My/Мої

Вечірка/розпродаж видавництва «Крок»

KROK_rozprodazh_12-02-16_web

Вечірка/розпродаж видавництва «Крок»
12 лютого 2016 року з 18:00 у ґалереї Бункермуз у Тернополі

Літературний перформанс: Вікторія Дикобраз, Юрій Матевощук, Юрій Завадський, Микола Шпаковський, Роман Воробйов, Ростислав Фук, Ірина Розвадовська, Максим Мукомела, Мар’яна Судова, Олег Підфігурний, катерина Грушовська, Юрій Вітяк, Зоряна Биндас, Тарас Волинець, Василь Колісник, Руслан Боднарук, Світлана Андріїшина, Богдан Боденчук, Зорян Безкоровайний, Юлія Іванчук, Аня Лисенко

Тотальні знижки на унікальні книжки, видані видавництвом протягом 2009-2015 років, а також книжки друзів-видавців з України та Білорусі.

Звукове середовище від формації СУБПРОДУКТ.

Юрій Завадський на літературній сцені фестивалю Razomfest!

uSwTJuzfFZM

Поет, перекладач, літературний критик, декламатор та науковець – Юрій Завадський на літературній сцені фестивалю Razomfest!

14-15 травня у Львові пройде вже 3-ій по рахунку фестиваль від “Території твого розвитку” – Razomfest.
Вже оголошенні учасники:
Література та подорожі (15 травня) – Сергій Жадан, Іздрик, Іван Байдак, Леона Вишневська, Морі, Роман Штігер, Вікторія Дикобраз, Роман Чихарівський, Марина Однорог, Ско Рик, Юрій Матевощук…
Музика (14 травня) – DaKooka, ФІОЛЕТ, Secret Avenue, Sunguns…

І це лише початок!
#razomfest – фестиваль, де об’єднуються музика, книги та подорожі

Поспішайте придбати першу партію квитків за найнижчими цінами онлайн:
14 травня (музика): bit.ly/1lf1Ifp
15 травня (література та подорожі): bit.ly/1QbFgRf
Дводенний квиток на фестиваль у фан-зону: bit.ly/1PguC6E
Або у касах: bit.ly/1OvUtbi

https://vk.com/razomfest?z=photo-64000587_396142142%2Falbum-64000587_00%2Frev

«наскрізне [o]» Юрія Завадського

Нещодавно у винарні «Заратустра» відбувся вечір фонетичної поезії. В рамках акції «наскрізне [o]» Юрій Завадський читав вірші під нойзове звучання музичного середовища «Субпродукт».

DSC08484

Я запозичив оце «наскрізне [o]» з дисертації Юлії Починок. Праця більшою частиною присвячена моїй поезії. Спершу це «о» мене насмішило, але насправді у ньому — значне багатоголосся, округлість звукова й графічна, та й артикуляція непроста.

DSC084941

Разом із відомими віршами з виданих книжок автор також читав нові тексти, що складуть його наступну збірку.

Моя наступна книжка в процесі, нелегкому процесі. Я так думаю, що вона вийде до вересня 2016 року, але справа ця непевна й потребує усвідомлення, що ніякі дедлайни її обмежити не можуть. Так вийшло з моїм «Таксистом», що не йняв віри в те, що протягом кількох місяців можна закінчити таку величезну роботу. А вийшло. Зараз пишу жорсткий текст, проте значно прозоріший, як це було раніше.

Чому фоном для декламування фонетичної поеми»еа» обрав саме «Субпродукт»?

Із «Субпродуктом» мене пов’язав не лише інтерес до шуму, але й давні-предавні особисті зв’язки, адже в той час, як я видавав свої самвидавівську ґазетку «ZВІРШІ», теперішній керівник «Субпродукту» Тимур Скорбенко робив свій культурний часопис «Слина», і ми якось ніби ворогували абощо. Я щиро радий, що ми знайшли порозуміння в своїх пошуках. І ось невдовзі поїдемо в Польщу пошуміти.

