Other/Інше

Вечірка/розпродаж видавництва «Крок»

KROK_rozprodazh_12-02-16_web

Вечірка/розпродаж видавництва «Крок»
12 лютого 2016 року з 18:00 у ґалереї Бункермуз у Тернополі

Літературний перформанс: Вікторія Дикобраз, Юрій Матевощук, Юрій Завадський, Микола Шпаковський, Роман Воробйов, Ростислав Фук, Ірина Розвадовська, Максим Мукомела, Мар’яна Судова, Олег Підфігурний, катерина Грушовська, Юрій Вітяк, Зоряна Биндас, Тарас Волинець, Василь Колісник, Руслан Боднарук, Світлана Андріїшина, Богдан Боденчук, Зорян Безкоровайний, Юлія Іванчук, Аня Лисенко

Тотальні знижки на унікальні книжки, видані видавництвом протягом 2009-2015 років, а також книжки друзів-видавців з України та Білорусі.

Звукове середовище від формації СУБПРОДУКТ.

ZSUF у Франківську

11407022_995089430502690_1752473496090932489_n

Запрошуємо усіх на наш перший концерт у Івано-Франківську з програмою “Глухі прозріють”! 21 червня у клубі Barduck, початок 22:00. Еджой!

Олег Коцарев спілкується з Юрієм Завадським: Чи можлива поезія без слів?

Юрій Завадський: «В Україні мій виступ зазвичай мають за розвагу, бо «нічого не ясно», або за звичність, бо «Завадський так пише»

Він належить до не надто чисельного типу — і поет, і видавець, причому успішно працює в обох сферах. Юрій Завадський відомий в Україні та за кордоном як автор експериментальних, часом побудованих на самій лише грі звучань поезій. Він же — засновник тернопільського видавництва «Крок», яке відзначається друком сучасної, зокрема й молодої поезії, а також перекладів іноземних поетів, мало кому знаних у нас. Пригадую, на початку двотисячних Завадський іще робив самвидавну газетку «Zвірші» — хто б серед нас, молодих поетів, міг тоді подумати, що його видавнича активність тільки починається? Зовсім нещодавно в Завадського вийшла нова книжка з характерною назвою «еа» — поезія без слів у традиційному розумінні, а натомість занурена в суто фонетичні, звукові образи. Це й стало приводом для розмови про експерименти, переклади, видавничу діяльність і про поезію загалом…

— «Фонетична поезія» — саме так характеризують вірші з твоєї нової книжки «еа». Можна трішечки детальніше?

— Книжка «еа» — це суцільна поема, котру я уже мав нагоду представити під час кількох фестивалів у Польщі та Україні. Це мовна абстракція і швидше поезія «фонематична», ніж «фонетична», адже це книжка-партитура, відкрита до інтерпретацій, як і музичний текст, а не готовий до сприймання літературний твір. Фонеми, узагальнені формули звуків мови мають значення, хай навіть близьке до нуля, проте й цього досить свідомості, щоб зрозуміти сенс тексту, тонкий і абстрактний, як і в малярстві Кандінського, Малевича чи навіть Поллока. Кілька таких «віршів без слів» увійшли в мою нову книжку «Таксист», яка вийде друком цього року. Це лірика в широкому розумінні, де вірші дуже гармонійно вписалися в загальну картину. Сподіваюся, що такий підхід у новій збірці зробить цю поезію доступнішою, дозволить читачеві включитися в процес творення і перетворення поезії.

— Наскільки всерйоз можна говорити про літературний експеримент, про якісь новації після досвіду ХХ століття з його модернізмом і авангардом? Зокрема, й із численними пошуками на полі розкладу чи перекомбінацій елементів мови.

— Протистояти авторитету класиків авангарду ніби й майже неможливо, проте поступ літератури відкриває нові обрії, попри скепсис. Чи я повторюю класиків авангарду своєю безсловесною поезією? Хай навіть мій текст може нагадувати зовні щось на кшталт Семенкового вірша «У степу», проте в нього радикально відмінні джерела та всуціль інша технологія творення. А якщо все спростити, тоді будь-який вільний вірш можна назвати наслідуванням Малларме чи Тцари, а будь-який римований — байронізмом. У літературі є мільярд можливостей. Свою «фонематичну» поезію я вивів із супрематизму, наситивши врешті-решт текст доступними засобами мови. Займаючись втіленням ідей поетичного конкретизму на матеріалі української мови, я багато для себе взяв і як поет, і як видавець. Мій вільний вірш натомість вийшов із іншого джерела, насичений досвідом різних літератур, древнього епосу та релігійних текстів. Моя поезія про мову і про людину в першу чергу.

