбільше ці тексти нагадують мені ритми маленької табли, а може і великої часом,разом з ними ти пірнаєш в медитацію, звуки шуму, колихання, а в кінці отримуєш дзен. Інколи треба прочитати текст двічі-тричі за раз, а коли читаєш вголос – дзен приходить швидше. От так.

Ярина Саєнко, художниця

Юрій Завадський. ea (4)

004

Ще ніколи виконання тексту не було таким далеким від самого тексту. Якщо не знати, що Завадський в цю мить читає, то можна подумати, що це екзотичний птах. З іншого боку, саме знаки на папері легітимізують звуки і роблять їх текстом. Цього й достатньо, щоб знати, що Юрко – поет.

Василь Карп’юк, поет, видавець