Blog/Блоґ

41739908_1861075617261189_385636295939981312_n (1)

Фрідріх Чернишов – мені їхати 31-го…

* * *

мені їхати 31-го
ти як питає
ти як
тобі погано чи що

біс його зна
що відповідати
як взагалі до тебе звернутися
хтось із мого життя
та чи з мого

хтось хто вперше згадала моє
старе ім’я та інші
донецькі вулиці
хтось хто показала мені захід
пилючний і сірий з висоти
спільного балкону
як у моєму будинку на ілліча 40
на восьмому поверсі

хтось хто ходитиме
переставлятиме речі в нашій квартирі
за нашої відсутності
може вип’є полишені ліки
помастурбує на щойно попрану білизну з секонду
наллє забагато засобу для прання
не в той відділ
розіб’є горня

твою подаровану рослину здається
вже неможливо повернути
ні до життя ні в крамницю
патологія за кожним вікном
ось вона приватна
кімнатна смерть
споглядай блядь і радій

ти як питає ти як
я ось чоловіка завела він недорогий
і довго зберігається
півроку видобувала його
із цих страшних штанів
а ти як взагалі
ти як

ти як питає
ти як
чим на життя заробляєш
профілактикою ВІЛ-інфекції кажу
сьогодні ось одна заявила
не треба мені ВІЛ нíколи
я батареї зараз міняю ремонт

але все частіш не відповідаю
на такі запитання
і від улюбленого чорного чаю тепер
мабуть охуєнної сили печія
треба переходити
на щось геть нелегальне

поставити фільтри і чорні списки
на фразу ти як
так щоби з кожної слухавки таким
металічним голосом
з півсекундною затримкою
і характерним клацанням
нікуди не телефонуйте
нічого не зміниться

Переклав з російської Юрій Завадський

big_wojciech-bonowicz-fot.-k.-dubiel-5

Войцех Бонович – Другі відлуння

Діти йдуть стежкою вдосвіта на кого вони схожі?
Наче камінці в траві наче зубки в скринці.
Їх жменька в цьому великому розбурханому світі
посеред мурах і горобин пробиваються до своїх місць.

Вітер сипле їм під ноги пісок з великого казана.
Вони вже вчаться розрізняти дерева та назви дерев.
Високо підносять голови наче виглядають розвідників
цікавіший урок завжди чекає на іншому боці.

А на іншому боці лежить сніг і день не зоріє
великі млини здіймають вгору нерухомі вітряки.
Лише в одному вікні жевріє вогонь і кидає на сніг
слід що простягся до них палаючою рукою.

Переклад Юрія Завадського

34722880_2011021765596455_9039603262570889216_n

Тернопільські нойзові вечори: Gaute Granli (NO) + Субпродукт / Subprodukt (UA)

Позачасовий та позапросторовий мультидисциплінарний фестиваль Тернопільські нойзові вечори запрошує на концерт за участи норвезького музиканта Gaute Granli та місцевої формації Субпродукт / Subprodukt.

Подія відбудеться у дворику Тернопільського історико-меморіального музею політичних в’язнів (вул. Коперніка, 1)
Вхід – добровільна пожертва.

Ґауте Ґранлі (Gaute Valvatne Granli) у своєму сольному проєкті розвідує терен абстрактних і химерних територій. Комбінує спів, гітару, набір ефектів з аналоговим семплуванням, щоб створити похмурий індустріальний звук. Поєднує готові композиці] та імпровізацію. У дискографії митця два касетні альбоми на лейблі Skussmaal та цьогорічна повноформатна платівка від видавнитцва Drid Machine Records and Unhinged.
http://www.skussmaal.com/gaute-granli

ilona

Ілона Вітковська – з книжки “Люцифер перемагає” / Ilona Witkowska – z tomiku “Lucyfer zwycięża”

Люцифер перемагає

пташки, пташки
ці фестони світла
вони – колючий дріт

*

мудрощі з-під магазину й церкви

а після випивки буду сцяти у вікно та кричати –
мабуть щось із блядь,
саме слово блядь,
ціла ріка повільного веслування потемки

*

психоделічний папужка

не спалося, то я встав,
поїв картоплі з цибулею,
а потім пестив твої перси й лоно.
ти розставила ніжки як песик;

дуже тебе люблю.

я не почуваюся виїбаною,
почуваюся обдуреною.

я не почуваюся виїбаною,
почуваюся обдуреною.