— Чи добре розвинутий такий «мовно-експериментальний» напрям у сучасній українській поезії? Назви, будь ласка, кількох найцікавіших авторів.

— Кілька авторів працюють над «фонетичною»/»фонематичною» поезією українською мовою. Володимир Білик хилиться в асемічну поезію. Його добре знають у певних літературних колах у цілому світі, його вірші публікують на сторінках літературних спільнот у США, Канаді. У Барселоні мешкає Андрій Антоновський, доробок якого є водночас реконструкцією футуризму, перенесенням досвіду УЛІПО та втіленням так званого акморіанства в українській літературі — унікальної літературної технології, заснованої каталонським поетом Карлосом Ак Мором. Поети старшого покоління вкрай рідко бралися до творення чистого абстрактного письма, ніби боячись вдаватися в такі, здавалося б, крайнощі. Шукаючи нових значень через паліндромію, вони доходили до певного рівня «беззмістовності» тексту, що нагадує певним чином той текст, який творю я.

— І чому вони рідко з’являються в українському інформаційному просторі?

— Незважаючи на те, що я знаю кількох шанувальників своєї «фонематичної» поезії, які мені зізнаються «в почуттях» і виявляють глибоке розуміння мого тексту, зазвичай зустрічаюся із ситуацією, коли мій виступ мають або за розвагу, бо «нічого не ясно», або за звичність, бо «Завадський так пише». Натомість величезний інтерес до моїх текстів, для прикладу, був під час кількох фестивалів у Польщі. Я думаю, інші поети опиняються в такій же ситуації.

— Яке в тебе враження про зміни, що відбулися у нашій поезії за цей час — 2000-ні, 2010-ті роки?

— В українській літературі все добре — ось, що я хотів би сказати передусім. Покоління з двотисячних винесло, наче хвиля, багато нових імен, проте більшість із них відійшли, чого й треба було чекати. Залишилися найупертіші. І цього теж треба було чекати. Двотисячні не такі істеричні, як дев’яності, і принесли більше почуттів у поезію. Це прекрасно, я вважаю. Вже п’ятнадцятий рік, і на фронт виходять поети «комерційні», котрі не стільки талановиті й унікальні, як популярні. Це теж прекрасно, бо поп-література продається, читається, і залишається тільки сподіватися, аби вона була достатньо якісною. Нарешті прийшла переоцінка попередніх десятиліть, і ми дочекалися падіння ідолів, цьому я особливо радію.

— Твої враження як видавця — чого потребує наш читач? Які його смаки?

— Смаки і потреби змінюються головно в напрямку розширення читацького кола, адже читають не лише «професійні» читачі, а й молодь, яка шукає собі літературу до смаку. Більше людей приходять на літературні акції, більше відвідують фестивалі та підписуються на авторські спільноти в соціальних мережах. Я б хотів, щоб український читач був більш вимогливим, досвідченішим. Хочеться побачити, як шукають нові літературні враження, глибоко цікавляться літературою, особливо поезією, а не задовольняють свої літературні стереотипи та норми.

— Регіональні літературні школи завжди були важливим елементом українського літературного процесу. Тебе часто називають представником ось такого тернопільського літературного простору. А яку роль відіграє літературний регіоналізм сьогодні?

— Тернопіль — місто для відпочинку, тихе й безпечне. Для мене не має найменшого значення моя географічна віддаленість, я маю творчі зв’язки з письменниками з Торонто, Сіднея, Окленда, Києва, Кракова, Гетеборга тощо. Мабуть, це властиво багатьом дрібним культурним чи слабко розвинутим середовищам: приймати за «своїх» лише тих, хто фізично перебуває в місті чи селі, ще й поділяє з іншими певні інтереси, натомість решту відтинати й піддавати забуттю. І це замість того, щоб гордитися величезними здобутками тих, хто народився поряд, виріс чи сформувався як особа в тому малому середовищі. Так у нас у Тернополі з поетами, художниками, акторами, яких розкидало світом від закутків Галичини до США, Аргентини, Австралії. Це мені особливо боляче. Один галичанин з Бучача Шмуель Аґнон — чи не єдиний лауреат Нобелівської премії з наших країв, досі відомий лише опосередковано, інший галичанин — легенда краківської літературної богеми та близький друг Віслави Шимборської, народжений у Тернополі, Корнель Філіпович так майже нікому й не відомий і ніяк не відзначений в культурному ландшафті міста. Але ми все виправимо. Я радий, що у нас у місті бути поетом — модно. Молоді автори стараються здобувати пошану публіки, часто роблять читання, часом виходять цікаві книжки. Є кілька популярних мистецьких локацій, які радо сприймають ініціативи.

