Любка А. Вісім місяців шизофренії

Любка А. Вісім місяців шизофренії: Вірші. – Ужгород: Ліра, 2007. – 60 с.

Оцінка мистецького доробку поета ускладнюється не лише особливостями стилю, так званим “новаторством”, віддаленістю від “літературної традиції”, але й… часовою близькістю. Тримаючи в руках першу збірку поета, критик мимоволі порівнює свій намір оцінки із потребою провести пряму через одну точку. Куди заведе молодого поета поезія? Що він прагне вичавити зі свого таланту? Наскільки цей талант самостійний? Саме в часі появи поки що ефемерної для нас другої книги поета Андрія Любки хочеться спробувати себе в ролі першопрохідця.


Ось поетичне покоління, ось особливості стилю, ось піонери, ось епігони, – такого не скажеш про творчість теперішніх поетів, які лиш починають з’являтися на обрії української літератури. Один із них – ужгородський поет А.Любка – суперечливий і епатажний поет, артистичний та привабливий юнак. Частково схожим на нього постає в нашій уяві його ліричний персонаж.

Намагаючись убити себе кожним новим віршем, персонаж Андрія Любки продовжує жити. Його оточує мозаїка образів, пошматованих і цілих, що описують середовище. В якому світі він існує і хто він? А він, якщо не філолог, то особа, близька до літератури. Врешті, він зізнається, виринаючи зі сленґу та поетизму яскраво студентської буденності в якийсь традиційний, “підручниковий” пафос, який звучить насмішкою:

Себе називаю поетом, тебе називаю своєю,
Маю звичку всьому давати назви й кликухи,
Взагалі маю багато звичок, хоча
Голосно кажу,
Що не маю нічого, крім Слова. (с. 16)
І його світ також олітературений. Його не дивує те, що водій таксі в традиційному шоферському монолозі може раптом заговорити “про синтаксичні конструкції Павича або Кундери” (с. 26). Проте література в існуванні персонажа не перемагає. Буденність має в його світі силу притлумити навіть думку:

Зрештою, думати, поки палає цигарка, поки
Вариться кава, поки ти спиш, це ніби робити
Якісь заборонені речі, ніби
Дотримуватися старовинних ритуалів,
Ніби вчиняти незрозумілі обряди. (с. 20)
Персонаж виявляє скептичне ставлення до християнської традиції. У кількох текстах він виразно підкреслює свою недовіру до месій, богів, янголів тощо: “…так, ніби це я брехав апостолам…” (с. 3), “…Ісус – це просто ходити по світу…” (с. 10), “…святий дух читає вірші в камуфляжі, хоча насправді є анархістом…” (с. 12), “Але треба випити, бо Бог дивиться на мене і / Каже: / “Мене звати Бонд. / Джеймс Бонд.” (с. 18), “…моїх гріхів / Вистачить для приходу нового Ісуса, для / всесвітнього потопу…” (с. 22), “…грішники, блядь, ви забули про пекло…” (с. 25), “…апостоли всі безнадійно п’яні” (с. 51). В умовах сучасного стану культури не виглядає дивною така позиція Любчиного персонажа: він теж дитя свого часу, скалічене байдужістю та недоглядом, надміром освіченості й браком емоцій. Обставини, що впливають на персонажа, не дозволяють йому хоча б на мить стати собою. Це викликає в нього бажання різких змін, яких він не чинить, – для прикладу, вірші “Кожного для одне й те ж саме…” (с. 37) або “Час від часу варто щось змінювати…” (с. 20).

Попри легковажність у ставленні персонажа до когось на ім’я “ти”, отой “ти” виявляється надзвичайно впливовим у баченні персонажа: “Ти – мій терновий вінок” (с. 6), “Ти – моя інквізиція” (с. 7), “Ти, наче вірус, нахабно залізла в мій бортовий / комп’ютер, і я завис” (с. 22), “…я однозначно обираю тебе / наче останні набої / наче останню надію” (с. 46). До речі, важливо підкреслити, що персонаж творить свої тексти здебільшого тоді, коли “ти” не втручається, спить або відсутній: “Найголовніше в цьому житті – прокинутися біля тебе / В ліжку і слухати як / Ти спиш” (с. 23).

Своєрідний “Міст Мірабо” Андрія Любки – вірш “Тасю…”, що складається з двох строф і рефрена. Поєднавши у тексті силаботоніку та вільний вірш, поет увиразнив його повторюваність, пісенність. Щоправда, мусимо визнати, що строфам бракує виразності, – можливо, на це складається надто особистий характер висловленого, що набуває сенсу хіба що в міжособистісному контакті між персонажем і нею, що має на ім’я Тася. До речі, це єдиний у книзі випадок називання подруги персонажа на ім’я. Наприкінці вірша слова в рядках рефрена зливаються, нагадуючи окремі вірші В.Стуса з книги “Веселий цвинтар”.