*

знаю про любов усе

любов для мене

 

Переклад з польської Юрія Завадського, 2018 рік за виданням Ilona Witkowska, Lucyfer zwycięża, Wydawnictwo: Korporacja Ha!artISBN: 978-83-65739-24-7, 2017

 Фото авторки зі сторінки http://kriscwik.blogspot.com/…
oczak

Малґожата Очак – #polishgirl / MAŁGORZATA OCZAK – #polishgirl

я не розрізняю напрямків
бо я з країни якою проходить лінія поділу
на схід вавилонської вежі

тут усе чудово гоїться
кабінет психіятра в ґетто на розі
дають раду кожній рані
вогнетривке єврейське твориво

але ґатунків божевілля тут усе ж більше
як жіночих імен

роблю що можу роздражнюю собі легені
отрутою що пахне манґо заспокоюю
але все ж боюся того самого що моя дитина
що свині коли їх багато можуть з’їсти людину

Джерело: https://pismointer.wordpress.com/…

zvirshi

ZВІРШІ: Крізь текст

Читайте, слухайте, роздивляйтеся тут – http://yuryzavadsky.com/zvirshi/

Що таке ZВІРШІ?

Із 2000 року донедавна ця невеличка ґазетка була провідним літературним виданням тернопільського андеґраунду. Це не порожні слова, і доказом цього – майже повна відсутність літературних ґазет і журналів подібного ґатунку в Тернополі. Досі в Тернополі практично немає жодного пристойного літературного “органу”, а нечасті виплески залежаних текстів не рятують ситуацію.

Виготовленням цього диску укладачі хотіли підвести риску під п’ятирічною роботою на користь молодіжної культури. Хай дехто говорить, що ZВІРШІ нічого не зробили для України, і ми з ним погоджуємося, адже для України ґазета і не намагалася щось зробити. Цілеспрямована боротьба з провінційністю, котрою намагалися заразити тернополян митці зі сходу, завершилася пірровою перемогою ZВІРШІв. І це прекрасно. Укладачі часто повторюють, що написання вірша – це прекрасно, але ще краще – його знищення.

2000-2004

Літературна ґазета ZВІРШІ вперше з’явилася в квітні 2000 року в формі “літучки”, присвяченої зустрічі молодих тернопільських літераторів зі студентами Тернопільського педагогічного університету. Слово, що стало назвою ґазети, було придумане співукладачем Ю.Завадським, проте пропозиція назвати видання саме “ZВІРШІ” надійшла від постійного співавтора Т.Волинця. №1 і №2 ґазети займав простір одного двостороннього аркуша формату А4. Тут були опубліковані вірші Т.Волинця, С.Хміля, Ю.Завадського, І.Оршак та Р.Стеця. Перша появи ґазети викликала зацікавлення не тільки в Тернополі, але й за його межами. Декілька разів представники ZВІРШІв в різних формах з’являлися на сторінках часопису текстів та візії “Четвер” (головний редактор – Ю.Іздрик). В співукладачів не викликала здивування неоднозначна реакція на ґазету представників старшого покоління. Різке заперечення та іґнорування діяльності ґазети з боку старших письменників, науковців, керівництва Тернопільської організації НСПУ чергувалося із захопленням та щирою підтримкою.

З жовтня 2000 року ZВІРШІ розпочали досить активну роботу з пошуку нових авторів. Змінився і формат ґазети – з’явилися ще дві сторінки. Двосторонній аркуш формату А3 та покращений друк дозволив говорити про новий крок в розвитку видання. Саме тому жовтневе число ґазети було означене як “ZВІРШІ №1 оновлені”. З цього часу аж до весни 2002 року було опубліковано близько 12 едицій ґазети, а також один спеціальний випуск ZВІРШІВ під назвою “КРИМ” з передмовою кримськотатарською мовою, розрахований на молодь Кримської АР. Зі зміною формату та періодичності ZВІРШІ змінили й свої цілі. З неформального друкованого органу молодої тернопільської літератури це видання перетворилося на “інститут молодого автора”, маючи за мету пошук все нових і нових письменників серед молоді. З виданням спецвипуску “КРИМ” в ґазети з’явилася ще одна риса – багатомовність. З цього часу до співавторів починають активно долучатися молоді письменники, що пишуть іншими мовами, а саме кримськотатарською, польською, німецькою, португальською, англійською. На шпальтах видання побільшало перекладів та переспівів.

Практично з самого початку діяльності ґазети працював веб-сайт ZВІРШІв, на якому можна було ознайомитися з найкращими текстами, що були опубліковані в ґазеті.

З літа 2002 року до лютого 2003 не з’явилося жодного числа ZВІРШІв. Співукладачі пояснюють ці причини передовсім тим, що бажали уникнути утворення постійного товариства довкола ґазети, що би обмежило стильові та формальні виміри видання. На тимчасове припинення діяльності ґазети вплинули також й інші фактори – іґнорування або заперечення літературної вартості видання, створення перепон для його поширення. Особливо це виявилося з виходом ненумерованого числа ZВІРШІв в лютому 2003 року. Частину накладу було здано для реалізації за ціною собівартості в одну з книгарень Тернополя. В зв’язку з цим працівники цієї книгарні зазнали тиску з боку представників відділу преси та інформації та наклад довелося вилучити. З того часу з’явилася лише одна інтернет-едиція, проте досить великого розміру з повними добірками текстів авторів як з України, так і з-за кордону. Восени 2004 року з’явилася нова едиція ґазети під титулом “O sancta simplicitas!”. І цим сталося.