— Яку позицію маєш щодо досить популярної останнім часом дискусії: чи є поезія і проза російськомовних авторів, що мешкають в Україні, частиною української літератури або російської, або російськомовної української, або ще якої?

— Я не бачу проблеми в тім, що певні автори пишуть іншими мовами, бо ж було б абсурдом заперечувати їм це робити. Водночас вважаю мову єдиною ідеологією літератури, а навіть більше того — я бачу, що література природно поділяється за ознакою мови без насаджених зверху придуманих кимось правил. Як кажуть, всі наукові суперечки — це найшвидше суперечки про терміни. Відтак я вважаю, що літературою України є кримськотатарська, українська, польська, угорська, російська тощо, натомість українська література — література українською мовою.

Спілкувався Олег КОЦАРЕВ

Джерело: http://www.day.kiev.ua/…

Звернення про всеукраїнську мобілізацію – СТОП ДИКТАТУРІ!

16 січня Віктор Янукович і його депутати в Верховній Раді перекреслили права та свободи мільйонів українців. Регіонали та комуністи сфальшували ухвалення одразу в усіх читаннях, а Янукович миттю підписав, “закони”, що запроваджують диктатуру.

Конституційний лад в Україні повалено. Відтепер КОЖНУ ЛЮДИНУ, навіть далеку від політики, можна кинути за ґрати. Свободи слова, преси та зібрань більше не існує.

Підписані Януковичем закони передбачають:

2 роки тюрми за “наклеп”, а насправді – за критику влади; 3 роки за статті й листівки, які влада визнає “екстремістськими”
10-15 діб тюрми за каску, намет чи гучномовець на мітингу, і 10 років, якщо влада визнає протестну акцію “масовим заворушенням”
2-3 роки тюрми за збирання інформації про міліціонерів та суддів
вилучення прав і автомобіля на 2 роки за рух у колоні більше 5 машин, вилучення прав за будь-яке порушення не лише у водія, а й у власника авто
закриття незалежних сайтів і конфіскацію їх майна
заборону діяльності організацій і навіть церкви під приводом “екстремізму”, обов’язок тисяч громадських організацій зареєструватися як “іноземні агенти”
право держави будь-кому відключити Інтернет
людину можуть засудити заочно, без вручення повістки й присутності в суд
Окрім того, “беркут”, який бив студентів та журналістів на Майдані, і тих, хто віддав цей злочинний наказ, звільняють від покарання. Цей перелік не повний, але й цього достатньо, щоб зрозуміти: це – війна влади проти кожного громадянина.

Лише масовий і негайний опір народу може зупинити злочинців і захистити людей від масових репресій. Настав час кожному стати на захист своєї свободи, своїх родин, своєї країни.

МИ ОГОЛОШУЄМО ЗАГАЛЬНУ МОБІЛІЗАЦІЮ У КИЄВІ НА МАЙДАНІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ.

Підтримуємо рішення громадського об’єднання “Майдан” і парламентської опозиції про проведення Народного Віча на Майдані в неділю, 19 січня о 12:00. З цього Віча ми розпочнемо відновлення конституційного ладу. Диктатурі буде покладено край. Ці дні – вирішальні. Де б Ви не жили, їдьте до Києва, кличте з собою всіх та ЗАЛИШАЙТЕСЯ.

Кияни! Піднімайте сусідів, колег і рідних, і йдіть на Майдан. Допоможіть співвітчизникам з інших міст з ночівлею та їжею. Де б Ви не працювали – не виконуйте незаконних вказівок влади, не визнавайте “законів” Януковича і долучайтеся до всеукраїнського опору диктатурі.

Поширте цей заклик будь-яким способом, донесіть його якомога більшого числа людей.

Журналісти, допоможіть донести цей заклик до кожного українця!

Закликаємо громадські та політичні об’єднання, кожного відповідального громадянина долучатися до загальної мобілізації. Об’єднаймо наші зусилля і покладемо край корумпованій кримінальній диктатурі.