Тотальне еротичне, часто брутально сексуальне тло виявляється єдиним реальним дотиком персонажа до соціуму. Засобом сексу він пов’язаний з рештою світу, хоча і від цієї діяльності він абстрагований, неначе непричетний. Водночас він прагне показати свою зверхність щодо жінок, які йому зустрічалися на шляху. Він, перераховуючи своїх партнерок, навіть забуває згадати про свою “теперішню”, яка “дивиться дурнуваті серіали” (с. 19). Єднаючи секс і алкоголь, персонаж шукає виходу із самого себе. У його думках цитати із класиків та сучасників змішалися із міркуваннями про “засмаглих студенток”, “двоногих пантер” (с. 50).

Однією з помітних особливостей поетичної манери А.Любки є нагромадження образів, які, з першого погляду, мають мало спільного. Проте в структурі вірша набувають звучання, що властиве сучасній поезії, плюралістичній за формою та семантикою. Такий підхід до розгортання мотиву поетичного твору походить із класики світового аванґарду початку 20 століття. Автор зловживає такими нагромадженнями, гублячи і мотив, і самого персонажа. Часта одноманітність синтаксичних побудов із вірша в вірш створюють загальний ритм, що, на нашу думку, не йде на користь розуміння самих віршів.

Аванґардистом А.Любку назвати важко. Кидається в око брак умінь у роботі з поетичним текстом, поверхневість багатьох поетових творінь, невиразність їхньої структури, необґрунтованість певних елементів. Очевидно, аванґардне письмо значно складніше, аніж елементарне дисципліноване римування абощо. Поет, не отримавши достатньої кваліфікації віршування, що включає як володіння ідеологією, так і кодом, не здатен на творення складних поетичних конструкцій чи впровадження новаторських технік. Прикро вражають асонанси на місці рим: всі/порі, вогні/дощі (с. 38), хоча/сльота, сповна/суєта (с. 40); або очевидно вимушені рими, або дієслівні рими, або необґрунтовані тавтологічні рими тощо. Така всеохоплююча “розхристаність” Любчиного вірша підсилюється далекою від досконалості коректурою книги та разючими мовними помилками.

Певні тексти, що могли би слугувати ілюстрацією до поетової творчої методи, також не дають підказок читачеві (наприклад, “Писати вірші…”, с. 12). Ключі від своїх віршів автор тримає в кишені, не маючи наміру дати їх читачеві. Навіщо такий текст, врешті? Варто згадати, хай йому чорт, реальний контекст: Андрій Любка грішить участю в поетичних слемах. Ця обставина диктує свої особливості стилю та способи подачі тексту. Деякі з віршів книги в уважному читанні виявляються нестерпно довгими, нерівномірними, позбавленими поетичної таємничості або підтексту. Властивий поезії А.Любки чутливий і амбітний персонаж (“ця суча українська поезія / ця йобана силаботоніка / оця закатована земля / яка дала світу / всього двох поетів до мене / шевченка і стуса …”, с. 54) здається тимчасово відсутнім. Ймовірно, ці тексти розраховані на усне авторське читання, що має на меті шокувати слухачів. Це можемо припускати також з огляду на наявність багатьох алюзій до реалій сучасності та модних у теперішній пресі концептів: лохи, губернатори, алкоголь, виступи, братва, галюциногенні гриби, авторитет, есемески, і-мейл, Іслам, Коран, проституція, фастфуди, економічна депресія, дешеве вино, інфляція, тероризм, гамбургери, Заратустра, Скнилів, автостоп.

Як, врешті, це розмаїття стає поезією? Власний досвід читання повинен дати відповідь кожному, хто зацікавиться поезією А.Любки. Фраґмент поетичного доробку з книги “Вісім місяців шизофренії” дає багато шансів упередженості критиків, які матимуть достатньо підстав заперечити поетові його успіх. Ми ж мусимо визнати, що йому вдалося першою книгою створити ескіз власного особливого поетичного світу. Цей ескіз вже має кілька рівнів прочитання, власну термінологію та принципи. Еротизм, політика, журналістські спекуляції, юнацькі переживання та все інше разом із таким непотребом, як свобода слова, створили міцний поетичний коктейль. Інша річ, яка насторожує нас в стосунку до творчості А.Любки та його ровесників, – яким чином талановитому поетові не стати зіркою-одноденкою в українському літературному процесі?

Юрій Завадський

1 коментар

  1. Досить об’єктивна рецензія, хоч і коротенька. Хотілося б більше аналізу поетичної мови, формальної сторони матеріалу. Але підсумок добрий.

Leave a Reply