DSC08497

Нойз (від англ. Noise — шум) — один з найстаріших стилів в індустріальній музиці; музичний жанр, в якому використовуються різноманітні звуки (найчастіше штучного і техногенного походження), неприємні і навіть болючі для людського слуху. Віднесення жанру «нойз» до музики досить суперечливо, оскільки шум сам по собі явище небажане — непередбачені та випадкові звуки, артефакти звукозаписної апаратури, які зазвичай видаляються з музичних записів.

На цьому етапі варто приготувати свої додаткові рецептори та відчуття.

Джерело: http://www.culturno.te.ua/…

наскрізне [o]: юрій завадський & субпродукт

zavadsky_zaratustra_subprodukt_WEB

27 листопада 2015 року в п’ятницю о 19:00 у винарні «Заратустра» в Тернополі на Театральному майдані – нойзово-літературна акція «наскрізне [о]» від Юрія Завадського та музичного середовища «Субпродукт». Справа не лише у «дірявості» літери «о», але й у її протяжності та огубленості, у фонетичній поезії, котра шукає значення у найдрібніших атомах людської мови, та всюдисущому шумі, який підкреслює фізіологічність будь-якого мистецтва.

Юрія Завадського називають явищем в українській літературі, чиї вірші «для підкованого читацького ока його вірші можуть бути складними, незрозумілими. На те й існує авангардна поезія – вона кусається саме тоді, коли ти її пробуєш погладити за шерстю» (Культурно-видавничий проект Читомо / chytomo.com). Він є автором десяти поетичних книжок, записав альбом із гуртом ZSUF.

Хочемо поговорити про поезію та все те новітнє й несподіване, що приносить і ще може принести українська поезія. Говоритимуть про це всі присутні разом з Юрієм Завадським і Юрієм Матевощуком, який буде цю розмову провадити. Юрій Матевощук – не лише професійний поет, а й вправний модератор, організаційними потугами якого рухається не один фестиваль.

Юрій Завадський разом із відомими віршами з виданих книжок прочитає свої найновіші тексти, що складуть його наступну збірку. Другий блок акції учасники присвятять фонетичній поезії: Ю.Завадський контрольним пострілом продекламує фонетичну поему «еа». На цьому етапі варто приготувати свої додаткові рецептори та відчуття, адже товаришуватиме виступу нойз від «Субпродукту».

Музичне середовище «Субпродукт» існує як тривалий звуковий експеримент із мінливим складом, який підтримує загальну концепцію проекту. Одне із завдань, яке вирішує для себе «Субпродукт» – створення шумового енвайроменту, який набуває значення та експресії в прородній спосіб, як зміна погоди чи стабільність людської недосконалості.

Вхід на акцію безкоштовний. Під час акції можна буде придбати книжку Юрія Завадського «Таксист».

Подія на Facebook: https://www.facebook.com/…

“Таксист” Завадського: тексти про пошук перспектив і про правду, котрої бракує

Юрій Завадський такий собі апоетичний автор, і в цьому є своя поезія. Кілька років тому письменник Роман Черковський видав авантюрний роман під назвою «Таксист». Навряд у Завадського це алюзія, але його нова збірка називається так само. Тут мені йдеться про якийсь доволі дивний підхід автора до називання своєї книжки.

Авторське пояснення теж доволі дивне. «Таксист»-вірш і «Таксист»-книжка народилися як цитата, хай навіть мені це не подобається. Із мене самого, із текстів, що в мені живуть, це тексти про пошук перспектив і про правду, котрої бракує щодня, особливо коли йдеться про мене самого».

Це цитата із інтерв’ю Юрія Завадського Роману Малиновському, яке подано вкінці книжки. Напевно, його слід уважати частиною збірки. І чи не воно найбільше підкреслює, що це саме поетична книжка. Зовсім не стилем і темами, а враженням від читання Завадський нагадує Олега Лишегу. В останнього теж вірші свідомо майже позбавлені художніх засобів, а от мовлення і прозові тексти страшенно поетичні.

Так і це інтерв’ю Завадського мовно кучеряве. А от у віршах справді є «правда», яку не те що кожен може собі дозволити, а й не в кожного вона є.