Юлія Скорода. Cтереотипи

Юлія Скорода. Cтереотипи

Скорода Ю. Cтереотипи. – Тернопіль: Видавництво «Крок», 2011. – 116 с.
ISBN 978-966-2362-83-1
Дизайн обкладинки, макет і верстання: стронґовський

Поетична книга Юлії Скороди, маніпулюючи стеретипами поетичного тексту, усталеністю та втомленістю української поезії, зводить силу упередження нанівець, проте небезпечно балансує на межі поезії та своєрідної анти-поезії. Якась трешова потвора, яку ми називаємо Традицією, насувається з-поза тексту поетки, намагаючись втамувати свою спрагу завоювання, проте отримує всього лише насмішку. Сміх цей виражає себе через форму вірша поетки, соковиту мову та ліричність часто невпорядковану й таку, що доводить сама собою непотрібність у сучасному просторі літератури.

Оформлення та уклад книги надзвичайно гармонійний та виважений. Дизайнер книги стронґовський говорить, що ці “річні кільця дерев – переконлива метафора постійного виходу за рамки себе, за межі стереотипів. Авторка просила від мене мінімалізму, тож в процесі тривалих проб конкретика уступила місце геометричним абстракціям, фотографія річних кілець поступилася схематичному зображенню, а з кольорів лишилися тільки чорний, червоний і білий. Віршам це тільки пасує.”

Книга поділена на вісім розділів, які з різних ракурсів визначають стереотипність, розглядаючи сферу буття, бачачи самих себе, розподіляючи промінь мотиву на приземлені, не позбавлені асоціативних конектів і вибухів, напрямки, приносячи читачеві ще не їстівну, але цілком здатну на дотворення значеннєву субстанцію. Ця книга виявилася і простою, душевною, і рівнобіжно підступно насиченою смислом позазмістовим, спрямованим на реалізацію давно бажаного знекровлення одних форм і наповнення енерґією інших.

Про авторку. Юлія Скорода – западенка-ірраціоналка. Народилася 1988 року в м.Долина на Івано-Франківщині. Здобула свої виші в Національному університеті “Острозька академія”. За освітами інформаційний аналітик, фахівець зі звязків з громадськістю, перекладач, викладач англ.мови. Жила в Моршині, Долині, Острозі, Нетішині, Канаді. Наразі зупинилася в Києві, працює піарщиком. Основні пристрасті – авіація, скайдайвінг, йога.

Про видавництво. Видавництво “Крок” засноване в Тернополі Юрієм Завадським. Спеціалізується на виданні художньої літератури, провадить перекладні проекти та програми культурного обміну. З часу заснування, видавництво видало ряд важливих та цінних наукових праць, літературних книг, налагодило бурхливу культурну роботу в Тернополі та поза його межами. Однією з гілок роботи є перекладні проекти, що вилилися в налагодження культурних взаємин з Іспанією, Каталонією, Швецією, Польщею, Австралією, Новою Зеландією, США.

Василь Махно: в Україні занадто сильний егоцентризм

Нині в українській літературі є кілька добрих гравців на європейському полі. Є багато текстів, актуальних в Україні, але у світі вони нікому не цікаві. Нам заважає питомо український варіант способу мислення чи висловлення. Щось національне, звичайно ж, має бути.., але коли я прочитав останню книжку Ліни Костенко, подумав, що її забудуть за рік. Дуже важливо відрізняти естетику від суспільної цінності.

Джерело: http://tyzhden.ua/…

Творча зустріч із Наталею Лазукою

lazuka

Видавництво «Навчальна книга – Богдан»
запрошує на творчу зустріч
із Наталею Лазукою.

Зустріч відбудеться
12 серпня о 17.00 у «Домі книги»
(вул. Коперника, 19).

Наталя Лазука — поетеса, журналіст, телеведуча. Працювала на тернопільському обласному радіо, у газеті «Подільське слово». Із 2008 р. — ведуча програм «Долі людські», «Ранок з ТТБ», «Абетка гурмана» на ТТБ.

У творчому доробку Наталі Лазуки — інтимна, соціальна та філософська лірика. Її вірші вражають метафоричною образністю, змушують задумуватися над кожним словом, кожним порухом душі, а наскрізні паралелі минулого з прийдешнім завдяки каскаду вишуканих рефлексій створюють у читача відчуття ірреальності. Щирість, відвертість, філігранність слова — все це так притаманно творчій манері мисткині. Наталя Лазука також втілила в життя декілька телевізійних і поетичних проектів, що вже встигли полюбитися тернополянам: насамперед, це відеопоезія — єдність ліричного слова, візуального образу та музики.