“Людина, яка дивиться крізь текст”

Попросивши старого друга Матіаса з Сант’яґо, що в Чілі, надіслати декілька нових малярських робіт, укладачі разом з чудовими полотнами раптом отримали відповідь на всі питання, які назріли зі декілька місяців мовчання ґазети. Один з образів з його робіт, що був поміщений на окладку цього диску, відкрив двері до правди. Найголовніше, все ж таки, людська істота, а не той текст, який вона продукує. М’якість людського тіла, вологість очей, тепло долонь, вітер у волоссі, цукерок за щокою – ось, що творить літературу, і ось, що вирішує її долю. Автор вільний до вибору, вільний до творення і знищення, до сортування та визначення, до перетворення і відновлення, до мовчання і смерті. Кажуть, автор помер. Але автор не зник, автор став сильнішим, творячи тепер не текст, а можливість тексту, творячи величну систему, залишаючи свою колишню принизливу ролю читачеві, який стискається до атома, активної частки, дозволяючи авторській системі заволодівати ним. Через те, на відміну від багатьох інших електронних видань, ZВІРШІ запропонували саме такий принцип класифікації мистецьких об’єктів, де авторові відводиться першочергове місце.

Кінець

Чудово потішати себе думкою, що література закінчилася. Тому на звершення хотілося би навести декілька цитат, які до ґазети і літератури взагалі не мають жодного відношення:

“Раніше ми розглядали раціональні алгебраїчні вирази, що містять тільки дії додавання, віднімання, множення, ділення і піднесення до степеня з натуральним показником. Далі будуть розгладатися і такі вирази, які крім цих п’яти дій містять також і дії добування кореня m-го степеня. Такі алгебраїчні вирази називаються ірраціональними” (Довідник з елементарної математики під ред.П.Ф.Фільчакова, 1975 рік. С.117)

“Ісус, знесилений, упав другий раз під тягарем. Здійснив те, що про Нього сказав пророк: “Я черв’як, а не чоловік, посміховище людей, презирство народу” (Пс. 24,6)” (Молитовник християнської родини, 1996 рік. С.129)

“ПІДСУДНИЙ: Наступного дня, в четвер і розпочав мої спостереження. Кожного ранку я, згідно з даною мені інструкцією, коло восьмої години або трохи пізніше приймав цю таблетку. Приблизно о пів дев’ятої я виходив з готелю і йшов на площу Карла. Недалеко від будинку ч.8 я чекав приходу Ребета” (Московські вбивці Бандери перед судом, 1992 рік. С.171)

970894_525068287555575_528408461_n

Юрий Завадский – СВОБОДНЫЙ ЧЕЛОВЕК НЕ РОДИЛСЯ (перевод Дмитрия Кузьмина)

Я был не один, а с кем-то.

Мы вдвоём собрались куда-нибудь
между густым тёмным небом
и чёрною пашней.

Казалось, такое вот небо — моё,
и земля с перегноем — вроде моя.

И мы остановились, и этот как будто конец дороги
не был концом, также как небо с пашней
не были нам границами.

В потёмках мы развели меж собой костёр,
смотрели друг другу в красные лица.
Мой нежный друг, я спал на твоей груди,
незаметно пил росу слюны у тебя изо рта,
тайком обнимал себя твоею рукой,
по крайней мере, мне так казалось.

Мне казалось, что твоя нежность —
где-то между густым предгрозьем и ранней жатвой,
между смертью параноика и рожденьем свободного человека,
между светом мохнатого дня и темнотой моих внутренностей,
я был весь пред тобою,
и ты подошёл ко мне,
по крайней мере, мне так казалось,
и кинул алеющий уголёк
мне за ворот.

(Перевод с украинского Дмитрия Кузьмина)

IMG_2017-10-25_10_03_31

Вільна людина не народилася (2017)

Я був не сам, із кимось.

Ми засвітла намірились кудись удвох
між темним густим небом
і ріллею чорною.

Здавалося, що небо таке – моє,
і земля з перегноєм – ніби моя.

І ми зупинилися, і цей уявний кінець дороги
не був кінцем, як і небо з ріллею –
ніякими кордонами для нас.

Потемки ми вогнище розпалили поміж собою,
дивилися на свої червоні обличчя.
Мій друже ніжний, я спав на твоїх грудях,
непомітно пив росу твоєї слини з рота,
і потай обіймав себе твоєю рукою,
принаймні, мені так здавалося.

Мені здавалося, що твоя ніжність –
десь між густим передгроззям і раннім врожаєм,
між смертю параноїка і народженням вільної людини,
між світлом волохатого дня і темрявою моїх нутрощів,
і я був увесь перед тобою,
і ти підійшов до мене,
принаймні мені так здавалося,
і кинув червону жарину
мені за комір.