Є в збірці й один звуковий текст, тобто фонематичний. Це нагадування, що є ще інший Завадський, який найбільше вражає виконанням. Але «Таксиста» можна читати самому. І це гарне читання.

Андрій Перфецький

Джерело: dyskurs.com.ua…

DRUMТИАТР і ZSUF в нічному клубі UNDERGROUND

10463763_376727679191457_7318015719213336648_o

23 травня – день синтезу арту та енергії !

DRUMТИАТР і ZSUF в нічному клубі UNDERGROUND
– кубічні метри драйву на одну суботу !

ZSUF – електронна музична формація. Музичні експерименти та інтереси ZSUF простягаються від індастріелу і нойзу до психоделії і різноманітної експериментальної електроніки, з активним залученням відео-арту, різноманітних перфоменсів, гепенінігів та інсталяцій.

DRUMТИАТР – це поєднання елетронної музики, живих інструментів і текстів. Тут і гострий соціальний реп, і електронний веселий indie, басовий dub і індустріальний dubstep у супроводі губної гармошки, гітари і того, що по дорозі добрі люди подарували.
DRUMТИАТР – це Юрій Іздрик – культова персона української літератури та андеграунду,
Григорій Семенчук – поет, публіцист, музикант, Сергій Лебідь – барабанщик.

Львів, тільки для Вас Іздрик вдягне усі свої окуляри!

Буде, люба, круто.

Анна Золотнюк спілкується з Юрієм Завадським: Смакування звуком та свободою

Юрій Завадський — це знак. Часом оклику, коли згадуєш його як редактора «Звіршів», газети, котра стала початком іншої літератури в Тернополі, як засновника літстудії «87», з котрої вийшли поети, котрих цікаво читати. Це знак запитання, коли йдеться про його тексти, бо вони вічно запрошують подивитися туди, глибше за знаки-літери, зокрема в новому «Таксистові». Це м’який знак, коли Юрій Завадський читає свої тексти, здається, намащуєшся на його голос і він веде.

11001916_414018545424643_468195909685086223_n

Руйнування стереотипів
– Неспілчанська література до «Звіршів» була. Був «Західний вітер». Пам’ятаю, як Віталій Гайда дав мені віддруковані вірші Михайля Семенка. Оці безсловесні «У степу…», Ніка Бажана «Мене зелених ніг»… Після того в Тернополі нічого не було. Був голод. Страшенний інформаційний голод. Напевне, всі, хто починав у дев’ядесятих та двотисячних, розуміють, наскільки ми були голодними. Я тоді навіть не знав, хто такий Езра Паунд. Лишень відкрив для себе вірші Алєксєя Кручьоних, я мріяв про поезію Давида Бурлюка. Перечитував Поля Елюара в російських перекладах зі своїх машинодруків, котрі набрав з рукописів, які робив із книжки в юнацькій бібліотеці. Було вирішено, що треба щось робити. Я завжди хотів робити щось для когось.

– «Звірші» почалися в 1999-2000. Ігор Качмарський підказав, що є стипендія від «Смолоскипу», щось близько 120 гривень. Написав їм листа «Був би вам дуже вдячний, якби ви мені присудили стипендію. Я її буду стовідсотково віддавати на друк». І вони мені її давали щось три роки.

– Це було явище 2000-их. Але «Звірші» не можна порівнювати з сучасними їм явищами. Тоді у Житомирі Стронґовський з друзями – мистецька гільдія «Неабищо» – робили самвидавівський «Жвавий равлик», у Харкові Сашко Ушкалов із колєгами – газету «Сьоме око». Але, зазвичай, ці газети були продуктом товариства, котре постійно збиралося. «Звірші» оберталися навколо мене. Ціль цієї газети була не згуртовувати літераторів, а просто зробити певний зріз літератури, яка формувалася у Тернополі, і була на той час у зародковому стані. Газета репрезентувала людей, незнайомих між собою. Це були найунікальніші автори – ті, котрі не збиралися займатися письменництвом. Завжди мав таку ідею, що та література, котра не є «вершками», значно цікавіша. Саме тому обрав формат газети – чогось мінливого, банального, щоденного, чогось, що передається з рук в руки, з кишені в кишеню. «Звірші» були руйнуванням стереотипів. Це був простір. Друкували також відомих вже на той час – Івана Іова, Олега Коцарева, Василя Махна, мовою оригіналу кримськотатарських Таїра Керіма і Сейрана Сулеймана. Був автор із Бразилії. Були переклади.