У 2002 р. з’явилася перша поетична збірка Наталі Лазуки — «Танець квітки». Готується до друку наступна книга у співавторстві з сестрою Любою Лазукою у видавництві «Крок».

LES WICKS – BESIDE THE ROAD TO WAR / ЛЕС ВІКС – ПОБІЛЯ ШЛЯХУ НА ВІЙНУ

Наче крило керавонґа*
розчісує скуйовджене повітря
або б’ючкий натяг цього пересиченого ставу, –
       дозволь мені поледарювати.

Крім сполоху-крику кажанів, фруктових опадів осілого дерева,
гілля зрощене побіля струмка, завширшки в долоню…
хвилинна затримка наслідковості пуголовка.
       Білий какаду вовтузиться і бурчить –
       ми не можемо просити тиші,
       тож дозволь мені поледарювати.

Фондові ринки валяться, потім набирають обертів,
белькотіння грошей на цілій планеті.
Дороги розтягуються, аби вміститись на наші попереки,
як вояцький табір на спірній землі.
Кирилиця білого
на чорному лебединому крилі
не план битви ані для жодного ґенерала.
       Але очі мої – люзні,
       ті шляхи не розколять світу.

Виклик свавільної курки літакам угорі,
по чому повертаюся в дні арґументів у жестах
все ще печерних –
“нам треба ще”, “вони хочуть нашого”. Знову Жадоба й Переляк.

Вербовий трал у ставі,
вугрі архівують історію мулу.
Пора змінити дикунських богів –
вони почали й виграли кожну із воєн.
       Люди Книги
       мали би викинути свої книги геть.
       Надійшли часи, коли кров
       переважує чорнило.

Я зобразив усі маловидні крихти,
спочатку зрозумів, потім –
зумів… без прожекторів і публіки.
Мій батько мертвий,
хай антрацитові черепахи пильнують підвалин;
ми співатимемо наші гімни до риб.

Мева розштурхує хмару на мілині –
твій сон потривожили! І ти – обід!
Що нас оточує – не є безтурботним.
Ворони співають “Маленьку овечку”**, за кожну
травину – змагання.
Але це насильство миготливого ока, гул шкіри.

Прикувати кожного можновладця до вицвілих дерев’яних лавок,
допоки вприск вабика не впокорить їхні руки.
       Знерухомлені повіки здадуться
       на користь дня з випадковим харчем.

Це буде спрощенням – говорити,
спрощенням – заперечувати,
нам потрібні миротворці
для патрулювання наших голів. З “ледарювати” як нашою молитвою,
привчити себе говорити “досить”. Розум слухатиме,
як кожний день стає
його власною заявою про наміри.


* Австралійська чорна птаха з жовтими очима.
** “Mary had a little lamb” – дитяча пісенька про овечку. Австралія відома розведенням овець, і їхні ферми часом досягають розмірів країн. У зв’язку варто згадати маловідомий бік цієї справи, що там ягнятам деколи вибирають очі, аби вони далеко не заходили.

© Юрій Завадський, адаптація, 2011

*

Аудіо-запис вірша в авторському виконанні Леса Вікса в супроводі гурту “GIRT“: Les Wicks with GIRT – “Beside The Road To War”

Interview with Troy Southgate

for Kinovar, Russia. By Miron Fyodorav.

What are your views on natural rights? Is there such a thing as a right to life?

I don’t believe that anyone, man or beast, has a specific ‘right’ to life. That is not to suggest, on the other hand, that we shouldn’t continue to resist those who seek to exploit our labour in the factories and the fields, attempt to bleed us dry through the machinations of the international banking system, or cruelly torture innocent animals in the name of fashion or medical science. We hear a lot about ‘rights’, but never enough about duties. What about our responsibility to the environment, for example, or our duty to ensure the well-being of our children and not leave them vulnerable to the corrosive effects of the liberal ‘education’ system? But in short, nobody has a ‘right’ to anything. ‘Rights’ are purely contractual and can only be drawn up superficially. We know from experience, however, that just as weeds will overrun a beautiful garden, basic human nature ensures that even the best intentions inevitably come to nothing. This may sound very pessimistic, but these utopian liberal bubbles are there to be pricked.

Source: webcitation.org