Books/Книги

Krokbooks.com: Фрейзер Сазерленд. Втрачений паспорт

Сазерленд, Ф. Втрачений паспорт. Життя та слова Едварда Лейсі /Пер. з англ.: Позднякова А., Сєдова В. — Тернопіль: Видавництво «Крок», 2013. — 536 с.
ISBN 978-966-2362-38-1

Переклад з англійської Альбіни Позднякової і Вікторії Сєдової

Переклад отримав підтримку Канадської культурної ради.
We acknowledge the support of the Canada Council for the Arts.
Nous remercions de son soutien le Conseil des Arts du Canada.

Original English-language edition published in 2011 in Canada by BookLand Press. Original title ‘Lost Passport: The Life and Words of Edward Lacey’ by Fraser Sutherland. Author’s photo by Irene Li.

  

       Якщо тебе спитають: «Ти гей чи натурал?»,
       скажи: «Не знаю, хлопці, я, мáбуть, заблукав».
          
Едвард А. Лейсі

Ця книга – відвертий роман про людину, яка вміла перетворювати кожен десь свого життя на пригоду. Едвард Лейсі належав до тих рідкісних письменників Північної Америки, які були добре обізнані в проблемах Третього світу кінця ХХ століття. Будучи вправним промовцем і багатомовним перекладачем, він вчителював у Мексиці, Трінідаді, Бразилії, Таїланді та Індонезії. У студентські роки в п’ятдесятих роках дебютував як поет. І друзі, і суперники добре пам’ятають цього дивного чоловіка: незалежного і товариського, педантично відстороненого і шанобливо ввічливого, довічного ворога усілякої влади. У далекі 1950-і він став одним із перших письменників, які звернулися до теми сексуальних меншин. Видатний канадський поет Едвард Лейсі належить до невеликої когорти літераторів, які відомі далеко за кордонами їхньої батьківщини.

Фрейзер Сазерленд походить з Нової Шотландії, по якій багато подорожує. Мешкає в Торонто, провінція Онтаріо, Канада. Його твори публікувалися у друкованих та онлайнових журналах і антологіях, перекладені французькою, італійською, албанською, сербською мовами, мовою фарсі, а тепер і українською. Перш ніж стати вільним письменником і редактором, Фрейзер Сазерленд працював репортером і штатним письменником у кількох великих газетах та журналах. Сазерленд брав участь у написанні та редагуванні словників, і він, мабуть, єдиний канадський письменник-лексикограф. Минулого року Фрейзер Сазерленд видав свою десяту збірку поезій «Філософія якби». З-поміж його доробку варто виокремити книги «Наївний стиль: Дослідження творчості Гемінґвея і Каллагана» та «Джон Ґласко: Есей і бібліографія». «Втрачений паспорт: Життя та слова Едварда Лейсі» — шістнадцята книга письменника.

KrokBooks.com: Альберт Вендт (Нова Зеландія). Від Гаваїв до Аотеароа / Albert Wendt (New Zealand). From Mānoa to a Ponsonby Garden

Вендт А. Від Гаваїв до Аотеароа /Переклади з англійської, коментарі та передмова Ганни Яновської. — Тернопіль: Видавництво «Крок», 2012. — 96 с.
ISBN 978-617-692-104-2

First published by Auckland University Press in 2012 in New Zealand. Original title ‘From Mānoa to a Ponsonby Garden’. Ukrainian translation published under licence given by Auckland University Press (http://www.press.auckland.ac.nz).

Дизайн серії, обкладинки, макет: стронґовський
Ідея: Юрій Завадський
Верстання: Юра Пікасо

Переклад отримав підтримку Культурної ради Нової Зеландії-Аотеароа
Creative NZ

*

Ми вдома, Хоне, після чотирьох гавайських років
тільки от холод зимовий видуває смачне тепло
цих островів із моїх кісток

Оригінальна назва поетичної книжки видатного новозеландського письменника і художника Альберта Вендта дослівно звучить так: «Від Маноа до саду Понсонбі»: тобто її географія починається з веранди автора в долині у передмісті Гонолулу, переїжджаючи разом із ним на веранду в одному з районів Окленда (Нова Зеландія). Зміна пір року в садах обрамлює щоденникові подробиці простих і не дуже подій, навіює поетові ліричні роздуми про життя і смерть, старість і вічність.