– Зі «Звіршів» дуже мало людей вийшло на поверхню. Один із співзасновників газети, той, хто вказав на слово «Звірші», написане в мене в записнику, – Тарас Григоровича Волинець. Нещодавно отримав пакунок з його віршами. Подумав «Ну, тепер він може робити все, що хоче – нічого не пропаде». Хай нині Волинець не відомий як автор, але в ті роки писав потужніше за мене.

– Відчув, що «Звірші» гаснуть. Був готовий до того і не шкодував. Розумів, що ніколи до того не повернуся. В 2005 вийшло останнє число «O sancta simplicitas!».

– Ставлюся до звіршного етапу, як до чогось невеликого, але значного для багатьох, з ким це робив, та й для мене це був надзвичайно важливий етап для розуміння, ким я є, перший крок до тої справи, котрою зараз займаюся. Я собі пишу вірші, працюю над вдосконаленням свого поетичного стилю, дошукуюся чогось, але не боюся, що можу перестати писати коли-небудь. Волинець мене називав анатомом. Він приходив до мене з віршами і чи не єдиному дозволяв їх розрізати та складати. Я розкладав тексти на шматки, і зрозумів, що люблю це робити. Ця якась така герменевтика на коліні. Це класно. Класно бачити перспективу в кожному авторі, робити текст придатним, впорядковувати його. Приблизно те ж казав в інтерв’ю до своєї книжки. Малиновський так його і назвав: «Не піддаватися тексту». Ти перемагаєш текст і робиш із ним те, що вважаєш за потрібне. Інша справа, що мене надзвичайно захоплює культурний менеджмент в перемішку із перекладацькою та видавничою справою. Коли пояснюю, як організував своє видавництво, мене перепитують так само, як колись про «Звірші»: «А хіба так можна?»

Поетом тепер бути модно
– Мій наступний важливий досвід – літературна студія «87». Минуло три роки. Я захистився, почав працювати в університеті. Перше зібрання літстудії пройшло дуже добре, побачив, що те, що кажу, комусь потрібне. Вирішив перетворитися на такого-собі тренера, казав, що буду приходити зі свистком, і мені будуть здавати літературні нормативи. Багато обурювалися такому технологічному ставленню. Але потім зрозуміли, що тре набратися ремесла. Літстудія теж виснажилася, але, мабуть, від того, що я не мав можливості ходити туди. Зібрання студії продовжувалися, але з іншими нахилами. Тоді запропонував перерахувати вісімдесятсьомих і вбити студію. Маю віру в конструктивність конфліктів і «87», нікому не бажаючи зла, спровокувала невеликі конфлікти – непомітні, але важливі для багатьох. Ми вплинули на те, що поетом стало бути модно. Із літстудії повиходили автори. Юрко Метевощук, Богдан Боденчук, Сашко Бугаєнко, Василь Колісник, Мар’яна Судова, Наталя Голодюк.

– Хочеш штукатурити? Мусиш навчитися це робити. Не просто найшло натхнення, давай зараз поштукатурю! Не буває так, це смішно. Чи прийшло натхнення – буду грати на скрипці… Ну, а прийшло натхнення – написав вірша. І всі це сприймають нормально. Це мене дуже нервує. Поезія така сама штука, як і все інше.

«У нас є лише книжки про геїв, насильство, секс і брутальна поезія з матюками»
– Покоління, в яких дуже багато яскравих людей, надходять хвилями. Але це вкладається в якісь соціонічні теорії. Приходять ті, хто творить, після – ті, котрі заперечують і перетворюють, треті заперечують те, що зробили другі, потім четверті, котрі заперечують усіх. Така тенденція. Хвиля номер один найпотужніша. Десь так і в моєму житті: «Звірші», потім спад, «87» і знову спад, заснував «Крок», не покладаючи особливих надій, але видавництво стало великою хвилею. Нас небагато, але ми робимо. Намагаємося з Тернополя зробити культурний осередок.

– Кажучи жартома. Ось до нас підходять під час виставки: «А у вас є українська мова для сьомого класу» «Ні, нема», «А Микола Вінграновський?» «Ні, нема», «А дитячі?» «Ні, нема, у нас є лише книжки про геїв, насильство, секс і брутальна поезія з матюками». Це дуже банально, але просто хочу, щоби люди були вільні. Та вся моя діяльність – «Звірші» перший крок до свободи, літстудія – скоріше навіть не для мене, хоча для мене це був дуже важливий крок, але більше для молодих, щоби дати їм свободу дій, яку мені ніхто не збирався давати, і яку мусів вигризати сам. Видавництво ґрунтується на принципах свободи моральної, особистої, це глибоко антитоталітаристичне видавництво. Намагаюся, щоби воно відображало світогляд сучасної людини. Вважаю, що має бути широкий діапазон переконань та поглядів у суспільстві, хочу робити, щоби діти, котрі будуть виростати на книжках, росли такими ж вільними, як моя дочка. Щоби вони мали вибір, щоби вони вміли думати, щоби вони були культурними людьми. Ну, але тут питання, що ж воно таке є, культура? Якщо чесно, не вірю, що знання літератури є показником особистої культури.

Все значно глибше за слово
– Ми поступово занурюємося в епоху другої усності. Я зрозумів, що відчував Гарсія Лорка, коли роздавав людям свої вірші. Він один із тих авторів, котрі були дуже близькі до усної традиції, розумів, наскільки це сильно. Література має виходити за свої межі. Поєднуватися з музикою, гіпертексти мають виходити поза межі мови. І це добре. Моя фонетична поезія, я її називаю фонематична, – фонематична партитура, її можна перетворити на звуки, зважаючи на можливості артикуляційного апарату. Фонематичні вірші є для мене такими самими змістовними, як інші.

– Так, як і всі мої книжки, окрім «Пейпербеку», яка була просто зібраним, «Таксист» концептуально зав’язаний. Я робив книжку. Коли писав «юрійзавадський» 2005 року, не розумів, що пишу – це були щоденникові короткі замітки. Не приховаю, що тоді цікавився технологіями, котрі використовував Ріхард Гюльзенбек – нанизувавння. Але мене не задовольняло просто нанизувати образи і тішитися з того. Намагався створити свою форму. У «Таксисті» вирішив відтворити старі тексти, їх скелети наповнити м’ясом.

– Зі шкільних років займався тим, що, як художники, намагався копіювати поетичні стилі. Ця книжка найбільш відверто показує мої технології. Я не боявся перемальовувати, зовсім не соромлюся робити ремікси та рімейки своїх віршів. «Слипстрім» наштовхнув на те, що можу робити не окремі тексти, а один, взаємопов’язаний. Деякі старі вірші розсипалися, але виявилося, треба зробити один крок, і все пов’яжеться.