У своєму гавайському домі Альберт Вендт спостерігає з веранди рух тіней на величних горах Ко’олау, намагається вихопити з найширшого спектру думок, уявлень, чуттєвих вражень квінтесенцію життя, його дух — те, що полінезійці називають словом маулі.

Чи воно подібне до тонкого срібного світла, яке не забуду,
коли західні промені сонця востаннє торкнуть Ко’олау?
Чи воно таке, як кислуватий смак антихолестерину,
який обіцяє безжирне життя після смерті?
Чи воно таке, як сонарний політ сови у безстрашну пітьму,
хоч сова і не знає природи свого польоту?

Він іде на роботу слід у слід за своєю дружиною, овіяний мінливим ароматом її парфумів. Він, врешті-решт, пише із шаленого Лас-Вегаса послання своєму другові Хоне Туваре, патріарху новозеландської поезії.

Друга, новозеландська частина книжки складається з великого циклу поезій, кожна з яких має назву «Сад». На фоні цих садів ходить старість, шаленіє цунамі, втрачаються друзі, а проте над садами панує дух оновлення, у цих віршах багато погідних добрих усмішок. Тут кішка з ностальгійним ім’ям Маноа полює на комах, печуться пироги, сяють яскравим пір’ям птахи-рибалочки, заїжджають у гості внуки.

Книжка цього надзвичайного полінезійця сповнена стиглою, щедрою життєвою енергетикою: її автор, паспортно немолодий іменитий письменник, здається, сам не сприймає занадто серйозно свій вік і супутні проблеми.

Звичайно, тому що набагато важливіші любов, дружба, і взагалі — маулі.

*

Альберт Вендт (народився 1939 року в Апії, столиці Самоа) — видатний новозеландський поет, прозаїк, драматург і художник самоанського походження. Є заслуженим професором Оклендського університету (до виходу на пенсію викладав новозеландську та полінезійську літературу, літературну майстерність). З 1970-х років має значний вплив на літературне середовище Нової Зеландії (Аотеароа) та Океанії, є редактором антологій сучасної полінезійської поезії. Його публікації, часто ним особисто проілюстровані, складно перелічити. 2000 року отримав від новозеландського уряду орден «За заслуги». Як художник 2008 року мав власну виставку в Окленді. Зрештою, читач скоро переконається, що Альберт Вендт належить до тих митців, навколо яких неминуче формується особливе творче середовище.

Ганна Яновська народилася 1980 року в Харкові в родині фізиків. За освітою лінгвіст. Викладає англійську мову в НТУ «Харківський політехнічний інститут». Вірші, есе й переклади опубліковано в численних паперових та електронних виданнях. Учасниця літературних фестивалів у Харкові, Києві, Дніпропетровську, Мінську та ін. Авторка збірки віршів і перекладів «Волохата книга» (2008), «Поеми першого січня» (2011), обидві книжки з авторськими ілюстраціями. Перекладає англомовних авторів із різних куточків світу — зокрема африканських, австралійських, новозеландських (переклади з новозеландської та південноафриканської поезії друкувалися в журналі «Всесвіт»). У її перекладі та з коментарями опубліковано книжку новозеландсько-самоанської поетки Селіни Тусітали Марш «Tusitala» («Крок», 2012). Робить витинанки на власні сюжети.

Василь Махно. я хочу бути джазом і рок-н-роллом. вибрані вірші про Тернопіль і Нью-Йорк

Василь Махно. я хочу бути джазом і рок-н-роллом. вибрані вірші про Тернопіль і Нью-Йорк. Тернопіль, Крок, 2013

Книга вийде друком на початку 2013 року.

Василь Махно. я хочу бути джазом і рок-н-роллом. вибрані вірші про Тернопіль і Нью-Йорк

Ідея та укладання серії: Юрій Завадський
Дизайн обкладинка, макет і верстка: стронґовський

*

Юрій Завадський: Ваша віра в поезію, її голод і її надмірності: відчуваєте, що Ваша робота як поета сьогодні набуває іншого змісту? Чи не змінилося Ваше бачення власного стилю, коли Ви увійшли в інший літературний контекст?