– У «Таксисті» є нові тексти, написані в листопаді-грудні минулого року. Є однойменний вірш, створений у червні тринадцятого. Говорив із Андрієм Дроздою, він каже: «Чого таксист? Мені одразу з фільмом Мартіна Скорсезе асоціюється». Так, це пов’язане. Кажу: «Хоч, покажу найстаршу версію цього сюжету? Відкрий Бхагавад Ґіту. П’ять тисяч років тому. Битва на полі Курукшетра». Можна сказати, це алегорія боротьби добра і зла. Там дуже актуальний вихід. Цар дуже довго вагався. Стояв на колісниці, битись чи не битися. Він міг просто відмовитися. Тоді візник обернувся: «А, нє». Цей візник вважається інкарнацією Крішни. Він йому розказав багато цікавих речей, і найголовніше сказав: «Іди, бийся». «Таксист» Скорсезе — найстрашніша та найчорніша версія цього сюжету. І це якось напівсвідомо вилилося в цей вірш, хоча як такого виходу в цей текст там немає. Це лише двері. Вірш «Таксист» є однією з інтерпретацій цього всього. Його писав в червні, тоді ще не пахло нічим. Усвідомив, про що там йдеться, коли Росія почала окупацію. Там йшлося про боротьбу. Що би нам не розказували, якій би моралі нас не вчили, є просто людська природа, котра полягає у ваганні та невпевненості, але завжди треба робити крок всупереч страху на зустріч свободі. Я боявся порушувати свої тексти, але я їх перетворив. Я боявся віддатися тому, що дехто назвав би натхненням, але я йому віддався. Я написав дуже важливі для себе тексти у тринадцятому-чотирнадцятому роках.

– Слово – ідеологія. Але не те, що воно означає, а те, чим воно є. Я його не сакралізую. Це як колір для художника, можливо, навіть більше, бо є кольором і зображальною формою водночас. Воно небезпечне. Воно має не тільки значення, а є предметом до поставання та збурення стереотипів. Саме тому я довший час переборював слово, лексему. Значення слова дуже часто забруднене кожним індивідуальним досвідом. Воно є саме тому небезпечним. Реакція на слово є пробабілістичною. А реакція на звук може навіть бути детерміністичною. Хоча люди, намагаючись інтелектуально осягнути звук, впираються в глуху стіну. Тому що треба часом віддатися на поталу легким перебігам асоціацій, як тоді, коли слухаємо музику. Гріховно бачити у тому якісь реальні об’єкти. Можна хіба сприймати звук як причину до постання своїх асоціацій. Кожне слово – готовий звукоряд, а вже тоді його інтерпретація в кожному роті інша. Тому писати класичну саунд-поетрі не хотів. Хотів робити партитури, – у кожному роті воно буде інакше. Це класно. Переконався, що слово не є найменшою значеннєвою одиницею. Насправді все трохи інакше. Про це багато хто з мовознавців говорив. На столі та в столі – це різні речі, котрі відрізняються кількома літерами. Свою дочку назвав Франка. Франк – корінь фр – котрий фрі, фрай, вільний. Фррррр всього-на-всього. Здавалося б. Все значно глибше за слово. Звук є значеннєвий. Його треба намагатися смакувати.

– Я творю лабіринт. Мова накладає багато умов. Я упокорюю свій текст. Не дозволяю йому робити зайве. Я прокладаю шлях крізь текст. Але в цьому тексті існує ще одна людина – персонаж, котрий в мене віддавна. Я його приблизно бачу, він, на відміну від мене курить, дуже яскраво проявив себе в гіпертекстовій поемі «Цигарки». Ці лабіринти мені, певне, привідкрилися, коли почав займатися гіпертекстом, хоча я дуже розчарувався в цій технології для літератури в прямому розумінні. Попри те, що мої вірші є лабіринтами, вони дошуковуються почуттів. Я щиро сподіваюся, що прийде літературне покоління, котре буде відчувати.

Джерело: http://zbruc.eu/…

Олег Коцарев спілкується з Юрієм Завадським: Чи можлива поезія без слів?

Юрій Завадський: «В Україні мій виступ зазвичай мають за розвагу, бо «нічого не ясно», або за звичність, бо «Завадський так пише»

Він належить до не надто чисельного типу — і поет, і видавець, причому успішно працює в обох сферах. Юрій Завадський відомий в Україні та за кордоном як автор експериментальних, часом побудованих на самій лише грі звучань поезій. Він же — засновник тернопільського видавництва «Крок», яке відзначається друком сучасної, зокрема й молодої поезії, а також перекладів іноземних поетів, мало кому знаних у нас. Пригадую, на початку двотисячних Завадський іще робив самвидавну газетку «Zвірші» — хто б серед нас, молодих поетів, міг тоді подумати, що його видавнича активність тільки починається? Зовсім нещодавно в Завадського вийшла нова книжка з характерною назвою «еа» — поезія без слів у традиційному розумінні, а натомість занурена в суто фонетичні, звукові образи. Це й стало приводом для розмови про експерименти, переклади, видавничу діяльність і про поезію загалом…

— «Фонетична поезія» — саме так характеризують вірші з твоєї нової книжки «еа». Можна трішечки детальніше?