Василь Махно: Дванадцять років тому, коли переді мною постав вибір країни і міста, який для поета може бути самознищенням, або ж новим імпульсом ( і як складеться цього ніхто не може передбачити), я вперше відчув, як Ви висловилися, голод поезії: я тоді накинувся на Нью-Йорк. Вибір, виїзд та нові мовні потоки лише за посередництвом віршів урівноважили голод і надмірність. Я відчув, що Нью-Йорк можна використати як підручний матеріал, ну так, як будівельний матеріал для слів, щоби укласти їх в речення, а речення перетворити на внутрішній ритм вірша. Зміст моєї поезії перетворився на виправдання змісту вибору. Але усе це не прийшло миттєво і не було так легко. Нью-Йорк продиктував мені на вухо моє призначення, він наче відділив мої колишні тернопільські слова та уявлення, показавши нові простори і нові можливості мови – тобто місце її призначення, місце, в якому мова переходить, як в хімічній реакції, у нові сполуки. Переміщення у сучасному світі – і не лише фізичне – не буває без особливого роду втрат. Ці втрати, я б сказав, також мають якийсь позитив, вони таки змінють тебе. У нових, на тоді, віршах про Нью-Йорк я змінив кути зору, виставивши оптику так, щоби через деталі і реальні вулиці міста можна було відчути його українську тему, не приписану атрибутами, а виключно через мову, виключно через голод слів, заповнення ними порожнин у моєму особистому досвіді і досвіді поезії. Мене за цей час змінювали не лише імена, але й країни, міста, летовища, рівнини, пагорби й мови, якесь перенасичення життєвим простором, сучасним і не тільки сучасним.

Юрій Завадський: З усього засилля книг, добрих і не надто, часом стає чуття, щоби вихопити котрусь одну, що не лише надається до читання, але може наповнити наш простір собою. Яких книг бракує Вам, пане Василю, на американському континенті, і якими Ви б хотіли поділитися з Україною?

Василь Махно: Насправді, я перенасичений книгами. Інколи, щоби уявити що книги, які вже написані і які нас оточують, чи ми про це здогадуємося чи ні, аґресивно нападають на нас, – я приходжу до бродвейської крамниці «Стренд» і стою перед різними виданнями, піднімаючись з поверха на поверх. Я бачу книжки щойно завезені з друкарень, раритетні видання, тисячі альбомів з репродукціями; стелажі з поетичними книжками, прозою, мапами… Я знаю, що ці книжки можуть бути потрібні якомусь аспірантові, або вдареному бібліофілові, але їх кількість, зібрана в одному місці, творить простір гармонії і лабіринт небезпеки, тому кожне щойно написане слово, вірш, укладена збірка, – викликають у мене імпульс боротьби за тонкий простір серед тих щільно укладених томів. Я думаю, що книг не бракує, а Інтернет надає можливість читати те, що хочеш і лише час дозволяє читати те, що можеш.

Юрій Завадський: Чи варто остерігатися українській поезії чогось особливо небезпечного? Що може загрожувати літературі, що твориться й існує в певних середовищах і містах, в реґіонах і країнах?

Василь Махно: Якщо поезія відчуває небезпеку – вона відпускає поперед себе прозу. Проза підминає усе й усіх, поезія твориться для тонших повітряних потоків, тому їхнє змагання виключає розмови про переможців. Для української поезії особливо помітних небезпек я не бачу, хоч не можу сказати, що не бачу її світла і тіней. В поезії, на мій погляд, існують золоті, срібні та транзитні часи. У часи переходу вона мусить переорганізуватися, це непростий період для будь-якої літератури: відпадають усталені цінності, ритми і форми, способи вислову, приживається те, що спочатку відкидається, відторгується. Взагалі поетичний вік у поета – нагадує мені коротке, якщо не сказати, миттєве, – життя цикад, вони випалюють своїми голосами якусь частину простору і залишають по собі пам’ять. Поезія вся в пам’яті, якщо пам’ять потрібна, то й поезія продовжує існувати, навіть, якщо це вже й луна по тому, що видавало цей неповторний мелодійний голос. Я колись написав, що поезія зникне в провінції. Я не мав на увазі виключно провінцію географічну, а провінцію, як останню точку, периферію, за якою починається нищення високого, його не сприйняття і не потрібності, що по суті, є смертельною дозою для будь-якого мистецтва. Я уважаю, що пейзаж, себто усе, що оточує поета може впливати на нього, місце також бачиться мені визначальним, але не все цим можна пояснити, інколи якась периферія в одному часі переповнюється талантами, і вони змінюють усе навколо. Звичайно, що такої зміни не потребуюють поки що Нью-Йорк, Париж чи Берлін.

Юрій Завадський: Найголовніше: сьогодні стиль Вашого поетичного письма впізнається відразу; чи можете розповісти про своє власне бачення поетики та принципів побудови свого поетичного тексту?

Василь Махно: Я прихильник деталей, я урбаніст, мої поетичні деталі виринають з пам’яті місця, а самі ці місця розпорошені у багатьох сферах від Тернополя і Нью-Йорка до метафізики. На сьогодні я вже бачу свої пагорби та долини, якими мені довелося перейти, щоби пружність поетики та форми не переставали взаємодіяти поміж собою, якимось чином впливаючи на естетику та емоцію вірша. Мої принципи доволі стихійні, якщо говорити про побудову вірша, вони не однозначні й не визначені раз і назавжди. Формально моя внутрішня боротьба поміж верлібром та римованим віршем, так і невирішена; тематично – Нью-Йорк, як текст – мною до кінця недописаний, ніяких принципів написання вірша я не маю, бо схильний мислити, що цей словесний вибух твориться з конкретики та метафізики, а тому якомусь аналізові важко піддається.

Юрій Завадський: Вірите в порядок?

Василь Махно: В поезії чи у світі? Я вірю у ланцюг випадковостей, які чомусь впорядковані.

Юрій Завадський: Книга про Тернопіль і Нью Йорк: вона може бути книгою про майбутнє?

Василь Махно: Майбутнього ніколи не буває без минулого, наше уявлення про світ й слова підживлюються пам’яттю місця. Тернопіль чи Нью-Йорк – це міста минулі й майбутні, так само, як і вірші про них, не важливо – коли вони написані. Важливо інше – ця книжка, книжка-диптих, джаз і рок-н-ролл, Тернопіль і Нью-Йорк, Схід і Захід, світло і тінь, янь та інь. Це поєднання непоєднуваних міст, місць та пам’ятей, ефект гримучої суміші. У цій книжці вірші колишні й теперіші, я – колишній і теперішній. У ній особлива музика місця, на яку я хотів наголосити у самій назві. Чи вона про майбутнє? Поезія завжди про майбутнє, принаймні, про майбутню тугу за минулим.

Грудень 2012

Selina Tusitala Marsh (New Zealand). Tusitala

The first Ukrainian publication of poems by Selina Tusitala Marsh is a rare opportunity for Ukrainians of making close acquaintance with modern New Zealand literature – in fact, with modern Pacific in general. The book, named Tusitala as well, has been published by the Krok publishing house. The translation, compilation and commenting is done by Hanna Yanovska, a Ukrainian performing poet, essayist, translator and linguist, who has already worked with New Zealand literature before.

Here are some fragments of the Ukrainian translator’s afterword:

Try on this role by saying: “I come from New Zealand”. Or even tougher: “I come from the Cook’s islands. I come from the COOK’S islands!”. So what, didn’t my motherland have any name before my islands were visited by a ship with James Cook on the captain’s bridge? One should be aware of this shizofrenic feeling to really understand the Pacific.

In many aspects, Selina’s poetry is a self-portrait of Polynesia, a lady mostly portrayed by foreign artists. And their pictures were, in fact, both true and false. I don’t think that most of those portrayers, except of R. L. Stevenson, seriously cared about making difference between the reality and their fantasies or ideas about what they see. But anyway the model starts speaking. And she talks strikingly. She is surprisingly able to curse, to tease, to let out ugly secrets. Do the words: “Gauguin, you piss me off” offend you? But how many of Ukrainians are not happy at all with our country being called “the land of beautiful women”? And should I explain who needs those “beautiful women” and what kind of need that is?

Tusitala’s characters exist simultaneously in several spaces: in the space of the past, in the space of the routine present, and in the space of the transcendental. The sequence of the poems in the book, and the very nature of them show: over and over again, we take our speed – through our personal and genetic memory, through our kitchen with pots and a record-player, through the street hieroglyphs – to fly up. And there it will open free. For a brief moment, maybe. But we are to return there.