— Книжка «еа» — це суцільна поема, котру я уже мав нагоду представити під час кількох фестивалів у Польщі та Україні. Це мовна абстракція і швидше поезія «фонематична», ніж «фонетична», адже це книжка-партитура, відкрита до інтерпретацій, як і музичний текст, а не готовий до сприймання літературний твір. Фонеми, узагальнені формули звуків мови мають значення, хай навіть близьке до нуля, проте й цього досить свідомості, щоб зрозуміти сенс тексту, тонкий і абстрактний, як і в малярстві Кандінського, Малевича чи навіть Поллока. Кілька таких «віршів без слів» увійшли в мою нову книжку «Таксист», яка вийде друком цього року. Це лірика в широкому розумінні, де вірші дуже гармонійно вписалися в загальну картину. Сподіваюся, що такий підхід у новій збірці зробить цю поезію доступнішою, дозволить читачеві включитися в процес творення і перетворення поезії.

— Наскільки всерйоз можна говорити про літературний експеримент, про якісь новації після досвіду ХХ століття з його модернізмом і авангардом? Зокрема, й із численними пошуками на полі розкладу чи перекомбінацій елементів мови.

— Протистояти авторитету класиків авангарду ніби й майже неможливо, проте поступ літератури відкриває нові обрії, попри скепсис. Чи я повторюю класиків авангарду своєю безсловесною поезією? Хай навіть мій текст може нагадувати зовні щось на кшталт Семенкового вірша «У степу», проте в нього радикально відмінні джерела та всуціль інша технологія творення. А якщо все спростити, тоді будь-який вільний вірш можна назвати наслідуванням Малларме чи Тцари, а будь-який римований — байронізмом. У літературі є мільярд можливостей. Свою «фонематичну» поезію я вивів із супрематизму, наситивши врешті-решт текст доступними засобами мови. Займаючись втіленням ідей поетичного конкретизму на матеріалі української мови, я багато для себе взяв і як поет, і як видавець. Мій вільний вірш натомість вийшов із іншого джерела, насичений досвідом різних літератур, древнього епосу та релігійних текстів. Моя поезія про мову і про людину в першу чергу.

— Чи добре розвинутий такий «мовно-експериментальний» напрям у сучасній українській поезії? Назви, будь ласка, кількох найцікавіших авторів.

— Кілька авторів працюють над «фонетичною»/»фонематичною» поезією українською мовою. Володимир Білик хилиться в асемічну поезію. Його добре знають у певних літературних колах у цілому світі, його вірші публікують на сторінках літературних спільнот у США, Канаді. У Барселоні мешкає Андрій Антоновський, доробок якого є водночас реконструкцією футуризму, перенесенням досвіду УЛІПО та втіленням так званого акморіанства в українській літературі — унікальної літературної технології, заснованої каталонським поетом Карлосом Ак Мором. Поети старшого покоління вкрай рідко бралися до творення чистого абстрактного письма, ніби боячись вдаватися в такі, здавалося б, крайнощі. Шукаючи нових значень через паліндромію, вони доходили до певного рівня «беззмістовності» тексту, що нагадує певним чином той текст, який творю я.

— І чому вони рідко з’являються в українському інформаційному просторі?

— Незважаючи на те, що я знаю кількох шанувальників своєї «фонематичної» поезії, які мені зізнаються «в почуттях» і виявляють глибоке розуміння мого тексту, зазвичай зустрічаюся із ситуацією, коли мій виступ мають або за розвагу, бо «нічого не ясно», або за звичність, бо «Завадський так пише». Натомість величезний інтерес до моїх текстів, для прикладу, був під час кількох фестивалів у Польщі. Я думаю, інші поети опиняються в такій же ситуації.