The work of the translator was not only poetic, though she did her best to render the rhythms, the play and easiness of the spoken word and the very sensuality of Selina’s language. Alongside with re-singing and re-telling the author’s words, she had to guide the reader carefully and deeply into a totally exotic world, known to them mostly from Gauguin’s paintings, books by Thor Heyerdahl or Jack London and maybe some kitch pictures and stories by the authors hardly having any idea of Pacific culture. Ukrainian Tusitala requires a lot of cultural and linguistic comments. The long afterword, among other things, retells the legend of Hinemoa and Tutanekai, contains an essay about Maui, his deeds and his role in Polynesian image of the world, the other essay about the famous (but quite unknown to a typical Ukrainian reader) mutiny on the Bounty.

The result resembles some exotic fruit: it looks tasty, it is fresh, juicy and spicy – and if you try, it turns out to be quite digestible and wholesome.

Publisher’s page: krokbooks.com

Видавництво «Крок» та Літературна студія 87 представляють нову серію книг «Pixels»

11 жовтня 2012 року о 18:00 в ґалереї Бункермуз, Тернопіль, бульвар Шевченка.

Видавництво «Крок» та Літературна студія 87 представляють нову серію книг «Pixels».

Комунікація – це ключ до творення культури. Обмін інформацією. Pixels – як засіб творення комунікації. Метою цієї серії є об’єднати авторів з різних частин нашої країни, різних університетів, студій, світоглядів та віку, як поетів, так і прозаїків, есеїстів та публіцистів, як початківців, так і тих, хто вже встиг сказати своє слово у літературі.

Серія вже налічує 15 книг, серед яких: Василь Колісник «Pixels», Юрій Матевощук «Alive», Ірина Розвадовська «Грань», Талка Глід «ГеліоТропи», Володимир Федосик «Зоряний пил», Олеся Тенюх «Куля» , Олеся Шмира «Павутина людських доль», Марія Мастикаш «Відтінки», Юрій Вітяк «Кармазинове небо», Олександр Петрук «Діва ночі», Ярослав Панасюк «»Тексти, які читають перед розстрілом», Катерина Максимова «Втрачена пам’ять», Ірина Скакун «Всесвіт за 78-й», Роман Воробйов «Безсоння», Володимир Вакуленко «Ми, провінція». Частиною Pixels може стати кожен.

Продовжувати читання

На Форумі «Читомо» проведе дискусію «Наполеонівські плани малих видавництв»

Культурно–читацький проект «Читомо» та cтронґовський запрошують на інтерактивну дискусію «Наполеонівські плани малих видавництв», що відбудеться 16 вересня (неділя) о 12.00.

Учасники:

Ілля Стронґовський, книжковий дизайнер, критик, поет
Оксана Приходько, творчий директор журналу «Жила»
Богдан і Оленка Поліщуки, засновники й редактори театрального часопису «Коза»
Альбіна Позднякова, керівник видавництва «Artarea»
Юрій Матевощук, редактор видавництва «Крок»
Чеслав (скайп) – організатор Фестивалю вільних видавців «Бу!фест» у Москві
Оксана Хмельовська й Ірина Батуревич, редактори сайту «Читомо» (модератори)

Мета заходу – представити функціонування українських малих видавництв, обмінятись цінним досвідом, почути думки із друкарень і мереж розповсюдження про підтримку й знижки, показати ринок іноземних малих видавництв.

Як результат – планується підписати символічний договір між представниками маленьких видавництв з України про взаємодопомогу й підтримку.

Віхи дискусії:

Наш контент: чого не помічають великі видавництва?
Набираємо працівників: штатні одиниці чи фрілансери?
Шляхи розширення читацької аудиторії
Друкарні: де і як видати дешевше?
Книгарні: як домовитись за розповсюдження видань?
Наполеонівські мрії захоплення ринку.
Запрошуємо долучитись усіх представників маленьких видавництв і видань, а також тих, хто сам мріє ступити на видавничу ниву, молодих видавців і редакторів. І звісно, усіх, кого цікавить молода видавнича справа.

Місце проведення заходу: Українська Академія друкарства (вул. Підвальна, 17, ауд. 50):)

Кріс Манн (ПАР) / Chris Mann (South Africa)

Кріс Манн — поет, драматург і громадський діяч — народився 1948 року в Порт-Елізабеті, Південноафриканська Республіка. Він має англійські, голландські й ірландські корені. П’ятнадцять років працював неподалік Дурбана виконавчим директором у соціальній організації, яка займалася покращенням умов сільського життя, громадськими проектами на зразок спорудження доріг, будівництва невеликих дамб тощо. Також побував учителем англійської мови в сільській школі, викладає в університеті Родса (Ґрехемстаун). Отримав ґрунтовну освіту з англійської, італійської та африканських мов, тож, крім англійської, володіє зулуською, африкаанс, італійською і коса. Засновник багатомовного фестивалю південноафриканської літератури «Вордфест» (див. wordfest.co.za.). Пише вірші і пісні. Засновник і автор пісень крос-культурної групи «Забалаза», яка співає англійської і зулуською. Пишається прізвиськом Зітулеле («Мовчун» мовами зулу і коса) — теж своєрідним свідченням його тісного зв’язку і порозуміння з корінними народами Південної Африки. Поезія широко публікувалася (шістнадцять книжок поезії і драматургії, численні публікації в періодиці), здебільшого в оформленні художниці Джулії Скін, дружини поета.
Мешкає із сім’єю в Ґрехемстауні, має двох дітей. Персональний сайт поета – chrismann.co.za.

Chris Mann (1948-) was born in Port Elizabeth, South Africa and spent the first fifteen years of his working life in rural development and poverty alleviation, primarily as Administrative Director of the Valley Trust outside Durban. He was responsible for innovative projects in low-cost water-supply and sanitation, small-scale agriculture and labour-intensive public works.
This multi-faceted, multi-talented writer has also taught English in a rural school, lectured in English at Rhodes University and worked in teacher development and job creation. He has volunteered for various trusts, has been a parish councillor and was a founder and song-writer of Zabalaza, a cross-culture band performing in English and Zulu. His formal education includes an MA from the School of Oriental and African Languages (London) in African Oral Literature, Zulu 1 and 2 through UNISA, an MA from Oxford in English Language and Literature, a BA from Wits University majoring in English and Philosophy and a course in financial management at Wits Business School. His languages in declining order of competence are English, Zulu, Afrikaans, Italian and Xhosa. His nickname ‘Zithulele’ (Xhosa/Zulu) means a taciturn person.
Now based at the Institute for the Study of English in Africa at Rhodes University in Grahamstown, he is the founder and convenor of Wordfest, a national multi-lingual festival of South African languages and literatures with a developmental emphasis. (See wordfest.co.za.)
His poems have appeared in books, newspapers, magazines, journals, textbooks and in various anthologies in South Africa and abroad. Chris Mann is a South African of English, Dutch and Irish descent. He and the artist Julia Skeen were married in 1981. They have two children and live in Grahamstown. (Інформація з сайту www.literarytourism.co.za)

Вірші у перекладах Ганни Яновської

Бугенвілія

Пізня весна — бугенвілії час.
Пагони довгі, колючі й тонкі
вулиці Ґрехемстауна повнять,
червінь і пурпур — їх пелюстки.

Зливи минули, і суховій
жар свій жбурляє в обличчя, у спину,
в’ялить троянди й духмяний горох.
Наче гончар, загартовує глину.

Ось і настала жахіття пора,
і прикордонні страхи уже осьде:
кожної шиби торкнуться, йдучи —
змусить здригнутись віддалений постріл,

змусить здригнутись насильство з новин,
тужне рипіння іржавої брами.
Хвіртку зачинить сусідка стара —
всі молоді її вже за морями.

Скажеш собі: ні, що наше — міцне,
є ще за землю триматися сили!
Тільки тримаєшся свого кутка,
ніші — подібно до бугенвілій.

За ці пропалені рештки від саду,
за цю броньовану наскрізь цикаду,
за мурашиність рідного даху,
певність і впертість ходи черепахи.

Метафори долини Кар’єґи

Найважливішим
був не просто кущ на дюні
і краєвид
морський крізь гілляччя;
рослини надземні, дукер
з копитцем піднятим,
ущелина в подиху сутінок.
Найважливішим
був навіть не голос дрімлюг:
птах до птаха гукає в пітьмі;
над гирлом спокій
і зблиски
тьмяних зір відпускних.
А найважливішим
був світлячок,
який мерехтів у кущі, —
його крихтинка життя.