— Яке в тебе враження про зміни, що відбулися у нашій поезії за цей час — 2000-ні, 2010-ті роки?

— В українській літературі все добре — ось, що я хотів би сказати передусім. Покоління з двотисячних винесло, наче хвиля, багато нових імен, проте більшість із них відійшли, чого й треба було чекати. Залишилися найупертіші. І цього теж треба було чекати. Двотисячні не такі істеричні, як дев’яності, і принесли більше почуттів у поезію. Це прекрасно, я вважаю. Вже п’ятнадцятий рік, і на фронт виходять поети «комерційні», котрі не стільки талановиті й унікальні, як популярні. Це теж прекрасно, бо поп-література продається, читається, і залишається тільки сподіватися, аби вона була достатньо якісною. Нарешті прийшла переоцінка попередніх десятиліть, і ми дочекалися падіння ідолів, цьому я особливо радію.

— Твої враження як видавця — чого потребує наш читач? Які його смаки?

— Смаки і потреби змінюються головно в напрямку розширення читацького кола, адже читають не лише «професійні» читачі, а й молодь, яка шукає собі літературу до смаку. Більше людей приходять на літературні акції, більше відвідують фестивалі та підписуються на авторські спільноти в соціальних мережах. Я б хотів, щоб український читач був більш вимогливим, досвідченішим. Хочеться побачити, як шукають нові літературні враження, глибоко цікавляться літературою, особливо поезією, а не задовольняють свої літературні стереотипи та норми.

— Регіональні літературні школи завжди були важливим елементом українського літературного процесу. Тебе часто називають представником ось такого тернопільського літературного простору. А яку роль відіграє літературний регіоналізм сьогодні?

— Тернопіль — місто для відпочинку, тихе й безпечне. Для мене не має найменшого значення моя географічна віддаленість, я маю творчі зв’язки з письменниками з Торонто, Сіднея, Окленда, Києва, Кракова, Гетеборга тощо. Мабуть, це властиво багатьом дрібним культурним чи слабко розвинутим середовищам: приймати за «своїх» лише тих, хто фізично перебуває в місті чи селі, ще й поділяє з іншими певні інтереси, натомість решту відтинати й піддавати забуттю. І це замість того, щоб гордитися величезними здобутками тих, хто народився поряд, виріс чи сформувався як особа в тому малому середовищі. Так у нас у Тернополі з поетами, художниками, акторами, яких розкидало світом від закутків Галичини до США, Аргентини, Австралії. Це мені особливо боляче. Один галичанин з Бучача Шмуель Аґнон — чи не єдиний лауреат Нобелівської премії з наших країв, досі відомий лише опосередковано, інший галичанин — легенда краківської літературної богеми та близький друг Віслави Шимборської, народжений у Тернополі, Корнель Філіпович так майже нікому й не відомий і ніяк не відзначений в культурному ландшафті міста. Але ми все виправимо. Я радий, що у нас у місті бути поетом — модно. Молоді автори стараються здобувати пошану публіки, часто роблять читання, часом виходять цікаві книжки. Є кілька популярних мистецьких локацій, які радо сприймають ініціативи.

— Яку позицію маєш щодо досить популярної останнім часом дискусії: чи є поезія і проза російськомовних авторів, що мешкають в Україні, частиною української літератури або російської, або російськомовної української, або ще якої?

— Я не бачу проблеми в тім, що певні автори пишуть іншими мовами, бо ж було б абсурдом заперечувати їм це робити. Водночас вважаю мову єдиною ідеологією літератури, а навіть більше того — я бачу, що література природно поділяється за ознакою мови без насаджених зверху придуманих кимось правил. Як кажуть, всі наукові суперечки — це найшвидше суперечки про терміни. Відтак я вважаю, що літературою України є кримськотатарська, українська, польська, угорська, російська тощо, натомість українська література — література українською мовою.

Спілкувався Олег КОЦАРЕВ

Джерело: http://www.day.kiev.ua/…