Дукер — вид антилопи.

Пасифлора

Пам’ятаю Різдво
в Дрейкенсберзі,
де сірі скелі
неземною загадкою
зависли в повітрі
над незграбними купками селища.

Ось я, студент-літературознавець,
збираю зулуський фольклор.
Озброєний спальником і магнітофоном,
тиняюся цими горбами
у пошуках родового епосу.

Сивий імбонгі, якого я мав писати,
втратив руку на Рифі.
Він відпочивав на своїй маті
і співати охоти не мав.
Та коли я спитав його про роботу,
він підскочив і, розмахуючи куксою,
виніс гнівний прокльон тій шахті.

Як на мене,
такі епічні поеми
ще знайдуть місце в підручниках.

Ну а пасифлора
квітла й вилася на огорожі,
плоди ж були прив’ялі і зморщені,
десь і порепалися.
Він мене частував ними:
м’якуш був майже сухий,
зате насіння у ньому правильне —
тверде, гірке, чорне й живе.

Імбонгі (зулуське) — співець-славословець.
Риф (також Вітвотерсренд) — найбільше у світі родовище золота неподалік Йоганесбурга; ще там видобувають вугілля й марганець.

© Chris Mann
© Гання Яновська

Селіна Тусітала Марш. Tusitala / Selina Tusitala Marsh. Tusitala

Марш, С. Тусітала. Tusitala /Переклад з англійської, укладення, коментарі, післямова Ганни Яновської. — Тернопіль: Видавництво «Крок», 2012. — 80 с.
ISBN 978-617-692-056-4

Мова видання: українська.
Наклад 2000 примірників.

Дизайн серії, обкладинки, макет і верстання: стронґовський
Ідея: Юрій Завадський
Літературний редактор: Наталя Лобас

*

називаю себе

“Тусітала”
оповідач казок
яких я не чула
до вчорашнього дня
до народження
для іншої долі

тепер
те що я розповім
вже їхнє
твоє
те що шукаю
сама
незнане мені
моє Самоа
мій священний центр

тепер
те що я розповім
впишеться у повороти
де із вуст у вуста голоси
таємниці на всі часи
насильство освячене
простір для тиші призначений
життєоповідальної

“тала тусі” —
розкажи книжку
щоб стало слово —
смагляволикий дух
і теорією дивоносності
наш славився
звук

Самоанське слово “tala” приблизно означає “відкривання”, “розповідь”, “історія”, а “tusi” — “писати”, “зображати”, “вказувати початок”.

*

Фраґмент післямови від перекладача

Спробуйте вжитися в образ і промовити: “Я з Нової Зеландії”. Ще крутіше: “Я з островів Кука”. Я — з островів КУКА! Тобто, виходить, до появи на моїх островах корабля з Куком на капітанському містку моя батьківщина ніяк не називалася, чи що? Для того, щоб правильно розуміти Полінезію, треба тримати в полі свого внутрішнього зору оцю шизофренію.

Знайдіть в атласі карту Полінезії. З такою картинкою перед очима легше зрозуміти дикий подив європейських моряків, які, запливши хтозна-куди на добре обладнаних суднах, зустріли на цих островах силу-силенну людей. Люди припливли сюди самі, великими човнами, користуючись своєрідними зоряними картами (які являли собою палиці з відповідними позначками з кольорових мотузків і мушель) та іншими, м’яко кажучи, мінімалістичними, але цілком дієвими навігаційними засобами.

І свою післямову до цієї книжки мені теж доведеться формувати з кількох островів — із окремих історій про важливе.

Історія перша. Про Тусіталу

Розповісти біографію живого поета в тих деталях, які зазвичай супроводжують його публікації, — це нічого не розповісти.

Розповісти таку біографію поета з країв далеких і на нас не схожих — це створити ілюзію, ніби щось розповів. Але й ці дані треба десь подати, отже:
Селіна Тусітала Марш, 1971 року народження — поетка багатобарвного полінезійсько-британо-французького походження, яка пише англійською, мешкає в Новій Зеландії, має ступінь з англійської мови, чоловіка і трьох синів, працює в Оклендському університеті.

Тепер коментарі. Прізвисько Тусітала (оповідач) Селіна отримала в дитинстві після того, як склала вірш про атомну загрозу. Але Тусіталою на Самоа прозивали й Роберта Льюїса Стівенсона, який щасливо прожив останні роки життя в маєтку неподалік столиці й написав чи не найкращі слова про Самоа і Полінезію загалом, на які був здатний європеєць у ХІХ столітті.

Походження поетеси — для Полінезії, неможливої без далеких і близьких мандрів, — не екзотичне, а типове. Якщо відкрити антологію поезії Океанії, переважна більшість авторів належатимуть до тих-таки афакасі — мішанців у найрізноманітніших кольорах і пропорціях.

Ступінь з англійської мови — явище якраз не типове, а особливе, оскільки Селіна була першою “особою полінезійської національності”, яка отримала його в Оклендському університеті.

Багато в чому поезія Селіни-Тусітали — автопортрет Полінезії, дами, чиї портрети зазвичай писали заїжджі митці. Виходило і правдиво, і ні. І сумніваюся, що їм, крім хіба того-таки Стівенсона, було так уже важливо відділити свої вигадки та уявлення про бачене і зображуване від правди. Але натура все ж починає говорити. І виявляється, що вона здатна говорити жорстко і пронизливо. Вона лається, дражниться, вибовкує некрасиві таємниці. Вас ображає, що Ґоґен задовбав? А який відсоток українців (і особливо українок) зовсім і не радіє, коли про нашу країну говорять як про “країну красивих жінок”? Чи маю я, врешті-решт, пояснювати, кому і для чого потрібні ці “красиві жінки”?

За плечима чи не в кожного полінезійця, в його генетичній пам’яті — з п’ятого, сьомого, десятого коліна — гігантська амплітуда людських злетів і падінь. Безстрашні “мореплавці сонячного заходу” із зоряними картами-паличками і так званим священним гарбузом замість компаса та секстанта, надзвичайні співці і поети (Стівенсон та його дружина, описуючи виставу, яку бачили на одному з островів, не знаходять іншої аналогії, ніж опера) — це вони, це їхня історія. І вони ж — свідки й учасники канібальських ритуалів, і вони ж — люди, які, незалежно від статі, були готові добути в якого-небудь моряка цінний ніж або цвях (на островах до появи європейців не знали заліза) в обмін на секс. З такою історією легко бути неповноцінним і все на неї списувати. Але отакий досвід злетів і падінь — це унікальний, надзвичайний досвід, і про це теж говорить Тусітала.

Назвати Селіну Марш сучасною поеткою — це твердження, якому гріш ціна. Не давньою ж. Он у неї скільки там сучасного міста, машин, графіті на стінах, туристів. А проте чимало поезій авторки міцно кореняться в традиціях її рідної словесності. Наприклад, поширений на багатьох островах жанр ліричної подорожі (в Океанії є місця, де серед народних пісень пейзажної лірики більше, ніж любовної) є основою тексту “Дорога з аеропорту до Апії”. Так само, як і в давніх співців, тут повз нас проходять селища, пляжі, затоки. Просто місця трохи змінились, і швидкість пересування з пункту А в пункт Б теж. Зате ритм легко відбивається долонями або на будь-якому ударному інструменті.

Загалом, словесність Тусітали — на велику частину усна і на голос-слух розрахована, до збірки “Fast Talking PI”, більша частина текстів якої становить основу цієї книжки, неспроста додається диск.

Норма для співців Полінезії — не перебирати темами, не поділяти їх на великі і дрібні. Тому до героїв поезії Селіни раз у раз потрапляють особисті знайомі, і перекладачеві доводиться замислюватися — чи коментувати, що тут і тут згадується старший син авторки, а тут — знайомий художник і його дружина. До віршів, написаних під час львівського Форуму видавців (частина “У”), потрапило безліч реальних людей, фраз, ситуацій, які, вочевидь, хотілося фіксувати й фіксувалося. Так само у “Fast Talking PI” є вірші, де зафіксовано те, щó Google видає на пошуковий запит Tusitala, або список справ, тем для статей, телефонів та іншого загадкового мотлоху на робочому столі подруги.